Шевченківські та Кулішівські мотиви в творчості Є.Маланюка

Дороговказом у житті й у поезії для Є.Маланюка стали насамперед заповіти
Т.Шевченка й П.Куліша, про що яскраво свідчать і його лірика, й
есеїстика (назвемо хоча б статті “Ранній Шевченко”, “Три літа”, “До
справжнього Шевченка”, “Шевченко живий”, “У Кулішеву річницю” та ін.).
Ці титани думки як високі зразки служіння Україні й людству надихали
співця на невсипущу творчу працю.

Думки тільки одного вже Кобзаря відлунюють у десятках віршів Є.Маланюка
(“Шевченко”, “На тризні”, “Посланіє”, “Убійникам”, “Десятиліття”,
“Невичерпальність”, “Друге посланіє”, “Уривок з поеми”, “Липень”, “Думи
мої, думи…”, “Побачення”, “Мазовше, V” та ін.). До ряду творів узято
епіграфами рядки з Т.Шевченка: “І ранками на панщину йдучи…” ,
“Молитва” (“Вчини мене бичем своїм…”), “В цім небі Бога немає”,
“Молитва” (“Воркував голубий Іордан за її плечима…”), цикл “Міста, де
минали дні”, “В цім закалюжнім Вавилоні”.

У поезії “На тризні” (1929), присвяченій 115-ій річниці великого
Тараса, автор наголошує на невмирущості його полум’яного духу.
Кобзаревий “гімн огню”, “рокіт многострунний” не підвладний часу й
забуттю, завжди спонукатиме співвітчизників до гідного життя:

І той — з-під брів — наллятий гнівом зір,

І та — з-під уса — усмішка-докір,

І криця та, що в кремезній статурі

Завжди бриніла жадобою бурі,

І ті уста, що з них, як ураган,

Гримів і пік пророчий твій пеан,

І думи ті, що гострим лезом їді

Прокреслились ґравюрою на міді,

І ярий дух, що повнив тіло вщерть, —

Все це в віках, пропалюючи смерть,

Живе, горить, сумління нам тривожить,

Вирізьблюючи тварі — образ Божий [2, 241].

Вірш-портрет “Шевченко” передує в книзі “Земля й залізо” творові
“Куліш”, ніби підкреслюючи вагомість для України цих двох велетів думки,
що стоять пліч-о-пліч в історії національного відродження батьківщини.

Хто ж такий Тарас Шевченко? Яке місце традиційно відводиться йому й на
яке він заслуговує? Над цими питаннями розмірковує автор, намагаючись
звільнити постать Кобзаря від прямолінійних і спримітизованих
поцінувань, збідненого розуміння його діяльності. Таке прагнення
наблизитись “до справжнього Шевченка” взагалі дуже характерне для Євгена
Маланюка, якого обурювало, що образ поета “сплощився і завмер
народницькою іконою”, поставши “у відповідній канонічній уніформі, себто
в шапці і кожусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття”
[1, 49]. Прикладом однієї з численних спроб показати, “як далеко є ця
ікона тій живій постаті”, може бути цей сонетарний портрет. Для
Є.Маланюка Шевченко —

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — “Кобзар Тарас”

Він, ким зайнялось і запалало [2, 151].

Після першого катрена — тези — подається антитеза, якою письменник
заперечує традиційні уявлення про великого співця. Це не просто людина,
а ціла епоха і в національному, і в планетарному розвитку.
Послуговуючись ґрадацією, Є.Маланюк стверджує, що Т.Шевченко — “бунт
буйних майбутніх рас”, “полум’я, на котрім тьма розстала”, “вибух крови,
що зарокотала / Карою за довгу ніч образ”. Оскільки твір написано за
схемою шекспірівського сонета (три катрени й один дистих), то третій
чотиривірш є й логічним розвитком попередніх міркувань, що продовжує
низку характеристик-узагальнень (“лютий зір прозрілого раба”, “Гонта, що
синів свяченим ріже”), і водночас синтезуючою оцінкою, підсумком, у
якому наголошується на чудотворній силі Кобзаревого слова, котре
відроджує гідність і могуть народів (“у досвітніх загравах — степа / З
дужим хрустом випростали крижі”). Згадка в цьому контексті про
уманського сотника (символ Коліївщини) та його “дітовбивство” (історично
не підтверджене) сприймається як поетична формула на позначення
безкомпромісності й самопожертви борців за народну справу.

