РЕФЕРАТ
на тему:
“Сатирично-гумористичний дует
Юрія Тимошенко та Юхима Березіна
(Штепсель і Тарапунька)”
Навесні 2005-го вмер народний артист України Юхим Березін (знаменитий
Штепсель), що останніх 10 років свого життя прожив в Ізраїлі. Зі смертю
Березіна цей прославлений дует перейшов з життя в легенду.
Їхні імена стали легендою ще півстоліття назад. І в наші дні, коли вогні
на їхній рампі згасли, не стерлися з народної пам’яті. І, упевнений,
будуть звучати в ній ще довго. Тарапунька і Штепсель, Тимошенко і
Березін. Лихо тільки, що часом не зрозумієш, де отут артисти, де
персонажі, хто образ, хто творець образу. Мабуть, тільки телебачення в
силах принародно розібратися в цьому, об’єктивно відокремити маску від
акторів, воскресити сторінки їх сценічного і людського життя. Це треба
зробити ще і тому, що час розкидає по світу, несе з життя тих, хто може
не по книжках і фотографіям, а по живих враженнях воскресити минуле,
людей близьких нашим героям, причетних до їх творчості.
Начебто, йдучи назустріч побажанням аматорів гумору, Тимошенко з’явився
на світ в столиці українського сміху, славному місті Полтаві, що дали
світу Гоголя і Котляревського. Він обрав це місто місцем народження не
випадково. Там Юрко купався в дрібній річечці за назвою Тарапунька, там
ріс, учився, робив перші кроки на самодіяльній сцені. А кого б ви думали
він грав на шкільному спектаклі? Сина турецького підданого Остапа
Бендера у власній інсценівці “12 стільців”.
Березін же народився в тому ж 19-му році в Одесі, відкіля висипала у
світ плеяда сміхотворців і гострословів: Бабель, Утьосов та ін.
Після закінчення режисерського факультету Київського театрального
інституту (1941) виступав на естраді під псевдонімом «Штепсель».
У 1941-1946 р. виступав в Ансамблі пісні і танцю Південно-Західного
фронту. У 1946-1948 р. — режисер Київського російського драматичного
театру Л.Українки, потім автор і головний режисер Української
республіканської естради.
Складні, але романтичні перші радянські роки, перші враження від
мистецтва, цирку, естради, німого кіно.
Зустрілися Юрій Тимошенко і Юхим Березін в Києві на вступних іспитах у
театральний інститут. Зустрілися, щоб не розставатися до кінця.
Довоєнний інститут, Київська кіностудія, де студенти знімалися в
масовках, груповках, епізодах і головнихролях поруч із прославленими
майстрами українського кіно, – це колиски майбутніх улюбленців публіки.
Війна – сувора школа, що відточила уміння юних артистів, “обстрілявши їх
характери”, перевірила на міцність. Від Києва до Сталінграда, від
Сталінграда до Берліна пройшли в солдатській формі кухар Галкін і банщик
Мочалкін, скрашуючи фронтовикам тяготи війни, гіркоту втрат. Ці роки
друзі не забудуть ніколи. І хоча Тимошенко, подібно його герою в
кінофільмі “Падіння Берліна”, не встановлював прапор Перемоги над
Рейхстагом, але сфотографувався в 45-му із фронтовим ансамблем на фоні
Рейхстагу і брав участь у зустрічі із союзниками на Ельбі.
Смішне прізвисько Штепсель прилипло до Березіна в довоєнних капусниках,
а от прозватися Тарапунькою Юрію запропонував його старший друг і
вчитель О.П.Довженко. Під цими псевдонімами друзі брали участь у
Всесоюзному конкурсі артистів естради у 1946-му і стали лауреатами,
завоювавши перше місце. Це знайшло художнє відображення в кінокомедії
“Веселі зірки”.
Два самих популярних види мистецтва – естрада і кіно – стали рідними для
друзів. Смілива по тим часам сатира на естраді – інтермедії С.Міхалкова,
А.Хазіна, В.Бахнова і Я.Костюківського і веселі короткометражки
“Тарапунька і Штепсель під хмарами”, “Пригоди з піджаком Тарапуньки”. Їх
фігури знали всі, від малого до великого, їхні жарти повторювала вся
країна. Вони були молоді і безтурботні всупереч нелегкому часу.
