Реферат на тему:

Радянський режим проти українського національно-визвольного руху в
західній Україні

Серед головних постулатів Радянської Конституції 1936 року, що
визначали державну будову СРСР,були проголошення повної рівноправности
всіх народів у всіх сферах державної діяльносте, принципу єдности
державної влади й повновладдя представницьких органів та визнання права
націй на самовизначення. Проте особливість режиму полягала в тому, що
основні закони країни найчастіше мали лише декларативний характер.
Паралельно виходили й набували всесильного значення нормативні акти, які
реально визначали життя країни.Характер суспільного ладу та державного
правління в СРСР зумовив прагнення останнього до унітаризму. Диктат
комуністичної ідеології як теоретичної основи побудови держави і,як
наслідок,абсолютна централізація керування за відсутносте саморегулюючих
систем громадського життя на місцях як елемента демократизму потребували
від усіх суспільних структур і процесів певної уніфікації й
одноманітности — починаючи з економіки й закінчуючи культурою, в тому
числі національною. Національна ж неоднорідність Радянської держави, з
інтересами, що випливали з неї, не вписувалася в таку
полі-тико-ідеологічну систему ще й тому,що розбудова комунізму
здійснювалася в країні, яка прагнула зберегти території, що дісталися їй
у спадщину від Російської імперії. До того ж, більшовицька революція
була суто російським «досягненням» і на підлеглі колишньому ім-перському
центрові землі поширювалася насильницьким шляхом.

Народи, що жили на цих землях до початку XX століття, пройшовши довгий
шлях формування національної свідомосте, вступили в стадію боротьби за
свої права. Ця обставина, а також те, що, за теорією класиків марксизму,
побудова комуністичного суспільства можлива тільки в масштабах усього
світу, пояснює декларативно-демократичний характер розв’язання
національного питання. Реально ідеологічні й загальнодержавні інтереси
були в СРСР єдиними визнаними цінностями. Порушення національного
питання, національна самосвідомість сприймалися режимом як загроза його
цілісності, а отже — існуванню. Саме ці два чинники: успадкування
імперських традицій царської Росії і прагнення до поширення соціалізму
на інші народи — й визначали дволикий характер міжнаціональних
взаємовідносин у СРСР. До 1930-х років радянський режим остаточно
сформував своє ставлення до національного питання й оформив його у
відповідних діях. Усе національне так чи так звинувачувалося в
«націоналізмі», найчастіше з додаванням визначення «буржуазний». Апогеєм
національного геноциду став Голодомор 1932—1933 років, цілеспрямовано
організований в Україні, кількість жертв якого, за деяким джерелами,
сягає 10 млн.осіб.

Антинаціональний характер комуністичного режиму, його насильницьке
поширення на територію України зумовило ставлення до нього українців.
Проте в організовані форми це ставлення вилилося тільки в західній
частині України, яка після першої світової війни потрапила до складу
Польщі,Чехословаччини й Румунії,а отже,уникнула тиску радянської
репресивної машини. Очолили цей рух представники української політичної
еліти, котрі опинилися після встановлення в Україні радянської влади в
еміграції. Сприяло росту національного руху й проведення польським та
румунським урядами антиукраїнської політики, яка, щоправда, не досягла
рівня радянських репресій,проте найрадикальніші українські політичні
партії та громадські організації були змушені працювати в підпіллі.
Серед таких була й Організація українських націоналістів (ОУН), створена
1929 року у Відні на основі Української військової організації та інших
об’єднань націоналістичного спрямування.Радянський уряд уважно стежив за
подіями, що відбувалися в Західній Україні, природно сприймаючи
зростання національного патріотизму в регіоні як загрозу власній
державній цілісності. Саме тому 1938 року радянським режимом було
зорганізовано вбивство у Роттердамі лідера ОУН Є.Коновальця.