У фіналі сонета Є.Маланюк підкреслює загальнолюдську спрямованість життя
й творчості Т.Шевченка як носія ідеалів добра й справедливості, як
великого гуманіста: “А ось поруч — усміх, ласка, мати / І садок вишневий
коло хати” [2, 151]. Саме в цьому полягає, на думку автора, феномен
Кобзаря — мислителя, митця, громадського діяча. Його геніальність
народилася з національного болю й уселюдської мрії про щастя.

Є щось знаменне в тому, що “залізних імператор строф” прийшов у цей світ
на початку 1897 року — за кілька тижнів до смерті визначного подвижника
П.Куліша, — ніби самою історією покликаний продовжити місію будителя
національної самосвідомості українців, носія державницької ідеї. Нелегко
знайти в усій вітчизняній поезії таку ж нестримну зливу звинувачень на
адресу свого народу і вияви такого нестерпного болю за нього, як у
творах цих двох співців. Досить співставити хоча б такі характеристики з
Кулішевої “Псалтирної псальми” (“Народе мій, ясирнику татарський, /
Невольнику турецький найдорожчий!”; “Народе мій, єхидний панський слуго
/ І польської герою темний слави!”; “Народе мій, недоуку латинський, /
Товаришу московської темноти!”; “Почез єси в літописях чернечих, / Не
згадують воювники про тебе”) та з Маланюкового “Сонета гніву і ганьби”
(“Каліка виклятий — такий він і донині! / Сліпий кобзар — співа свій
вічний жаль. / Самсоном темним — зруйнував святині. / Розбив, дурний,
сінайськую скрижаль”; “Зродив вождів — дрібну плебейську шваль / Вошивих
душ, що бабраються в слині”). Той же войовничий дух, та сама різкість
викривача й така сама жага патріотичного чину. Є.Маланюк пропускав крізь
власне серце найзаповітніші думи славетного попередника, його надривні
почуття й переживання. Цей міцний внутрішній зв’язок між митцями
прочитується в поетичних рядках.

r

????????(? ????????(?в, зокрема й знаменитого гуманіста з Туманного
Альбіону. Цей “з культурників найбільший воєвода” слугував українському
просвітникові та європеїзаторові недосяжним взірцем у справі утвердження
загальнолюдських цінностей на противагу варварству й кривавому хижацтву,
темряві й сліпій жорстокості. І хоча П.Куліш цілком усвідомлював,
наскільки невдячною може виявитись його титанічна робота, що вона може
канути “в тьму”, “в неславу й забуття”, він працював і працював до
перевтоми й самовиснаження (“довго Шекспіра перекладав”, “сторінки по
одній / Ще мерехтять в очах”). І все — “в майбутнє цій землі”, задля
прийдешніх поколінь “приблуди степового” й “наслідника розбишацького”.
Завершується твір Є.Маланюка аплікацією — разючим початковим рядком з
Кулішевого вірша “До рідного народу…”, що був криком образи за
співвітчизників: “Народе без пуття, без чести, без поваги”. Порівняння
кулішівського хутора з “дивним” Чигирином, де “сплять гетьманські салі”,
підносить постать мислителя на один щабель з найвидатнішими діячами
вітчизняної історії, борцями за волю й державність. Невипадково у
творіннях П.Куліша поет убачає “залізний стиль нових універсалів”, маючи
на увазі державотворчі змагання українців уже в ХХ столітті, у яке
пророчо зазирав просвітник.

