Курсова робота

Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української
історичної повісті XIX — початку XX ст

Зміст

Вступ
3-7

Розділ І. Жанрова специфіка історичної повісті,

хронологія та основні параметри її дослідження.
8-18

1.1. Романтичний історизм в повісті 50-60-х років

ХІХ століття
8-13

1.2. Вплив документалізму, філософського

та пригодницького елементу у творах 70-х років

ХІХ ? першої чверті ХХ століття
14-18 Розділ
ІІ. Поетика історичної повісті ХІХ – початку ХХ століття 19-39

2.1. Проблематика та образна система історичної повісті
19-34

2.2. Новаторські пошуки Михайла Старицького

та А. Чайковського
35-39

Висновки
40-42

Використана література
43-47

ВСТУП

Історична проза, поряд з іншими ділянками художньої інтерпретації
історичного минулого, протягом століть залишається правдивим втіленням
національного й соціоментального обличчя епох, досвіду державотворення в
історії України. Вплив стильових напрямів і тенденцій літератури на
творчість повістярів XIX ? початку XX ст. є одним із визначних факторів,
що взаємодіють з ідейно-художньою прагматикою, а відтак – жанровою
специфікою творів історичної прози середнього обсягу. З’ясування
результату цього впливу — завдання, що закономірно викликає науковий
інтерес дослідників української літератури, починаючи з часів базового
формування жанрової природи історичного епосу і закінчуючи останніми
досягненнями в галузі його вивчення. Підвищення рівня наукового аналізу
творів історичного повістярства, яке останнім часом відбувається із
залученням новаторських точок зору, підходів та методології, спонукає до
спроби зробити додатковий внесок у розв’язання питання про специфіку й
головні засади жанрово-стильової єдності історичної повісті ХІХ –
початку XX ст., її внесок у справу духовного виховання українського
громадянства, оскільки саме повість як жанр через властивий їй спосіб
художнього узагальнення найбезпосередніше впливає на формування
історичної свідомості.

Твори, обрані для дослідження, складають цілісний жанрово-стильовий,
тематичний і образний комплекс історичної прози середнього обсягу XIX ?
початку XX ст. Завдання повноти наукового аналізу вітчизняної історичної
повісті зумовили включення до цього комплексу й деяких творів на теми із
зарубіжної історії, писаних як українською, так і російською мовами.
Матеріал дослідження, особливо в підрозділах, присвячених осмисленню
початкового етапу формування історичної повісті в новій українській
літературі, включає також твори супутньої жанрової природи
(белетризовані історичні нариси, драматичні етюди з епічною історичною
фабулою як основою сюжетної конструкції і т. ін.).

Враховуючи ці зауваження, обсяг досліджуваного матеріалу охоплює значну
кількість текстів — Г. Квітки-Основ’яненка («Основание Харькова»,
«Татарские набеги», “Головатый», «1812 год в провинции», “Предания о
Гаркуше”), Марка Вовчка (“Кармелюк”, «Маруся», “Гайдамаки”, «Савва
Чалый»), О. Стороженка («Марко Проклятий»), І. Франка (“Петрії і Довбу
щуки”, “Захар Беркут”), М. Старицького (“Облога Буші”, «Заклятий скарб»,
«Червоный дьявол», «Первые коршуны»), О. Маковея («Ярошенко»), А.
Чайковського («За сестрою», «На уходах»), Г. Хоткевича (“Довбуш”), Є.
Гребінки (“Нежинский полковник Золотаренко”).

Художні здобутки зовнішньої форми зазначеної системи творів» є
численними і вагомими. Перш за все — це продуктивні спроби привнесення у
внутрішній світ літературного твору історичного колориту (інколи —
наприклад, у класицистичній та преромантичній прозі Є. Гребінки, Г.
Квітки-Основ’яненка, — через використання принципів мемуарної
літератури). Кращі зразки романтичної історичної повісті (напр.
«Червоный дьявол» М. Старицького) виявляють гармонійне сполучення
дотримання вимог пригодницько-белетристичної жанрової специфіки з
професійним інтересом до історіографічного та документального матеріалу.

Однак історична повість на рубежі XIX і XX століть (твори О. Маковея. А.
Чайковського) виявляє тенденцію до втрати попередніх здобутків
документалізму на користь масовій популяризації історії, будучи
зосереджена на авантюрно-висхідному конструюванні сюжету та ствердженні
засад житейської моралі; філософсько-історична повість першої чверті XX
ст. (твори Г. Хоткевича) виводить українське історичне повістярство на
якісно новий рівень інтерпретації історичного минулого, подає дидактичну
основу функціонування образу ідеального державця та громадянина в
контексті давніх вітчизняних традицій. Одним із першорядних завдань
вивчення зазначеної сукупності творів є з’ясування того, як функціонує
їх жанрова форма в процесі відображення історичного досвіду українського
народу.

Актуальність дослідження полягає у зверненні до специфіки жанру повісті
з метою освоєння конкретного історично-духовного досвіду, необхідного
для сучасного процесу відродження і державотворення. Вона також
зумовлена відсутністю в українському літературознавстві
монографічного, комплексного (на різних структурних рівнях) вивчення й
жанрового аналізу історичної повісті XIX ? початку XX ст., змінами в
осмисленні сфальсифікованих або замовчуваних фактів історії України,
специфіки літературного процесу.

Незважаючи на значні здобутки українського літературознавства у вивченні
історичного епосу XIX ст., ще й досі не створено наукової праці, яка б
систематизувала результати дослідження історичної повісті як
дидактичного жанру та її жанрових різновидів, витворила цілісне
літературознавче уявлення про її еволюцію, вираження в ній концепту
повчальності. Отже, мета роботи — дослідити шляхи еволюції української
історичної повісті ХІХ — початку XX ст. та її ідейно-художні особливості
як системного літературного явища, покликаного відображати здобутки
українського національного державотворення в їх дидактичному контексті.

Етапи досягнення названої мети позначені виконанням таких завдань:

— з’ясувати специфіку історичної повісті ХІХ — початку XX ст. як
дидактичного жанру в контексті сучасних теоретичних здобутків генерики у
вивченні історичного епосу;

— визначити провідні критерії аналізу її жанрово-стильової єдності
відповідно до її генетичних особливостей, співвідносних із жанром
притчі;

— розглянути параметри дидактико-естетичного моделювання історичної
правди та її співвідношення з концептуальним художнім домислом;

— проаналізувати образну систему історичної повісті відповідно до
особливостей конструювання образів історичних осіб та вигаданих
персонажів у процесі моделювання системи особистісних духовних настанов;

— виявити еволюцію способів та дидактичну мету оформлення образу
оповідача у творах різних жанрових модифікацій та стильових напрямів;

— розкривши новаторські риси у групуванні та семантиці виявів художнього
часу й простору всередині текстової реальності;

— оцінити етапи відображення засад національної ментальності з точки
зору їх продуктивності в сучасному історичному процесі України;

— створити підсумкову систему морально-етичних настанов особистісної та
державотворчої політики, виражену в сукупності текстів історичного
повістярства ХІХ — початку XX ст.

Об’єктом дослідження виступає сукупність творів української історичної
повісті ХІХ — початку XX ст. (зокрема, таких авторів як М. Вовчка, Є.
Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка).

Предмет дослідження — жанрово-стильова специфіка та варіативність, роль
провідних параметрів історизму, системи образотворення,
функціонування художнього часопростору та поетикально-композиційних
особливостей у розвитку втілення повчальності творів зазначеної
хронологічно-жанрової єдності.

Вибір методів дослідження при виконанні поставлених завдань був
зумовлений такими факторами: 1) специфіка історичної повісті як
дидактичного жанру; 2) методологічні здобутки літературознавства XX ст.;
3) основні напрями тематичного орієнтування історичної повісті XIX —
початку XX ст. (серед них найяскравіше виражені — українське
середньовіччя, Хмельниччина та Руїна); 4) систематизація змісту
дидактичності у вигляді цілісної програми. Тому провідними методами під
час дослідження були: порівняльно-історичний, по образного,
текстуального аналізу та зіставлення компонентів образно-притчевого
мислення, аналізу внутрішньої міфологічної основи художньої реальності
виділення подібних і відмінних рис за допомогою системно-структурного
методу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в бакалаврській
роботі зроблено спробу системно дослідити історичну повість зазначеного
періоду, систематизувати ідейний зміст повчальності її художніх текстів
як втілення морально-етичного досвіду історії вітчизняного
державотворення. Встановлена єдність комплексу творів історичного
повістярства в їх еволюції від класицистичної та преромантичної прози
проміжної жанрово-стильової приналежності до якісних, довершених зразків
історичної повісті, її різновидів і модифікацій, головними критеріями
класифікації яких виступили достовірність відтворення історичної
реальності, позитивний розвиток майстерності втілення духовних настанов
у моделюванні образів історичних та вигаданих персонажів, збагачення
зображально-виражальних засобів, а також протиріччя між
різноспрямованими тенденціями у творчості одного автора та способи їх
вирішення.

Практичне значення.

Результати бакалаврської роботи можуть бути використані при викладанні
спецкурсів та проведенні спецсемінарів, при урізноманітненні тематики
курсових та дипломних робіт з української літератури, поглибленому
вивченні історії України та порівняльному дослідженні слов’янських
літератур, для уточнення ролі історичної правди в сучасному
духовно-соціальному житті України, патріотичному громадянському
вихованні.

Структура роботи.

Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і
має обсяг 47 сторінок. Список використаних джерел включає 58
найменувань.

Розділ І. Жанрова специфіка історичної повісті, хронологія та основні
параметри її дослідження.

Романтичний історизм в повісті 50-60-х років ХІХ століття

Серед жанрової палітри 50-60-х років ХІХ століття чільне місце займає
повість. Літературознавчий словник-дослідник подає таке трактування
повісті: “Повість-епічний прозовий твір (рідше віршований), який
характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих
явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та
оповіданням. Крім обсягу, повість різниться від оповідання розгорнутішим
сюжетом, більшою кількість другорядних персонажів, повнішою та глибшою
їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману
менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи
вагомі історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Але
повість охоплює менше коло проблем, коротший період із життя героя. Якщо
в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні коло
проблем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому
аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та
оповіданні, велику роль у повісті відіграє голос автора або
розповідача.” [34;554].