Після приходу 1939 року радянських військ у Західну Україну терор був
спрямований у першу чергу проти всього, що потрапляло під визначення
«націоналізм». Проте по-справжньому розгорнутися й продемонструвати всі
свої можливості радянська влада в Західній Україні не встигла через
початок 1941 року війни з Німеччиною. Знову проблема боротьби з
українським національно-визвольним рухом постала перед більшовицьким
урядом після перелому в ході війни й початком наступу Червоної Армії на
Захід. Вступ радянських військ на територію України поставив сталінський
уряд перед фактом існування тут сильної національної опозиції, яка
сформувала свої збройні сили — Українську повстанську армію (УПА) й
широку підпільну мережу. Друга світова війна реально проде-монструвала
Сталіну, що гасла, засновані на ідеях національного патріотизму,
знаходять набагато більший відгук у народі, ніж комуністичні. Тому ще до
вступу в Україну в Москві розпочали широкомасштабну пропагандистську
кампанію проти українського націо-нал-патріотизму. Кампанію, засновану,
перш за все,на гаслах,що проголошували існування «слов’янського
споконвічного братерства Росії й України», «дружби народів Радянського
союзу» як застави перемоги над ненависним фашизмом і «незалежносте
України», що вперше об’єднала всі свої землі (мається на увазі
приєднання Західної України 1939 року, завдяки саме СРСР). 29 березня
1942 року в Москві був організований мітинг молоді Радянської України,
13 грудня того ж року — ще один, а 6 червня 1943 року — й третій. Усі ці
мітинги ухвалювали звернення «До молоді України»,в яких, крім всього
іншого, закликали до боротьби з українськими націоналістами,
звинувачуючи їх у допомозі нацистам. Подібне звернення було ухвалено й
на Третьому всеслов’янському мітинзі,що відбувся в Москві 9 травня 1943
року. Його транслювали на спеціально працюючій для України радіостанції
«Радянська Україна»^ 1943 року на цій станції стали регулярно виходити
передачі за участю відомих діячів української культури, спрямовані також
проти так званих українських буржуазних націоналістів.

Восени 1943 року в Ставці Верховного Головнокомандуючого Радянських
Збройних Сил розпочалася розробка плану військових дій на
зимово-весняний період. Було вирішено розгорнути наступ на фронті від
Ленінграду до Криму. Головний удар припадав на південно-західній
напрям,метою якого було звільнення Правобережної України і Криму й вихід
за межі СРСР1. Зимово-весняній кампанії наступу на Правобережну Україну
(територію дислокації основних сил українського руху опору) передувала і
широкомасштабна ідеологічна робота, що враховувала особливості ситуації,
що склалася в Україні. Уже в зверненні «До населення тимчасово
окупованих районів України» від 12 січня 1944 року, підписаного пер-шим
секретарем Центрального комітету КП(б)У М.Хрущовим, головою президії
Верховної Ради УРСР М.Гречу-хою і головою Ради народних комісарів
Л.Корнійцем ішлося: «Ваш ворог — не тільки німецькі розбійники. Ваш
ворог — зграя німецько-українських націоналістів. Всякі ці бандери,
мельники, буль-бівці,що продавшись Гітлерові,допомагають йому
поневолювати наш народ, нашу Україну»2. Подібне звернення уряду й
Верховної Ради України «До учасників так званих УПА та УНРА» від 12
лютого 1944 року було видано тиражем 300000 примірників. Текст звернення
був затверджений постановоою Політбюро ЦК КП(б)У від 14.02.44 р.3
Загалом тільки за період із вересня 1944 року до середини листопада 1945
року вийшло п’ять подібних звернень, які, крім уже традиційних для
радянської пропаганди,проте цілком необгрунтованих звинувачень руху
опору в допомозі фашизму й антинародності, містили також обіцянки
амністії бійцям УПА, якщо вони прийдуть і здадуться до НКВС.

Розуміючи, що головна сила УПА у підтримці населення, радянський уряд
України,зайнявши до жовтня 1944 року повністю територію країни, кинув
усі сили не тільки на збройне придушення опору в Західній Україні, а й
на «перевиховання» в радянському дусі місцевого населення.Те,що саме ці
завдання є першочерговими, неодноразово проголошували вищі керівники
комуністичної партії й уряду України. Велику увагу проблемі організації
боротьби з ОУН—УПА приділяли й у Москві.Уряд постійно контролював це
питання,збираючи інформацію й звітність українських органів влади,
видаючи різноманітні розпорядження як ідеологічно-політичного, так і
військового характеру. В архівах України збереглася достатньо багата
колекція листування між Москвою й Україною, у тому числі й листи
М.Хрущова Й.Сталіну з інформацією про обстановку в західних областях. 27
вересня 1944 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про недоліки в політичній
роботі серед населення західних областей УРСР»,а 22 грудня того ж року —
«Про заходи допомоги західним областям УРСР у справі поліпшення
масово-політичної і культурно-просвітницької роботи». Ці постанови
багато в чому визначали схему організації пропагандистсько-ідеологічної
роботи серед населення, метою якої було розділення народу і збройного
визвольного руху. Так, у постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 7.10.1944
року «Про заходи по виконанню постанови ЦК ВКП(б) від 27.09.1944 року
«Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей
УРСР» ішлося про необхідність «покласти в основу всієї масово-політичної
роботи…вказівки,дані рішенням ЦК ВКП(б) по…роз’ясненню звернення
радянського уряду України до учасників УПА та УНРА, [і поясненню] що
українсько-німецькі націоналісти — найлютіші вороги і кати українського
народу… »4.