Разом з артистом Юрієм Тимошенко вони створили комічний дует, що приніс
їм славу, народне визнання і любов глядачів усього Радянського Союзу.
У тій парі (Штепсель-Тарапунька) Тимошенко був україномовним простачком,
а Березін — російськомовним резонером. Ідея була немислима, здається,
для тих часів річ — російськомовний «старший брат» був малюсіньким, а
україномовний «молодший брат» — здоровим козачищем!
У Тимошенко був такий могутній талант. Він був комік, але коли заходив у
високі кабінети — ніколи не позував перед начальством, навпаки,
начальство позувало перед ним! Артист — могутній, самого широкого
діапазону. Це була особлива естрада — вишукана, смачна, точна, дотепна,
несподівана. Він, очевидно, почував свій талант, і це давало йому
духовну незалежність самого вищого сорту
Підсумком тих плідних років став спектакль “Везли естраду на декаду”, де
Тимошенко і Березін блиснули як автори, режисери і головні виконавці.
Розповідь про це допомагає відтворити кінофільм, знятий по його мотивах.
У ньому виступають зрілі, упевнені в собі артисти-сатирики, сміливо
виступаючі на самі гострі теми сучасності.
Відлига 60-х була узята нашим народом “з бою”. Була в тому частка участі
і наших героїв. “Смеханічний концерт” уперше показав Тарапуньку і
Штепселя не дуетом конферанс’є, а основними виконавцями оригінальної
п’єси, у якій вони були акторами і режисерами.
Слідом за виставою, яка витримала 2000 показів, пішла робота над
двохсерійною кінокомедією, до наших днів звеселяюча глядача на
телеекранах.
“Від і до” – історична комедія. Її головна думка полягає в тому, що всі
наші сьогоднішні недоліки можуть обернутися в майбутньому великими
лихами, думка досить серйозна для естрадного представлення. Але артистам
вдалося донести її значно і яскраво. Це була вистава, яка укріпила на
сценах країни унікальний і своєрідний театр Тарапуньки і Штепселя.
У наступній виставі “Турбуйтеся, будь ласка” простежується життя людини
від народження до старості, закликаючи людину бути активною борцем з
неправдою, несправедливістю підлістю і кар’єризмом.
Останній спектакль – остання подорож. Цього разу по звичайній квартирі,
де проживає типова родина з її турботами радощами і смутками.
Виявляється, і отут маса складних проблем. Особливо, якщо артисти
проголосили в назві: “Моя хата не скраю”. На одній з вистав цієї
програми і загинув Юрій Тимошенко.
Говорили, “незамінних немає”. Є. Неповторний дует не знайшов заміни. Тим
важливіше знову придивитися до їх 50-літнього, шляху тим корисніше
повчитися майстерності, спробувати розгадати секрети успіху великих
майстрів гумору і сатири, позаздрити їх працьовитості, оптимізму і
міцній чоловічій дружбі.
До зустрічі з письменниками братами Канівськими Тимошенко і Березін
виступали як два ведучих, вели парний конферанс. Написавши для них
кілька інтермедій, що мали успіх у глядачів, Канівські відчули свою силу
і стали наполягати на театралізованому спектаклі з різними образами.
— Але ми не можемо нікого грати, — чинили опір Юрій Тимошенко та Юхим
Березі, — у нас уже є образи: Тарапунька і Штепсель.
— Ну так що! — доводили автори. — Ви і залишитеся ними, але з’являться
Тарапунька-хуліган, Штепсель-демагог, Тарапунька-анонімщик… Це дасть
нові фарби і поглибить образи.
Нарешті, авторам вдалося їх переконати. Але, завершивши роботу над
п’єсою, автори текстів стали умовляти дует запросити режисера на
постановку спектаклю (до цього вони самі ставили свої програми). І
Тимошенко, і Березін знову відмовлялися, переконуючи, що гарних
естрадних режисерів немає, а театральний режисер, будь-який, навіть
самий великий, в естраді нічого не розуміє. Але автори стояли на смерть
і, нарешті, домоглися свого. Таким режисером був обраний Любимов.