В появі повісті на теренах української літератури сприяло засвоєння
нею у період бароко насамперед західноєвропейських духовних, рідше —
авантюрних і демонологічних повістей.

Розвиток прози в українській літературі 40-60-х років базувався як на
освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Григорія Квітки –
Основ’яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів
народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог цього часу.

Перша українська повість “Маруся” Григорія Квітки – Основ’яненка
з’явилася у 1833 році. Особливістю її було те, що вона написана
українською мовою.

У цей час у літературу приходить багато нових митців, утверджується в
українській прозі романтизм і формується реалізм. Художня творчість все
ще тяжіє до романтизму, однак з кінця 50-60-х років становище провідного
літературного напрямку починає завойовувати реалізм. Саме в річищі цього
літературного процесу формувалася творчість Тараса Шевченка. У
романтичній творчості, на думку Ганни Токань, “ багатовікові
незалежницькі змагання українців відображалися в романтичній
піднесеності національного фольклору, де трагізм і віра були злютовані
кров ю та незламністю героїв; самостійне становище українки в родині та
громаді (козачки, коханої) теж за національною природою забарвлене
романтично у вірності чекання, у палкості почуттів, у громадянській
активності.” [52; 58]. Авторка виділяє такі течії романтизму ХІХ
століття : фольклорно – історичну, громадянську, психологічно –
особистісну.

Романтичний світогляд ґрунтується на тому, що у житті все взаємодіє у
всеохопному спонтанному русі. Провідним у творчості романтиків є
історизм. У хронотопі найбільшу вагу має майбутнє, яке омріюється як
ідеальне, міфологізується. Особистістю цього напрямку є те, що сучасне
викликає протест, оскільки трактується як лихий поворот історії.

У цю добу українське письменство, незважаючи на репресивні заходи
царизму проти розвитку національної культури нашого народу, завдяки
творчості Тараса Шевченка, а також Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша
вийшло на рівень європейських літератур.

Починаючи з другої половини 50-х років, після “похмурого десятиріччя”,
особливо розгулу миколаївської реакції та переслідування царизмом
українства внаслідок розгрому Кирило – Мефодіївського братства, з
поглибленням національної самосвідомості в українському суспільстві
розвиток українського письменства активізується. “ Внаслідок поглиблення
філософського розуміння людських характерів поглиблюється їх художнє
осмислення. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали
найбільші можливості для розвитку реалізму. Набуває значного досвіду
романтизм у творенні прозово – епічних жанрів.” [22;182] .

У цей час з являються прозові твори П. Куліша, Марка Вовчок, А.
Свидницького, О. Стороженка, Нечуя – Левицького, значної групи
письменників, які ґрунтувалися навколо журналу “Основа”, досягає
високого рівня прозова творчість Ю. Федьковича, виходять у світ повісті,
оповідання та новели інших авторів.

Особливістю розвитку прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний
синкретизм, вияви в романтичному спрямуванні (“Чорна рада” П.Куліша та
ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками
романтизму, виступи одних і тих же прозаїків і з реалістичними, і з
романтичними творами (П.Куліш, Марко Вовчок, О.Стороженко), перехід від
просвітительського реалізму до реалізму класичного.

Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню
реалістичних засад у письменників 40-60 років.

Ганна Токань у статті “Цей багатобарвний мистецький світ зауважує:
“Реалізм постав як опозиція романтизму, його орієнтація спрямована на
зневажену романтиками “низьку” дійсність і є спробою її
узагальнення”.[52; 59].

Постулати реалізму:

світом керують соціальні закони: соціальний історизм приходить на зміну
історизму романтичному;

людина повністю залежить від суспільних відносин, є їх відтворенням,
психологія героя, його стосунки з іншими пояснюються об’єктивними
соціально-історичними обставинами;

письменник намагається збагнути об’єктивний саморух дійсності і передати
це об’єктивне знання та свій гуманістичний ідеал читачеві;

життєподібність і типовість – провідні засади реалістичної поетики;
характеротворення відбувається за принципом саморозвитку характеру;

поведінка персонажа не виходить за межі внутрішньої логіки, ядром цього
внутрішнього є соціальна приналежність героя.

У період 40-60-х років відбувається характерне для реалізму розширення
об’єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу,
крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства
(духівництва, солдатів, бурлацтва, козацтва, панства). “Посилення
суспільної заангажованості мистецтва, зв’язку літератури з суспільними
процесами, а національно й соціально-визвольним рухом реалізується в
розширенні й радикалізації проблематики, у трактуванні зображуваного у
світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до
шевченківських, в оновленні та поширенні ідеологічної ролі літератури, в
орієнтації читача на радикальне перетворення суспільства. Оновлюються
прийоми художнього зображення й вираження.[22; 183]

У художній прозі наявна проблема “людина і суспільство”, боротьба
людини з низів за існування, проти гніту соціального і національного,
трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і
панування привілейованих, панівних сил тощо. Гостра суперечність між
народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин
– основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. У них
органічно поєднується принцип народності з принципом реалізму, як
художнє відтворення істини життя, розкриття закономірностей дійсності,
заглиблення у внутрішній світ людини, зображення обставин і характерів,
художній історизм.

Людина зображена насамперед у своїй соціальній суті. Доля героя тісно
переплетена із суспільними процесами. Загалом у системі персонажів
художньої прози 50-60 років домінує роль позитивного героя.

В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань
українського народу у визволенні з-під соціального, національного,
духовного гніту. На попередньому етапі розвитку художньої прози в центрі
уваги були переважно родинно-побутові стосунки та інші окремі суспільні
явища селянського життя. Прозаїки намагалися показати суспільне
становище всього селянства, зобразити життя інших класів і прошарків.
Зокрема Г.Квітка-Основ’яненко вбачав поліпшення становища трудових мас в
удосконаленні суспільних порядків і людських взаємин шляхом часткових
змін існуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини.
Марко Вовчок показала кріпосницьку систему як політичну й
суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та
громадянсько-морального звиродніння панства. Письменниця намагалася
передбачити майбутню долю народу, проголошувала право людини на вільне
життя, засуджувала експлуатацію та насильство. На захист національних
інтересів спрямували свою творчість також П.Куліш, А.Свидницький, Ю.
Федькович та інші письменники, які утверджували народно-гуманістичні
ідеали.

Ідеї національної консолідації українського суспільства висувались у
прозовій творчості П.Куліша, О.Стороженка.

Новий етап у розвитку української прози відкривають Марко Вовчок,
П.Куліш та О.Стороженко. Письменники висловлювали досить прогресивні на
той час погляди, правдиво відтворювали суспільні явища, зокрема
загострення конфліктів між селянством і поміщиками. Від критики окремих
суспільних вад та вад людини прозаїки переходять до викриття всього
експлуататорського ладу.

Реалістична проза відображає передусім найістотніші тенденції і
закономірності народного життя. Становище пригнобленого трудового народу
– основа оповідань та повістей 50-60-х років XIX століття.

Як бачимо, проза цього періоду тяжіє до історичних тенденцій.
З’являються нові жанри, зокрема жанровим різновидом прози було історичне
оповідання. Поряд з оповіданням розвивається й повість. Ця епічна форма
після Квітки-Основ’яненка еволюціонує, збагачується. Так з’являються
різновиди повісті – соціальна (“Інститутка” Марка Вовчка), історична
повість (“Січові гості” П.Куліша), історична повість – казка (“Кармелюк”
Марка Вовчка).

Вміщений уже в першій збірці Марка Вовчка твір “Сестра” виділяється
серед оповідань своїми жанровими ознаками, зокрема епічною широтою він
наближається до повісті. Ознаки повісті мають також такі твори: “Орися”
П.Куліша, “Месть верховинця” М.Устияновича та інші. Повісті в основному
друкувалися в журналі “Основа”.

Історичні повісті мали романтичний характер, створювалися на
фольклорній основі. У цей час з’являється повість-казка Марка Вовчка
“Кармелюк”, П.Куліша “Хмельниччина”, “Січові гості”, О.Стороженка “Марко
Проклятий”.

Отже, основними формами відтворення дійсності залишалося оповідання й
повість.

1.2. Вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу у
творах 70х р. р. XIX першої чверті XX ст.

У 70-90-х роках українська література, незважаючи на урядові
репресії, зростала все помітнішою ставала її роль у житті народу. В
літературу прийшло чимало творчих сил, зокрема І.Франко, П.Мирний,
І.Нечуй-Левицький.

Величезними були здобутки художньої прози. У 70-90-і роки були написані
найвизначніші прозові твори І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,
І.Франка, в яких порушувалися глобальні проблеми епохи, дано художнє
відображення нових сфер народного життя. Письменники-реалісти того часу
відгукувались на важливі проблеми сучасності, відтворювали певні сторони
життя народу.

Особливістю манери письма 70-90-х років було те, що митці відходили від
традиційної форми оповіді (що йшла від Квітки-Основ’яненка і Марка
Вовчка) і широко застосовують іншу форму – об’єктивно-епічну (від імені
самого автора). “Ця форма в поєднанні з широким застосуванням діалогів і
внутрішніх монологів надавала письменникові більше можливостей для
докладної розповіді про події для всебічної характеристики персонажів,
розкриття їх переживань і опису обставин, в яких вони діють, отже, для
ширшого охоплення явищ життя і глибшого проникнення в їх суть”.[21;
263].

Художня проза цього століття характеризується цілим рядом ознак, серед
яких провідною є пожвавлення інтересу до боротьби. Загалом, “Українська
проза у 70-90-ті рр. стала справжньою трибуною громадської думки і
суспільно-політичної боротьби; вона відзначалася глибокою актуальністю і
політичною злободенністю, підносила ідею революційного перетворення
світу. Це викликало публіцистичну наснаженість й емоційну пристрасність
багатьох тогочасних художніх творів”. [19; 354]

У 70-90-х роках спостерігається піднесення української прози. Слід
відзначити, що в цьому процесі як історична необхідність була
обумовленість його потребами зростання національної культури, так і
дальшим розвитком української літератури.

