Реалізація народної міфопоетичної свідомості в українській літературній
казці 70-х років ХХ століття

Літературний процес ХХ століття відзначається складністю,
різноманітністю, суперечливістю, інноваційністю. Це стосується творів
усіх, без винятку, жанрів. Панування модернізму зумовило художні пошуки
митців, міфологізацію літературної казки , яка у другій половині ХХ
століття зазнала значних трансформацій: оновлення змісту, образів,
художніх засобів. Унікальність ситуації рубежу століть полягає в
прагненні віднайти нове філософське, естетичне підґрунтя, визначити нові
творчі орієнтири, дистанціюватися від традиційних для реалістичної
літератури тем, проблем, образів. Джерелом тем, художніх засобів,
образів для творів письменників часто виступала усна народна творчість.
Не стали винятком й авторські казки, що базувалися на традиціях народних
казок, носіїв зашифрованої кодової інформації про світ і його
виникнення, етику й естетику. Казки виникають на основі міфів , що
зумовлює їх спорідненість, але практичне застосування їх різне: міф має
сакральне значення, а казка – виховне, розважальне.

Метою даної статті є дослідити реалізацію народної міфопоетичної
свідомості в українській літературній казці 70-х років ХХ століття на
прикладі повісті-казки Петра Козланюка «Мандрівники»; подати ґенезу
наукового обґрунтування понять «міф», «символ», «архетип»; пояснити роль
символів, міфологем, архетипів у казці Петра Козланюка «Мандрівники».

Теоретичною базою дослідження є роботи Р.Барта, Г.-Г.Гадамера, Я.Грімма,
В.Перетца, О.Потебні, В.Проппа, Н.Фрая, К.-Г.Юнга.

Міфологія, як об’єкт дослідження, зацікавила людство в часи протистояння
християнської теології й міфічного знання. Філолог з німецького міста
Геттінген Гайне сприяв відродженню міфу, довівши, що міф дає можливість
пізнати релігію. Він заснував «міфічну школу», яка «у міфічному мовленні
. вбачає мову дитинства роду людського, яка передує ще всьому поетичному
і, найперше, всякому письмовому способу мовлення» [4, 111].

Г.-Г.Гадамер констатує швидкий розвиток науки про міф у французькому
структуралізмі , психоаналізі З.Фройда, К.Юнга, зауважуючи, що
«Леві-Строссу і його друзям вдалось немовби сконструювати генеративну
граматику міфічної свідомості. Вона дозволяє в міфічному передаванні
знаходити константи й закономірності, які по той бік усієї довільності
вистоюють як і в історичних змінах, так і перед винахідливістю фантазії,
мов непорушні закони. То була також неочікувана можливість
раціоналізації міфічної туманності, як і та, що в нашому сторіччі була
розкрита психологією підсвідомого. В аналізі міфічної свідомості Фройдом
стають також видимими приголомшливі закономірності в передісторії душі,
подібним чином діють архетипи, які К.Юнг розгледів як константи за
мріями нашого підсвідомого» [4, 118].

Конфлікт між християнською теологією й міфічною свідомістю був
зумовлений претензіями останньої на першість у людській свідомості. Це
пов’язано з причинами появи міфів. Не розуміючи законів природи первісні
люди створили пантеон верховних сил , які панують у світі людей. З
появою християнства з його звеличенням Христа, міфологія складала для
християнської релігії серйозну конкуренцію своєю популярністю серед
широкого загалу. У часи Середньовіччя християнська ідеологія тимчасово
отримала перевагу, але Просвітництво дало новий поштовх до відродження
первісних вірувань. Як зауважив Н.Фрай: « Міфологія проектує себе в
якості теології: це означає, що міфопоетичний автор, виходячи з
прийняття певної кількості міфів в якості «правдоподібних», створює свою
поетичну структуру відповідно з ними» [5, 261]. Невмирущість давніх
вірувань пояснюється тим, що міф відповідає глибинній сутності народу:
його менталітету, звичаям, мові, географічному розташуванню. Еволюція
літературного процесу, суспільно-економічні фактори й зміни у свідомості
людей призвели до симбіозу міфології й художньої літератури, що було
зумовлено ґрунтуванням творів на традиціях фольклору. Незаперечним є
факт існування між міфологією й літературою неоднозначних,
діалектично-суперечливих зв’язків, здатних набирати різного сенсу
залежно від конкретних умов, тобто, зрештою, залежно від історії як
процесу суспільного й духовного розвитку людства.

