.

“Шевченкова могила” М.Чернявського як сумний документ епохи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2327
Скачать документ

“Шевченкова могила” М.Чернявського як сумний документ епохи

Коли восени 1890 року майбутній автор “Тіней забутих предків” ступив на
Чернечу гору в Каневі, щоб віддати шану великому Кобзареві, він
констатував: “Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться
з очей, коли згадаєш, хто тут похований…” [2, 8]. Про свої щемливі
почуття, викликані відвідинами священного місця над Дніпром,
М.Коцюбинський розповів читачам журналу “Дзвінок” (1891, № 5),
запропонувавши їхній увазі нарис “Шевченкова могила” та малюнок олівцем
“Світлиця біля могили Т.Шевченка”. Дещо раніше свій матеріал “Шевченкова
могила” опублікував в українському альманасі Л.Ільницького “Луна” (1881,
№1) Іван Нечуй-Левицький. Ці та багато інших діячів України своїми
публікаціями прагнули привернути увагу громадськості до стану, в якому
перебуває національна святиня в Каневі.

Цю традицію продовжив і Микола Федорович Чернявський. Ще в молодості він
линув думкою до Канева, схиляючись у шані та жалобі перед народною
святинею — місцем генієвого супочину. У вірші “Шевченко” (1889) поет
веде мову про Кобзареву домовину “на рідних горах дніпрових, / Де жить
хотів він і не міг”, і не без патетики констатує невмирущість пам’яті
про світоча нації (“Довічний сон пророка-сина” / чатує мати Україна”).
Але мрія М.Чернявського побувати в Каневі й уклонитись прахові того, хто
підніс “ясну Зірницю нашу провідну”, реалізувалася пізніше. Тарасову
могилу він відвідав у червні 1906 року, коли подорожував пароплавом з
Києва до Катеринослава. Спроби М.Чернявського загітувати хоча б когось
із киян поїхати до Канева не були успішними, тож вирушив у дорогу сам.
Про Кобзареву могилу він не раз чув від своїх друзів — М.Коцюбинського
та Б.Грінченка. Зазначимо, що у вищезгаданому п’ятому числі журналу
“Дзвінок” за 1891 рік було подано також вірш Бориса Дмитровича
“Шевченкова могила”, ключовим у якому було все те ж слово “сум”: “Сумує
самотня могила / З високим і білим хрестом”, “Стоїть над Дніпром
ясноводим, / Стоїть і самотна й сумна” [1, 81]. Саме дякуючи порадам
Б.Грінченка, добре ознайомленого з маршрутом на Тарасову гору,
М.Чернявський без особливих проблем дістався до місця довічного
Шевченкового спочинку.

Як наслідок цієї поїздки з’явився твір “Шевченкова могила. Спогади”,
завершений значно пізніше — в 1918 році, а опублікований у харківському
десятитомнику 1927-1931 рр. Микола Чернявський детально описує
особливості мандрівки з Києва до Канева влітку 1906 року — в розпалі
подій першої демократичної революції, яка струснула Російську імперію.
Своїм артистичним зором письменник приглядався до всього, що бачив перед
собою в ході подорожі, — до мальовничої природи краю, до зажурених сіл
обабіч великої української ріки (“Сидять вони, оті хати, маленькі й
одинокі, мов пташки по кручах, і сумують над просторінню Дніпра”) [3,
512]. Оспівана Шевченком у XIX столітті земля, як тоді, так і тепер, у
часи Чернявського, борсалася серед соціальних контрастів, серед кричущих
виявів суспільної несправедливості.

“Чиї оті лани?

Безперечно, що орали й засівали їх мужичі руки. Пожнуть і уберуть хліб
ті самі мужичі руки. А пан оберне хліб у золото й утече з ним або до
міста, або за кордон. Небезпечно йому тепер тут сидіти. Однаково що на
вулкані. Бо встає раб, прокидається й вирівнює свою віками згорблену
спину. Недобра думка в очах його палає…” [3, 512].

