Розвиток Франкового стилю

Поеми Івана Франка — це обсягово одна з менших частин творчої спадщини
Великого Каменяра, однак значення їх в еволюції творчости поета дуже
велике. Франкові поеми — це немов вузлові точки в його літературному
розвитку, це ті вершини, на які зноситься допитливий дух поета, це
яскраві вияви тривалого надхнення, з якого виростають величні творива.

За своїм психічним типом Франко був передусім інтелектуалістом. Чуттєвий
елемент його душі мав нахил підпорядкуватися ідейним задумам. Так було в
“Воа Соnstrictor”, в “Основах суспільности”, те саме спостерігаємо в
багатьох поезіях “З вершин і низин”. Є в нашого майстра слова і щось
цілком протилежне — його мініятюрні поезійки з “Зів’ялого листя”, ці
безпосередні вибухи чуття, настроєві натяки, немов ніжні пелюстки
троянди.

Струмені інтелектуалізованої й чуттєвої творчости знаходять свою
поетичну синтезу в поемах Франка. Думка розгортається в них з такою
динамікою, експресивною гостротою, яку може дати тільки велике поетичне
натхнення. Але ця думка здебільшого знаходить пластично-образний вираз,
поєднується з фарбами, контурами, перспективою, живими обличчями й
постатями, звучанням слова; думка стає лише внутрішньою логікою руху й
розвитку життя.

Коли я це говорю, то маю на увазі тільки речі зрілого періоду Франка.
Поеми нашого мистця слова є немов віхами в його творчості, вони
унаочнюють розвиток його літературного стилю. На них найлегше простежити
еволюцію Франка від натуралізму через реалізм до неоромантизму.

На романтичного коня сідаю.

Крилатий коню, не пручайсь, не ржи,

Неси мене, куди я загадаю,

На фантастичні ті шпилі біжи,

Де вихор грає, стогне гомін гаю,

Де на вузькій, мов ниточка, межі

Фантазія і дійсність спина в спину

Глядять у мрій квітчастую долину.

Еволюція в бік неоромантики, так яскраво позначена в поемах Франка,
їхній багатий ідейний зміст, який ніяк не дасться убгати в рямки
матеріялізму — все це відштовхує совєтських дослідників від вивчення цих
поем. Це дуже цікаво! За останніх неповних два десятиліття про Франка в
СССР написано дуже багато, з’явилося в друкові чимало грубеньких книжок,
але Франкові поеми користуються найменшою увагою. Поза жалюгідною
спробою франкознавця А.Скоця зрозуміти твір “Смерть Каїна”, не
присвячено жадної розвідки спеціяльно якійсь Франковій поемі чи всім їм
разом. Перший том офіційної “Історії української літератури” переказує
зміст деяких поем, ухиляючися від будь-якої аналізи їх.

Під поемою як літературним жанром прийнято розуміти ширші сюжетні
віршові твори з наявністю героїв. Суспільство і природа — це невідмінні
декорації кожної поеми, інколи ці декорації перестають бути заднім фоном
і відтискають героя набік, але частіше герой відограє першу ролю в
поемі, поема може навіть в основному сконцентруватися на історії
душевних переживань однієї людини. При цьому розумінні поеми можемо
зарахувати до нашого жанру такі твори Франка, як “Ботокуди”, “Іван
Вишенський”, “На Святоюрській горі’’, “Панські жарти”, “Сурка”, “Смерть
Каїна”, “Мойсей”, “Похорон” та деякі інші. Поза цими оригінальними
утворами Франко багато поем переклав з чужих мов, і при тому деякі з них
переробляв, та ще й так істотно, що їх слід попросту залучити в творчий
доробок нашого поета. Такими є “Бідний Гайнріх”, “Абу-Касимові капці”
тощо. Обмеженість часу доповіді не дає мені змоги спинитися на всіх
згаданих поемах, і я проаналізую лише дві з них: “Панські жарти” і
“Смерть Каїна”.

