Реферат

на тему:

Роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» – перлина української літератури XX
ст.

Серед великої когорти українських письменників-класиків знайдеться
небагато тих, чиї твори ще за життя авторів стали зразками національної
класики. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко відразу
після виходу у світ набув широкої популярності серед читачів, він став,
за словами відомого літературознавця Г. Клочека, «перлиною української
літератури XX ст.», однією з найчарівніших прикрас сучасної української
та світової літератури.

«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом,
предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж
з’явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни
Костенко», — писав наприкінці 1980 р. літературознавець Павло Охріменко.
Але, як ми вже знаємо, насправді історія цього твору розпочиналася не
так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди
навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше як років
на шість… Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки
письменників України твір був випущений у 1979 р. «Радянським
письменником». І доля його справді виявилася мало не фантастичною.
Уписаний у контекст історичних подій, він близький і нашому сьогоденню.
Як усі вічні, непроминальні речі, «Маруся Чурай» глибоко вражає нас,
хоча за останнє десятиліття через відкриті шлюзи в Україну ринула маса
якісної літератури — і своєї (колись забороненої), і чужої. А тоді, у
1979 p., коли роман прорвався до читача, реакція виявилася швидкою й
бурхливою. За кілька днів восьмитисячний тираж був розпроданий.

Першим схвильованою статтею відгукнувся на «Марусю Чурай» Микола Бажай,
котрий з притаманною йому культурою мислення, з розважливістю людини,
озброєної величезним життєвим і естетичним досвідом, із молодечим
запалом водночас привітав автора й читача з народженням небуденного
літературного явища.

Роман цей — історичний, тобто в ньому розповідається про далекі часи,
коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє
середовище, у якому вони жили, (тобто села, міста та й уся природа)
суттєво відрізнялися від того, що бачимо в наші дні.

За своєю суттю роман є глибоко національним. Ліна Костенко здійснила
величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити в романі
Україну XVII сі. Вона відкрила її для себе, а потім, працюючи над
романом, відкрила її й для нас — і це був безцінний дарунок видатного
митця.

За своєю проблематичністю роман належить до кращих зразків світової
літератури. Серед порушених проблем у творі — питання свідомо мислячих
людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської
шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому
належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»;
протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського
життя, так і в самій історії держави.

За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з
надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка
якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як
великого розповідального жанру й водночас — особливостей поезії:
віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській
літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного
жанру. Поетична майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність
стосується всіх складових поетики твору — його мови, композиції,
ритміки, прийомів характеротворення.

Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток
подій — лінійний, з ретроспекцією (спогади Марусі). Як влучно зауважив
Микола Ільницький, «Ліна Костенко довела, що традиційна форма
послідовного розгортання подій таїть у собі невичерпні можливості
художньої типізації і філософської глибини». Кожен наступний фрагмент
твору стає живим органічним доповненням великого полотна й водночас не
руйнує цілісності. Кожна деталь має незаперечну смислову доцільність.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж уводить
нас у змістову суть роману, знайомить майже з усіма персонажами, які
діятимуть у творі. У цьому розділі започатковані головні сюжетні та
смислові лінії й починається досить активне розкриття характерів
персонажів, яке продовжиться в наступних розділах.

Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» — у
створенні важливого для роману художнього враження українського народу,
який воює за свою волю. Мотив зображення полтавського полку, який
вирушає в похід, є наскрізним у романі — це свого роду постійний
смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко — немовби на музичному
рівні — і є одним із прихованих чинників цілісності твору.

Центральний розділ роману «Сповідь» поданий у формі спогадів
(«внутрішніх монологів», «потоку свідомості», «потоку почуттів») і несе
основне навантаження в розкритті образу головної героїні твору. Зі
спогадів Марусі Чурай ми дізнаємось про історію її нещасливого кохання,
що подана на досить широкому соціально-побутовому й етнографічному тлі
полтавського життя XVII ст.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі
роману. Ми вже бачимо не тільки Полтаву, але й більшу частину України.
Таке розширення українського простору є важливим композиційним прийомом,
що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь
роман. До того ж більша частина розділу присвячена Богдану
Хмельницькому, якого ми бачимо як політичного та військового діяча —
творця української держави. Панорамно бачимо Україну — всю в напрузі
визвольної боротьби (погляд гінця, який стрімко промчав з Полтави до
Білої церкви). Без такого широкого бачення українського простору наше
читацьке розуміння України XVII ст. не було б цілісним. Окрім усього, у
цьому розділі йдеться про звернення Івана Іскри до гетьмана з проханням
відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, і це є
важливою ланкою в розвитку драматизованого сюжету цього історичного
роману.