Письменник чуло прислухається до настроїв селян-заробітчан, на які
наклали карб революційні події, вибухи народного обурення.
Трудівники-хлібороби страйкують, домагаються своїх прав (“У людей землі
мало, а в панів багато. Найбагатший пан — князь Горчаков”; “У нього хліб
з горла пре, а ми сидимо голодні”) [3, 511]. Особливо М.Чернявському
запам’ятався селянин, що на ржищевській пристані забіг на пароплав зі
спраглим вигуком: “Дайте газети!” Хоч сам він і не вміє читати, але
обов’язково знайдуться грамотні, що прочитають і йому й іншим про новини
звідусіль. Цей же селянин повідомляє про факт замаху на життя місцевого
стражника — народ протестує, обурюється, вдається до помсти за кривди.

Зовсім невипадково М.Чернявський у цій передісторії відвідин Тарасової
гори фіксує увагу на селах, ланах, людях Придніпров’я. Адже це все те,
на що хотів позирати з Дніпрових круч геніальний поет і мислитель. Це
той народ, задля якого Кобзар пішов на свою Голгофу.

Перше враження від побаченої здалеку святині здається побіжним, але воно
досить суттєве для М.Чернявського: “А ось і Шевченкова гора. З Дніпра
вона нижча, ніж сусідні гори” [3, 514]. Уже в підтексті цієї фрази
вловлюється певне розчарування і німе питання, яке буде озвучене
пізніше: чому прах великого Кобзаря передано землі на невисокій горі,
хоч поряд і далі за течією ріки були й вищі?!

Повз увагу письменника не проходять і підступи до Тарасової гори:
наскільки це зручно для відвідувачів.

“Ось і східці на гору.

Вони дуже примітивні. Положено й прикріплено до стовпців дошки, а по тих
дошках набито впоперек планок. Як щаблі на драбині.

Східці прокладено всього в одну дошку завширшки аж до верху гори, де
можна йти вже просто по землі. На середині сходу на гору поставлено лаву
для відпочинку. Бо вибратись на гору за одним заходом дуже важко.

Одпочиваємо на тій лаві. Взагалі сходити на гору незручно” [3, 514].

Після таких діткливих зауваг і спостережень, експериментування на самому
собі М.Чернявський не приховує свого роздратування. Адже йдеться не про
якийсь пересічний об’єкт, а про усипальню великої людини: “Національна
святиня потребувала б до себе іншого відношення. Хоч би зроблених з
цегли постійних східців” [3, 514].

А далі автор наводить загальний опис уже самої Шевченкової могили,
перебуваючи у верхній частині колишньої Чернечої, а тепер Тарасової
гори.

“Виходимо на гору на невеликий плац, в недавно насаджений садок. Ось
досить велика хата селянського типу. А он і могила з білим великим
хрестом на ній.

Все це міститься на тому плаці, обгородженому легкими штахетами” [3,
514].

Приходить час пригадати Грінченкові напучування та інструкції і знайти
обслугу національної святині, що складається аж з однієї людини: “На
самій могилі єсть такий дідусь — Іван. Він все зробить, що треба” [3,
510]. З цим палким Кобзаревим шанувальником та оберігачем його
усипальниці письменник знайомиться на порозі Шевченкової світлиці. Це
“високий, гарний на вроду і привітний дідусь. Це й єсть давній і
незмінний доглядач могили дід Іван” [3, 514]. Ідеться про Кобзаревого
сучасника Івана Олексійовича Ядловського (1850-1933), який ще дитиною
бачився з великим поетом на Чернечій горі, а потім був присутній на його
перепохованні в Каневі. Саме йому судилося стати доглядачем і сторожем
Шевченкової могили — з 1883 року й аж до смерті в 1933 році. Як відомо,
за проханням І.Ядловського, його поховали тут же, на Тарасовій горі.
Присвятивши півстоліття свого життя Кобзаревій святині, цей подвижник
став по смерті вічним оберегом Шевченкової могили.

На час відвідин Канева М.Чернявським будівля на Тарасовій горі
складалася з двох кімнат — задньої, де жив сторож і зупинялись гості, та
передньої — Шевченкової світлиці. Помешкання І.Ядловського було більш
ніж скромним і простим, нагадуючи “якусь пустку або призначений для
роздягання передпокій лазні”. Якщо ця частина хати не викликала у
М.Чернявського особливого захоплення (“голі стіни, голі лави й стіл”,
“маленький образ у кутку й простенький рушничок на ньому”), то інша мала
привабливіший вигляд і сприймалась як невеличкий музей Кобзаря.

“Передня хата краща. Тут гарний портрет Шевченка, завішаний рушниками.
Така ж божниця. Лави застелено килимами, стіл — скатертиною. Видно, що
дбайливі руки походили коло всього того” [3, 515].