“Панські жарти” — твір реалістичний. Однак реалізм цього твору
своєрідний. Ми не знайдемо в ньому позитивного героя. Образ панотця
змальований скупими рисами, та й гине священик не в розв’язці твору, а
щойно в піднесенні сюжетної лінії. Не є головним персонажем і той, в
чиїм імені ведеться розповідь, його майже не бачимо в дії. Герой твору —
громада, все мужицтво села. Воно виступає, як суцільна маса, воно
протиставляється панові Мигуцькому. Одвічна туга за волею незадовго до
скасування кріпацтва спалахує з особливою силою, перетворюється в
напружене чекання. Настрій наростає. Звикла до терпеливостb маса тепер
спрагнена якогось діяння, що наближало б світлий день рятунку від
панщини. Люди очікують моменту визволення як якогось священного
таїнства, і в цьому очікуванні пробуджуються кращі сили людської душі,
розвивається й виростає почуття людської гідности. І саме це зміцнення
шляхетних поривів, моральна витривалість селян є предметом зображення в
поемі. Під цим оглядом є “Панські жарти” психологічною студією, але якою
ж мистецьки глибокою!

Старенький панотець, нездужаючи вже нічого робити коло хазяйства, взявся
вчити сільських дітей. В уяві пана, який трактує селян, мов бидло,
освіта для селян виглядає бунтом. Раб не сміє бути письменним, не сміє
думати й застановлятися над своєю долею. Викликаний до пана священик
знаходить в собі мужність суперечити поміщикові, а схвильованій
сільській громаді каже, що панові не вільно заборонити школи.

Це ж перший раз та вість прийшла нам,

Що пан у своєму селі

Чогось-то зборонить не сміє.

А то ми ось віки цілі

Жили й, мов жито на ріллі,

Туди хилились, відки віє

Могучий вітер панських слів.

Хлоп і подумати не смів,

Щоб проти панського бажання

Робити щось, а як не міг

Знести неволі та знущання,

То кидав все, в чужину біг,

Лишаючи дітей своїх

Іще на більше горювання.

І от тепер постала раптом леґальна можливість організованого опору
панській сваволі. Село рішилося заснувати будь-що-будь школу. Постає
свідомість, що майбутня розкріпачена людина мусить піднестися до світла
знання. Та ще живе в душах людей і непевність, чи справді пан не добере
способу поставити на своє. Віковічна заляканість ще дає себе знати. І цю
шпарину народньої свідомости пан Мигуцький з шинкарем Мошком зручно
поширюють; вони раптом знижують ціну на горілку. Здавна приписаний для
селян обов’язок купувати горілку в пана привчав покоління до пиятики. І
от тепер спокуса роззявляє свою пащеку над селом, звиклі до алкоголю
селяни йдуть у корчму і втрачають людський вигляд, ламається воля й
звага перевести в життя намічене.

На цей раз опритомнення приносить з собою пан комісар, запеклий ворог
поміщика, втілення суперечностей, які існували в середині століття між
німецькою адміністрацією краю та польською маґнатерією.

Комісар з’являється перед людьми в неділю коло церкви, підбадьорює їх і,
мов ненароком, кидає слова, що людина, погрузла у п’янство, не може
подобатися цісареві й не заслуговує на свободу. Ці думки падають в юрбу,
мов іскра в солому. Приготоване до відзискання своєї людської гідности
село знаходить точку опору для боротьби проти п’янства, яке
ототожнюється тепер з панською волею, осоружним кріпацтвом. Село хоче
скласти присягу на повне відмовлення від горілки. Сам священик, зляканий
цією одностайністю і мужністю, відтягає присягу до нового року. І от
приходить панська помста, панський жарт над людською гідністю. Пан
усвідомлює той новий психічний струмінь, яким живуть люди, і хоче одним
ударом зломити людську гідність, викликаючи атавістичне рабське почуття
покори, або спровокувати спалах справжнього бунту, який можна було б
придушити з допомогою війська й кров’ю залити потяг до волі.

На новий рік замикає він церкву, його челядь заганяє в цей день великого
свята людей на панщину — рубати ліс. Але верхом знущання є те, що на
панщину має йти й немічний старенький священик, якого закон завжди
охороняє від панщини. Дія набирає трагічної чуттєвої насичености.
Потоптано людську честь і найчистіше, найсвятіше в людині, її релігійне
почуття.

Загрозливо стискаються п’ястуки, наростає грізний гомін розлюченого
народу. І от у цей момент сільський патріярх, священик, споріднений з
селянами своєю духовою наставою, дзеркало самих глибин їхньої душі, дає
сублімацію для їхніх почуттів обурення, вказує єдино гідний шлях,
далекий від бунту і від рабського страху: вихід в напрямку величної
християнської покори насильству, що лише підносить етичну позицію
сільського колективу, який в своїй стоїчній мужності, не скорений іде на
панщину.