В одному скіфському міфі є згадка про наших міфічних предків: Маная і
його дружину Казку. За міфом саме вона навчила людей мови й відкрила
таємниці буття. Саме тому казки користуються більшою популярністю серед
людей. На відміну від міфу, що має сакральне значення, казка виконує
виховну, розважальну функцію. З казок отримуємо уявлення про характер
народу, його світогляд, моральні устої.

З приходом до влади на початку ХХ століття в колишній Російській імперії
комуністів наступ почався передусім на твори фольклору, особливо казки,
які нібито шкідливо впливали на психіку дитини. О.Білецький намагався
захистити казку, наголошуючи на її великій виховній функції, але його
докази не були почуті. Це призвело то так званої «історичної хвороби»,
звикання до мислення за іншою шкалою цінностей. Обстоюючи важливість для
розвитку людства міфів і казок, Гадамер наголошував: «Міфи і казки
вивчають заради змісту, тобто заради мудрості, закладеної в міфах і
казках. .Культура може розвиватися тільки в обведеному міфами
виднокрузі» [4, 102].

У казках подавалася закодована інформація про світ і його виникнення.
Через давність міфів і казок, просіювання матеріалу великою кількістю
інформаторів образи казок перетворилися на коди, що в літературознавстві
отримали визначення праобразів або архетипів. «Праобраз, або архетип, є
фігура – чи то демона, людини або події, – яка повторюється протягом
історії скрізь де вільно діє творча фантазія. Відповідно ми маємо в
першу чергу міфологічну фігуру. Детальніше дослідивши ці образи, ми
помітимо, що певною мірою вони є сформульованим підсумком великого
типового досвіду незліченної кількості предків: це, так би мовити,
психічний залишок незліченних переживань одного й того ж типу..До речі,
міфологічні образи самі по собі є складними продуктами творчої фантазії,
вони важко піддаються перекладу мовою понять.» [5, 229]. Підготовлений
належно реципієнт сприйме і розшифрує закодовану інформацію. Цим
пояснюється виникнення жанру літературної казки, що базувалася на
законах народної казки, але несла в собі переосмислені проблеми
сучасності. «.письменники. брали від казки форму: з одного боку, для
вираження власного світобачення, а з другого, для наслідування її
сатиричного досвіду» [10, 51].

Міфологеми, архетипи у казках покликані зберегти генофонд нації,
доносячи до нащадків досвід минулих поколінь. Своєрідність закодованої
інформації полягає в багатозначності трактувань змісту, що надає творові
символічного значення. Але «.різноманітність смислів не виникає від
релятивістського погляду на людську мораль і не свідчить про схильність
суспільства до помилок; вона свідчить про нахил твору до відкритості;
твір одночасно має в собі кілька значень через свою будову, а не через
неповноцінність тих людей, які його читають. Саме в цьому й полягає його
символічність: символ – це не образ, це сама множинність смислів» [5,
370]. Література становить собою безперервний процес переосмислення
праобразів, архетипів, символів.

Для українського народу є характерним анімістичний світогляд, що
відбилося у творах фольклору. Через тваринні, рослинні символи
передавалися погляди і переконання, думки й почуття. «По цьому людина
стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічу вати, віра ставала
антропоморфічною (гр.antropos – людина). Оці три елементи: аніматизм –
оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення, –
становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в
усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі,
місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й
т. ін., – усе це живе, має свою душу, чоловіковидне» [6, 14].
Український бестіарій є доволі різноманітним й оригінальним. В
авторській казці символічні образи фольклору зазнали несподіваних
трансформацій, бо, «виступають репрезентантами неповторного суспільного
і культурного світогляду людини у конкретні історичні епохи» [9, 11].

