.

Психоаналітична інтерпретація моделювання образу головного героя у романі П.Загребельного “Я, Богдан” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7760
Скачать документ

Психоаналітична інтерпретація моделювання образу головного героя у
романі П.Загребельного “Я, Богдан”

На сьогодні методологія психоаналітичного літературознавства
представлена у різних варіантах (класичне психоаналітичне
літературознавство, психоаналітичне літературознавство юнгівської
орієнтації, структурно-психоаналітичне літературознавство) роботами
Г.Грабовича, Н.Зборовської, С.Павличко, Л.Плюща [3, 6-8, 14-18, 20]. За
допомогою психоаналітичної інтерпретації літературних текстів аналізував
втілення архетипу Аніми у пізніх повістях Валерія Шевчука В.Даниленко
[2], Н.Михальчук в основу свого дослідження оповідань В.Винниченка
поклала основні принципи психоаналізу З.Фройда, акцентувала на
тілоцентричності у моделі художнього світу письменника [12].

“Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві протягом ХХ ст.
поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу
свідомих та несвідомих психічних процесів. Критика класичного
психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом.
Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії,
тілесності) або духовності (слова, логосу) зумовив унікальні зрушення в
літературній інтерпретаційній методології… психоаналіз дав поштовх
постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та
літературної “політики”. Правомірно Фройда вважають унікальним не тому,
що він створив власні оригінальні тексти, а й через те, що надихнув
створення різноманітних художніх та аналітичних текстів, закладаючи
нескінченні можливості сучасних дискурсів” [7, 9-10]. Суголосним із
думкою Н.Зборовської є твердження М.Зубрицької, яка зазначала, що
“психоаналітична теорія Фройда мала значний вплив на подальший розвиток
і розширення психоаналітичного дискурсу в літературній критиці ХХ ст.”
[9, 108].

Актуальність нашого дослідження зумовлена розвитком психоаналітичного
тлумачення в українському літературознавстві та відсутністю розгляду
творчості П.Загребельного в даному аспекті, зокрема роману “Я, Богдан”.

Мета дослідження – аналіз особливостей моделювання особистості головного
героя засобами психоаналітичного тлумачення з орієнтацією на зміст
тексу, форму та сприйняття тексту [Див. 7, 105].

П.Загребельний, думаємо, солідарний із З.Фройдом у тому, що основою
суспільства сексуальні інстинкти, які можуть бути руйнівними (у своєму
масовому прояві), але у своєму елітарному піднесенні “великою мірою
сприяють найвищим культурним, мистецьким і соціальним досягненням
людського духу” [23, 17]. Майже у кожному творі прозаїк моделює
психологію героїв відповідно основних положень психоаналізу: Едіпова
комплексу (комплексу Електри), теорії сублімації, нарцисизму, істерії,
принципів реальності та задоволення (Еросу і Танатосу).

Етнопсихологічний дискурс, який веде автор у романі “Я, Богдан”, поєднав
у собі і ґендерний, адже представники українського етносу мають
“українську чоловічу та жіночу ментальність” [6, 84], з психоаналітичним
та феміністичним (оскільки психоаналітичне інтерпретаційне
літературознавство поєднується з соціологічним та іншими науковими
схрещеннями, на зразок “лінгвістика + психоаналіз”, “структуралізм +
психоаналіз”, “фемінізм + психоаналіз” тощо). Такий підхід, на думку
Н.Зборовської, “заклав основи синтезуючого літературознавчого дискурсу”
[7, 30].

Головний герой з’являється у різних іпостасях: Богдан – гетьман, Богдан
– чоловік, Богдан – дух, Богдан – міф, – всі вони є складовою чітко
виписаного художнього характеру і допомагають розкрити психічні стани та
мотиви його вчинків. Оскільки підзаголовок роману – “Сповідь у славі”,
припускаємо, що сам автор хотів висповідатись, але “…своєю
письменницькою волею переклав цей нелегкий обов’язок на могутні плечі
нашого найбільшого гетьмана і мужа Богдана Хмельницького” [3, 169].

Образ Богдана – чоловіка П.Загребельний розкриває за допомогою сюжетної
лінії Мотрона – Богдан. Автор не тільки намагається мотивувати поразки і
перемоги головного героя як у військовій справі, так і в особистому
житті, але й вказати на те, що гетьман – це жива людина, чоловік. А, як
відомо з класичного психоаналізу, жінка (матір, коханка) посідає
особливе місце в житті кожного чоловіка.