Важливим кроком уперед стало створення з ініціативи Драгоманова і
Кониського у Львові Літературного товариства імені Тараса Шевченка,
через двадцять років реорганізоване в Наукове товариство імені Тараса
Шевченка. Діяльність Товариства була дуже активною і багатогранною,
зокрема, воно видало десятки томів матеріалів з історії української
мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях
“Пам’ятки української мови та літератури”, “Матеріали до української
бібліографії”, “Матеріали до української етнології та антропології”. Цей
величезний народознавчий матеріал супроводжується науковими розвідками,
окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі
теми, видавалися словники.

З 1893 року при Товаристві стали діяти три секції – філологічна,
історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно
працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський,
Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство
нічим не поступалося академіям наук інших європейських країн.

На західноукраїнських землях у 70-80-х роках активно діяли політичні
партії москвофілів та народовців, у яких були принципово різні погляди
на право українського народу на самостійне національно-політичне життя.
Народовці головну увагу звертали на піднесення національної свідомості
галичан. Народовські журнали “Правда” (1867-1898), “Зоря” (1880-1897) та
газета “Діло” (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури,
сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.

У Східній Україні час від часу з’являлись альманахи “Луна” (1881),
“Рада” (1882-1884), “Нива” (1885), “Степ” (1886) тощо.

Петро Хропко зауважує: “Загалом українська література цього часу
розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й
національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність
геніального поета, його полум’яна муза була орієнтиром для нового
покоління українських письменників”. [55; 30]

Передова тогочасна критика скеровує українське письменство на глибше
художнє дослідження життя. Драгоманов вважає, що українські письменники
повинні вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю
творчістю до їхнього рівня. Білик заохочував митців цікавитися життям
народу в усіх його соціально-психологічних виявах. Іван Франко
акцентував на правдивості зображення дійсності. Барвінський надає
великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну
боротьбу українського козацтва. Павло Грабовський наголошує на тому, що
література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і
стати “одним з чинників поступу загальнолюдського”.

Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження
українських учених у царині філології (О. Потебні, П. Житецького, М.
Петрова, М. Шашкевича, Ом. Огоновського).

Значних успіхів було досягнуто на теренах фольклористики. Виходять
збірки І. Рудченка “Народні південноруські казки” і “Чумацькі народні
пісні”, “Збірник українських пісень” (три випуски з нотами) Лисенка,
“Історичні пісні малоруського народу” Драгоманова і Антоновича, “Народні
пісні Галицької та Угорської Русі” Головацького, з’являються
фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.

“У ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції
епічної творчості Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка,
Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в
ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах” [55; 30], —
писав П. Хропко.

У творах 70-х років ХІХ – першої чверті ХХ століть відчувається вплив
документалізму, філософського та пригодницького елементу.

Свого часу Іван Дзюба у статті “Неісходимі стежки минувшини
(Пригодницькі мотиви в історичній прозі)” накреслив своєрідну схему
розвитку історико-пригодницького жанру у світовій літературі.
Літературознавець зауважує: “Пригодницьку гілку історичної белетристики
(чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики) нерідко
вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром
другорядним, розважального або утилітарно-педагогічного задля дітей та
юнацтва призначення. Проте це далеко не так. Хоч межі та характер жанру
і справді залишаються не визначеними чітко, одначе ж те, що звемо
історико-пригодницькою літературою, має давній родовід та надовго
розрахований генетичний ход. Адже історія і пригода справіку невіддільні
одна від одної”. [10; 86-87]

Історико-пригодницькі елементи наявні у творчості багатьох митців цього
періоду, а саме в Михайла Старицького, Куліша, І. Нечуя-Левицького.
Євген Баран з цього приводу висловлює таку думку: “Серед письменників,
чиї твори ми називали в одному ряді з “Чорною радою” П. Куліша,
виділяються М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та О. Маковей. Продовжуючи
традиції Куліша, вони у своїх історичних творах розвивали застосовані
ним елементи сюжетотворення. Елементи пригодництва наявні майже в усіх
творах історичної тематики. Проте у названих авторів вони стають не
просто історичним чи біографічним фактом, а художнім прийомом, способом
організації матеріалу”. [1; 29-30]

Як бачимо, Є. Баран вважає, що першим твором пригодницько-історичного
жанру була “Чорна рада” П. Куліша. З цим твердженням погоджується В.
Поліщук, оскільки “сам Старицький захоплювався знаменитим романом
Куліша. Куліш же, й це нині загальновідомо, мав перед очима добру школу
Вальтера Скотта. Природно, що Старицький і безпосередньо й
опосередковано (через П. Куліша) теж не міг не зважити на художній
досвід шотландського письменника. Водночас маємо зауважити, що питома
вага й міра функціональності пригодництва в сюжетах “Чорної ради” й
романів та окремих повістей Старицького помітно відрізняються (її більше
у творах Старицького)” [44; 5].

До історико-пригодницького жанру відносять “Чорну раду” П. Куліша та
окремі романи й повісті М. Старицького (“Червоный диявол”, “Первые
коршуны”, меншою мірою “Облога Буші” й “Заклятий скарб”).

І.Дзюба, окреслюючи типологічні ознаки історико-пригодницької прози
зазначає, що “в ній – історичний герой – завжди герой дії, руху; звідси
динаміка сюжету в багатьох історичних романах. Але це ще не та
специфічна естетична якість, що робить твір історико-пригодницьким. Жанр
цей має свою умовність. Вона полягає в тому, що сюжетна інтрига,
витворена часто-густо всупереч безпосередній правдоподібності, стає
основою структури роману чи повісті і підпорядковує собі всі інші
компоненти… Але ця умовність не повинна ані відлякувати, ані
розчаровувати. Вона може не відводити від правди й реальності історії, а
по-своєму вести в її глибини, в її суттєві закономірності”. [10; 114]

У дусі пригодницько-історичного жанру витримані також інші твори 70-х
рр. ХІХ століття та першої чверті ХХ століття. Серед митців цього жанру
варто назвати О. Стороженка (“Марко Проклятий”), І. Франка (“Захар
Беркут”, “Петрії і Довбу щуки”), Марка Вовчка (“Кармелюк”), А.
Чайковського (“На уходах”, “За сестрою”).

РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1. Проблематика та образна система історичної повісті

Історична повість ХІХ – початку ХХ століття позначена рисами романтизму,
однак в окремих творах наявний реалізм зображення явищ, подій, героїв.
Історична проза відображає життя тогочасного суспільства. Однак манера
письма кожного з них відрізняться насамперед особливістю викладу.
“Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу
була традиційна, започаткована Г. Квіткою-Основ’яненком за народним
зразком оповідань, що являла собою усний монолог людини з
демократичного, найчастіше селянського середовища. Ставилася мета
створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася
настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із
засобів художньої правдивості творів”. [22; 198] Домінуюче становище
народооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики
і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому
відтворенню народних характерів.

Особливістю прози Квітки-Основ’яненка є те, що оповідач виступає умовною
постаттю, переважно стороннім спостерігачем. Він, зазвичай, стояв
осторонь, що виявлялося у дидактично-менторських інтонаціях його тону,
спробами робити певні висновки.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції. Це вже оповідач-персонаж,
безпосередній учасник зображуваних подій, із своїми біографією і
характером. Її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) – це свідок подій,
обвинувач, який виносить присуд вчинками персонажів, що засвідчувало
тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму
класичного.

Розширення кола оповідачів сприяє розширенню обсервації і позиції
авторського підходу. В повісті М. Чайки “Москалева правда” оповідачем
виступає колишній солдат, у деяких творах Ю. Федьковича – сам
Ю.Федькович. Марко Вовчок у повісті “Кармелюк” виробляє спосіб
об’єктивного розвитку сюжету.

Марко Вовчок відходить від традиційного зображення знедоленого кріпака,
який тільки ремствує на власну долю. Художні пошуки письменниці
приводять до зображення героя-селянина, який прагне звільнитися від
кріпацтва (Маша з однойменного оповідання, Настя з “Ледащиці”, Назар з
“Інститутки”), братися за зброю (Кармелюк з однойменної повісті-казки)
письменниця трактувала як зразок суспільної поведінки особистості в
тогочасних умовах. Творчість Марка Вовчка відбиває ідейно-художні пошуки
тогочасного суспільства. Наприклад, в оповіданні “Маша” (в естетичних
принципах його наявні деякі ознаки соціальної утопії) втілено погляди
письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Окремі мрії та
уявлення народу про майбутнє відбилися в програмі боротьби Кармелюка –
справедливий розподіл матеріальних благ і соціальна рівність.

Творчості Марка Вовчка 60-х – поч. 70-х рр. характерні перенесення дій в
історичне минуле, коли народ давав збройну відсіч ворогові. Письменниця
створює образи ватажків цієї боротьби, відповідних ідеальним уявленням
(в оповіданні-казці “Невільничка” та повісті такого ж характеру
“Кармелюк” це образи відповідно Остапа і самого Устима, а Марка Вовка –
Івана).

Найвизначнішою історичною повістю-казкою Марка Вовчка є твір “Кармелюк”
(1862-1863). “Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання
точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, йде за
народними переказами, легендами й піснями. І час, коли революційні
демократи активно пропагували ідею селянської революції, прославлення
героїчного ватажка селянських повстань було надзвичайно актуальним.
Яскраве зображення мужньої боротьби Кармелюка проти панства, за
соціальну рівність було спрямоване не виховання юних читачів борцями
проти соціальної несправедливості”. [19; 324]

Марко Вовчак детально виписує образ головного героя, наділяє його
кращими рисами, вказує на його винятковість. В реалістичному плані
показує арешти Кармелюка, перебування його у темниці, побивання рідних
за ув’язненим, готовність жінки іти за ним в далеку дорогу разом із
дитиною, до Сибіру, втеча героя з сибірського заслання тощо. В загальній
романтичній структурі повісті “Кармелюк” застосовуються окремі
реалістичні принципи. Привертає увагу також образ дружини Кармелюка
Марусі, яку авторка наділяє рисами жінок, що брали участь у селянському
русі. Дочка героя виростає в родині борця, з раннього віку привчається
бути корисною батьками у їх важкому, сповненому небезпек житті.
Повість-казка “Кармелюк” вважається першим взірцем революційної
повісті-казки в українській літературі.

