Реферат на тему:

Правда Тараса Шевченка і ми

„Національна гордість для країни — це те ж

саме, що для людини почуття власної гідності:

необхідна умова самовдосконалення. Подібно

до того, як нестача почуття власної гідності

заважає особі проявити моральну сміливість,

так нестача національної гордості мало що може

дати для повноцінної і дієвої дискусії про

національну політику”

(Річард Рорті)

„Щоб нація втратила свою життєздатність,

дуже важливо дискредитувати основні

опорні конструкції її національного самоусвідомлення.

І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти.

Воюючи з Шевченком, воюють з Україною,

хоч і приховують це з різною мірою вправності”

(Іван Дзюба)

У багатогранному доробку Шевченка у центрі його творчості зустрінемо
передусім людину з її долею, сподіваннями, кривдами й розчаруваннями.
Правда Шевченка — це не лише світ його творчості. Ще за життя його дума
про світло правди вийшла далеко поза межі поезій і стала визначальним
чинником буття народу в його українському опритомненні. Властиво, з
Шевченком маємо особливий випадок: адже жоден народ не ототожнював свого
поета зі своєю душею і не поєднав його зі своєю долею так, як українці
(Є. Сверстюк). Розуміємо, що в нашому нинішньому триванні — неперервно
присутня правда, яку Шевченко оповістив про нас світові. Ми прийняли
Шевченкову правду як свою і маємо на те найповажніші екзистенційні
підстави.

„Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі”,- писав Шевченко (Чигрине, Чигрине).

Земний світ, у якому жив Шевченко, складався з двох частин: світ
офіційний, світ імперської влади, що був водночас світом російської
мови, і світ народний, неофіційний. Про нього поет говоритиме як про
світ матері і дитини, які живуть іншим від владик життям, і спілкуються
між собою іншою від влади, мовою. Однак у цьому світі не все радісно:
чимало є кривди, нещасливих матерів, осиротілих дітей, багато неволі,
казенної муштри і владної зверхності над людиною. Світ життя української
громади дедалі більше перетворювався на тісний світик виживання
самотньої, покріпаченої людини.

На заході Європи ще 1789 року у Франції сталася Велика народна
революція, в результаті якої під гаслами „рівність, свобода й
братерство” повалена монархія, проголошена національна республіка і
прийнятий історичний документ за назвою: „Декларація прав людини і
громадянина”. А що ж у Шевченковій Україні, яка перебувала під владою
російської корони?

7 жовтня 1792 р. виголошено царський указ сенату, очевидно що з метою
підвищення норм благоденствія російського народу та передової
православної Російської держави. Оскільки він створений на тогочасному
російському канцеляриті, який не дається до перекладу без втрати
відчуття мовної культури, в якій це свідчення доби з’явилося, то наведу
його в оригінальному варіанті: „крепостные владельческие люди и
крестьяне заключаються и долженствуют заключаться в число имений, на
котрих, по продаже от одного к другому, купчие пишутся и совершаются у
крепостных дел, со взятием в казну пошлин так, как на прочее недвижимое
имение”. Отже, кріпаки з кінця ХVІІІ ст. перестали бути звичайними
людьми, а юридично увійшли до складу нерухомого майна: тобто кріпака
можна було купити і продати. Врешті, Шевченко зміг скористатися з цієї
норми для вчинення власного викупу з кріпацької неволі. Це був,
звичайно, виняток для тогочасної Росії. Очевидно, що для українського
народу, з його козацькою історією і Запорозькою демократичною
республікою, покріпачення перетворилося в трагедію апокаліптичного
ґатунку.

Феномен Шевченка полягає, зокрема, в тому, що, будучи сиротою і не маючи
в Україні ні хатини, ні землі, він зберігає глибоку відданість своїй
Батьківщині. Уже в молодому віці він прозріває в розумінні нетотожності
між суспільством як таким і його державною організацією. Судячи з
творчості, Шевченко не мав жодного сумніву у неприродності, штучності і
випадковості (допущеній Хмельницьким) перебування українського народу
під московською імперською владою, тому свої апокаліптичні міркування
він пов’язує винятково з царською тиранією, але жодним чином не з
майбутнім українського народу. Читаємо це, наприклад, у таких рядках:
„Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда
меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить”
(03.11.1860). Хоча у ранній творчості поета мотиви занепаду людської
природи проникають в його поетичні образи, але вони радше є засобом
увиразнення трагізму життя людини, поставленої у неприродні умови.
Центральним тут стає образ людського серця, зболеного від неправди
світу.

У поемі „Сліпа” (1842), написаній російською мовою, „серця тяжкая
недуга” жінки-матері спричинена розривом з рідним краєм, з Україною.
Шевченко підштовхує читача до думки, що відлучення людини від народного
коріння неминуче обертається драматизмом, а то й трагедією, навіть для
її дітей.