Автентичною цінністю людини, вважав Е.Фромм, є здатність людини до
Любові, тому що саме любов у його розумінні, є критерієм буття і дає
відповідь на проблеми людського існування. У процесі оволодіння
мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини,
з’являються любов до життя, почуття ідентичності з цілим [Див. 24]. Як
любов рухає вчинками людини, як людина еволюціонує, опановуючи різні
види цього почуття, можемо прослідкувати на прикладі Богдана
Хмельницького .

П.Загребельний пропонує свою художню версію інтимного життя головного
героя. Розпочинається вона з витіснених у несвідоме еротичних спогадів,
про дівчинку Ганну, згодом, першу дружину Богдана. “…Ганнуся облишила
своє змагання із сорочиною і, як сиділа, грайливо і невинно враз
розсунула свої ноженята, і блиснуло білим, сліпучим, спантеличило нас
обох, мене й Мишка, образ недозрілого лона, поділеного навпіл вузеньким,
як стебельце трави, рівчачком, промайнув перед нами видінням бентежним і
гріховним, щось сокровенне, роздвоєне, як пшеничне зерно, таємнича
щілинка, борозенка, що розокремлює світ, зробило нас геть одурілими,
засоромленими..” [3, 41]. Уособленням образу жіночого лона є зерно –
символ родючості, відродження, продовження життя після смерті.

На думку прозаїка, кохання, як поєднання еросу (тіла) і любові
(духовності), є смислом життя, що може подарувати безсмертя, вічність.
На запитання що найбільше цінує в жінці чоловік, письменник відповів:
“…не лякаючись звинувачень у тому й у сьому, сказав би про отой
звабливий жіночий клинчик, який великий Данте назвав “segreto coso” і
про який у всі часи мріяли всі справжні чоловіки” [4, 171]. Із
українських поетів подібне зображення жіночого лона, за допомогою різних
образів бачимо у Дмитра Павличка у збірці “Золоте ябко”: “кучерявий,
гострий клин”, “золоте ябко” [19, 105], “небес м’якуш” [19, 127], “лона

орхідея” [19, 110].

П.Загребельний роздумує над тим, яку роль у житті Богдана Хмельницького
відігравало жіноцтво (Ганна – Мотрона – Ганна). Найпомітніший вплив на
суспільне життя гетьмана, за авторською концепцією, здійснила Мотрона.
Але джерелом кохання до неї були еротичні спогади дитинства Богдана (про
Ганнусин “клинчик”), які проектуються на постать Рені – Матрегни –
Мотрони. Прозаїк неодноразово наголошував на тому, що Мотрона нагадувала
йому Ганну за допомогою портретної деталі “сірих очей”, яка є
лейтмотивом і з’являється під час першої зустрічі пана Хмелю з Ренею.
Зазначимо, що ця портретна деталь у авторській концепції моделювання
образу Мотрони має кілька значень:

втілює механізм психологічної проекції за допомогою прийому
ретроспекції: “… а мале тим часом блискало на мене сірими очима з-під
темних бровенят, і залізна моя пам’ять вхопила ті сірі очі під темними
бровами, і вже не випустила їх, і повернула мені згодом на долю й недолю
…” [3, 28], “Сірі очі під темними бровами. Ганнині очі” [3, 82];

трансформується в символ невідворотності людського буття, неможливості
вибору : “… мстиво поєднала доля очі Ганнині і очі Мотронині” [3, 85],
“Сірі очі під чорними бровами. Моя доля і моє прокляття” [3, 111].

Слід зазначити, що, характеризуючи образ Мотрони, автор надає перевагу
зовнішній репрезентації, описам тіла: “Стояла, мов гріх втілений. Рука
тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося
вже не дівчаче, жіноче” [3, 82], жіночі руки створені “тільки для
любові, вирослими для любові і пещень” [3, 82]. Натомість чоловічі руки,
на думку головного героя, – це “руки для дружніх потисків і для трудів
праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й
для пера, для грубості й ніжності” [3, 82]. За допомогою портретної
деталі (руки), автор відтворює патріархальні ґендерні стереотипи. Поряд
із описами зовнішності автор вдається до образного зображення голосу
головної героїні, який відображає динаміку сприйняття Богданом коханої:
“Шаленство жило в ній, в її очах, у голосі. В усій поведінці. Голос у
неї змінився, став глибокий, настирливий, як звук текучої води” [3, 51].