Колоніальне становище України зумовило важливість ідейно-виховного
значення казки. Своїм завданням письменники ХІХ – ХХ століть ставили
запобігти нівеляції української ментальності, сприяти збереженню духу
козацтва, через коди подати інформацію про минуле українського народу.
Про важливість казки у дитячому читанні говорили Марко Вовчок, Іван
Франко, Леся Українка, Олег Ольжич та інші. Письменники одними із перших
забили на сполох про втрату морально-етичних цінностей у суспільстві.
Прикладом є повість-казка Віктора Близнеця «Женя і Синько», у якій образ
чортика з традиційного негативного персонажа перетворюється на носія
позитивних людських якостей. Цьому сприяє колористика (рудий і зелений).
У символіці рудий ототожнюється з жовтим – кольором сонця і трактується
як «оживляючий і очищаючий колір» [12, 363]. Зелений колір асоціюється з
весною. Він символізує «безперервність і навіть безсмертя» [12, 362].
Чортик Синько навчає Женю Цибулько вмінню відчувати себе проміжною
ланкою в ланцюжку поколінь. Саме в 70-80-ті роки в українській
літературі з’являються казки Василя Симоненка, Богдана Чалого, Ліни
Костенко, Дмитра Павличка, Григора Тютюнника, Всеволода Нестайка,
Віктора Близнеця та інші, які репрезентували народний світогляд, не
даючи зникнути нації. Генотип дитини, який є часткою генофонду нації,
адаптований до природи, яка споконвіку характерна для етнічної території
українців, що й пояснює силу впливу на свідомість дитини архетипних
образів фольклору, зокрема казки. Зважаючи на це традиційний сюжет
літературної казки будується на подорожі героя або героїв у далекі
невідомі місця, де їм доведеться пройти через випробування, з метою
покращення долі роду, селища, міста, краю.

Сюжет повісті-казки Петра Козланюка «Мандрівники» не є винятком. На
лісовій галявині здавна мешкає громада грибів. Ніщо не тривожить
мешканців, їжі й вологи вдосталь, але генофонду загрожує виродження:
всередині кожного гриба поселяються черв’яки, які поступово його
вбивають. Більшість грибів змирились з таким становищем і не бажають
змін. На порятунок громади стають гриб Капелюшник і печериця Рябенька.
Вони кидають виклик і йдуть у світ шукати кращої долі. Поява таких
героїв зумовлена нормальним розвитком особистості в колективі. Зародок,
перш ніж з’явитися у світі, повинен пройти ряд випробувань, аби
відстояти своє право на індивідуальність, інакше його знищить чудовисько
колективного. У фольклорі такий герой іде на битву з ворогом, найчастіше
драконом, і здобуває перемогу. Виникнення архетипу героя зумовлене
впливом несвідомого на життя людини. «.природна сила виявляється й у
негентропічній тенденції несвідомого, схиляючи зародок індивідуальності
до самореалізації. Тому «герой» (якщо він і справді герой) не складає
рук, не відступає назад, до теплого лона колективності, розчиняючись у
ньому, а намагається

????????

???????????? ?????????ізли з нього, коли б , скажімо, не припекло
дошкульно, якби було тільки літепло у горшку, що одну тільки млявість
породжує?.. Та ніколи в світі не вилізли б! Отак і розкисли б

у літеплі!» [7, 63]. Зважаючи на час написання казки, підтекст твору
можна розшифрувати , як поштовх до пробудження від сплячки української
нації. У народній міфології гриби не користуються популярністю, тож
звернення автора казки до цього образу є несподіваним. У народі гриби
«наділяються демонічними властивостями, співвідносяться з потойбічним
світом, мають сакральну . символіку» [3, 118]. Можливо саме тому героям
казки вдається пройти випробування й здобути перемогу.