Тема доброго, правдивого чи щирого серця та серця лихого невпинно
розвивається Шевченком у всіх наступних творах. Поет звертається до
Євангелії, щоб запропонувати вибрану з неї думку як епіграф до вірша
„Тризна” (1843) і наводить такі слова з Першого соборного послання
Святого апостола Петра: „Послухом правді очисьте душі свої через Духа на
нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один
одного, бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного — Словом
Божим живим та тривалим” (1, 22-25). Отже, сприйняття правди має
перебувати у злагоді зі щирим серцем людини.

Але чи всяке серце просить правди, чи для кожного іншого серця правда
одна і та ж сама? Це непевне щодо відповіді запитання розтривожило душу
молодого Тараса й стало основою осмислення всього, про що писав чи
думав. Він відкриває незбагненність природи людського серця і
переконується, що на його споді можуть перебувати далеко не найкращі
наміри й мотиви. Існує правдиве серце, але також існує «гниле серце,
трудне», багато є «боязливих сердець», непевних у почуттях і ще більше —
в думках та словах; і боязливе воно не перед гріхом, а перед людиною і
владою. У такому серці натомість правди поселяється страх, що штовхає
людину до позиції: «моя хата скраю». Й доки боязливі серця не
стрепенуться — доти не «встане правда на сім світі».

Що ж заважає серцю стрепенутися й скинути з себе полуду неправди? У
прагненні зрозуміти і знайти пояснення людської безпорадності —
відчитуємо головний мотив творчості митця.

ранній поемі «Причинна» спостерігаємо за трагічною долею залишеної без
надії дівчини, яка відкриває, що «Не так серце любить, щоб з ким
поділиться, / Не так воно хоче, як Бог нам дає: / Воно жить не хоче, не
хоче журиться. / «Журись», — каже думка, жалю завдає». Ось цей розрив
між серцем і думкою викликає біль в душі дівчини, поданої Шевченком як
типова ситуація серед людей. Виникає запитання, а що ж спричиняє розрив
між серцем і думкою? Очевидно, тут не йдеться про причину, що властива
для фізичних і механічних процесів. Тут діє цілком інший принцип
причиновості, властивий для мікрокосмосу: він випливає не зі старту, а з
фінішу, до якого прагне людина. Тобто причина обумовлена не простим
механічним стимулом, вона пов’язана зі здатністю людини виношувати
елементарну надію, обдумувати її і ставити перед собою мету, а
викликається — неможливістю їх здійснити. Це, так би мовити,
причиновість доцільності, екзистенційна суть якої полягає у забезпеченні
можливостей змінюватися на краще у напрямку самовдосконалення. Причому
самовдосконалення як процес самоздійснення може мати екзистенційно різне
спрямування: через самореалізацію або через самовизначення. Підставою
доцільної причиновості може бути лише свобода волі індивіда, поза якою
усвідомлювана зміна на краще — неможлива. Властиво відсутність
проявлення свободи волі чи наявність обставин, що перешкоджають людині
відчувати себе вільною, спричиняє конфлікт між серцем людини та її
думками. Такий внутрішній екзистенційний конфлікт може бути знятим двома
шляхами: 1) через намагання усунути самі обставини, що стоять на заваді
до мети, або 2) через прийняття обставини як здійснення власного вибору,
тобто шляхом конформізму. Причому усунення обставин, як і їх прийняття,
передбачає здійснювати вибір серед сукупності цінностей, вибір, що, у
свою чергу, веде до заперечення цінностей, які особа не приймає, і, що
вагоміше, — продукувати новітні цінності, невластиві для оточення. Коли
ж на споді серця особи цілковито поселяться її матеріальні проблеми,
інтереси й задоволення, то матимемо ситуацію зі станом абсурду.

Третій шлях виникає, коли і перший, і другий варіанти є заблокованими —
тоді конфлікт спричиняється до трагічного самороздвоєння, вихід з якого
може відбуватися через руйнування морального ядра людини, основою якого
є дар свободи волі — тобто приреченість особи повсякчас стояти перед
вибором варіанта і думання, і поведінки. Причинними стають через
непримиренну суперечність між серцем, як волінням до вчинку, і думкою,
обтяженою надією, сподіваннями і метою. Непевність перед правдою,
неможливість відкрити свою душу людям, коли вона спіймана у пастку
страждання, спричиняє катастрофічну психологічну руйнацію того осереддя
(серця) людини, що означається займенником «я». Серце перетворюється у
безодню відчаю. Коли меншає свободи і правди у серці людини, тоді в
ньому меншає місця й для Божої волі, але не людської. Це стає формою
збереження життя за рахунок анігіляції доцільності, сподівань та думок
про будь-яку мету існування в земному світі. Людина перетворюється на
боже-вільну земну істоту. І навпаки, устами Шевченка: «добре жить тому,
чия душа і дума / Добро навчилися любить».