Так, при першій зустрічі Богдана з Мотроною, після її викрадення
Чаплінським, засобом характеротворення поряд з портретними
характеристиками є одяг, який допомагає авторові відтворити динаміку
образу головної героїні: “Вже не була дівчам сірооким, ніжним і
розгубленим, стояла переді мною жона шляхетська, в дорогих хутрах,
високогруда, хижоока, гнівна на весь світ, а найперше на мене, що віддав
її на поталу, не захистив…” [3, 124]. Зміни в психології Мотрони, її
готовність стати гетьманшею, були підкреслені українським національним
костюмом: “дівчина-україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала,
проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями
тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково-золотій, крайка, що
підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з
срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує
гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує” [3, 199].

Поступово головний герой при сприйнятті образу головної героїні віддає
перевагу її внутрішньому портрету, звертаючи увагу на її тендітність,
незахищеність: “Нагота, прикрита тільки опущеними віями. Беззахисність.
Крихкість. Дитинність. Нічого від жадібної самиці. Сором’язливість.
Чистота й цнота. В її тілі сходило для мене сонце. Шовкова дівчинка.
Золота дівчинка” [3, 369]. Золотий колір – колір сонця, вогню,
пристрасті; епітет, що характеризує жіноче начало, передає цінність,
коштовність, бажання, звільнення від чогось пригнічуючого, чекання
щастя, допомагає розкрити психологію Богданового сприйняття Мотрони як
слабкої жінки, дитини, яку він має захистити. Тілесна краса Мотрони, на
якій неодноразово наголошував автор, надає цьому образові абсолютної
жіночності, яка її згодом і знищить. У зображенні Мотрони, її портрету,
П.Загребельний також користується одним із методів психоаналізу, зокрема
методом художніх асоціацій: “Чоло – монастир, стегна – турецький рай,
волосся – дощ, долоні – сніг, уста – сміх, очі – плач, так дивно була
вона створена – на радість мою чи на безголів’я?” [3, 349], що
підтверджує нашу сентенцію про вплив цього вчення на творчість прозаїка.

Як видно, при створенні образу Мотрони автор іде від зовнішнього до
внутрішнього, від часткового до загального, що є особливістю чоловічого
сприйняття жінки.

У світогляді автора поєднуються традиційні погляди на жінку, які йдуть
ще з античності, зокрема міф про Пандору та християнський міф про
гріхопадіння Єви, з феміністичними: “жіноча душа завжди грішна і завжди
велика” [3, 33], “Поки живе її тіло, жінка не думає ні про душу, ні про
розум” [3, 371]. Автор, а разом з ним і головний герой, осмислюючи буття
чоловіка та жінки, підтримують багатовікову традицію та враховують
реалії ХХ сторіччя: жінка “нага” не може зміцнювати державу (її силу
забирає чоловік), але разом з тим вона є тим стержнем, опорою, без якої
чоловік не може стати повноцінною особистістю. У слабкості – її сила.

З античності також ідуть уявлення про жінку як богиню і відьму, які були
обґрунтовані юнгівською теорією архетипів, основними з яких у психічній
структурі людини є: Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Самість.

“Аніма – неусвідомлена жіноча сутність чоловіка, що персоніфікується у
сновидіннях і творчості образами жінок… Поняття Анімусу Юнг
переосмислив для пояснення жіночої форми душі. Анімус – неусвідомлена
чоловіча сутність жінки, що персоніфікується у сновидіннях і творчості
образами чоловіків” [7, 138]. Психічну бісексуальність розглядали як
важливий загальнолюдський фактор у теорії Юнга. Основою Аніми є принцип
Еросу (любов, зв’язок та ін.), основою Анімусу – принцип Логосу
(осмислення, самоаналіз тощо). Розвиток Аніми в чоловіка виявляється в
його ставленні до жінок, відповідно розвиток Анімусу визначає ставлення
жінки до чоловіків. Отже, можемо стверджувати, що у Богдана
Хмельницького розвиток Аніми набув високого рівня.