Трагічним пафосом і драматизмом позначений ліричний диптих Є.Маланюка
“Пам’яті Куліша”. Перший вірш “Невже ж надії всі — пропащі?..” має
красномовну присвяту “Малоросам”, якою детермінується одна з
найважливіших ділянок громадської діяльності співця — боротьба за
порятування українців від почуття вторинності, від пристосуванства,
інертності й відступництва. За низкою риторичних питань відкриваються
болісні роздуми просвітника над долею України, перетвореної на глуху
російську провінцію, заселену денаціоналізованим елементом — малоросами,
чи то хохлами, позбавленими державницького мислення, гідності та
гордості. Символом духовного спустошення й здичавіння в краї є “сморід
здохлий” “мертвої душі”. Цей образ малороса-зомбі огорнутий гнітючим
серпанком — “здохле вже здола балакать, / Є переконаним хахлом, / Що вже
носить краватку вміє і слинить Маркса…” [2, 42], а врешті — “здихає
скрізь”. Численні повтори слів на означення поняття “мертвий” (“дохлий”)
підсилюють враження самотності живого й жертовного серця Кулішевого в
оточенні живих трупів. І все ж співець до кінця проходить свій
подвижницький шлях, не відступивши від високої ідеї, не зрадивши
сплюндрованого народу відреченням від нього й не чекаючи подяки та
винагороди за свої тяжкі труди (“не загас під бунту бубни, / Під трубний
галас голосів”, “зоставсь з тобою, хохле, / Безславно тліти на межі”).
Цей “малоросійський Єремія”, котрому судилося “проклинать та плакать, та
пружить зламане крило”, не боїться закалятись серед такого околу, бо,
осяяний надією (хоч і слабкою), і сам став “відблиском мети”, приречений
долею до останнього подиху віршувати “вогнем останніх сліз”.

Наступний вірш диптиха — “Чим чорніш, чим кривавіш регоче…” —
співвідносить долі П.Куліша та Є.Маланюка як відкривачів істини для
затуманеного малоросіянством народу. Послуговуючись похмурою атрибутикою
для окреслення шляху просвітника (“страшніш мені в очі насувається”,
“зміїться, протоптаний мукою”, “отруйно сичить гадюкою”), автор
потверджує складність і водночас гіпнотичну силу такого вибору —
самопожертви й страждань, цілковитої відвертості й самовіддачі: “Хочеш?
— виведу. Стань — і йди” [2, 43].

У вірші “Невичерпальність” з’являються маєстатичні постаті і Кобзаря, і
П.Куліша. Цей твір сприймається як величний ґімн на честь невмирущого
творчого генія українського народу, що виявляється у вогненних думах і
справах його найкращих представників. Митець щиро дивується
життєздатності своїх співвітчизників. Здавалося б, приречені на
виродження й забуття вони знаходять у собі снагу для воскресіння, для
небуденного чину і злету (“Невичерпаний дух який! / Яка непереможна
сила!”). І ця могуть, ця незглибимість притаманні бездержавній нації,
нищеній-розіпнутій упродовж століть:

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено — з заходу на схід,

Рамено — з півночі на південь.

І так розіп’ята — віки, —

Вогонь буття не загасила [2,153].

Поетичні рядки Є.Маланюка сповнені болем та образою, а разом з тим
гордістю й надією, адже незважаючи на тривалий процес винародовлення,
плюндрування корінної нації та її культури в Україні, батьківщина знову
й знову відроджується, спалахує нездоланною жагою до самоствердження.
Розгорнута антитеза, ускладнена ґрадацією, допомагає авторові передати
феноменальність цього явища:

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось — Стефаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Леся — квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти! [2, 153].

Є.Маланюк пишається творчими здобутками краян, що є символами
національного оновлення й світової слави України. Поки ця земля народжує
таких велетів, вона не стане пропащою. Як апофеоз цього дивовижного
дійства на тлі планетарної історії сприймається месіанська роль Кобзаря:
“…Підземно загуде / Вулканом націй ціла раса — / І даром божеським
гряде / Нам Прометеїв дух Тараса” [2, 153]. Гіперболізовані
характеристики надають віршеві епічного звучання. Символи страждання й
повинности (розп’яття, тяжкий хрест), архаїзм “рамено” в анафоричній
позиції, укрупнюючи образ землі-мучениці, не забутої Господом,
привносять у твір біблійний пафос, скорботно-врочисті нотки.

Керуючись заповітами огненного поета-борця Т.Шевченка й
реформатора-європеїзатора України та її культури П.Куліша, Євген Маланюк
став видатним продовжувачем їхньої справи — в ім’я відродження рідної
землі.

Література

1. Маланюк Є. Книга спостережень. — К.: Атіка, 1995. — 237 с.

2. Маланюк Євген. Поезії /Упорядкування та передмова Т.Салиги, примітки
М.Старовойта. — Львів: УПІ ім.Івана Федорова; “Фенікс Лтд”, 1992. — 686
с.

Похожие записи