Історична романтична повість “Маруся” написана в об’єктивно-епічній
манері з яскравим образом маленької української Жанни д’Арк. Класичний
гуманний реалізм, наскрізна ідея визволення народу, непідробний
демократизм прози Марка Вовчка, що знала і зуміла майстерно відтворити
“такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких
тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє” (І. Франко), забезпечили
їй осібне тривке місце в історії письменства.

В об’єктивно-епічній манері написані “Чорна рада” П. Куліша, “Марко
Проклятий” О. Стороженка, “Хлопська дитина” Ф. Царевича.

У художньому полотні прозових творів виробляються нові реалістичні й
романтичні принципи поетики і стилістики. У кращих зразках прозових
жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої
індивідуалізації.

Є. Гребінка ввійшов в українську література передусім як талановитий
поет і байкар. Однак у творчості письменника є також і прозові полотна.
Перш за все це повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) та роман
“Чайковський” (1843).

В основі повісті “Нежинский полковник Золотаренко” лежать реальні події
часів визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана
Хмельницького. Головним героєм твору є історична особа Іван Золотаренко,
який користується повагою і довір’ям Хмельницького. На його сестрі Ганні
вдруге був одружений гетьман. Коли Б. Хмельницький вирушив на допомогу
своєму синові Тимошу, він залишив для охорони України полки: Ніжинський
та Переяславський під начальством Золотаренка. Після возз’єднання
України з Росією І. Золотаренко приймав царських бояр у Ніжині та привів
місто до присяги. Цар Олексій Михайлович в 1654р. оголосив війну Польщі.
Богдан Хмельницький прийшов на допомогу російським військам та послав
три полки: Чернігівський, Ніжинський, Стародубський. Командування
військом було доручено Золотаренку, який був наказним гетьманом, мав у
поході необмежену владу, на ознаку чого одержав булаву і бунчука. Серед
наближених у почті Золотаренка перебував гетьманич Юрій, “посланий
батьком для вивчення і навичок у військовому мистецтві”.

Одержували перемогу за перемогою, узявши штурмом Смоленськ, Гомель,
Новий Бихів. Але при облозі фортеці Старий Бихів Іван Золотаренко
загинув. Власне, цій події і присвячена повість Є. Гребінки. Становлення
історичного роману, коли постала проблема співвідношення власне історії
і художнього домислу, довгий час спостерігався письменником романічною
фабулою та справжніми історичними подіями, що відбулися в основі твору.

Є. Гребінці теж ще не вдалося уникнути цього недоліку: опис справжніх
подій став своєрідною рамкою для самовідданого кохання полковницької
сестри Любки і польського шляхтича Францішка. Закоханих полковник
розлучив. Дівчина не перенесла горя і померла, а Францішек, затаївши
помсту, стає монахом-єзуїтом, влаштовує вбивство полковника і спалює
церкву разом з труною. Для лінії кохання Францішка і Любки характерна
наявність мелодраматичних ефектів. А образ Францішка відчутно позначений
рисами поширеного в літературі образу романтичного лиходія.

У повісті, названій “исторической былью”, Є. Гребінка зіставляє часи
минулі і нинішні. І далі малює звичайну картину: чоловіки радіють, що
небезпечні для родинного спокою гусари покинули місто, а повітові
баришні обливаються гіркими сльозами.

Є. Гребінка подає майже епічну хвилюючу картину проводів ніжинців: “з
надривним гулом дзвонів, кінським іржанням і брязкотом зброї, з щирим
побажанням щастя і гірким передчуттям, що не всім, мабуть, судилося
вернутися в рідний дім, особливо, якщо під ним спіткнувся випробуваний
бойовий кінь”. [18; 116]

Незважаючи на забарвлення повісті, Є. Гребінка зумів правдиво відтворити
події. З великою симпатією і теплим гумором зображені козаки.

Є. Гребінка прагнув окремим живим деталям надати дійового, життєвого
характеру. “Незважаючи на намагання розгорнути широке полотно,
ліро-епічний виклад, пісенність оповіді, окремі вдалі деталі, Є.
Гребінці, проте, ще не вдалося повністю відтворити історичний колорит,
досягти художньої довершеності”. [18; 116]

Талановитий прозаїк Олекса Степанович у своїй творчості орієнтувався на
традиції Квітки-Основ’яненка. Письменник розробляє головним чином
історично-легендарні та пригодницькі сюжети, йдучи переважно в річищі
романтизму.

Значне місце у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка займають
історично-художні нариси та історичні повісті, написані російською
мовою: “Головатый”, “Предание о Гаркуше”, “Основание Харкова”, “1812 год
в провинции”.

Одним із кращих історичних нарисів є “Головатый” (матеріал для истории
Малороссии), який вперше був надрукований в журналі “Отечественные
записки” в 1839р. У творі йдеться про події, пов’язані із зруйнуванням
Запорозької Січі та заснуванням запорожцями Війська чорноморських
козаків на Тамані. Письменник добре засвоїв матеріал і на основі
реальних історичних фактів показує діяльність Антона Головатого, який
був військовим писарем на Січі, тоді суддею та кошовим. Слід зазначити,
що Квітка особисто знав Головатого, оскільки той перебував у дружніх
стосунках з батьком письменника, часто гостював у них. О. І. Гончар
подає такий літературно-критичний матеріал до даного твору:
“Основ’яненко змальовує колоритний образ цього самовідданого, мудрого
козацького дипломата й хороброго, талановитого воєначальника; детально й
реалістично описує його многотрудні клопоти після знищення Січі,
спрямовані на “возобновление козачества”. [5; 294]

Образ Головатого, майстерно оспіваний Г. Квіткою-Основ’яненком, знайшов
трактування і в творчості інших митців, зокрема, в геніального Т.
Шевченка, який написав вірш “До Основ’яненка”.

Твір історичного характеру “Предание о Гаркуше” побачив світ у журналі
“Современник” (1842). Однак автор подає Гаркушу не розбійником, як це
прийнято було в середовищі дворян, а, користуючись народними переказами,
створив образ народного месника, який наділений позитивними рисами,
властивими Устимові Кармелюку. М. Походзіло вважає, що письменник лише
частково відтворив історичне минуле, пов’язане з боротьбою Гаркуші як
ватажка селянських повстань. “Проте читач виразно уявляє мужність,
хоробрість і відданість цієї історичної постаті своєму знедоленому
народові. Чесному, правдивому з волелюбним характером Гаркуші письменник
протиставляє соціальних супротивників: шляхту, поміщиків та різних
чиновників, що обдирали беззахисних селян та їх коштом наживалися…
“Вся цель Гаркуши исправить людей и истребить злоупотребления” – така
ідейна основа образу Гаркуші”. [45; 123]

Письменник доказує, що Гаркуша – не розбійник, а справжній народний
месник, котрий не заради користі, а завдяки щирості допомагає бідним. Г.
Квітка-Основ’яненко вважає, що найхарактернішою рисою героя є
безкорисливість. Твір закінчується трагічно: загін Гаркуші був пійманий
і покараний внаслідок зради. Головний герой розкаюється тільки в тому,
“что принялся действовать самовластно”.

Повість “Марко Проклятий” сам Стороженко визначає як жанр поеми. Твір
написаний на основі народних переказів і легенд, про що свідчить сам
автор. І до цього часу існує приказка: “Товчеться, як Марко по пеклі”.
Головний герой за свої вчинки не може знайти ніде спокою, носячи
страшенно важку торбу, що символізує вагу гріхів, які треба спокутувати.

Образ Марка Проклятого, вимальований на основі народнопоетичної
творчості, набуває символічних ознак. М. Зеров, досліджуючи творчість О.
Стороженка у контексті тогочасної літератури, висуває таку думку: “Образ
Марка Проклятого, задуманий первісно як образ вічного мандрівника,
ускладнився потім рисами великого грішника. Його блукання – це і є
рамка, в яку вставляються епізоди, пов’язані з часами Б. Хмельницького”.
[16; 222-223]

Повість О. Стороженка “Марко Проклятий” досить неоднозначно була
сприйнята літературною критикою. П. Гулак-Артемовський залишив схвальні
відгуки про цей твір. В той час Г. Житецький засуджує ідеалізацію
старовини та вільне поводження з історичними та етнографічними
матеріалами. Житецький висловлював досить критичний погляд про те, що
творчість О. Стороженка не сприяє розвиткові літературного процесу.

А. Іщук вважає, що творча діяльність О. Стороженка займає досить помітне
місце у літературі. Дослідник зауважує, що твір досить легкий для
сприймання: “Інтерес читача викликається майстерністю зображення окремих
картин, окремих рис вдачі як головного персонажа – Марка, так і козаків
– учасників визвольної війни та представників польської шляхти. Олексі
Стороженку вдалося в окремих моментах реалістично змалювати відвагу і
молодецтво запорозьких козаків, цікаво розробити ситуації з пригодами
Кобзи в замку князя Євремії Вишневецького тощо”. [27; 14] Автор схвалює
позитивне ставлення Стороженка до козацтва і його боротьби за соціальне
та національне визволення.

Потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка і
Кривоноса. Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О.
Стороженко пов’язує з народженням його в нелюдських умовах, коли його
батькам довелося вести важку боротьбу з ворогами України. Вигодуваний
кров’ю пташенят, пізніше Марко вчиняє ряд злочинів, зокрема, вбивство
багатьох невинних людей. За вбивство матері й сестри його проклинає з
того світу батько. Марко блукає по світу, намагаючись спокутувати свої
гріхи.

О. Стороженко зробив істотний внесок у розвиток української прози. Він
збагатив форми організації сюжету, об’єктивної оповіді від імені автора,
засоби романтичної поетики.