Архетип Аніми може втілюватися в образі жінки-спокусниці, жінки-демона,
яка підштовхує чоловіків до душевного неспокою, мук. Жінку Богдан завжди
пов’язує з несвідомим, свідченням цьому є серія епітетів-звертань до
Мотрони, зокрема: “Мана! Янгол! А може, дияволиця-спокусниця!” [3, 201].
“Світе мій ясний, цвіте яскравий, Мотрононько найвродливіша і
найкоханніша, душі і серця мого втіхо, чарівниця всемогутня!” [3, 131].
За К.Юнгом, “мана”, “демон”, “Бог” – синоніми неусвідомленого. Любов –
пристрасть, на думку П.Загребельного, – “данина природі, яка платиться
темною жагою, не гріховна і не принизлива, коли вона осяяна ореолом
любовної жертовності й очистительного

покаяння” [4, 169].

Звернемо увагу на те, що, намагаючись розкрити психологію головних
героїв, автор вдається до психоаналізу, зокрема до вихідної позиції
психоаналізу (фройдівського), Едіпова комплексу (несвідомі сексуальні
потяги дитини до своїх батьків) [22, 111-117].

Едіпів комплекс є центральним дитячим комплексом, основою структурування
цілісного сексуального потягу і, зрештою, духовності людської
особистості. “Едіпів комплекс може бути представлений як
психоаналітичний код для розуміння сексуального розвитку індивіда; як
психоаналітичний код для розуміння феномену статі; як психоаналітичний
код для пояснення духовності, феномену творчої особистості і культури
загалом. Кожен із цих аспектів заклав можливість для відповідної
інтерпретації” [7, 38]. Тому ми звертаємо увагу на Едіпів комплекс як
психоаналітичний код для розуміння феномену статі.

Так, чоловіки у П.Загребельного завжди у коханій жінці бачать матір
(“Юлія”), доньку (“Я, Богдан”), сестру (“Тисячолітній Миколай”).

Сам автор пояснив це так: “… Я став на бік світу жіночого раз і
назавжди вже із дитячих літ (змалку ріс сиротою без матері, яка в
спогадах виросла мало не до висот Богородиці), тоді цілі роки примусової
концтабірної цноти, після яких була сувора повоєнна цнота нашого
покоління (народжені в часи сексуальної революції ніколи не зможуть
цього зрозуміти), а справжня любов до жінки і найвища шанобливість до
неї, як втілення найвищої земної краси, може народжуватись тільки там і
тоді, де всевладно панує цнотливість, чистість і, сказати б,
недоторканість (не депутатська!”) [4, 169].

Особливістю авторського бачення світу є визнання несправедливого
ставлення до жінки як до істоти нижчого рівня. Головний герой роману не
раз розмірковує над питаннями ґендерної рівності: “… Жінки то народ, а
в народу завжди чиста душа. Жінка не може бути винною. Винні тільки
чоловіки. Ми лишаємо жінок у самотині і занедбаності і вимагаємо, щоб
вони платили тільки вірністю. Чому? За яким правом? І чи не буває в них
тяжких годин, коли хочеться помститися нам будь-якою ціною, може, й
найвищою? А чим може помститися жінка, окрім тіла свого – найбільшої
своєї цінності? І не треба дивуватися, коли надають вони при цьому
перевагу чоловікам незначним і навіть простакуватим, бо й цим мстяться
по-своєму світові, який зводить жінок до найнижчого рівня” [3, 461-462].

Але письменник зауважує, що він не зрікається “свого природного
чоловіцтва на користь найвищого природного начала – жіночого” [4,169].

Думається, кохання Мотрони до Богдана П.Загребельний пояснює Едіповим
комплексом, точніше “комплексом Електри” [11, 207-208], подібно до
одвічного потягу сина до матері існує і одвічне бажання дівчини мати
такого чоловіка, як батько: “…вона ж бачила в мені батька свого
напівзабутого. …Батьків образ ішов до неї, витав над нею в снах і
спогадах; коли ж розплющувала очі, то бачила мене і була вдячна, що так
вчасно і доречно заповнював порожнечу, в яку б неминуче мала щоразу
низвергатися” [3, 51]. Гетьман же бачив у ній доньку, яку хотів
захистити.

oe

OOUeiTH&e?ivoepooooooooooooooooooooooooooooo

орівнюватимуть аж з Геленою Троянською, через яку й зчинилася ця війна
багатолітня. Ім’я твоє забудуть і називатиме хто як захоче” [3, 206].