Про значення, якого надавали вищі органи влади УРСР питанню політичної і
пропагандистської роботи серед населення західних районів України й
організації боротьби з рухом опору, свідчить спеціально присвячений цій
проблемі Пленум ЦК КП(б)У,що відбувся в листопаді 1944 року. Пленум,
спираючись на вищезгадану постанову ВКП(б), визначив головні завдання та
засоби їх розв’язання. Зокрема, як пропагандистський засіб, на чому
неодноразово наполягав М.Хрущов, рекомендувалося активно використовувати
факт роздачі землі селянам у приватну власність, хоча це було тільки
тимчасовим явищем (мірою становлення радянської влади в Західній Україні
тут почався традиційний для СРСР примусовий процес колективізації). В
Західну Україну регулярно направляли численні пропагандистські й
лекторські групи. Як одне з першочергових було визначено завдання
відновлення в регіоні радіофікації і поліграфічної промисловости як
засобів поширення ідеологічної роботи серед населення. Масовими тиражами
видавалися й розповсюджувалися брошури антинаціоналістичного спрямування
— такі, як виступ заступника голова Ради народних комісарів УРСР і
народного комісара іноземних справ Д.Мануїльського «Українсько-німецькі
націоналісти на службі у фашистської Німеччини»5. Широко практикувалися
збори й мітинги представників місцевого населення, присвячені
організації боротьби з націоналізмом. Так, Оргбюро ЦК КП(б)У 21.11.44 р.
ухвалило постанову «Про проведення обласних і районних нарад селян,
міських і районних зборів інтелігенції в західних областях України,» в
якій рекомендувалось «обкомам КП(б)У західних областей України провести
обласні і районні наради селян із постановкою на них таких питань:
…про повернення селянам землі [і] …про боротьбу проти
українсько-німецьких націоналістів — самих лютих ворогів українського
народу»6. Аналогічні збори наказувалося провести в містах і районних
центрах для інтелігенції.

Питання ідеологічної боротьби з націоналізмом перебувало під
кураторством спеціального відділу ЦК КП(б)У по пропаганді й агітації.
Крім того, для досягнення більшої ефектив-ности 1945 року ЦК ВКП(б),за
пропозицією ЦК КП(б)У, ухвалив рішення організувати при останньому
спеціальний відділ по західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях,
метою якого було проведення контролю за виконанням рішень уряду щодо
посилення партійно-політичної роботи. Проте радянський уряд не
обмежувався тільки рекламними акціями соціалістичного ладу.Більше
того,помилково буде припустити, що політична пропаганда відіграла якусь
значущу роль у ході придушення національно-визвольного руху. Головний
натиск робився на збройну боротьбу й репресії серед мирного населення.
Спочатку проти Української постан-ської армії були кинуті радянські
партизанські з’єднання,що діяли в тилу німецьких військ. Зокрема, під
керівництвом Т.Строкача (у 1942—1945 роках начальника Українського штабу
партизанського руху) 1944 року був підготовлений «План ліквідації
озброєних банд українських націоналістів, що діють у Житомирській і
Рівненській областях і північних районах Тернопільської і
Кам’янець-Подільської областей» із залученням партизанських з’єднань
Олексенка, Одухи, Кота, Міщенка, Нирки, Федорова, Кизі — всього
приблизно 8000 осіб7.