На героїв під час подорожі чекають небезпеки, загроза загибелі. Згідно з
традиціями фольклору герої потраплять до лісу, який і «виконує функцію
своєрідного чистилища. Як тільки героєві випадає важка і відповідальна
місія, дорога його обов’язково лежатиме через ліс» [11, 52]. Це
пов’язано з давніми ритуалами слов’ян ініціації молодих людей у
спільноту. Саме таке очищення пережили й герої казки, потрапивши до
лісу: «Ішли вони густим, дрімучим лісом. Урочистий лісовий спокій,
безжурне щебетання пташок та ласкавий світ сонця тут і там на галявинах
заспокоювали їхні серця. Їм знов поверталась давня життєрадісність і
рівновага. Все грізне пережите наче відпливало десь у далечінь, наче
припорошувалось густою курявою спогадів неприємних – і їм знову кортіло
сміятись, радіти життям, любуватися кожною квіткою, пташкою і комашкою»
[7, 63]. Міфологема мандрів є також кодом цього обряду. Вона означає
ритуал переходу героя з світу дитинства у дорослий. Крім того «.ідея
подорожі репрезентує смисл праситуації доступу до священного, своєрідної
ініціації героя, наділеного особливим призначенням – пошуку й пізнанням
нових цінностей» [1, 22]. Роль провідника, захисника у казці виконує
хрущ, який вказує героям-мандрівникам шлях до порятунку. Виявляється ,
їм потрібно простувати до Золотого потічка й Крислатої дубини , за якими
є хутір Мурашник. Мурашки зможуть надати необхідну допомогу грибам, бо
«мають славних лікарів від усяких хробакових хвороб» 7, 16].Не
випадковим є добір міфологем хруща, Золотого потічка, Крислатої дубини,
мурах.

Під час зустрічі героїв з жуком автор наголошує на кольорі його одягу:
на подорожньому була зелена кирея. Крім символізування безсмертя зелений
колір є також кольором надії, благословення. Саме надію на порятунок дає
порада жука грибам. Він же рятує грибів від підступної смерті під час
змови проти них порохнявих грибів, які, не бажаючи змін на краще,
вирішують убити Капелюшника й Рябеньку після повернення на Затишну
поляну з ліками від хробаків: «Роз’юшена юрба грибів, рижиків,
мухоморів, опеньків гнала оскаженіло якихось двох нещасливців перед
собою. З ревом, свистом і галасом натовп бив їх палицями, штовхав
звідусіль кулаками, обкидав крикливо градом каміння. Обоє переслідувані
були вже ледь живі, обдерті, побиті, закривавлені. Жука щось аж за серце
шарпонуло на таке варварство. Не тямлячи себе, він грізно настовбурчив
свої вусища й загородив юрбі дорогу» [7, 79]. Він не лише врятував
нещасних від фізичної смерті, а й підтримував морально, аби вони не
зневірилися у справедливості своїх дій, не розчарувалися.

Образ Крислатої дубини пов’язаний з символікою дуба, який у мистецтві є
«символом міцності, довголіття» [12,144]. До Крислатої дубини герої
зможуть потрапити лише перетнувши Золотий потічок, який є ні чим іншим,
як міфологемами ріки, води. В українців вода «є символом морального й
духовного очищення» [3, 83]. Ріка постає у вигляді перешкоди по дорозі в
інший світ, який знаходиться на другому березі. Долаючи цю перешкоду,
герої проходять ще й через випробування на вірність, коли Капелюшник
опиняється перед вибором: продовжити шлях чи рятувати Рябеньку. «Це було
таке страшне й зворушливе, що гриб мало знов не кинувся у воду. Він
забігав безпорадно по вінцях, мов очманілий, і враз угледів дідову ложку
на припічку. Ризикуючи впасти в огонь, він з розмаху стрибнув на
припічок і схопив мерщій ложку-рятівницю. Але знов дістатись до горшка
було неможливо через полум’я: воно палило обличчя й не давало
наблизитись до себе.