Характеризуючи почуття Мотрони до Хмельницького, можна скористатися
висловом Н.Зборовської про Гелену з “Кассандри” Лесі Українки: “Це –
жінка без духу вітчизни” [6, 180], “Емансипована жінка – призвідниця
війни, котра знає, як увійти у душу чоловіка… Вона туди входить тілом
(виділення в тексті) і невидимо керує духом нібито чоловічої війни” [6,
181]. “…Бо не ми ж ведемо жінок, а вони нас, і не знати до добра чи до
лиха, – усміхом, голосами, духом і теплом тіла. Настирлива плоть.
Нищівна сила жіночої суті ,”– констатує П.Загребельний [3, 368].

Часті роздуми головного героя про дуальність людської психіки, зокрема
про те, що вчинками чоловіка більшою мірою рухає принцип Логосу, але
Ерос, як спосіб жіночого мислення, може брати гору: “…бо лягав і
вставав, дні й ночі проводив тепер не так з думкою про Мотрону й про
свою земну радість, як про справу життя свого, про діла і своїх
побратимів, своїх воїв, полковників, сотників, осавулів, і вже душа
мовби належала тільки їм, а Мотроні лишалося тіло – ця марнота марнот.
Та як поглянути інакше, що таке людина? Це передовсім тіло, сутність її
земна і доля. А дух віддано богові і дияволові, і вони б’ються за нього
тисячі літ, і ніхто не може перемогти так само, як чоловік не може
ніколи перемогти ні свого духу, ні свого тіла” [3, 259], дозволяють
стверджувати, що посутнім елементом гармонійної особистості є еротичні
відчуття, насолода, яку ми отримуємо від єднання духу і плоті.

П.Загребельний не послідовний у втіленні психології кохання головного
героя до Мотрони. Протягом всього твору Богдан говорить, що ним рухає не
тільки пристрасть, що він кохає її душу, а в кінці роману,
характеризуючи Ганну (останню дружину), зауважив, що “…лагідна, але
тверда. Не лащилася, не спокушала, не вповзала змією, а мудро
бесідувала, ніби Самійло мій” [3, 475]. Тобто, Мотрона, виходить,
спокушала, лащилася, “вповзала змією”. Автор стверджує, що “любов
чоловіка до жінки – це найперше його любов до самого себе. І коли він
так чи інакше возносить жінку, то не від наміру благородства, а
найперше, мабуть, від суцільного палахкотіння тілесних пристрастей, від
того легкого, але незгасного полум’я, яке запалює в чоловікові кохана
жінка” [4, 169]. Саме тому є правомірною класифікація С.Крилової щодо
проявів любові та зв’язку кожного прояву з вічнісними вимірами
особистісного буття: любов до себе, еротична любов, надеротична любов
[10, 41-44].

Плодотворна, конструктивна любов до себе – це зразок любові до всіх і
всього. Еротична любов – це щось вище за любов до себе. Головним в
еротичній любові є те, що дві особистості з’єднуються в нову цілісність,
яка не заперечує, а, навпаки, підсилює неповторність та унікальність
кожного з них. Еротична любов може бути дуже різною: любов’ю-пристрастю,
любов’ю-творчістю, або любов’ю-цілісністю, що веде людину до прозріння .
“Дійсно, саме в любові й відкривається грандіозна сутність єдиного
світу. Недаремно міфологічне визначення Бога як цілісності і єдності
світу передається через Ерос (в античності), або через Любов (у
християнстві)” [6, 74].

У романі “Я, Богдан” любов Богдана до Мотрони еволюціонує від
любові-пристрасті, яка росла в ньому з їх першої зустрічі, разом з тим,
як росло саме дівча, до любові-цілісності. Моделюючи поведінку гетьмана,
автор весь час звертає увагу на те, що спочатку на підсвідомому рівні, а
потім на рівні свідомості, саме любов-пристрасть керує вчинками
Богдана-гетьмана. Але з часом його любов-пристрасть стає
любов’ю-цілісністю.