Важливе місце в тогочасному літературному процесі посідає письменницька
діяльність Г. Хоткевича. Письменник прилучився до розвитку такого жанру
в українській літературі як історична повість. Більшість дослідників
стверджують, що найбільшу популярність принесли йому твори з життя
гуцулів – повісті “Кам’яна душа”, “Довбуш”, збірки новел і оповідань.
Повість “Кам’яна душа” має тільки історичну підоснову. У повісті
“Довбуш” зображено події, пов’язані з опришківським рухом на Гуцульщині.
Цей твір присвячений О. Довбушу. Ф. Погребенник акцентує на таких
особливостях написання твору: “Легендарна постать ватажка карпатських
опришків полонила уяву письменника, як тільки він прибув на Гуцульщину.
Спочатку Довбуш “явився” Г. Хоткевичу в ореолі гуцульського фольклору –
в казках, легендах, піснях як безстрашний борець проти шляхетської
сваволі, месник за кривди знедолених. Реальні риси історичної постаті
народна уява оповила багатьма романтичними легендами, оповіданнями про
надмірну силу Довбуша, невразливість його від кулі тощо. Г. Хоткевич
спочатку сприйняв цю постать саме крізь призму фольклорної
інтерпретації, що відбилося на його ранніх творах, де виступає образ
Довбуша, зокрема, на однойменній драмі”. [40; 548]

До інтерпретації образу О. Довбуша зверталося чимало письменників. Разом
з тим він оспіваний в усній народній творчості. Г. Хоткевич, безумовно,
використовує наявні джерела, але художнє осмислення постаті народного
месника проходило шляхом глибшого з’ясування причин виникнення
опришківського руху, розкриття системи образів твору на фоні суспільних
взаємин того часу. Повість Г. Хоткевича має всі особливості історичного
твору, хоча густо пересипане народно-поетичними елементами. “Цей
фольклорний елемент у повісті Г. Хоткевича якраз підсилює реалістичну
стихію твору” [47; 146], — зауважує І. Сірак.

У повісті “Довбуш” образ народного ватажка опришківського руху є
центральним. Для глибшого розуміння характеристики персонажа та
тогочасних подій автор робить екскурси в минуле, показуючи кріпосницьку
дійсність на західноукраїнських землях, засилля польської шляхти. У
творі наявний перегук подій опришківського руху з гайдамацьким.

Автор майстерно виписує й образи інших персонажів: польського короля
Казимира Великого, Якова Собеського, воєводу Конецпольського та інших
шляхтичів. У сюжетну канву вводить образи ватажків опришківських загонів
Пискливого та Пиньтю Головача. Історичного характеру творові надає
майстерно виписаний образ О. Довбуша. Г. Хоткевич показав свого героя у
розвитку, наголосивши на свідомому виборі стати на захист знедолених і
скривджених, підняти народ на боротьбу проти польської шляхти.

Постать О. Довбуша проходить значний шлях формування. Кращі риси його
характеру формуються під впливом оточення. Письменник “розкриває
значення волелюбних традицій опришківського руху, а також прогресивних
ідей свого часу, зародження і розвитку в душі героя соціального
протесту”. [40; 549] У повісті носієм таких ідей є священик Кралевич.
Маючи духовний сан, отець не обмежується лише духовними потребами,
оскільки добре знав історію народу і розумів підлі наміри польської
шляхти стосовно українця. Цей образ надзвичайно цікавий і багатогранний.
Саме Кралевич розкриває перед опришківським ватажком ті злочини, до яких
причетна польська шляхта. Священик був високоосвіченим на той час
чоловіком, добре орієнтувався у суспільно-політичному житті. Ф.
Погребенник висловлює досить цікаву думку стосовно цього образу:
“Кралевич знав і глибоко відчував кривди народу на ґрунті релігійному,
коли вогнем і мечем на українській землі утверджувався католицизм. Його
мучить те, що всюди “тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить
духовенство, а агресія польська зростає”. [40; 550]

Майстерно змальовує письменник образ Михайла. Тут уведено авторський
домисел, оскільки документальних свідчень про участь в опришківському
русі надніпрянців немає. Цей сюжет, напевне, використовує письменник для
того, щоб розширити сферу поширення опришківського руху аж на
Надніпрянщину. Михайло виступає носієм антишляхетського руху, який
прагне разом із Довбушем охопити повстанням всю Україну. Михайло –
знавець славетного минулого українців. Його розповіді про запорожців, їх
звичаї викликають неабиякий інтерес побратимів і мають виховне значення.
Разом з тим Михайло з цікавістю сприймає новий для себе гуцульський
світ, вважає себе частинкою його, переймається їх рабським становищем.

Повість Г. Хоткевича “Довбуш” визначається широким охопленням подій,
автор робить акцент на релігійній боротьбі між православ’ям і
католицизмом, показує сваволю польської шляхти на українських землях.
Опришківський рух дуже швидко охопив велику кількість людей різних
соціальних станів. “Змальовані письменником події розгортаються і на
Гуцульщині, і на Закарпатті, на Покутті, на Україні і в Польщі. Г.
Хоткевич вводить у твір історичні події і постаті, часто відштовхується
від достовірних фактів і документів, географічних назв, вводить у
тканину повісті багато легенд і пісень” [40; 551], — таку думку
висловлює Ф. Погребенник. Повість є надзвичайно цікавою, читач
дізнається про життя польської шляхти, традиції опришків, розкриває
трагізм їх долі та долі їхніх родин.

Повість Г. Хоткевича “Довбуш” є однією з кращих історичних повістей не
тільки західної України, а й всієї літератури. Вона має важливе
історичне значення, оскільки написано на матеріалі реальних історичних
подій.

Серед творчої галереї О. Маковея є тільки одна історична повість
“Ярошенко”. “Повість “Ярошенко” – широкий епічний твір. Своїми художніми
якостями він стоїть набагато вище від “Залісся” і свідчить, що
письменник, хоч вважав себе новелістом, міг успішно виступити і в жанрі
повісті. Майстерність О. Маковея-прозаїка виявилась в умінні побудувати
струнку композицію, динамічний сюжет, в тому, що він зумів відтворити
дух історичних подій, які лягли в основу твору”. [36; 90]

О. Маковей намагався відтворити епізоди Хотинської битви, зокрема,
походу Сагайдачного. На фоні цих подій зображено трагедію сім’ї
молдавського сина Ярошенка, яка принесла у вирій повстанських подій. Ф.
Погребенник зазначає, що у творі розвиваються дві сюжетні лінії: “похід
і боротьба козацьких військ проти турків під Хотином, їх взаємини з
своїм союзником – польським військом, і друга – показ трагедії сім’ї
молдовського селянина Ярошенка, яка опинилася у вирі війни 1621р. Обидві
ці сюжетні лінії пов’язані між собою через образ головного персонажа
твору – Микулу Ярошенка. Автор писав, що в особі Микули він хотів
показати таку людину, на душі якої відбилися б всі страхіття війни”.
[36; 86] У повісті зображено історичні постаті Сагайдачного, Хоткевича,
Бородавка, Проскуренка. Особливо привабливими рисами наділено образ
Сагайдачного. Це проста, щира людина, збагачена життєвим досвідом,
справжній організатор і воїн, улюбленець козацької маси. Сагайдачного
показано в повісті історично правдиво, у відповідності до тієї ролі, яку
він відіграв у Хотинській битві. Провідна думка твору заключається в
тому, що сила народу – в єдності. Війна зображена як страшенне лихо для
народу, яке несе тільки руйнацію. “В повісті “Ярошенко” письменникові
вдалося правдиво відтворити історичні обставини того часу і показати
війну як страшне зло, яке несло простим трудящим людям невимовні
страждання, вимагало від них незліченних жертв і перетворювало їх рідний
край у дику пустелю” [14; 38], — зазначає Олекса Засенко.

Повість “Ярошенко” написана в 1903р. Постановою в журі конкурсу на
кращий історичний твір (до складу журі входили І. Франко, К.
Студинський, А. Вахнянин, О. Колесса, О. Барвінський, К. Левицький)
повість “Ярошенко” була відзначена грошовою премією розміром 700 корон.
Твір з часів своєї появи і до сьогоднішнього дня не втрачає своєї
популярності . “Ярошенко” і сьогодні зберігає свою художньо-пізнавальну
цінність як твір, що правдиво відтворює важливу сторінку з минулого
нашого народу”. [24; 219]

Великий внесок у розвиток тогочасної української літератури зробив І.
Франко. Його творчість представлена практично всіма жарами. Літературний
процес останньої чверті ХІХ століття характеризувався перш за все
розвитком реалізму та натуралізму. Однак література ще тяжіє до
романтизму та класицизму. Саме ці елементи широко практикувалися в
українській літературі в Галичині. Еволюцію своєї ранньої творчості
Франко визначив як шлях засвоєння найновішої “реальної школи”.

Перша повість І. Франка “Петрії і Довбущуки» (1875-1876) вирізнялася
з-поміж тогочасної літератури Галичини зверненням до народної історії,
відтворенням реального життя міста й села, спробами реального змалювання
характерів. Пізніше він назвав її “документом молодечого романтизму”, що
виник під впливом творів польських романтиків. Певний вплив на повість
справили також романи Е. Т. А. Гофмана (“Еліксир диявола”), Е. Сю
(“Вічний жид”), популярна пригодницька повість “Рінальдо Рінальдіні –
великий італійський бандит”. Сліди читаних ще в гімназії творів
позначилися на стилістиці повісті, зокрема, надали екзотичного
забарвлення сюжету, виявилися в елементах фантастичного, таємничого,
навіть містичного трактування подій, ірреальності характерів,
замилуванні в описах дикої природи.

У повісті відбувається нашарування авантюрно-пригодницького і
фантастичного, сентиментально-моралізаторського і реалістичного планів,
розповідь склалася в динамічну і різнобарвну картину життя. “В основі
романтично-фантастичного сюжету повісті – пошуки втрачених скарбів
легендарного Олекси Довбуша й ворогування з цього приводу двох родів
(Петріїв і Довбущуків). Використовуючи легенди й перекази про Довбуша,
автор вдається до вільної часової й біографічної інтерпретації цієї
постаті, наділяючи героя рисами “благородного розбійника”. Інтрига й
містика “світового зла”, уособленого родовою лінією Довбущуків,
змикається в повісті з фантастично-утопічною вірою у надприродну силу й
благородство Довбуша. Цей ряд доповнюють ідеали народного
самоусвідомлення, носіями яких виступають батько й син Петрії”. [23;
302] У творі дійсно переплітається фантастичне і реальне.