Місцем дислокації радянських партизан були ліси Полісся й
Волині.Кількість їх точно не відома. Офіційною цифрою в Радянському
Союзі вважалася — 500 тисяч осіб, проте, ймовірніше, їх було близько 50
тисяч. Розміри партизанського руху в Україні не досягли рівня Білорусії.
І насамперед тому, що тут рух не користувався значною підтримкою
місцевого населення, про що свідчить і той факт, що самих українців у
партизанських з’єднаннях було не більше 46%. Радянські партизанські
з’єднання були тією силою, яка репрезентувала комунізм, що знов
насувався на Україну, і з якою довелося зіткнутися ОУН— УПА. Між ними
відбувалися як значні бої (особливо численними були бої зі з’єднанням
під командування С.Ковпака,що прямував рейдом у Карпати влітку 1943
року),так і невеликі сутички — при захисті місцевого населення від
пограбувань партизан, котрим постійно не вистачало продовольства. Наступ
Червоної Армії (ЧА) на Західну Україну поставив перед УПА складне
завдання організації переходу своїх підрозділів через
радянсько-німецький фронт і продовження боротьби в тилу більшовиків.
Першими з ЧА, а точніше, з «заградительньїми отряда-ми» НКВС
(спеціальними підрозділами, що йшли за фронтовими частинами для
відловлювання дезертирів і знищення залишків німецької армії),
зустрілися частини У ПА-Південь*. Тоді ж із засідки був смертельно
поранений командувач Першого українського фронту, заступник начальника
Генштабу генерал М.Ватутін. Смерть цієї високопоставленої особи
викликала хвилю репресій з боку більшовиків. У квітні 1944 року вони
зосередили в Гурбенсь-ких лісах близько ЗО тисяч бійців ЧА і НКВС,
узявши в оточення 5-тисячну армію УПА-Південь.Проте повстанцям вдалося
вийти з оточення з невеликими втратами. Цей бій став найбільшим в
історії війни між УПА і СРСР.

Повстанці, котрі прорвалися з оточення, відступили у Сурожські ліси, а
основні сили взяли напрямок на Полісся, вступаючи на шляху свого
проход-ження в бої як із частинами, що переслідували їх, так і з
радянськими військовими заставами. Один із таких боїв, що відбувся 29
квітня, коштував більшовикам 240 бійців убитими8. Двомісячні бої частин
УПА-Південь із радянськими збройними силами призвели до значних втрат
повстанців, і Головне командування УПА було вимушене прийняти рішення
про розформування УПА-Південь, об’єднавши ті сили, що залишилися з
УПА-Північ та УПА-За-хід. Ці жертви наочно продемонстрували нездатність
повстанської армії відкрито протистояти збройним силам найбільшої
імперії світу. Влітку 1944 року Головне командування УПА принципово
змінило тактику і структуру армії,розді-ливши її частини на невеликі
загони,не більше двох сотень у кожному,а в менш лісових районах — на
чоти й рої. Така тактика в майбутньому цілком себе виправдала. Воювати
проти невеликих з’єднань повстанців частинам ЧА, які переслідували
німецьку армію, було незручно й не раціонально. Тому головним
супротивником УПА, що перейшла лінію фронту, стали частини НКВСта НКДБ.
Для їх посилення було вирішено залучити партизан,необхідність котрих
унаслідок просування ЧА на Захід відпадала. Так, постановою Політбюро ЦК
КП(б)У від 15 лютого 1944 року НКВС передавалося 3000 партизан для
укомплектування органів міліції9. 18 серпня 1944 року Політбюро
розпорядилося «передати у повному складі… Народному Комісару
Внутрішніх Справ УРСР» партизанську дивізію ім. Двічі героя Радянського
Союзу С.Ковпака, «використавши її у першу чергу для якнайшвидшої
ліквідації націоналістичних банд»10, а 15 вересня 1944 року вийшла
постанова «Про передачу партизанських загонів Яковлева і Куницького НКВС
УРСР»11.

gdiN?