Любов-цілість – це особистісно творче взаємопроникнення. Поділяємо думку
В.Соловйова, що дві особистості, поєднані в любові, виражають буття Бога
на землі. “Духовно-фізичний процес становлення образу Бога в
матеріальному людстві ніяк не може завершуватися сам по собі, поза
нами… Для початку досить пасивного сприйняття почуття, але після того
необхідна діяльна віра, моральний подвиг і труд, щоб утримати за собою,
зміцнити й розвинути цей дарунок світлої й творчої любові, щоб за
допомогою його втілити у собі та в іншому образ Божий і з двох обмежених
і смертельних істот витворити одну абсолютну й безсмертну
індивідуальність” [21, 32]. Залежно від того, яка любов
(любов-пристрасть, любов еротична, любов-цілісність, любов-творчість)
превалювала на певному етапі життя Богдана, і визначалася його життєва
філософія і поведінка у державних справах, згідно авторської концепції.
Мотивуючи психологію Богдана Хмельницького, автор віддавав перевагу
психології Богдана-чоловіка, який відчуває плоттю: “Помічено мною не раз
і не двічі, що, коли поранене серце, розум втрачає гнучкість, тупіє,
власне, вмирає в тобі зовсім” [3, 51], “Тоді я не чув і не бачив нічого,
окрім темного поклику жаги…” [3, 86]. Осмислюючи філософію буття,
автор обирає опозицію античність (земна любов, тілесність) і
християнство (гріховність тілесності). Автор акцентує увагу на тому, що
у головного героя постійно борються земне і небесне начала, Ерос і Любов
і втілює це протистояння за допомогою антитези: “Бо хіба ж не найвищу
свободу маємо в любові, а для мене любов щоразу оберталася мовби отим
єзуїтським змішуванням безмежної досконалості й гріховної природи
людини” [3, 389].

Автор констатує, що жінка, завдяки своєму тілу, підносить чоловічий дух
до потрібних їй висот; як бачимо, автор ілюструє теорію З.Фройда: “плоть
уярмлена, але дух вознесений – і це щастя” [3, 324].

Головний герой поклоняється Мотроні, як Вічній Жіночності. За
аналітичною психологією К.Юнга, вона є символом Аніми, втіленням
богообразу, “який поєднує матерію і дух, тьму і світло” [7, 116].
“Звертався до Мотрони, як до бога, – лише думкою, молитвою, покликом і
запитаннями, які зостаються без відповіді” [3, 132], “Матрегна. Цариця
матерів і жінок. Жінка над жінками, як однині я гетьман над гетьманами”
[3, 202].

П.Загребельний у своїй розгадці таємниці статі близький до юнгівської
аналітичної психології. На прикладі взаємостосунків головних героїв
можемо прослідкувати втілення архетипів Аніми та Анімусу: жіноче
ірраціональне начало керується розумом (Логосом), а чоловіче – тілом
(Еросом).

Особливістю еротичної любові є те, що вона здатна не тільки
трансформуватись у любов-пристрасть, але й у почуття самотності, що
нагадує про тимчасовість такого злиття: “…і перед цим зазнавав я
нападів самотності, але такого тяжкого ще не знав ніколи. Самотність
рвалася з мене, мов дикі коні, я заганяв її назад, тримав щосили, щоб не
випустити, не показати нікому…”, – продовжує П.Загребельний [3, 188].
Головний герой весь час перебуває у полоні власних страхів, зокрема
того, що їх любов не є божественною, християнською, чистою, а є лише
земним виявом плотських бажань.

Втілення ще одного принципу фройдівського психоаналізу – протистояння
Еросу й Танатосу – відбувається через вияв найголовніших тем буття
людини у суспільстві: велич і тягар влади: “Ось тут відчув безсилля
влади. Перемоги дістаються всім, а поразка і ганьба – тільки тобі
одному” [3, 8]; любов і смерть (християнські відповідники): “Є життя й
вічність, світ богів і світ смертних, все інше – прах. Дух повинен мати
форму святості” [3, 330]; гріх і насолода: “Солодкий дрож плоті. Груди
вилускуються з одягу, як ядро з горіха. Зім’ята ніч, і все зім’яте” [3,
342].

Оскільки колективне несвідоме втілене завжди в індивідуальному
несвідомому, то саме Богдан Хмельницький, за авторською концепцією, є
виразником ідей, поглядів всього народу українського, власне саме він
створив українську націю [Див. 5]. А, як відомо, нація – це “найвищий
рівень розвитку етносу” [13, 141]. Образ Богдана Хмельницького
П.Загребельний підносить до етнічного символу, який є “згустком певної
частини психологічного складу

етносу” [13, 142]. Гетьман, маючи здатність до філософської рефлексії
усього свого життя, веде свій етнопсихологічний дискурс, де
відображаються традиційні етнічні стереотипи щодо української
ментальності та їх спростування: “Віки цілі минали, а народові моєму
відмовляли в праві на розум і мудрість, бо мав годувати світ не розумом,
а хлібом. Кого лиш не годував народ мій!” [3, 34]. “Мені приписувано
більше войовничості, ніж розуму, бо ж, мовляв, і весь народ український
живе під знаком гнівного Скорпіона, який небесним впливом своїм побуджує
народ оцей к війнам. Я ж вважав, що народ мій більше тяжіє до знаку
Діви, який чарує не самою лише красою, а й тихою мудрістю, і мудрість та
розливається в народі моїм ширше й ширше…” [3, 35].