Окремо М.Чернявський акцентує увагу на двох книгах, які пропонуються до
послуг відвідувачам. Це речі, до яких торкались руки цілої маси
шанувальників творчості генія: “На столі лежить “Кобзар”, досить
зачитаний, і книга для запису відвідувачів могили. Стара, розбита,
неохайна — сумний свідок нашої несвідомості й некультурності” [3, 515].

Промовистою є заувага письменника: “Все це я оглядів опісля, а зараз же
пішов на могилу” [3, 515], оскільки саме це й було головною метою
поїздки до Канева.

Сам вигляд Шевченкової могили викликає у М.Чернявського далеко не
однозначні враження та почуття. З одного боку, письменник переповнений
священними чуттями від перебування поряд з прахом великого Кобзаря, з
іншого — в ньому поступово наростає обурення з приводу занедбаності, в
якій перебуває національна святиня.

Шевченкова могила, за словами М.Чернявського, “досить висока” і нагадує
“середньої міри степові могили Катеринославщини або Херсонщини”. Далі
він деталізує опис: “На могилу ведуть дерев’яні східці до чавунних ґрат,
що їми обгороджено на самому верху могили великий чавунний, пофарбований
у білий колір хрест. Цей хрест стоїть на чотирикутному кам’яному
постаменті [3, 515].

Особливий осуд звучить в оцінці М.Чернявським наслідків відвідування
Шевченкового меморіалу його попередниками. Насамперед ідеться про
елементарне безкультур’я та святотатство по відношенню до хреста, що
підноситься над могилою Кобзаря: “Пописаний він увесь, поки сягає рука
людська, всякими написами всяких людей, що таким чином хотіли прилучити
своє ім’я до слави українського генія…” [3, 515].

Щем, біль і безмежний сум пронизує рядки М.Чернявського, в яких
підсумовується загальне враження від побаченого на Тарасовій горі: “Оце
і все, що єсть на могилі Шевченковій і що зроблено руками людськими.
Досить убого, бідно й малокультурно” [3, 515].

Але яким кричущим контрастом до стану всенародної святині в Каневі є
довколишні пейзажі. Вони не могли не захопити митця щедрістю на красу й
величчя. Споглядаючи довколишність, автор спогадів відтеплюється душею:
“Зате все те, що дала по смерті великому синові України природа, чим
вона оточила місце його вічного одпочинку, надзвичайно гарне. Краєвид з
гори на Дніпро й Задніпрянщину чудовий…” [3, 515]. І щоб краще
роздивитись довкілля, письменник піднявся на самий гребінь гори і там
“просидів до ночі, дивлячись на пречисту вроду святого місця України і
думаючи про того, кого поховано в йому” [3, 515].

Природа цього куточка України дійсно грандіозна, просто вражаюча. Тож
М.Чернявський схиляється перед такою величчю, водночас мимоволі згадуючи
про болючі проблеми цієї багатостраждальної, але ж такої мальовничої
землі: “У цій місцевині природа утворила велетенський амфітеатр. Сцена в
тому амфітеатрі — Задніпрянщина, місця для глядачів — наддніпрянські
гори, а бар’єр, що відділяє те й друге одно від одного — Дніпро. І на
цьому велетенському театрі ось уже кілька часу виставляється єдина
незмінна п’єса: “Україна”. Трагедія” [3, 515-516].

Письменник наголошує на доленосності постаті Т.Г.Шевченка для
українського народу, на його присутності в свідомості нових і нових
генерацій співвітчизників:

“На цю трагедію за життя свого дивився з гір наддніпрянських Тарас
Шевченко, а тепер душа його витає тут і стежить безсмертними очима за
розвитком тії трагедії. Важка вона і чим скінчиться — невідомо.

Ту трагедію відчує кожен, хто з-над могили Шевченка погляне навкруги й
замислиться над минулим нашим і сьогочасним. Ту трагедію переживе кожен,
хто пригадає життя Шевченка і головніші моменти історії нашої. Бо
історія життя Шевченка й історія України такі подібні” [3, 516].