І. Франко у повісті відтворює життя і побут різних прошарків і груп,
розгалужена структура повісті будується за допомогою розповідей. Новим
на той час, на думку самого Франка, було змалювання “живими сценами”
явищ суспільного життя, таких як ворогування сімей, ставлення сільського
священика до польського двору, опришківство ХVІІІ ст., розбійництво ХІХ
ст., монастирське життя та побут поміщицької сім’ї, вияви вільнодумства
серед євреїв тощо. “Через історію ворогування двох родин, через родовід
Довбуша і пошуки його скарбів Франко, по-перше, намагався знайти й
пізнати сенс минулого, уроки й наслідки історії, по-друге, символічно
розв’язував ідею єдності інтелігенції і народу, аналізував ідеали і
шляхи просвітительської діяльності”. [19; 459]

Повість “Петрії і Довбущуки» засвідчили спрямування його до наступної
творчої еволюції, оскільки сам автор прагнув повороту до “доріг нових,
більше природних і відповідних життю самому”. Уже в першій повісті
Франка прозвучала серйозна заявка на створення нового суспільного
роману-завдання, яке визначило характер цілого етапу розвитку
української і світової літератури в останній чверті ХІХ ст.

Наступним кроком І. Франка в утвердженні історичної повісті є написання
твору “Захар Беркут”. До речі, ця повість на конкурсі часопису “Зоря” у
1882р. здобула перше місце. Історична повість “Захар Беркут” мала на
меті подати як “предмет живий, близький для сучасних інтересів” “давнє
громадське життя нашої Русі”. Цей сучасний нерв твору становить головна
його ідея єдності української громади задля прогресу й відсічі ворогу.
Дія повісті, підпорядкованої контрасту славного минулого і нужденного
сучасного життя горян, заснована на вдалому поєднанні трьох складників.
Це 1) літописні свідчення про напад на чолі з Петою монголів 1241р.;
2) фольклорні перекази про потоплення орди; 3) авторські внесення.
Останні зумовлені ідеологічно-історичними засадами Франка. Він
розбудував сюжет навкруги “боротьби елементу вічево-федерального з
деструктивним князівсько-боярським, і в кінці з руйничою силою
монголів”. Симпатія прозаїка – не на боці централізованої влади, а
“громадських вільних порядків по селах”.

Провідним героєм твору є громадянин і лікар Захар, який плекає добрі
порядки в Тухлі за прикладом вічевих республік Новгорода і Пскова.
Бондаренко Ю. досить вдало зауважує: “Він конструює еталон, образ
“національного раю”, будуючи автентичний світ Тухлі на принципах
узгодження з тією частиною вищих сил, що уособлюють добро і
справедливість. Гармонія людини і загалу, демократичність політичного
ладу, зміцнення захисних можливостей народу в такий спосіб
канонізуються, включаються в розряд абсолютних вартостей”. [3; 3]

Протилежні суспільні інтереси, зокрема, тухольської громади і боярина
Тунгара Вовка, змальовані художньо. На першому плані тут – психологічне
розкриття в розвитку подій, конфлікту “ідеальних по поніманню”
характерів. Серед них вирізнено Беркута – батька, який у суспільному
служінні зважився на найтяжчу жертву (“Нехай радше гине мій син, ніж
задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю…”). Таким же
романтизованим патріотом Тухольщини є Максим – сміливий, спокійний і
винахідливий, молодець на всю Верховину. Як ідеал жінки-товариша,
відданої коханої розкривається Мирослава – захисниця рідного краю від
ворога, а батька – від зради. Не одноплановий Тугар Вовк. Егоїст, він
поєднав свавільність і моральне зіпсуття з лицарством (урятував
Максима), батьківським почуттям. “Якщо Захар Беркут – символ народної
мудрості, духовної рівноваги, послідовно громадської сміливості, носій
народного досвіду, то Мирослава і Максим – уособлення ідеалу краси,
хоробрості, вірності даному слову. Але герої ці не підносяться на
котурни, не переростають вони і в легенду, а зберігають риси живих людей
з притаманними їм пристрастями і слабостями. Їхні поривання, участь і
значення в “давньому громадському житті нашої Русі” близькі “до сучасних
інтересів”. [24; 411]

Історико-героїчна повість сполучила реалістичне письмо з яскравими
романтичними сторінками, натуралістичними описами (“манія вбивання”
монголів у воді) та символікою образів – праведного бога-сонця, опікуна
тухольців Сторожа. Символом “старого громадства”, кращих рис українства
став епічно величний Захар Беркут. Йому відкрите сумне майбутнє, коли
народ буде слугою “забагів наїзників і їхнім робочим волом”. Відродити
народ має допомогти заповіт Беркута: “Жити в громадськім
порядку…незламно стояти всі за одного, а один за всіх”. Мова твору,
індивідуалізована в устах персонажів, є помітно архаїзованою. При цьому
старовинні слова подані в контексті, що прояснює їх значення.

Своєрідність епохи 40-60-х років ХІХ ст. в Україні в розвитку прози
визначається рішучою активізацією творення в прозово-епічних жанрах у
другій половині 50-х – на початку 60-х років, процесами утвердження
художніх засад романтизму (“Чорна рада” П. Куліша, “Кармелюк” Марка
Вовчка, “Марко Проклятий” О. Стороженка) і формування основного
комплексу творчих принципів реалізму, який народжувався у зв’язку зі
зрослою потребою розкриття сутності життя з поглибленням
науково-реалістичного світорозуміння, з вищим рівнем
соціально-громадянської свідомості, зрілості, художньо-естетичного
мислення (“Козачка”, “Інститутка” Марка Вовчка, “Дві московки”
Нечуя-Левицького).

Згодом романтизм впливає на реалістичну прозу, надає їй особливого
поетично-емоційного забарвлення, посилює її художній історизм.

Також спостерігається збагачення системи прозових жанрів – у ній
з’являється роман, соціальна й психологічна повість, цілий ряд нових
жанрових різновидів оповідань. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти
й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша
диференціація індивідуальних стилів.

Українська література збагачується жанрами, зокрема, окремі письменника
пишуть історико-пригодницькі твори. Ця проза в основному орієнтувалася
на кращі європейські зразки, а саме творчість Вальтера Скотта.
Більшість дослідників зачинателем цього жанру вважають в українській
літературі П. Куліша. Його “Чорна рада” цілком витримана у дусі
історико-пригодницького жанру. У романі наявні такі сюжетні прийоми,
засоби, мотиви: викрадення дівчини й порятунок, подорож, лікування
пораненого лицаря прекрасною жінкою, приятелювання представників ворожих
сторін, перевдягання як засіб визволення із в’язниці, ув’язнення
вигаданого героя, помилкове впізнавання, наявність численних
залицяльників, пророчення щасливого кінця чи віщування тривожних подій,
смертна кара. Всі ці елементи присутні в романі Куліша “Чорна рада”, що
дає право назвати його історико-пригодницьким.

У творчості Михайла Старицького також наявні ці сюжетні прийоми
пригодницької семантики, які письменник використовує доволі часто. В.
Поліщук досить вдало зауважує: “Класичними мотивами пригодницької
літератури є любовна інтрига, любовний “трикутник” і колізії, пов’язані
з ним. Цей мотив у багатьох повістях Старицького відіграє концептуальну
сюжетотворчу і проблемно-тематичну роль”. [44; 6] Наприклад, в “Обороні
Буші” зображені “проблемні” взаємини Орисі Завісної й Антося Корецького,
до цього додається залицяння до героя молодої й пихатої шляхтянки.
Читача інтригують накреслені письменником трикутники: Домаха – Степан
Петраш – Марина (“Розсудили”), Галя Балиха – Мартин Славута – Богдана
Кошколдівна і Мартин Славута – Галя Балиха – Федір Ходиха (“Червоный
диявол”), Семен Мелешкевич – Галя – Панько Ходиха (“Первые коршуны”) та
ін.

2.2. Новаторські пошуки М. Старицького та А. Чайковського

М. Старицький збагатив українську літературу новими жанровими
різновидами, зокрема, новелою, історичною повістю та пригодницькими
жанрами. Письменник відходить від традиційної селянської тематики і
вводить до своїх творів широкий спектр різноманітних тем і проблем. В.
Поліщук вдало зауважує: “На тлі такого динамічного поступу
жанрово-видових трансформацій прозова творчість М. Старицького становить
неабиякий інтерес. Вона ж показова і з огляду на вивченість проблеми
історії й теорії жанрів українською наукою про літературу. Стосується це
не тільки новелістики, а й великої прози”. [42; 37]

Серед дослідників творчості М. Старицького немає однозначного
трактування визначення жанрів окремих творів. Зрештою, і сам письменник
не завжди точно вказує жанрову приналежність того чи іншого твору,
скажімо, “Облогу Буші” в одних джерелах називає історичною повістю, в
інших – “розповідком”. Однак з огляду на характерні особливості твору
варто все-таки відзначити, що “Облога Буші” тяжіє до історичної повісті,
оскільки в основу поставлено реальні події. “На подільському матеріалі
Старицький написав роман “Розбійник Кармелюк”, повість “Заклятий скарб”.
Письменник мандрував селами, знайомився з людьми, з усною поетичною
творчістю. Бував в містечку Буші, бачив руїни фортеці. Під враженням
побаченого і почутого про трагедію, яка там сталася, почав працювати над
повістю “Облога Буші”. [41; 45] Повість “Осада Буші” (в українському
варіанті “Облога Буші” з’явилась в 1892р.) написана російською мовою,
хоча ця обставина його завжди гнітила. Він з гіркотою писав, що мусить
їсти чужий хліб, коли свого дастьбі…