Далі автор у своїх роздумах про жіночу сутність спростовує ментальні
ґендерні стереотипи українців: “Нам, здавалося, що ми рятівники землі
рідної, а насправді рятували ту землю не козаки, а завжди тільки жінки.
Завжди рятували й рятуватимуть. Оті непомітні, нещасні, зовні слабі
безсилі жінки, які вимушені були жити між двома вогнями…”, “В цім
страшнім світі то була найтяжча доля, і ніхто, здається, й не зауважив
того, ніхто не склав ні пісні, ні думи про жіночу долю, ні слова, ні
згадки” [3, 37]. Видається, П.Загребельний бере на себе роль народного
співця тяжкої жіночої долі.

На перше місце при моделюванні психології гетьмана виступили інтимні,
еротичні почуття. Причому, автор зосереджує увагу лише на почуттях
Богдана. Що ж відчувала Мотрона, нам доводиться лише здогадуватися “Чи
можуть жінки любити відомих людей? Може, люблять не їх самих, а переваги
й вигоди, яке дає їхнє становище, – багатство, владу, силу, славу?” [3,
234]. Тобто, якщо психологію головного героя розкрито повністю, чітко
виписано характер, то образ Мотрони є схематичним. Така позиція, на нашу
думку, пояснюється тим, що автору було важливо відтворити психологію
Богдана Хмельницького, його сприйняття довкілля та людей. “Я згадував
короткі хвилі щастя з Мотроною. Де вони були і чи були насправді? Вже
тоді в її погляді читався докір, але було й благання, безумна ніжність,
мовчазна й уперто затаювана, і безсмертні надії нашої любові, нашої
любові, нашої… Чи ж нашої, а тільки моєї?” [3, 324]. Можливо, це і
правильно, бо чим глибше розкрита психологія чоловіка, тим зрозумілішою
стає жінка.

“Жінка не може зміцнювати державу…”, – так узагальнює головний герой
свої роздуми стосовно жіночої сутності [3, 170]. П.Загребельний колізію
“жінка і держава” розв’язує по-іншому, оскільки людина бісексуальна
істота – життям чоловіка керує жіноче начало, і навпаки.

В етнопсихологічному дискурсі за допомогою авторського відступу передано
особливості українського еротичного життя 17 століття: “Бачив тоді цілі
села без чоловіків, забраних у ясир, побитих, порубаних, бачив безліч
удів, дівчат на виданні, що ніколи не будуть видані й оддані. Передчасно
став розуміти жіночу жагу невтоленну і спізнав любов затаєну, крадену,
гріховну. Йшли тоді без перепочинку, не зупиняючись, ішли вдень і вночі,
коли звечора вступали в якесь село чи містечко, то вночі ж ішли далі, і
молоді вдови виходили нам назустріч на білі стежки в левадах і в берегах
і віддавалися мовчки, жадібно, хапливо й полохливо, тільки лиця їх
біліли, мов ті стежки, і ми цілували ті лиця, а тоді мчали далі, не
спитавши імені, – і ні слова мовленого, ні зітхання, ні спогаду…
Скільки й живе Україна – повно в ній удів, так ніби записано в книгах
віщих навіки бути їй удовицькою землею…. А взимку, коли ночували в
теплих хатах, натоплених соломою, жінки виводили нас у сніг, неодмінно в
сніг, на мороз, під таємниче мерехтіння зірок, може, щоб зітхання їхні
долітали до бога? Щоб порятував він їх од самотності, бо коли жінки
самотні, вони мовби нагі. Кожен може їх

узяти” [3, 36-37]. Наскрізною деталлю є логічно наголошений білий колір:
“білі стежки”, “сніг”, “білі лиця”, що є символ неземної влади, цноти і
непорочності. Тобто, автор акцентує на чистоті української жінки, на її
невинності, оскільки вся провина – на чоловіках.