Віють шалені зимові вітри, несучи сніги над селом, полем, лісом, лунають
здалека з сусідніх сіл святочні церковні дзвони, плаче селянська душа
над потоптанням людського й Божого права. Внутрішньо незламлені люди
виконують вказівку свого провідника-священика. Лунають у лісі удари
сокир, а разом з тим гартується воля — не впасти у відчай, не осквернити
себе ні страхом, ні сліпим вибухом. І яким же маленьким, нікчемним є
“культурний” пан Мигуцький поруч з величчю цієї постави селян.

Скільки треба було мистецького вміння, щоб звести в лісі на дроворубні
два світи: показати фізичну перемогу гнобителя й моральну звитягу
умираючого священика та непохитно певних своєї правоти селян. Яка
рідкісна, життєво не типова ситуація, але як опромінена вона внутрішньою
правдою, глибшим сенсом життя, як розкрито в ній підводні течії духового
тривання народу!

Тут ми підходимо до самої суті ориґінальности Франкового реалізму. Не
частота повторюваного в житті явища важлива для поета, а характер вияву
психічних енергій, їх якість, що випливає з-за зовнішніх виявів, з-за
вчинків. Не те є типовим у житті, що кожного моменту себе часто показує
як конкретна реальність. Є щось вище й більше від конкретного факту, те
іраціональне, душевне, що розвивається, міцніє, має свою внутрішню
національну прикметність, що стремить у вічність і стає вічним. Коли
пана Мигуцького арештовано, коли панський двір стоїть пусткою, а майно
розкрадає дворова челядь, визволені від кріпацтва селяни в своїй
глибокій радості згадують про пані Мигуцьку, яка не раз гамувала
злочинну жорстокість свого чоловіка, вони йдуть до двору, застають пані
хвору й безпомічну й організовано заходжуються коло того, щоб рятувати
господарство від руїни.

Такі епізоди в 1848 році напевно не траплялись часто, а може, й взагалі
не траплялися. Та проте цей епізод, мистецьки мотивований, відсвічує не
пласкою реальністю, а вищою правдою, психічною знеслістю українського
селянства, тою шляхетною радістю, яка опанувала селян у момент
скасовання кріпацтва. Франко у своїх студіях національного характеру
сперся на відмінність психічних реакцій польської й української
селянської маси в очікуванні визволення. Мазурська різанина 1846 року
давала тут матеріял для надуми.

Франко не відобразив усього комплексу національної психіки українського
селянства. Він такої цілі й не ставив перед собою. Він узяв одну істотну
прикмету, вірніше ростучу потенцію української душі й розкрив її
мистецькими образами. Та не тільки розкрив, силою своєї мистецької
суґестії він намагається прокласти дальший шлях для зростання цієї
властивости.

Питання реалізму в літературі не так-то й просте. Позитивісти різного
ґатунку можуть приблизно зійтися з марксистами у визначенні реалізму й
прийняти формулу Маркса, що реалізм означає “наявність типових
характерів у типових обставинах”. З нинішнього критичного погляду ця
формула задовольнити не може. Чи життя механічно виявляє свої типовости?
І хіба не має воно в собі різних можливостей, що з них кожна є типовою
до певної міри? І яка роля творчої геніяльности великого поета, роля
поетичної суґестії, яка стремить переконати читача в реальності
представленого?

Франко взяв одну із наявних психічних реальностей української душі,
гуманність нашого народу, його чутливість, сполучену з
християнсько-етичним підходом до життя і цій властивости спробував через
свою поему надати більшої суґестивної сили.

Але звернімось до епізоду допомоги села хворій пані Мигуцькій. Це є ніщо
інше, як високий акт християнського всепрощення. І цей епізод тісно
зв’язує Франка із Шевченком.

Саме Шевченко світові визискувачів, світові морального розкладу,
протиставляв мучеників-революціонерів, морально незаплямлених,
позначених печаттю духа євангельського всепрощенія. Згадаймо знаменні
слова з “Неофітів”:

О, Нероне!

Нероне лютий! Божий суд

Правдивий, наглий, серед шляху

Тебе осудить. Припливуть

І прилетять зо всього світа

Святії мученики — діти

Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого предстануть

В кайданах.

І… тебе простять:

Вони брати і християни,

А ти — собака, людоїд!

Деспот скажений!

Людей з євангельсько-моральною настановою знаходив Шевченко в
українській народній гущі. Варто згадати хоча б Максима з “Москалевої
криниці”. В Максимові реалістично показав Шевченко одну з потенцій
українського національного характеру.