«Що робити? Що робити?» – схопився гриб за голову у відчаї.

Раптом угледів ганчірку й кухоль з водою. Він змочив як стій ганчірку у
воді, обкутався нею з головою й хоробро пішов у вогонь, мов пожежник»
[7, 60]. Отже, згідно з казковою традицією героям доводиться пройти
через воду, вогонь, мідні труби. Випробування вогнем є традиційним для
грибів: вони потрапляють до каструлі з борщем. Лиходієм виступає дід
Лісовик, який готує грибний борщ для пригощання Баби-Яги й Мавок. За
віруваннями давніх слов’ян образи Лісовика, Баби-Яги й Мавок є
негативними. Лісовик «заплутує тих, хто йде через ліс, збиває з шляху й
заводить куди-небудь в найнесподіваніші й неприємні

місця» [8, 154]. У повісті-казці дід Лісовик змальований гумористично.
Перше враження після зустрічі з ним не віщує неприємностей. Це
старенький немічний дідусь: «Узяв дід ціпок лісковий з кавулькою,
закурив люлечку на дорогу та й пошкандибав лісом. Скачуть перед дідом
Лісовиком зайчики раді, стрибають білки потішно, а всюди на гілках
веселі мавки гойдаються» [7, 54]. Баба-Яга у народній міфології має
подвійне трактування : з одного боку, вона є уособленням зла, з іншого
виступає покровителькою героя. У казці Петра Козланюка цей персонаж
загрожує героям і виступає «богинею смерті» [3, 19], обіймів якої герої
щасливо уникають. Мавки, за народними уявленнями, – злі , небезпечні для
людей істоти, тому вони у творі й виступають на боці Лісовика й
Баби-Яги. Цікавим є образ зайця, який зустрічається героям. Він
відмовляється їм допомогти й дає ніби гарну пораду: перестрибнути через
потічок так, як він. Після цього герої потрапляють у небезпечні
ситуації. Трактування цього образу пов’язане з віруваннями українців про
створення зайця чортом, якому він служить. Вважалося, «якщо заєць
перебіжить кому-небудь шлях , з тим трапиться нещастя» [12, 86].

Носіями позитивної енергії в казці виступають цвіркун, їжак, мурахи,
бджоли. Їжак вказує шлях до Сонячної царини заблукалим подорожнім. За
народним повір’ям, їжак є наймудрішим з усіх тварин, бо довго живе.
Після довгого ланцюга нещасть подорожні зустрічаються з цвіркуном, який
надає їм притулок, а сам грає всю ніч. Народні уявлення про цвіркуна як
комаху, «яка приносить щастя» [9, 84], у казці виправдовуються.
Характеризує бідолашного цвіркуна, якого з дітьми покинула дружина, одна
з мурашок: «Цвіркуни, бачите, тільки музики, поети, так би мовити, й
вони поза своєю музикою світу не бачать. Очевидно, в такому суспільстві,
як ми ось, і їм жилося б гарно, бо музика також вельми потрібна річ і
дає багато піднесення й радості в праці» [7, 38]. Капелюшник і Рябенька
без перешкод потрапляють до мурах, де не лише отримують гостинний
прийом, а й одужують. Мураха в народних віруваннях найчастіше
асоціюється з людиною розумною, скромною, розсудливою. Трактуванню
образу мурахи у казці ближче християнське, у якому ще ставився акцент на
мудрості цієї комахи: «У християнстві вважалось, що мураха, яка
відокремлює зерна від полови, символізує мудру людину, яка відділяє
істинне вчення від помилкового» [12, 104]. Лікування грибів у мурашнику
полягало в опануванні необхідності вести рухливий спосіб життя, діяти,
інакше тебе сточать хробаки, що уособлюють смерть, як фізичну, так і
моральну. Справедливість діагнозу підтверджує чорна рада порохнявих
грибів на Затишній галявині після повернення Капелюшника й Рябенької.
Вони звинувачують прибульців у порушенні звичного спокою: «Перше: доки
не пізно, доки грізні пройдисвіти гриб Капелюшник і печериця Рябенька не
збунтували несамовитими чарами усієї молоді Затишної поляни та не
затруїли на смерть усієї старшини, на якій тримається прадідівська
традиція, спокій і побут гриб’ячого суспільства, треба прогнати ворогів
громадою геть у гущавину. При цьому потовкти їх гарненько, щоб не
пхалися більш на Затишну поляну та не заколочували грибам