“Через літературу можна простежити еволюцію сексуальної культури й
статевої поведінки в національному світі, яка зумовлена не лише
культурним досвідом попередніх поколінь, традиціями через які
закріплюється статус нації, а й естетичним досвідом сексуальних взаємин
чоловіка і жінки різних народів від давнини до сучасності”, – говорить
Н.Зборовська [8, 64]. Це твердження є цілком справедливим для більшої
частини творчого доробку прозаїка.

Кожен твір на історичну тему може вважатися високохудожнім тільки за
умови, якщо він “звучить по-сучасному”, тобто коли знайомство з ним
допомагає нам не тільки пізнавати минуле, а й осмислювати сьогодення.
Якщо сучасний митець береться за осягнення якоїсь давньої історичної
епохи, то він шукає в ній те, що допомагає йому краще зрозуміти і
пояснити сьогоднішню для нього дійсність, або навпаки, коли сьогоднішній
стан певних соціальних проблем допомагає зрозуміти автору поведінку,
характер, думки певних історичних осіб. Читаючи історичні романи
П.Загребельного, постійно відчуваєш їх актуальність. В тогочасних типах
досить часто пізнаєш теперішні. Окремі проблеми, що були
гостроактуальними

в 17 столітті, залишаються такими й сьогодні. “Я, Богдан” репрезентує
українську чоловічу ментальність та ілюструє традиційне патріархальне
ставлення чоловіка до жінки, яке складалося протягом віків, усвідомлюючи
при цьому несправедливість такого ставлення. Українська чоловіча
ментальність представлена в образі автора (ліричних відступах, роздумах,
дискурсивній манері оповіді) та образі головного героя (вчинках,
мотивах, психології).

У концепції особистості головного героя основними чинниками, які
визначають її, є надмірна філософізація та інтелектуалізація, яка
розкривається через звернення до універсальних проблем людського життя в
світлі осмислення їх через набутки психоаналізу.

ЛІТЕРАТУРА

Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо: (З проблематики символічної
автобіографії та сучасних рецепцій поета). – К.: Критика, 2000. – 320 с.

Даниленко В. У пошуках демонічної жінки (архетип Аніми у пізніх повістях
Валерія Шевчука) // Слово і

час. – 2000.– №2.– С.21-24.

Загребельний П. Я, Богдан (Сповідь у славі). – К.: Дніпро, 1986. – 492
с.

Загребельний П. Таємниця Євразії, або жінка і чоловік з погляду вічності
// Березіль. – 2000. – №7-8. – С.165-173.

Загребельний П. Я обирав великі душі, які сяють нам тисячоліття //
Вітчизна. – 2004. – №7-8. – С.90-98.

Зборовська Н. Моя Леся Українка: Есей. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228
с.

Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003.
– 392 с.

Зборовська Н.Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті
загальноукраїнської проблематики // Слово і час. – 2005. – №6. –
С.57-68.

Зубрицька М. Психоаналіз та теорія архетипів // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХст. / За ред. М.Зубрицької. – 2-ге вид.,
доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – С.107-108.

Крилова С. Безсмертя особистості й іпостасі любові // Слово і час. –
1997.– №9. – С.41-44.

Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу. – М.: Высшая школа,
1996. – 623 с.

Михальчук Н. Тілоцентричність у моделі художнього світу (оповідання
В.Винниченка “Момент”) // Слово і час. – 2002.– №2. – С.39-43.

Налчаджян А. Этнопсихология. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 381 с.

Павличко С. Теоретичний дискурс українського модернізму: Дис. докт.
філол. наук. – К., 1995. – 399 с.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. –
К.: Либідь, 1999. – 447 с.

Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – 679 с.

Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ
А.Кримського. – К.: Основи, 2001. – 328 с.

Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002. – 324 с.

Павличко Д. Золоте ябко: Поезії. – К.: Основи, 1998. – 208 с.

Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо “Москалевої криниці” Дванадцять
статтів. – К.: Факт, 2001. – 384 с.

Философия любви. Ч.2. Антология любви / Сост. А. Ивин. – 1990. – 605 с.

Фрейд З. Основные принципы психоанализа. – К.: Ваклер, 1998. – 286 с.

Фройд З. Лекція 1. Вступ // Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.:
Основи, 1998. – С.9-19.

Фромм Э. Гуманистический психоанализ / Под ред. В.Лейбина. – СПб.:
Питер, 2002. – 544 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020