????????>?ім співвідноситься з масштабами великого діяча. “…Воно
досить гарне — для життя художника й поета: захисне й не таке далеке від
води. Але для могили генія України воно мало підходяще” [3, 517]. Бо
обрали його “хазяї-хуторяни”, яким бракувало “тії широкої перспективи
історичної, що в їй зараз нам, потомкам тих людей, уявляється Шевченко і
його роль в історії України” [3, 517]. М.Чернявський має на увазі
В.Шевченка, М.Максимовича, які наполягли на саме такому виборі місця
поховання Кобзаря. Письменник гадає, що значно ліпшим був би інакший
варіант. Та думка, яка не знайшла чомусь підтримки тоді, в далекому 1861
році. “…Далеко краще було б, коли б Шевченка поховали не в тому місці,
де зараз лежать його останки, а трохи нижче по течії Дніпра, на горі, що
високим виступом підходить до Дніпра і зветься, здається, Княжою горою.
Як не помиляюсь, і в Куліша була така думка. На Княжій горі, на самому
шпилі її, було б відповідне місце для могили Шевченка. Які б широкі
краєвиди розгортались тоді на всі боки від неї! Яку безмежність
охоплювали б з неї очі! Це відповідало б тому великому значенню, яке має
Шевченко на Україні” [3, 517].

Водночас це б більше відповідало б і заповітам Кобзаря, його власним
побажанням. І М.Чернявський перераховує “за” і “проти” — позитиви й
прорахунки двох проектів, одному з яких не пощастило реалізуватись!

“Було б видно і “лани широкополі…”

А тепер з могили поета їх не видно.

Та Княжа гора, як на велетенському жертовнику, на своєму шпилі підносила
б до неба величну офіру нашу. Воістину Шевченко достоїн був, щоб Княжа
гора була його могилою. А тепер можна по Дніпру проїхати поуз його
могилу й не побачити її. Доводиться фарбувати хрест у білий колір, щоб
виразніше виступав він на сірому тлі землі. А там би він маячив у
небі…” [3, 517].

Проте М.Чернявський далекий від якихось звинувачень чи докорів на адресу
тих, від кого залежало визначення місця довічного пристановища великого
Кобзаря, і висловлює свою глибоку шану і вдячність за їх патріотичний
чин, бо “що зроблено, те зроблено, і вічна все-таки дяка тим людям, що
не покинули останків Шевченкових у Петербурзі, а перевезли їх на
Україну” [3, 517].

Перебуваючи на Шевченковій могилі, М.Чернявський стає ніби ближчим,
дотичнішим до українського генія, до розуміння його замірів і вчинків,
болів та радощів. Письменник відчував позачасову присутність Кобзаря в
своєму меморіальному куточку, його жвавий інтерес до сучасності:

“І здається, що душа Тарасова, сумна й замислена, витає в тиші тій отут
зо мною. Що думає він про народ свій, про його долю. Прислухається до
жодного звуку, що долітає сюди з Київщини й Полтавщини.

Там люди зараз страйкують. Ждуть волі політичної й економічної. Марять
про землю” [3, 518].

М.Чернявський передає уявний діалог Т.Шевченка та сонця, в якому
вияскравлюється одвічна стурбованість Кобзаря перспективами свого краю.
І до цієї розмови прилучається природа Канівщини.

“І здається мені, що сидить рядом зо мною на горі Шевченко, дивиться на
свою могилу, на Дніпро й Задніпрянщину. Переводить очі на сонце, що вже
низько схилилось до землі, почервонивши весь захід, і думкою питає його:

“Скажи мені, праведне сонце, коли прийде той час, що Україна буде вільна
і народ задоволений?”

Тихо-спотиха дунув-повіяв з гори вітрець, і зашепотіла стара груша:
“Шу-шу-шу… Скоро, скоро!..” І хочеться повірити тому” [3, 518].

Схвильований від перебування на Тарасовій горі, М.Чернявський подумки
звертається до Шевченка:

Чи чуєш, батьку України,

Як прокидається вона?

Чи бачиш, як неволя гине

І доля йде до нас ясна? [3, 518].

Письменникові здається, що з вершини вічності Кобзар “усе те бачить”,
“все знає, що робиться на світі”. І ніби вчувається М.Чернявському
відповідь Шевченкова на його питання: “Багато ще горя зазнає Україна.
Важкі часи готує їй доля. Але не біда. Гірше не буде!..” [3, 519]. Такі
візії, пророцтва в спогадах митця переплітаються з сумним і славним
життєписом Кобзаря, набуваючи легендарного звучання. Болючі роздуми про
Т.Шевченка і чаруюча краса канівського надвечір’я надихають мемуариста
на ліризовану оповідь:

“І снується в моїй душі легенда.