П’ятий розділ «Страта» активізує читацьке сприймання твору через
посилену драматизацію сюжету. Така драматична напруга більш доречна у
-фіналі твору, проте Ліна Костенко поміщає її в середині, цілком
справедливо розраховуючи, що увага читача, який сприймає доволі довгий
роман у віршах, повинна стимулюватися розмаїтими засобами, у тому числі
подібними моментами конденсованої драматичної напруги.

Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, як і
четвертий розділ, виводить читача із суто полтавського матеріалу на
матеріал всеукраїнський. Але в «Прощі» український простір розкривається
поволі — це неспішне, уважне споглядання. Мандрівний дяк, з яким
подорожує Маруся Чурай, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є
своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі
відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її
тогочасного життя. Цей розділ є дуже важливим для роману, бо без нього,
на думку Г. Клочека, ми «мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом
історичний роман у віршах — але не було б видатного, з поважним
історіософським смислом твору».

Останні три розділи — «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і
смерть, і світле воскресіння» — поєднані одним сюжетним стрижнем —
облогою Полтави польсько-шляхетським військом. Поетеса вводить у сюжет
твору таку історичну подію для посилення історичності як жанрової ознаки
роману, але в цих розділах також продовжується й завершується розробка
основних образів. Вони набувають остаточної викінченості. Крім того,
розділи надають роману мистецької якості, яку умовно можна назвати
стереоскопічністю. Завдяки тому, що Ліна Костенко укрупнено показує
якісь окремі моменти українських реалій ХУІІ ст. (наприклад, ту ж
«дідову балку», самого діда-галерника, багато епізодів із побуту
обложеної Полтави, яскраві картини весняного пробудження українського
люду тощо), бачення XVII ст. стає глибшим, об’ємнішим, розмаїтішим —
стереоскопічнішим.

Роман Ліни Костенко є цілісним твором. А це означає, що кожна його
частина є функціональною, тобто працює на створення художнього смислу.
Але композиція роману — це не тільки логіка розміщення його складових
частин. Кожна така частина теж має своє компонування, здійснене з метою
досягнення художнього ефекту.

Усі основні моменти, використані Ліною Костенко в сюжетному каркасі її
роману, немовби ожили, набули реальної предметності, психологічної
змістовності, й у своїй сукупності стали складовими витвореного видатним
митцем художнього світу роману. Внутрішній світ «Марусі Чурай»
відображає найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України
XVII ст., відображає художньо, образно. Перебуваючи в цьому світі ми
проймаємось атмосферою того часу, наші враження живі, емоційні,
здається, що ми побачили все, що захотіли. І ми навіть не усвідомлюємо,
що наше знайомство з тією історичною епохою тонко скероване автором
роману, з маси можливих персонажів, фактів, деталей вона вибирала тільки
ті, що в сукупності давали можливість утворити найбільш точне уявлення
про зображувану епоху.

«Маруся Чурай» — твір надзвичайного мовного багатства і неперевершено!
поетичної майстерності. Він характеризується сконденсованістю, здатністю
містити в кожній «одиниці тексту», тобто в слові, фразі, у кожному
розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою
Ліна Костенко володіє блискуче, бездоганно. Що б ми не взяли для
прикладу — чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення
якоїсь події, то легко помітили б, як поетеса за допомогою мінімуму слів
досягає максимально можливого виражально-зображального ефекту.
Ілюстрацією такої тези може служити будь-яка частина тексту, оскільки в
ньому немає невикінчених місць. Змінна ритміка твору (вона немовби
«пристосовується» до особливостей змісту з метою гармонізації з ним)
підсилює живий рух, відтворює мінливість життя, перепади настроїв
героїв, зміну пейзажу, смислову та психологічну завантаженість подій.
Тонкі й доцільні вкраплення діалектизмів, архаїзмів, пісенної поетики,
книжної мови передають дух епохи, надають твору живого звучання.
Відзначивши творчу сміливість поетеси, яка взялася за розробку
надзвичайно складної теми з історії українського народу, з історії його
духовності, Микола Бажан перший спеціально зупинився на викінченій
поетиці «Марусі Чурай». Це важливий акцент, оскільки колосальний успіх
роману у віршах саме й «каналізувався» напрочуд вивіреною формою
оповіді: «Щедрі, але й не надмірні розписи народних приказок, ідіом,
прислів’їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору, в
якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною
формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор,
епітетів, динамічних перебоїв, його драматичних заклинань і синкоп».
Було дуже важливо, що саме патріарх української поезії так захоплено та
ґрунтовно підтримав твір важкої видавничої долі. І не один Микола Бажан
із митців старшого покоління був зачарований романом Ліни Костенко.
«Маруся Чурай», — писав В. Базилевський, — це народне життя у строкатому
його повнокров’ї. Побут, звичаї і вірування, військове спорядження,
флора і фауна — все явлене, все рухається, переливається, дихає.
Потужністю духовного космосу віє від сторінок цієї книги…»

Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького,
приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів
твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. І всі події
життя героїв визначаються їх приналежністю до котрогось із цих світів.
Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підґрунтя.
Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося з
запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних
світів. Саме цей конфлікт у романі — чи не найголовніший. Для українця
того часу основний спосіб життя — осілий, тобто життя землероба,
селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка
закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило,
ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом.