онував мобілізувати всіх чоловіків призовного віку, пропустити їх через
спеціальні фільтраційні пункти в тилу і сформувати воєнізовані частини^
тому числі загони НКВС по 50 — 60 осіб. Пропонувалося також відправити у
Західну Україну додатково п’ять бригад військ НКВС із східних районів
СРСР — 2000 чекістів, котрі володіють українською мовою. Ще одним
заходом буде виселення сімей учасників УПА та УНРА у віддалені райони12.
Явка на мобілізаційні пункти була обов’язковою,™,котрі,не
приходили,автоматично вважалися дезертирами й репресувалися.У
фільтраційних пунктах людей розподіляли на чотири категорії. До першої
відносили тих, хто активно співробітничав із німцями; до другої — так
званих «фольксдойчів» — і тих і тих розстрілювали на місці; до третьої
категорії зараховували тих,хто працював під час окупації; до четвертої —
решту. Представникам двох останніх категорій у паспортах ставили штамп:
«Залишився на зайнятій фашистами території»13, що в Радянському Союзі
фактично прирівнювалося до зрадництва.

Для придушення повстанського руху більшовики проводили великі облави
силами бійців НКВС та ЧА. Тільки за лютий — початок березня 1944 року
було проведено 52 такі операції’14.У лютому 1945 року відбувся відомий в
історії УПА бій із приблизно 3 тисячами бійців НКВС,котрі заблокували
одночасно 70 сіл в околицях міста Броди. Проводилися також малі облави —
силами районних НКВС.

Більшовиками були створені так звані групи спеціального призначення
НКВСта НКДБ (із 1946 року — МВСі МДБ),що діяли у 1944—1953 роках під
виглядом повстанців, тероризуючи цивільне населення. 10 січня 1945 року
Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про посилення боротьби з
українське-німецькими націоналістами в Західній Україні».У
ній,зокрема,була визначена необхідність «підсилити боротьбу з
українсько-німецькими націоналістами з тим, щоби використати зимовий
період для остаточного розгрому і ліквідації банд і підпілля»15. Крім
розпоряджень щодо організації пропаганди,агентури,збройної боротьби,
постанова зобов’язувала «наркома внутрішніх справ УРСР тов. Рясного й
начальників облуправлінь НВКСдо 15 лютого провести в сільській
місцевості західних областей УРСР облік жителів у віці від 15 років і
вище»16.Отже,всі,хто опинявся поза списками, автоматично зараховувалися
до «націоналістів». Крім цього, ЦК ухвалив рішення «створити
винищувальні батальйони з місцевого населення в кожному райцентрі…і в
великих селах»; ядро цих батальйонів повинно було складатися «з
партизанів і інших осіб, що мають досвід боротьби з бандитизмом»17.
Передбачалося також створити в кожному населеному пункті групи сприяння
винищувальним батальйонам. За даними, посланими М.Хрущовим Й.Сталіну, до
лютого 1945 року в таких батальйонах було до 50 тисяч бійців18.

Щоб змусити представників місцевих органів радянської й партійної влади
активніше боротися з українськими націоналістами, а також для збору
інформації, 22 січня 1945 року в Політбю-ро ЦК КП(б)У була прийнята
постанова «Про встановлення щомісячної звітності обкомів КП(б)У Західних
областей України про хід боротьби з бандитизмом»19. Незабаром
спеціальною постановою від 26 лютого 1945 року був встановлений термін
остаточної ліквідації банд — 15 березня 1945 року20. Проте результати
боротьби кінця 1944 — початку 1945 років виявилися незадовільними. Отже,
постанову не було виконано. Авторитету більшовицького режиму був
завданий тяжкий удар. Офіційна влада, відмовляючись визнавати справжні
масштаби руху опору, стала говорити про націоналістів, винятково з
приставкою «залишки»,водночас упровдовж більш як річної боротьби вона
виявилася неспроможною ці «залишки» придушити. Не допомогли ні акції
залякування з привселюдним повішенням «бандитів», ні виїзди вищого
керівництва УРСР у Західну України, ні наради, що регулярно проводив сам
М.Хрущов із секрета-рями обкомів і райкомів КП(б)У та начальниками
обласних!районнихуправлінь НКВС та НКДБ. На одній із таких нарад, що
відбулася 15 травня 1945 року у Львові,М.Хрущов докладно визначив схему
організації боротьби з українським опором. Особливу увагу приділив
розширенню й удосконаленню агентурної мережі та «очищенню від підозрілих
людей» населення, органів влади й державних установ. Для більшої
ефективности він вважав за необхідне «якнайбільше розосередити наші
війська по населених пунктах, створити рухливі частини,що могли б швидше
переслідувати виявлених бандитів»21.Якщо раніше боротьбу вели гарнізони
й районні сили НКВС на території своєї юрисдикції, то відтепер
«прикріплений до банди» підрозділ був зобов’язаний переслідувати її
незалежно від району чи області аж до остаточного розгрому. Державний
кордон СРСР перешкодою не вважався. Часто війська НКВС та НКДБ проводили
операції проти УПА на території Польщі, використовуючи як допоміжні
війська й міліцію цієї країни.