У селянина-кріпака в безвісному селі родився син-поет. Як та вечірня
зірка в небі, з’явився він на світ. І взяв той син в своє кріпацьке
серце все народне горе і всі його надії, прийняв із уст народу в свої
уста його живу текучу мову й пішов у світ широкий” [3, 519].

Феєрично-легендарний відтінок у відтворенні Кобзаревих діянь надає
авторським характеристикам урочистості, романтичного забарвлення. Наче
фольклорний герой-правдоборець, долає Тарас усілякі випробування,
зустрічі з горем і злиднями, перш ніж його привітає слава — народне
визнання та любов. “…І пив він з келиха життя вино, із жовчю змішане.
І не цурався хлопа він і пана. І не боявсь владик земних, і легковажив
плазами земними. І грів у грудях він надії, надії радісні, великі” [3,
519].

Але невблаганна доля посилає подвижникові нові й нові напасті та
перешкоди, ніби екзаменуючи його на великість духу — “навела на його
руку півбога темного земного і кинула в тюрму й неволю”, щоб через
десятиліття страждань і зневаги в солдатчині осяяти цькованого співця
“ореолом і мучеництва, і слави” та й подарувати йому труну в зимному
чужому Петербурзі. “І трупом пав син кріпака. Пав трупом на підлогу
двірця мистецтв. І почивав він тепер довічним сном на горах України.

І став він славою, і гордістю свого народу, і невмирущою надією на кращу
долю” [3, 519].

Така пафосна й сповнена скорботної урочистості легенда підносить душу
самого її автора, і М.Чернявський складає присягу на вірність Кобзареві
та його ідеалам. Хоча, зазначимо, вся попередня діяльність письменника в
різних царинах уже сама по собі засвідчувала орієнтацію на Шевченкові
заповіти, на вірність національним святощам.

“Схвилювання наповнює груди. Душа прагне великого слова, і я кажу його,
кажу в захопленні непереможнім:

— Заприсягаюсь, батьку, як і ти, бути вірним до останнього нашій матері
єдиній! Клянусь довіку не забути цієї ночі й могили твоєї!

Біліє внизу хрест на могилі — великий символ любові і страждання. Туди,
до нього, летять мої слова” [3, 520].

Розмірковуючи над долею Кобзаря, М.Чернявський приходить до висновку, що
арешт і заслання є ключовими в його житті-легенді, житті-подвигові:

“Вони надали йому ореол мучеництва. Вони більше за все сприяли й його
славі.

Але кажуть: вони надломили поетичний дар його, підборкали йому крила.
Коли б не заслання, то геній Шевченків розгорнувся б ширше й піднявся
вище” [3, 530].

Цю думку про фатальну роль, яку відіграла в житті геніального співця
десятирічна убивча солдатська каторга з забороною писати й малювати,
автор спогадів не сприймає як беззаперечну (“Не можу пристати до цього з
певністю”), адже за його переконанням, “не можна означити меж, що до їх
пішов би в своєму розвитку Шевченко на волі” [3, 520]. Але при цьому,
вважає М.Чернявський, не слід і применшувати обсягів тієї життєвої
катастрофи, що “зломила Шевченка”, внаслідок чого “він збився з тону і
потім уже до смерті не міг ухопити голосом тії мелодії величної, що так
вільно лилась із душі його замолоду” [3, 520].

Отже, примхлива доля і насміялась над Кобзарем, наславши на нього
стільки негараздів та мук, і водночас прислужилась йому, зробивши
всезагальним улюбленцем, високим зразком офіри в ім’я національних і
загальнолюдських цінностей: “…Час, коли доля вивела Шевченка з
буденного життя для того, щоб зробити з нього народного героя, вибрала
вона дуже влучно. Не дала захряснути в болоті “мочемордія”. Не дала
обважити душу службовим, родинним і господарським клопотом. Не
припустила й короткого відпочинку на лаврах, під сонечком слави. І
взагалі в житті його не робила довгих антрактів і зайвих інтермедій. Все
роблено рукою великого майстра, у свій час і в свою міру, щоб не
понизити зацікавлення сучасників і нащадків до обраного нею героя” [3,
520].