Марусю Чурай традиційно називають «дівчиною з легенди», тому що
реальність її існування поки що документально не підтверджена. Щоправда,
значна кількість переказів і легенд, побудованих на спільній сюжетній
канві, окремі факти з усної народної творчості, наявність у піснях, що
приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей, відомих із
переказів і легенд про неї, глибока зацікавленість першого видатного
українського прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка особою Марусі Чурай — усе
це дає підстави вірити в реальне існування її. На основі народних
оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів,
повістей і драматичних творів. Статті про «імпровізаторку малоросійських
пісень і одну із найкращих співачок свого часу» були вміщені в кількох
біографічних і бібліографічних словниках. Російський драматург О.
Шаховской видав історичну повість «Маруся — малоросійська Сафо»,
український драматург Г. Борковський у 80-х pp. XIX ст. написав драму
«Маруся Чурай — українська піснетворка». Трохи пізніше Володимир
Самійленко створив присвячену легендарній народній співачці драматичну
поему «Чураївна».

Якщо узагальнити всі версії про Марусю Чурай, то побачимо, що Маруся
була справжньою красунею, мала чудовий голос і вражаюче гарно співала
пісні, у тому числі й власні. Вона була наділена неабияким талантом
імпровізації — свої думки викладала віршами. Чарівна зовнішність дівчини
та її незвичайна обдарованість привертали увагу парубків, серед яких був
Іван Іскра (за одним із тверджень, син відомого гетьмана
Іскри-Остряниці). Але Маруся любила іншого — Григорія Бобренка, який
нібито був її молочним братом. Основні моменти долі цієї дівчини
відображені в сюжеті роману Ліни Костенко. Є зрада слабовільного Гриця,
який піддався настійним умовлянням матері й заручився з багачкою Галею
Вишняківною; є отруєння; є суд над Марусею, який визнав її винною в
смерті Грицька Бобренка; є грамота від Богдана Хмельницького, що
скасувала вирок: її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити в
Полтаву Іван Іскра; є проща в Києві, повернення назад у Полтаву; є
повільна смерть від надмірних переживань і сухот.

Трагедія зрадженого кохання, що є центральною в романі, визріває з
нерівності душ Марусі й Гриця. Маруся перебуває у світі ідеального, у
світі любові, пісні, творчості, волі. її силове поле — це небо:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.

«Небесним» шляхом простують і козаки, які обирають замість безславного
існування славну смерть. Дивовижно перегукується ця тема роману з
епохою, у яку Ліна Костенко писала свою «Марусю». У творі звучить мотив
нищення кращих із кращих, виснаження генофонду нації. І це при тому, що
поетеса, як свого часу зауважив М. Ільницький, легенду «перевіряє
історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і
не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи
можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них».

Маруся — тонка талановита натура, дитя любові. Цільність її характеру й
велич душі беруть початок із гармонійних стосунків її батьків. А
роздвоєність Грицевої душі — це, мабуть, продовження життєвої поразки
його батька — запорозького козака Бобренка, що «став домашніх хоругв
хорунжим» і психологічно опинився під п’ятою своєї вічно незадоволеної
жінки. Життєвий вибір зумовлює й обставини смерті. Батько Марусі —
Гордій Чурай — загинув як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але
славною смертю — про його героїчну загибель співають кобзарі, а батько
Гриця загинув безславно — втонувши разом із возом у річці. Та й Гриць
помер зовсім не так, як належить козакові. Таким чином, використовуючи
історичний сюжет для актуалізації багатьох загальнолюдських проблем усіх
часів, Ліна Костенко показує, що люди в будь-який час могли займати в
житті різні позиції. Одні вибирали правду, вірність, смерть, а інші
завжди шукали теплого місця, легкої справи:

І Вишняківські голови на плечах,

І Чураївські голови на палях…

Батько Марусі й такі, як він, як і сама Маруся, зажди вибирали в житті
шлях правди й тому гинули в славі. Таким бачила дівчина й свого козака
Гриця. Та в житті він виявився дрібнішим і приземленішим, ніж у бою.
Козак, коли довелося вибирати між своєю душею та забезпеченим життям,
тримається ґрунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі
неспроможна визволити Гриця від впливу матері. Така роздвоєність і
приводить Гриця до зради.