Після провалу однієї з операцій Народний комісар внутрішніх справ УРСР
наказом від 20 травня 1945 року встановлює остаточний термін
добровільної явки учасників банд — 20 липня 22 (всього за 1945—1949 роки
було оголошено чотири подібних «остаточних» терміни), а 24 липня
Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову «Про ліквідацію залишків банд
українсько-німецьких націоналістів у Західних областях УРСР» із
докладними вказівками про організацію боротьби.Зокрема,було наказано:
«До 1 серпня розробити по кожному району й області конкретні плани
повної ліквідації кожної бандитської групи окремо; начальникам обласних
управлінь НКВС, командуючим прикордонних і внутрішніх військ НКВС
створити спеціальні військові групи, на чолі яких поставити кращих
командирів і політ-працівників. Перед кожною такою групою поставити
конкретну задачу переслідувати банду …[і] не пізніше 1 серпня
представити ЦК КП(б)У плани ліквідації… Обкоми КП(б)У через кожні два
тижні зобов’язані повідомляти ЦК КП(б)У про результати операцій по
кожній банді окремо… Розширити мережу нашої агентури. … Встановити у
кожному гарнізоні район несення патрульної служби…Виявляти бандитів і
їх посібників… на зборах у населених пунктах або індивідуально
попередити підозрюваних у допомозі бандам (куркулів, торговців та
ін.),що якщо в цьому населеному пункті відбудеться якесь злодіяння, то
вони будуть негайно заарештовані і засуджені,а їхні сім’ї будуть
вислані; роз’яснити на зборах селян про причини таких репресій…
систематично проводити мітинги і збори, бесіди і читки, на яких
роз’ясняти політичні і господарські задачі, що постали перед нашою
країною… виділ йти на всіх підприємствах і в селах агітаторів…,щоб
агітатори систематично проводили читку газет…»23.

З закінченням другої світової війни радянська влада одержала можливість
кинути на придушення руху опору значно більші сили.Зокрема,були
використані деякі частини ЧА, що поверталися після розгрому Німеччини.
Ситуація,яка склалася у Західній У країні, погрожувала зірвати намічені
на початок 1946 року вибори у Верховну Раду СРСР,що стало б для імперії
неприпустимо скандальним прецедентом. Все це ознаменувало початок
другого етапу наступу на ОУН—УПА.

Уже 27 листопада 1945 року вийшла чергова секретна постанова ЦК КП(б)У
«Про додаткові заходи боротьби з українське-німецькими націоналістами в
західних областях УРСР»,яка, зокрема, наказувала: «Для дезорієнтації
[для захисту агентури] застосовувати практику виклику працівниками
органів НКВСта НКДБ для бесіди великої кількості жителів,… штучно
створювати умови для виклику нападу бандитів. Протягом місяця грудня
зробити ретельне очищення від бандитського елементу населених пунктів,
що прилягають до промислових об’єктів і міст у радіусі не менше 15
кілометрів, а також до залізничних і автомобільних доріг не менше як у
10 кілометровій зоні»24. Зі свого боку, Організація українських
націоналістів дійсно поставила мету зірвати проведення радянських
виборів. Восени 1945 року УПА провела декілька пропагандистських рейдів
по території України, в ході яких організовувалися мітинги, роздавалася
пропагандистська література антирадянського штибу тощо. Природно, не
обійшлося без збройних сутичок із більшовиками, особливо 10 лютого 1946
року — в день виборів, яких, проте, зірвати не вдалося. Радянське
керівництво належно підготувалося до проведення виборів, сконцетрувавши
в регіоні значні військові сили. В січні 1946 року рішенням Кремля
населені пункти Житомирської, Кам’янець-Подільсокї,
Тернопіль-ської,Дрогобицької й Закарпатської областей були блоковані
військами Прикарпатського і Львівського військових округів, Українського
й Закарпатського прикордонних округів та Українського округу внутрішніх
військ НКВС.У кожному селі були розміщені військові гарнізони від 25 до
100 осіб і введено «особливий стан». Мешканцям було заборонено виходити
з будинків у темний час,усіх,хто порушував наказ,заарешто-вували або
розстрілювали на місці. Поставивши собі за мету забезпечити
стовідсоткову явку на виборчі пункти, влада влаштовувала місцевому
населенню справжній терор, який згодом викликав протести навіть у
прокуратурі УРСР.

