Проблема національного відродження українського народу

у творчості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено
відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне
піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у
поемі-ораторії “Золотий гомін”.

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного
мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські
символи (“Човни золотії із сивої-сивої Давнини” – “ласкою в серце
зранений, виходить Андрій Первозванний” – “Предки встали з могил” –
“небесними ланами Час проходить”) поєднані в ній з новітніми
національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з тисячі грудей” –
“ясні короговки”).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші
маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї
споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу,
здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція
відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у
єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної
духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив
надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця
запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і
вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – образ
революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері…” поет стикає дві системи протилежних
знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого
пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма –
дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у
циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для
всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з
ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була
тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням
біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос,
хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями
революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє).
Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в
серці Божої матері, розп’ята тінь її сина, її плач “сльозами” над
даремною жертвою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у
майбутньому.

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором
1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією
І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і
провісництва вірш “Пам’яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на
могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли
під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл,
які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українських,
славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила
віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета.

Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової
літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет
віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній
боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

Похожие записи