Повість “Осада Буші” має підзаголовок – “Эпизод из времен Хмельниччины”.
У творі йдеться про героїчну оборону в 1654р. подільського
містечка-фортеці Буші. Жителям Буші треба було затримати просування на
схід польської армії і дати можливість війську Хмельницького дочекатися
підмоги. В повісті центральною постаттю є донька коменданта фортеці
Олеся Залісна, яка ціною власного життя підірвала порохові склади. Надія
Левчик висловлює досить цікаву думку: “У невеликій за обсягом
історико-романтичній повісті порушувалися майже всі актуальні для
історичної прози М. Старицького питання: витоки і джерела народної
моралі й етики, шляхи пробудження та виховання громадянської й
національної самосвідомості, війна і мир, народ і історія, народ як
носій високих моральних якостей, масовий героїзм визвольної війни,
антимілітаристські мотиви”. [33; 23]

Письменник майстерно змальовує постать сотниківни Орисі Завісної.
Характер героїні показано в ототожненні з її внутрішнім світом. Важлива
увага приділяється виписуванню портрета дівчини: “Вродливого личенька
риси і елегантні й шляхетні, в чорних, стиснутих трохи бровах криється
непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають
вогнем; на мармуровому чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст пишає
дитяча краса”. [49; 124-125]

У повісті важливе місце посідає віра в Бога. Насамперед глибоко віруючою
є образ Орисі, яка змалечку вихована в кращих традиціях. Вражає те, що у
своїх щоденних молитвах вона просить не особистого щастя, а звертається
із проханням дати їй силу і міць у боротьбі з ворогом. Наскрізним у
повісті є образ символ Ісуса Христа: “Вперше він змальований, коли Орися
молиться у церкві. У вихорі подій війни і наближення ворога лагідні очі
Спасителя на іконі нагадали дівчині щастя мирних днів, очі її коханого
Антося, адже вираз їх однаковий – любов і приязнь. Іконописний образ
Ісуса Христа є і в таборі ворогів-поляків, охоплених безглуздою злобою й
люттю до українців, готових дощенту зруйнувати фортецю”. [32; 24]

Автор утверджує думку про те, що людство зможе досягти гармонії й щастя
не братовбивчими війнами, кривавими розправами, а шляхом миру і
взаєморозуміння.

Аналізуючи образи персонажів повісті, слід наголосити, що М. Старицький
“зобразив захисників Буші, мужніх і стійких, сильних духом патріотів і
пихатих, заздрісних нападників, жорстоких ворогів України, скориставшись
прийомом контрасту”. [41; 46] Діалог між гетьманами Потоцьким
Лянцкоронським і шляхтичем Антосем Корецьким розкриває красу вірності
батьківщині, любов та милосердя до ближнього. Письменник утверджує
думку, що під час братовбивчих війн занепадають такі людські риси як
доброта і милосердя.

У повісті “Облога Буші” наявний романтичний струмінь, який підсилює
інтерес читача, спонукає до роздумів. Через весь твір проходить ідея
неприйнятності для людства братовбивчих воєн.

У повісті “Облога Буші” М. Старицький також майстерно виписує образ
Антося Корецького – коханого Орисі. За походженням магнат, він виріс,
виховався в козацькій родині на традиціях народної етики і моралі. І
хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища
(успадковує родовий замок), світоглядні незгоди з мораллю та глибокі
почуття до Орисі, з якою виховувався в одній родині, і повертають його
на бік оборонців фортеці. Н. Левчик зазначає таку особливість: “З
формуванням Корецького як особистості тісно пов’язані питання джерел
здорової народної моралі й етики, шляхів пробудження й виховання
національної і громадянської самосвідомості, вибір життєвої позиції”.
[32; 24]

Саме ці проблеми, покладені в основу повісті “Облога Буші” пізніше
становлять серцевину драми “Облога Буші”, для якої “визначальні, на
думку Н. Левчик, (за жанром бачення романтичного твору) була драма
серця, почувань, а не історико-героїчне тло”. [32; 24]

А. Чайковський визнавав два різновиди художніх творів на історичну
тематику: такі, в яких зображено історичну добу й історичних осіб. У
його історичних творах одного й другого планів. У повістях “За сестрою”
і “На уходах” письменник намагався відтворити історичний колорит, давши
волю своїй щедрій фантазії у зображенні героїв.

Історична повість “За сестрою” (1907) повертає нас у лиховісну пору
татарських набігів на Україну. Доля села Спасівка, що на правому березі
річки Самари, поблизу Дніпра, ввібрала в себе гіркий талан багатьох
тогочасних українських поселень. “На перших сторінках повісті
Чайковський описує місце розташування села, цікаво розповідає про
історію його забудови, про життєвий уклад спасівчан”. [75; 8]

Поважною родиною серед спасівчан були Судаки. Козацький рід славився
тим, що всі його чоловіки у свій час побували на Січі. Тепер на За
порідді служив Петро Судак. Рідні Петра жили у Спасівці. Старенький
дідусь Андрій часто розповідав п’ятнадцятилітньому Павлусеві про
запорозьких козаків, про їх звичаї і походи, про пригоди свого минулого.
Дід учив онука лицарського ремесла. Павлусь щиро дружив із сестрою
Ганнусею, діти дуже любилися.

Тихої ночі напали на Спасівку татари, підпалили село, пограбували.
Багато спасівчан полягло, живих забрали в ясир. Серед полонених була
сестра і батько Павлуся Судака; мати і дід хлопчика загинули. Павлусеві
вдалося втекти на татарському коні. В степу він зустрівся з козаками,
серед яких був брат Петро. Козаки розбили кіш, визволили
бранців-спасівчан, а з ними й Степана – Павлусевого батька. Ганни вже не
застали в степу. На відміну від батька і старшого брата, які змирилися,
що спіткало Ганю, Павлусь вирішив розшукати сестру. По дорозі до Криму
він зазнав багато лиха. Та кінець повісті щасливий – кмітливий і
завзятий герой Павлусь разом із сестрою повернувся в Україну.

Сюжет повісті “За сестрою” напружений: “події у творі розгортаються
інтенсивно, драматично; коло персонажів постійно оновлюється, головний
герой весь час потрапляє в екстремальні ситуації. На сторінках повісті
реально плавно переходить у фантастичне і навпаки. Так автор ставить
перед своїм юним героєм завдання явно не на його вік. Однак Павлусь,
ідучи шляхом, яким у фольклорних розповідях мандрували богатирі
героїко-фантастичних казок, здобуває перемогу. На цій дорозі художньої
умовності прийнятні й незвичайна сила малого Павлуся, і те, як
складаються обставини, аби він не загинув, аби досяг поставленої мети”.
[75; 9]

Динамічністю і напруженістю сюжету, доступною манерою оповіді, а також
казковими рисами зображені у повістях “На уходах” та “За сестрою”.

Повість “На уходах” сконцентрувала уявлення письменника про людей
поселення-мрії. “Випробовуючи свого головного героя різноманітними
пригодами, зводячи його з різними людьми, автор розкриває все більше
граней Тарасової вдачі. Був отаман “не лише до шаблі, а й до танцю
митець”. Одружився із козир-дівкою Марусею Судаківною, Тарас Партика
створив сім’ю, в якій панували згода, любов і вірність. Поводження
Тараса як у родинному, так і суспільному колі – взірець народної
моралі”. [75; 10]

Повість “На уходах” письменник мав на меті у захоплюючій формі
історико-пригодницької повісті висловити свої народні моралі побажання
щодо суспільного укладу, жаданих людських взаємин.

Повісті А. Чайковського “За сестрою” і “На уходах” зливаються із течією
в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Проза історико-пригодницького та жанру Михайла Старицького цікава,
насичена образами, подіями. Автор детально виписує характери дійових
осіб, вдало “вплітає” у сюжетну канву твору. Варто також відзначати, що
М. Старицький, як і П. Куліш, орієнтувався на майстрів світового рівня,
однак майстерність побудови творів, динаміка і драматизація, насиченість
перипетіями залежить від таланту й естетичного смаку письменника.

Загалом розгляд літератури в Україні того часу свідчить про високу
майстерність письменників у зображенні подій, явищ та характерів.
Література ХІХ – початку ХХ століття знаменувала собою появу таких
велетнів як Івана Франка та Лесі Українки.

висновки

Звернення до розгляду факторів єдності жанрово-стильового комплексу
української історичної повісті XIX — початку XX ст., її системної
співвіднесеності з притчею зумовило в нашому дослідженні ряд узагальнень
стосовно специфіки інтерпретації історичного минулого, співвідношення
історичної правди й художнього домислу, функціонування системи
образотворення, ролі поетикальних, сюжетно-композиційних вирішень та
принципів конструювання художнього часопростору у втіленні форми й
змісту повчальності, сконцентрованої в історичному минулому України.

Жанр історичної прози середнього обсягу початку та першої чверті XIX
ст., більшість творів якої дослідники відносять до історичних нарисів,
має кілька провідних формозмістових чинників:

— неповну на той час виробленість класичного жанрового варіанту
історичної повісті як художньо-стильової системи сюжетного моделювання;

— нахил до докладного змалювання географічно-історичних деталей
сюжетного поля за рахунок вироблення чітких критеріїв побудови
образотворчої системи;

— різноманітність способів формування епічної оповіді, що спричинила
широкий вибір видової специфіки творів (від історико-мемуарного нарису
до драматичних етюдів зі значним епічним елементом).

Ставлення письменників цього періоду до історичних подій відзначається
анекдотичним їх розумінням, перевагою комічного, яка передбачає і такі
особливості інтерпретації історії, як відсутність міжчасового зв’язку
історичних прецедентів, тенденція до змалювання найближчих до сучасних
авторам подій. Цими факторами, на наш погляд, частково зумовлений і
вибір персонажів, що діють у творах прози історико-мемуарного
спрямування: обмаль історичних осіб, і серед них в основному ті, кого
автори знали якнайкраще або особисто, або за сімейними архівами. Проте
проза цього періоду подає і перші зразки інтерпретації образу
«справедливого розбійника» — українського Робін Гуда зі всіма провідними
компонентами цього інтертекстуального образного типу («Гайдамак» О.
Сомова, «Предание о Гаркуше» Г. Квітки-Основ’яненка), з його нахилом до
трагічного роздвоєння. Додаткове досягнення, яке можна віднести на долю
Є. Гребінки, полягає у висуненні на арену історичних подій ідеї
фаталізму в особі «маленької людини», що є лише одним із кількох
способів функціонування комплексу вигаданого героя твору.