Після виборів військові гарнізони були виведені з сіл. Проте період
відносного полегшення був нетривалим. Уже в травні — червні 1946 року
знову була встановлена широка мережа військових гарнізонів, введена
блокада і продовжене активне «прочесьівание» лісів Волині і передгір’я
Карпат. Щоб залякати західних українців і розірвати їхній зв’язок з У
ПА, радянський режим посилив репресії проти цивільного населення,
зокрема — виселення українців у східні області СРСР. Цей засіб
більшовики практикували й раніше,проте саме з 1946 року це до-сягло
масштабів національного геноциду. «Родини бандитів і замічених у
допомозі бандитам» виселялися цілими селами. Усього в 1946—1949 роках у
Сибір і Казахстан було депортовано близько 500 тисяч осіб. 1946 року
загальні втрати,яких зазнала УПА внаслідок бойових дій, становили
близько 40%.Тому правління армії прийшло до рішення про поступову
демобілізацію її з’єднань і перехід у підпільну мережу ОУН,що дозволило
зберегти головні сили ще ціле десятиліття. Проте московський уряд
залишався незадоволеним ситуацією, що склалася в Україні з національним
питанням. У липні 1946 року ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів
у тому, «що вони не приділяють належної уваги підбору кадрів і їхньої
політико-ідеоло-гічної підготовки в науці, літературі і мистецтві…де
існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія». А 3 березня 1947 року
Пленум ЦК КП(б)У на посаду першого секретаря ЦК обрав замість М.Хрущова
Л.Кагановича, спеціально присланого з Москви.

На одному з засідань із першими секретарями обкомів партії Л.Кагано-вич
проголосив, що всі проблеми в Україні — від націоналізму, тому відтепер
невиконання будь-якого розпорядження вважатиметься проявом саме
буржуазного націоналізму. Наступний Пленум ЦК КП(б)У готувався з таким
порядком денним: «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в
КП(б)У». Над М. Хрущовим, котрий впав у немилість Й.Сталіна,нависла
реальна небезпека. Проте через незрозумілі дотепер причини Сталін
передумав і зненацька відізвав Л.Кагановича. Першим секретарем ЦК КП(б)У
знову став М.Хрущов. У цей самий час у Варшаві між СРСР, Польщею й
Чехословаччиною був підписаний «потрійний пакт», метою якого було
проведення спільних дій проти українських націоналістів. Відповідно йому
радянські, польські й чехословацькі війська блокували свої спільні
кордони, а польський уряд зобов’язувався проводити військові дії проти
УПА й виселяти етнічних українців із тих територій, що ввійшли до складу
країни після Другої світової війни. Депортації супроводжувалися
численними боями з частинами УПА. «Українсько-німецьких націоналістів»
радянська ідеологія перейменовувала на — «підпалювачів війни, що
продалися американцям». У зв’язку з переходом частини УПА у збройне
підпілля змінилася тактика боротьби. Відтепер бої велися невеликими
групами повстанців і часто мали диверсійний характер. Головними формами
опору стали організація засідок, переважно на дорогах, зриви заходів
радянської й партійної адміністрації, сутички з частинами НКВС,
організація бойкотів, допомога населенню в боротьбі проти колективізації
й депортації.