Таким чином, Франко в “Панських жартах” продовжив Шевченкове
соціологічне відчуття української вдачі.

Дальша поема, “Смерть Каїна”, віддалена від “Панських жартів” тільки
двома роками, бо з’явилася друком 1889 року. Але формувався її задум
повільно і, без сумніву, паралельно з “Панськими жартами”. І було б
крайньо наївно бачити в “Смерті Каїна” твір антирелігійний, як це робили
деякі критики за життя поета і як це дуже незграбно й непереконливо
робить совєтська критика, що уникає розгляду твору, лише прив’язує до
нього свою тенденцію.

Свої поеми Франко ніколи не писав без попереднього підготування. Кожна з
них зв’язана з попередніми ситуаціями чи бодай довгими роздумами. Це
стосується до “Смерти Каїна”. Твір датований 1889 роком, але перші
контури намітилися ще коло 1879 року, коли Франко переклав на українську
мову поему “Каїн” лорда Байрона. Процес перекладання був пов’язаний із
ґрунтовною аналізою думок оригіналу.

Байронова поема незвичайно насичена міркуваннями, вибухами пристрасної
емоції, гострим зударом протилежних логік, і все це багатство змісту
Франкові пощастило віддати, хоч про мистецьку могутність оригіналу ми
можемо тільки здогадуватися. Стиль Франкового перекладу не можна назвати
романтичним, Франко в 1879 році був натураліст, фактура Байронового
романтичного слова була авторові “Тюремних сонетів” ще чужа, і, можливо,
поставала перед ним як мистецьке завдання. А вже напевно відчув він як
завдання, — застанову над тими вічними проблемами, які підніс Байрон у
своєму творі.

Поема Байрона назавжди збереже своє значення могутнім гуманним чуттям,
закладеним у ній, своєю світовою скорботою, обумовленою усвідомленням
обмежености не лише людських знань, але й пізнавальних можливостей.
Знання, наука не в силі принести людському родові справжнього щастя.
Саме по собі ізольоване знання не дає відповіді на головні загадки
буття, лише відсуває відповіді в глибину вічно непізнаваного. Наука в
істоті своїй не в силі перемогти всієї суми страждань, що припадають на
долю людства, наука безсила усунути смерть і розкрити незбагненну її
таємницю.

Ці висновки одного з перших людей, Каїна, далекі від біблійної
характеристики Каїнового образу, але зате віддзеркалюють в собі
суспільне розчарування в раціоналізмі 18-го століття. Раціоналісти,
французькі енциклопедисти, які проголошували всевладність людського
розуму й обіцяли осягнення щастя людей на землі завдяки організації
суспільства згідно з вимогами розуму, скрахували у Великій французькій
революції. Вже тоді виявилося, що в суспільстві щось може діятись, що не
цілком вимогам розуму підпорядковується.

Усвідомлення банкрутства раціоналістичних схем ощасливлення людської
спільноти підкреслило разом з тим також і безсилість думки перед
відвічними загадками буття. От з цього розчарування в могутності
людської мислі й народився Байронів “Каїн” в році 1821. Після того
раціоналізм у своїх нових формах, ув антропософії Фоєрбаха, натуралізмі
Оґюста Конта, матеріялізмі Маркса й Енгельса знов тріюмфував свою
перемогу, знов опанував свідомість поколінь. І саме Франко в кінці 70-х
років потрапив у цю піднесену хвилю нових захоплень матеріялістичним
схематизмом, який прибирав собі наличку наукового світогляду, щоб
відштовхнутися від раціоналістично-наївного матеріялізму 18-го століття.

Дослід, експеримент, реторта, точний прилад, машини ставали ідолами
спільноти. Це була хвиля могутня, вона творила собі своїх нових святих
пророків і була аподиктична. Частинне виправдання, психологічне й
етичне, для цього руху слід знаходити в особливій антигуманній природі
європейського капіталізму 19-го віку, і навіть заслуга марксизму,
щоправда, тимчасова й обмежена, полягає в тому, що він змусив провідні
елементи суспільства застановлятися над обмеженням неґативів капіталізму
та перемагати їх.

І коли Франко був підхоплений в кінці 70-х років хвилею
раціоналістично-матеріялістичною, то в цьому нічого дивного не було.
Дивним скоріше є те, що Франко раніше від багатьох своїх сучасників
подолав нове модне захоплення.

v „

/

Похожие записи