М.Чернявський певен, що з такими висновками міг би цілком погодитися сам
Тарас Григорович. “Так утворилася Шевченкова легенда. І коли б він міг
об’єктивно оглянути своє життя уже в перспективі історичній, то він
певне сказав би, що було воно прекрасне, було саме таке, щоб придбати
йому найбільшої слави” [3, 520-521].

У фінальній частині спогадів автор приділяє значну увагу своїм
сучасникам — тим, хто відвідує Кобзареву могилу і з якою метою. З
гіркотою і сумом він перегортає сторінки з книги записів, залишених
відвідувачами святині. “Брали її, ту книгу, під розгляд наші публіцисти.
Але вона ще дожидає сатирика на себе. Матеріалу в їй для його досить.
Туподумний міщанин, галушковий патріот, недолугий мрійник, жовторотий
“революціонер”,— всі поклали на їй ознаки свого духу” [3, 522].

Письменник наводить ряд промовистих цитат із записів, котрі засвідчують
нікчемність і безкультур’я авторів подібних “перлів”. Водночас у книзі
“чується й голос справжньої людини” — турбота про належне облаштування
Шевченкового меморіалу, який нагадує занедбану пустку. Привертає увагу
М.Чернявського й свіжий запис краянина-південця:

“Мені чогось здається, ріднесенький дідуню, що тобі все звісно, хто з
чим приїхав до тебе. Так нехай же більше ніхто і не знає, з чим я
приїхав, бо неварт в цій книзі писать…

Прощай, милий дідусю, може, ще доведеться бувать — і як дасть Бог, може,
люди порозумнішають, то тоді можна буде що й написать…

3 червня 1906 р, С.М.К. з Херсонщини” [3, 522-523].

Міріади записів, а за ними постають людські долі і вдачі. Вони не так
уже й важко прочитуються й проглядаються. “І лежить та книга на столі в
хаті Шевченкові й байдужим дзеркалом життя нашого і живим свідоцтвом
культури нашої і прагнень наших” [3, 523].

Спогади М.Чернявського сприймаються як болючий і сумний документ свого
часу. Через призму ставлення до Шевченкової святині автор характеризує
суспільство і окремих людей. Це ж задля них великий Кобзар свідомо взяв
на себе муки, весь тягар тяжких випробувань.

Завершуються спомини письменника щемливим пуантом: “О сьомій годині
вечора ще раз показався на горі білий хрест Шевченків і зостався позаду.
І осталась там могила його. І здавалось, що зосталась там душа моя” [3,
523].

Шану до Т.Шевченка і любих йому святинь, високі національні почуття
М.Чернявський проніс через усе своє життя, за що й був репресований у
радянські часи. Письменника було розстріляно в 1938 році — за рік до
помпезного відзначення 125-річного Кобзаревого ювілею. Як відомо, на той
час Шевченкові заповіти вже було міцно прив’язано до потреб компартійних
можновладців. Як наслідок — Шевченків меморіал кардинально змінив свій
вигляд — на краще. Ще в 1925 році Кобзареву могилу було оголошено
державним музеєм-заповідником. У 1929 році тут збудовано двоповерховий
будинок для відвідувачів з музейними кімнатами, бібліотекою,
кінолекційною залою та готелем. А в ювілейному 1939 році над могилою
піднісся бронзовий пам’ятник Т.Шевченкові (скульптор М.Манізер).

Що ж до долі праху автора спогадів — Миколи Чернявського, то й нині
невідомо, де його передано землі. І до сьогодні в Херсоні, де були
написані ці мемуари, де митець-подвижник прожив половину свого
полум’яного життя, немає ні вулиці його імені, ні скверу чи парку, ні
пам’ятника, ні школи чи бібліотеки… Часи змінились, а духовна убогість
і безкультур’я, зневага до носіїв рідної мови та культури так і
залишились.

Література

1. Грінченко Б. Шевченкова могила // Твори: У 8 томах. — К.: Наукова
думка, 1990. — Т.1. — С.80-81.

2. Коцюбинський М. Шевченкова могила // Твори: В 7 томах. — К.: Наукова
думка, 1975. — Т.4. — С.7-9.

3. Чернявський М. Шевченкова могила // Твори: У 2 томах. — К.: Дніпро,
1966. — Т.2. — С.510-523.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020