спокою» [7, 76].

Бджола в міфології українського народу постає божим створінням. Цілюща
сила меду пояснюється його походженням. У стародавніх колядках
співається, що бджола «винесла «святий воскочок» з-під первісних вод»
[3, 23]. Мурахи відправляють прибульців по ліки до бджіл, у Медозільник.
Принесені ліки оздоровили гриб’ячу громаду.

Національного колориту повісті-казці надають деталі одягу героїв, побут,
звичаї, власне українська лексика. Після перемоги над хробаками й
порохнявими грибами громада вийшла зустрічати своїх героїв-рятівників з
хлібом-сіллю. Перед довгим зимовим сном Капелюшник заповідає молоді
«рятувати весь рід наш гриб’ячий в лісі від черв’якової змори» [7, 94].

Елементи міфологічного світобачення українців спостерігаємо в
літературних казках письменників того часу. Наприклад, у казці Василя
Симоненка «Подорож у країну Навпаки» на захист дітей стають глід,
шипшина, терен дикий. На перший погляд пояснення просте: у цих рослин є
колючки. Але не слід забувати, що вони мають також цілющі властивості, а
за народними віруваннями є ще й оберегами від темних сил. У циклі казок
Богдана Чалого про Барвінка головним героєм – борцем проти лихих сил є
народний улюбленець Барвінок. Ця квітка є символом вірності, довголіття,
пам’яті.

У сюжетах й образах літературної казки виразно відчутні ремінісценції з
творів фольклору. В образах Жука, гриба Капелюшника й печериці Рябенької
легко пізнаються образи козака-бурлаки, який завжди надасть допомогу.
Гриб Капелюшник і печериця Рябенька є яскравими представниками
української нації, які не могли змиритися з повільною смертю. Не завжди
сюжети літературних казок будуються на реальних фактах, але під час
написання твору письменник відштовхується від життя. Жанр літературної
казки передбачає можливість експериментування, поєднання дійсності з
вигадкою, створення оригінальних образів і сюжетів із сучасним змістом.
Дидактичне , розвиваюче, пізнавальне призначення казки дає можливість
дітям в умовах заблокованої культури через казку подавати закодовану
інформацію, досвід багатьох поколінь.

ЛІТЕРАТУРА

Бабич С. Міфологема мандрів як пошуки оновлення (в «Апології
перегринації до країв східних» Мелетія Смотрицького) // Слово і час. –
2001. – №10. – С.22-33.

Бакусев В. «Тайное знание»: архетип и символ // Литературное обозрение.
– 1994. – №3-4. – С.14-19.

Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – К.:
Юніверс, 2001. – 288 с.

Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи,
эссе. – М., 1987. – 512 с.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу:
Іст.-реліг. моногр. – К.: Обереги,

1992. – 424 с.

Козланюк П. Мандрівники. – Львів: Каменяр, 1979. – 96 с.

Орлов М. История сношений человека с дьяволом. – М.: Интербук, 1991. –
480 с.

Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. – К.: Дніпро, 2001. – 144 с.

Чижевський Д. Слов’янський реалізм // Слово і час. – 2004. – №8. –
С.48-63.

Чумарна М. Мандрівка в українську казку // Початкова шк. – 1994. – №5. –
С.49-55.

Шейнина Е. Энциклопедия символов. – М.: АСТ; Харьков: Торсинг, 2003. –
591 с.

Похожие записи