Тимошенко і Любимов були близькими друзями, і вони швидко домовилися.
Любимову послали п’єсу, і через два тижні він приїхав у Київ разом зі
своїм художником Давидом Боровським, що був киянином, якого ми дуже
добре знали.
П’єса називалася “ВІД І ДО”. “Дивись в корінь!” — говорив Козьма
Прутків. Відштовхуючи від цього афоризму, у даній п’єсі досліджувалося,
відкіля прийшли сьогоднішні вади. Наприклад, заглянувши в середньовіччя,
з’ясували, що хамство пішло від першого пса-лицаря, а вульгарність
народилася в часи зародження сінематографу, коли творці фільмів йшли на
поводі в багатих купців… І так далі, і так далі.
Однак альянсу з режисером Любимовим та художником не відбувся. Цей
спектакль знову ставили самі Тимошенко і Березін. Надалі автори
неодноразово переконувався, що більшість театральних режисерів не знають
специфіки естради, губляться і зазнають невдачі, навіть самі
прославлені.
За роки співробітництва брати Коневських написали для Тимошенко і
Березіна, крім окремих інтермедій, чотири п’єси. Спектаклі, поставлені
по цих п’єсах, витримували в середньому по тисячі аншлагів, а потім були
екранізовані і прожили друге життя на телеекранах. Коли Тимошенко і
Березін гастролювали по Союзу, їх виступи йшли в переповнених залах, і
директори філармоній завжди просили дати додаткові концерти, що
допомагали філармонії виконати фінансовий план. Артисти влаштовували по
два виступи в день, а в суботу і неділю — по три.
Кожен сотий спектакль артисти відзначали банкетом, на який запрошували
всю бригаду: адміністратора, освітлювача, кіномеханіка, костюмерку,
робочі сцени і всіх музикантів. Юра і Юхим особисто підходили до кожного
і нагадували, що ті можуть прийти з дружинами і чоловіками. Вони дуже
піклувалися про своїх соратників, усіляко допомагали їм: комусь
пробивали квартиру, комусь домагалися більшої зарплати, когось рятували
від неприємностей. Їм обом як народним артистам покладалися люкси.
Тимошенко завжди на гастролі їздив із дружиною-співачкою, а Березін,
бувало, виїжджав один — тоді він поселявся в одномісному номері, щоб
різницю між вартістю люкса і його номера доплачували музикантам і
робітникам, поліпшуючи умови їхн проживання. І Тимошенко, і Березін були
тими, хто гідно пройшли іспит мідними трубами і залишилися добрими,
порядними, чуйними людьми, уникнувши чванства і зарозумілості.
Сашко Єткін, представник старої школи адміністраторів, був їхній
беззмінний імпресаріо, фанатично відданим і турботливим. Будь-які
гастролі були прекрасно організовані, зали відібрані, номера в готелях
перевірені, обмовлялося, яка саме машина буде возити гастролерів, — усі,
аж до обов’язкового відвідування закритого обкомівського розподільника,
де можна було купити будь-які дефіцитні товари: джинси, шуби,
магнітофони.
Як сказано, усі міні-серії циклу буяють ілюстраціями роботи артистів.
Кіноплівка зберегла і подих часу, коли створювалися номери, і молоді
голоси, і обличчя виконавців.
Багато чого в роботі і житті акторів залишилося “за кадром”. Сьогодні
можна відверто згадати про невдячну, часом небезпечну, роботу сатириків
у періоди “культу особистості”, “волюнтаризму” і “застою”, коли народних
заступників зараховували в число інакомислячих, дисидентів, наклепників.
Артисти цілком випили цю гірку чашу, залишаючись вірними своєму
громадянському обов’язку, совісті. Вони ніколи не брехали, не
лицемірили, не підлабузнювалися, а це чимало. Їх життя-подвиг служіння
рідному народу. Звання Народних артистів вони пронесли з честю, гідної
поваги.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