Перебування численних військових з’єднань у регіоні радянському
керівництву здавалося недоцільним. Секретною постановою Ради Міністрів
СРСР від 28 січня 1947 року, якій передували спільні накази МВСі МДБ від
21 січня, подальша боротьба була віднесена до компетенції органів МДБ26.
Для якнайшвидшого знищення підпілля було вирішено цілеспрямовано діяти
проти його керівництва — членів Центрального правління ОУН і крайових
правлінь. Для цього в жовтні 1947 року, за рішенням ЦК КП(б)У, було
створено й відправлено в Західну Україну сім оперативних груп із
керівних працівників МВД і МДБ УРСР27. Масова колективізація, що
почалася в 1947—1948 роках, природно, загострила обстановку в регіоні.
Більшовики вирішили повернутися до репресивних методів, і в Західну
Україну було додатково введено чотири дивізії МДБ. Крім того, рішенням
ЦК КП(б)У від 1 червня 1948 року з метою «охорони державної і
кооперативно-колгоспної власності і сільського активу» МВС
зобов’язувалося в кожному селі й колгоспі створити озброєні групи
охорони суспільного порядку (ГОСП), а винищувальні батальйони, що
належали органам МДБ, ліквідувалися, їх особовий склад і озброєння
передавали ГОСП. На 1 січня 1949 року в УРСР нараховувалося 6437 таких
груп із загальною чисельністю 86527 осіб28. Збройне підпілля проіснувало
аж до травня 1954 року,хоча 1956 року радянська влада проголосила
чергову амністію учасникам опору, окремі збройні сутички відбувались ще
у 1960 році.

Понад десять років тривало протистояння українського національного руху
опору з Радянським Союзом — найбільшою імперією свого часу. Про наслідки
цього протистояння перший секретар ЦК КП(б)У М.Підгорний писав: «…у
результаті прийнятих заходів по розгрому збройного підпілля було вбито
більше 150 тисяч бандитів, заарештовано 103828 учасників ОУН та іншого
націоналістичного елементу і, крім того, у ході відповідей на бандитські
прояви, виселено на спецпоселен-ня 65 тисяч сімей (203662 особи)
націоналістів і їхніх посібників»29. Проте ці цифри не точні. Відомо,що
загальна чисельність УПА в період її найбільшого росту (1944) складала
навряд чи більше 25 — ЗО тисяч осіб. Справа в тому,що до «бандитів»
зараховували всіх, хто потрапляв під визначення «неблагонадійних». З
іншого боку, кількість висланого цивільного населення явно зменшена.
Втрати з боку більшовиків теж досить значні: вбито до ЗО тисяч воїнів
НКВС і Червоної Армії, ЗО секретарів райкомів, 32 голови й заступників
голів райвиконкомів, 37 секретарів комсомолу, 267 керівників колгоспів,
1454 голови сільських рад, сотні депутатів різного рівня,тисяча
агітаторів і донощиків. Опір українського повстанського руху потужному
репресивному апарату комуністичної імперії став безпрецедентним фактом
для СРСР з точки зору його тривалосте,активности й масштабносте.

Література:

1 История Второй мировой войньі.1939— 1945.- Т.8.- М.,1977.- С.48 — 49.

2 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі
ЦДАГОУ).— Ф.1,оп.23,спр.362,арк.13.

3 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.6,спр.715,арк.37.

4 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.6,спр.739,арк.32.

5 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.75,спр.20,арк.1-7.

6 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.9,спр.220,арк.15.

7 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.23,спр.920,арк.1-3.

8 Мірчук Л. Українська Повстанська Армія 1942-52.— Мюнхен, 1953.— С.90.

9 ЦДАГОУ.- Ф. 1,оп.16, спр. 26, арк. 11 -12.

10 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.27,арк.ИЗ.

11 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.27,арк.156.

12 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.23,спр.703,арк.21.

13 Щанковський Л. Українська повстанча армія. Історія українського
війська.— К., 1991.- С.84.

14 Білас . Репресивно-каральна система в Україні 1917 — 1953 рр.— Т.І.—
К., 1994.-С.261.

15 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.29,арк. -13.

16 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.29,арк.5.

17 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.29,арк.8.

18 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.75,спр.4,арк.23.

19 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.29,арк.56-57.

20 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.29,арк.154.

21 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.23,спр.1670,арк.2.

22 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.23,спр.1616,арк.4.

23 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.30,арк.57-65.

24 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.30,арк.271-273.

25 Субтельний О. Україна. Історія.— К., 1992.- С.425.

26 Білас . Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр.- Т.І.-
С.280.

27 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.16,спр.119,арк.52-55.

28 Білас . Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр.- Т. 1.-
С. 367-368.

29 ЦДАГОУ.- Ф.1,оп.24,спр.4297,арк.4.

Похожие записи