Цей мотив — мотив зради — виконує у творі важливу роль, бо ставлення до
зради так само є чинником протиставлення персонажів. Уперше це
виявляється на суді, коли посланець із Січі каже:

Що ж це виходить? Зрадити в житті

Державу — злочин, а людину — можна?!

Цей мотив є ключовим також і в гетьманському універсалі:

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

Бо тільки зрада є тому причина.

Гриць Бобренко передусім зрадив ту половину душі, яка дарувала йому
свободу, а потім зрадив і кохання.

Іван Іскра — духовний побратим Марусі Чурай. Він любить дівчину всією
душею та двічі рятує її життя. Між Іваном Іскрою й іншими персонажами
(Вишняк, Горбань) — соціальна, психологічна й передусім світоглядна
прірва.

Напевно, національний характер українця неможливо звести до якоїсь
середини між антиподами — вільним козаком, що з піснею йде на смерть, і
закопаним у землю «комариком», який тремтить над своїм майном, але за
віки все ж таки витворюються певні стереотипи національного характеру.
На жаль; останнім часом актуалізується пристосуванський
етнопсихологічний тип українця, і чомусь затирається тип хороброго,
волелюбного лицаря духу. Народна пісня також втрачає своє значення в
сучасній Україні, однак співучість усе ще вважають основною рисою
національного характеру.

Наче у двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня. Знайомство з
Марусею відбувається тоді, коли вона вже не співає:

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

Події з життя Марусі Чурай тісно пов’язані з історією життя цілого
народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з
Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала
найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним
словом була й совістю людського існування. Ставленням до пісні персонажі
роману виявляють свою суть, рівень своєї духовності. Так, полтавські
міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що
митець залишається незрозумілим і приреченим на самотність. Натомість на
захист Чураївни та пісні як нерозривного цілого стає духовне братство
Марусі — Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький:

І дивував, безмірно дивував, —

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Останній розділ роману має глибоко символічну назву — «Весна, і смерть,
і світле воскресіння». Маруся втратила сенс життя в той самий момент,
коли вона усвідомила зраду Гриця. Аби заглушити нестерпний душевний
біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця.
Від цього біль дівчини сягнув граничної межі й наче виніс її поза реалії
життя. У суді Маруся ніби перебуває в іншій площині. Вона мовчить, і ця
мовчанка свідчить про те, що вона залишилась наодинці із собою,
замкнулася у своєму болю, витіснивши будь-яку можливість діалогу із
зовнішнім світом. Життя без любові (зрада любові) для Марусі —
приречення на смерть, але не судилося їй скінчити життя самогубством, та
й катові не довелося здійснити вирок. Мабуть, не такий життєвий фінал
судився Марусі Чурай. її шлях не міг завершитися фізичною смертю, мало
бути воскресіння. А воскресіння не може бути без очищення. Очевидно, ті
дев’ять розділів роману — це шлях очищення, звільнення від земного,
тлінного, шлях до воскресіння Духу. Таке міркування підтверджує назва
останнього розділу. Зрештою, усі розділи, центральним персонажем яких є
Маруся, своїми назвами знаменують етапи її шляху. Сповідь самій собі,
яка поволі виводить дівчину з заціпеніння, дає змогу ще раз прожити в
думці всі ключові моменти свого життя, переосмислити події, дарує
здатність усепрощення. Момент усвідомленого прощення передує самій
прощі. І проща — головний етап оживлення душі. Долаючи шлях від Полтави
до Києва, минаючи Лубни — столицю кривавого Яреми Вишневецького, Маруся
бачила страшну картину страждання свого народу, спустошену землю,
напівживих від голоду людей, але водночас відчувала тепло й доброту
зовсім незнайомої, а виявилося, рідної душі — і вже особиста трагедія не
затуманює погляд. Оживши серцем, Маруся відгукнулася пронизливою піснею
на біль сплюндрованої Вишневецьким землі — єдиний раз упродовж цілого
роману «слова самі на голос навернулись». Таким чином, особиста драма
Марусі Чурай уписується в контекст тогочасної загальноукраїнської
історії, самий дух якої проймає кожен рядок твору, відблиски її заграв
світять на обличчях усіх без винятку персонажів.

Роман у віршах Ліни Костенко, по суті, не має нічого спільного з усім
тим, що досі було написано про легендарну поетесу, авторка вийшла з
річища традицій опрацювання історичної теми, упродовж роману вона
творила свою особисту традицію (постановка завжди актуальних для
історичного буття народу проблем, уміння побачити важливий духовний
зміст у подіях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопису,
народним переказом, сивою легендою чи сухою датою). «Маруся Чурай» Ліни
Костенко, — зауважував М. Слабошпицький, — не просто наша обікрадена й
поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського
народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча
історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу… Якщо в
національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно
не безнадійне, і не безнадійна доля того слова — воно виживе й вистоїть
у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного
народу».

Похожие записи