Аналіз поетикально-композиційної системи творів цього періоду дозволив
зробити такі висновки про особливості їх стильової специфіки:

— написання їх переважно російською мовою — результат того, що інтерес
митців до народного тільки починав набувати рис професійності;

— невироблена сукупність засобів портретної характеристики персонажів
зумовила бідність портретних описів та загальну конспективність викладу
фабульно-сюжетної послідовності, пряме вираження дидактичних концепцій
словами автора;

— тропеїчний бік художнього мовлення цього періоду засвідчує переважне
застосування літературної алегорії, рідше — свідоме наслідування
фольклорного стилю оповіді, який лише подекуди має традиційні епічні
властивості.

Способи конструювання художнього хронотопу класицистичної та
преромантичної історичної прози надають набагато більшу увагу
інтерпретації часового, ніж просторового, компоненту художньої
реальності.

Ймовірно, передумовою цього є ідейно-естетична прагматика авторів при
переважному спрямуванні художнього часу в минуле, тенденція до
гармонізації кількісного співвідношення авторського та персонажного
хронотопу з історією.

Морально-етичні настанови історичної повісті XIX — початку XX ст.
складають актуальну для сучасності цілісну дидактичну систему,
проблематика якої розвивалась під впливом панівного стилістичного
напряму та історичної тематики художніх творів. Її повчальні компоненти
в мемуарно-історичній повісті такі:

— увага до реальних причин протидії чинній політико-державній системі
(«Гайдамак» О. Сомова, «Предания о Гаркуше» Г. Квітки-Основ’яненка);

— вимогливість до культурного рівня політичного спілкування, потреба
орієнтування на певний ідеал («Вивеска» О. Сомова, «Головатый” Г.
Квітки-Основ’яненка);

— об’єктивність у визначенні першорядних економіко-політичних завдань
незалежно від панівної ідеології («1812 год в провинции» Г.
Квітки-Основ’яненка);

— діахронічність аналізу формування економічних та геополітичних умов
(«Основание Харькова» Г. Квітки-Основ»яненка).

Перехід до нових естетичних критеріїв художнього моделювання вітчизняної
та зарубіжної історії призвів до чіткішого оформлення жанрових ознак
історичної повісті. Твори М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Стороженка
засвідчують певні елементи «романного мислення» (зокрема прагнення
відобразити специфіку історичної епохи в її цілісності), проте,
приділяючи головну увагу побудуванню сюжету навколо подій, що
відбувалися в житті героїв твору протягом тривалого часу, автори свідомо
не супроводжували такий сюжет повним розкриттям рис історичної епохи, бо
концентрації на розвитку однієї-трьох головних сюжетних ліній
дидактичного змісту вже тоді вимагала пригодницька специфіка історичної
повісті.

Повість цього періоду йде в моделюванні історичного матеріалу різними
шляхами — від укладення історичних подій в морально-етичні рамки
письменницького світогляду (у М. Костомарова) та ідеалізації їх
позитивних учасників (Марко Вовчок) до спроб згрупування комплексу
історичних прецедентів навколо синтезованої фольклорної оповіді (О.
Стороженко).

Різко підвищується інтерес митців до історичної епохи козаччини як
джерела яскравих прикладів національного героїзму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ – початку ХХ
століття і Орест Левицький. – Львів: Логос, 1999р. – с. 29-30

Бойко Ю. До проблеми Франкового стилю // Вибрані праці. – К.: 1992р. –
с. 15-16

Бондаренко Ю. Міфологічна природа повісті Івана Франка “Захар Беркут” //
Дивослово. – 2000р. — № 1. – с. 2-4

Гончар О. Українська національна ідея у художній творчості (Перша
половина та середина ХІХ століття) // Слово і час. – 1994р.- № 9-10. –
с. 65-70

Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко: Семінарій (видання друге,
доповнене). – Вища школа. – К.: 1978р. – 342 с.

Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко (Літературний портрет).
Художньої літератури “Дніпро”. – К.: 1964р. – 146 с.

Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. – К.:
“Наукова думка”. – 1969р. – 366 с.

Гончар О. І. Марко Вовчок // Історія української літератури ХІХ
століття: У 3 кн. – К.: 1996р. – Кн. 2. – с.15

Гундорова Т. Іван Франко // Історія української літератури ХІХ
століття: У 3 кн. – К.: 1997р. – Кн. 3. – с.19

Дзюба І. Неісходимі стежки минувшини (Пригодницькі мотиви в історичній
повісті) // Література і сучасність. Літературно-критичні статті. – Вип.
20. – К.: 1987р. – с. 86-87

Дорошенко О. Реалізм і народність української літератури ХІХ століття. –
К.: 1986р. – с. 33

Жук Н. Проза Івана Франка. – К.: 1977р. – с. 32-35

Засенко О. Марко Вовчок. – К.: 1964р. – с. 8-15

Засенко О. Маковей Осип: Життя і творчість. – К.: 1968р. – с.37-39

Зеров М. Франко – поет // Твори: В 2т. – К.: 1991р. – Т. 2. – с. 64-68

Зеров М. К. Твори: В 2т. – К.: Дніпро, 1990р. – Т. 2:
Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г. П. Кочура,
Д. В. Павличка. – К.: Дніпро, 1990р. – с. 219-231

Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ’яненко: Життя і творчість. – К.:
“Дніпро”, 1978р. – 368 с.

Зубков С. Д. Євген Павлович Гребінка: Життя і творчість. Художньої
літератури. – К.: 1962р. – с. 114-117

Історія української літератури (дожовтнева література). У 2 т. – Т. 1. –
К.: Наукова думка, 1987р. – 630 с.

Історія української літератури ХІХ століття (70-90-ті роки): Підручник у
2 кн. / За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища школа, 2002р. – 270 с.

Історія української літератури: Література другої половини ХІХ століття.
– К.: 1979р. – с. 115

Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. – Кн. 2: Навчальний
посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К.: Либідь, 1996р. – с. 85-87

Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. – Кн. 3: Навчальний
посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К.: Либідь, 1997р. – 432 с.

Історія української літератури (Література 70-90-х років ХІХ ст.): У 8
т. – Т. 4. – К.: 1969р. – с. 331-422

Історія української літератури (Література 70-90-х років ХІХ ст.): У 8
т. – Т. 4. – К.: 1969р. – с. 47-51

Історія української літератури (Література початку ХХ ст.): У 8 т. – Т.
5. – К.: 1968р. – с. 209-223

Іщук А. Олекса Стороженко // Стороженко О. Твори: В 2 т. – Т. 1. – К.:
1957р. – с. 5-18

Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1983р. – 349 с.

Коломієць В. Дзвонар народного пробудження // Дивослово. – 1994р. — № 1.
– с. 45-49

Комишанченко М. Михайло Старицький. – К.: 1968р. – с. 22-24

Коцюбинський М. Іван Франко // Твори: В 7 т. – Т. 4 — К.: 1975р. – с.
55-56

Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту // Дивослово –
2005р. — № 12. – с. 20-26

Левчик Н., Мороз Л. Михайло Старицький // Історія української
літератури ХІХ століття: У 3 кн. – Кн. 3. – К.: 1996р. – с. 46-49

Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.
– К.: ВЦ “Академія”, 1997р. – с. 554

Марко Вовчок. Статті і дослідження. – К.: 1985р. – с. 17

Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20-66-ті роки ХІХ століття. –
К.: Наукова думка, 1988р. – 317 с.

Петлюра С. Іван Франко – поет національної честі // Статті. – К.: 1993р.
– 205 с.

Погребенник Ф. Воскреслі вірші Івана Франка // Франко І. Встане славна
мати Україна. – К.: 1996р. – с. 13-25

Погребенник Ф. Маковей Осип (Критико-біографічний нарис) – К.: 1960р. –
с. 86-92

Погребенник Ф. Післямова // Авірон, Довбуш: Повісті. Оповідання /
Упоряд. авт. післямови Ф. П. Погребенник. – К.: Дніпро, 1990р. – 559 с.

Подолинна І., Подолинний А. Повість “Облога Буші” Михайла Старицького //
Дивослово. – 1994р. — № 3. – с. 45-46

Поліщук В. Жанрові особливості новелістики Михайла Старицького // Слово
і час. – 2002р. — № 12. – с. 36-40

Поліщук В. Проблематика і герої новелістики Михайла Старицького //
Дивослово. – 2002р. – № 12. – с. 5-9

Поліщук В. “Цього жанру нам бракувало…” Історико-пригодницькі твори
Михайла Старицького // Українська мова і література. – ч. 35. – 2003р. –
с. 5-8

Походзіло М. І. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко: Життя і творчість.
Видавництво “Радянська школа”. – К.: 1968р. – с. 35

Сабат Г. Франкова утопія досконалого “Громадівства” // Слово і час. –
2003р. — № 5. – с. 39-46

Сірак І. Знову про Довбуша. – Жовтень. – 1986р. — № 4. – с. 146

Старицький М. Вибрані твори / Українські критики – український нарис та
примітка З. Мороза. – К.: 1950р. – 616 с.

Старицький М. Твори: У 2 т. – Т. 1. – К.: 1984р. – с. 124-125

Стороженко О. Твори. В 2 т. – Т. 1. – К.: 1957р. – 439 с.

Токмань Г. Методи літературознавчого аналізу в школі // Дивослово. –
1999р. — № 6. – с. 28-30

Токмань Г. Цей багатобарвний і мистецький світ // Дивослово. – 2001р. —
№ 4. – с. 58-61

Франко І. Михайло Петрович Старицький // Франко І. Зібрання творів: У 50
т. – Т. 33. – К.: 1982р. – с. 230-277

Хропко П. П. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття //
Українська мова і література в школі. – 1991р. — № 1. – с. 23-30

Хропко П. П. Українське літературне життя 70-90-х років ХІХ століття //
Дивослово. – 1994р. — № 3. – с. 28-32

Чайковський А. Я. Повісті / Вступ. Ст. О. М. Нахлік: Худ. Л. М. Медвідь.
– Львів: Каменяр, 1989р. – 336 с.

Чалий Д. Г. Квітка-Основ’яненко. – К.: 1962р. – с. 38

Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994р. – с.
55-59

PAGE

PAGE 2

Похожие записи