Шевченкова поезія, особливо першого періоду, пройнята мотивом журби,
плачу та сліз. Зустрічаємо ці слова фактично у кожному творі. Навіть
Гонта з Залізняком у безтямному буйстві також вмиваються «гіркими
сльозами». З приводу цього Шевченкового настрою доречно нагадати слова з
Соборного послання Святого апостола Якова, які він, безперечно, знав, бо
звертався до Євангелії, щоб вишукувати думки для епіграфів, які наводив,
зокрема з послань Святих апостолів Петра й Івана, і тому не міг їх
поминути своєю увагою. Ось вони: «3. 8: Очисьте руки грішні, та серця
освятіть двоєдушні! 3.9: Журіться, сумуйте і плачте! Хай обернеться сміх
ваш у плач, а радість у сум! 3.10: Упокоріться перед Господнім лицем, —
і Він вас підійме!». Чи не є ці думки камертоном Шевченкових міркувань
про людське серце, що проливає сльози чи не в більшості творів поета.
Цей сердечний плач у Шевченковій поезії стає сакральним тлом для
проявлення слова й сприйняття земних діянь тогочасної української
людини, часто вимушено нещасливої, позбавленої свободи і справедливості.
На тлі такого сакрального настрою особливо сприймаємо Шевченкове: «Ну що
б, здавалося, слова / Слова та голос, більш нічого / А серце б’ється,
ожива / І лине думкою до Бога».

Очевидно, що про роздвоєння людини у глибині її серця було відомо
здавна. Це велика істина ще Старого Заповіту, в якому дворушність
людського серця визначено як джерело гріховності; з цього знака випливає
Благовіщення про прийдешній світ, у якому роздвоєності не буде, а буде
єдність в людині і між людей. Це буде Божий світ.

Перед Шевченком був також Григорій Сковорода, який сповістив
українському світові про подвійну природу людини, що складається з
правдивої і неправдивої натур, які утворюють безодню людського серця.
Серце — це джерело думок, бажань і прагнень людини, його природа — це
необмежена безодня, в якій перебуває іскра Божої правди. Ідея Сковороди
цікава, зокрема, тим, що серце в нього уособлює душу людини разом з її
духом, і його природа не може бути редукована до знань і свідомості.
Шевченко міг бути обізнаний з образом серця, як центрального для
християнської культури й української народної традиції. Про вагомість
символу серця у творчості Шевченка довідуємося, зокрема, з поеми
«Кавказ», де відомий образ Прометея змальовується таким чином, що орел
видовбує йому не печінку, а саме серце. Шевченко стихійно перевідкрив
юдоль роздвоєного серця й не лише артикулював власне прагнення до
цілісності, але й накреслив шляхи її досягнення в українському світі.
Йдучи за Шевченком, ми йшли до нашої правди.

Жодним чином не маємо зводити Шевченкову творчість лише до боротьби між
правдою і кривдою чи, тим паче, між добром і злом. Міфопоетика краси є
глибинною основою розуміння дійсності, і вона сповна притаманна для
творчості Шевченка і перевищує усі жалі і плачі з приводу соціального
світу української людини. Символом Шевченкової краси є образ правди і
правдивого слова, яким промовляє голос волі, волі Божої. Правда для
Шевченка — це те, що є прекрасним в її художньому символічному значенні,
а Шевченко все життя щонайвище цінує мистецтво. Бути прекрасним — це
бути гарним: у семантиці цього українського слова водночас сприймаємо і
добро, і красу, і правду, подібно як у давньогрецькому слові
«калокагатія» залежить, з якого боку дивитися.

Поема «Сон» 1844 р. виводить думку поета на цілком виразні
соціально-політичні перешкоди для правдивого світу і щирого серця. Тут
також як епіграф подані слова з Євангелії від Івана (14,17): «Духа
правди світ прийняти не може, бо не бачить Його, та не знає Його». Далі
Шевченко, «посилаючи думу аж до Бога, / Його розпитати, чи довго ще на
сім світі катам панувати», зображає вражаючу картину людського
поневолення і підлеглості. Особливої гостроти вона набирає через
усвідомлення того, що неволя тримається фактично на добровільній
людській підлеглості царській владі, на готовності людини не тривожити
власну гідність і не подавати голос свободи.

Для Шевченка немає сумніву в тому, що стан неволі і підлеглості за своїм
походженням протиприродний і тому неправдивий. Звідкіля виникає
неприродність людських стосунків? Чому люди неправдиві між собою і яким
чином кривда сповила гнізда у суспільстві — ось головні питання, на які
шукає він відповіді упродовж всієї творчості і самого життя. Одначе
Шевченкові менше всього йдеться про метафізику правди.

Шевченко не довіряє всеохопним філософським системам. Те, що в них він
знайшов, не дає відповіді — чому його рідна Україна, колись козацька і
вільна, тепер перебуває у тяжкій неволі, а люди ще й самі зрікаються
свого славного минулого: зрікаються рідної мови й культури, стають на
шлях зради і відступництва, волочаться за локомотивом асиміляції. На
запитання петербурзького землячка «з циновими ґудзиками», чи «вміє
по-здєшнєму» глаголить, — Шевченко відповідає, що «говорити вміє, та не
хоче». І це були не просто слова, мовлені у поемі, — це була його
справжня життєва позиція навіть під час перебування в Петербурзі.
Знаходимо свідчення його приятелів і друзів, що він, бувало, говорив
так: «Коли я розумію вас, то й ви, як слов’яни, маєте розуміти мене».
Отож не йдеться про пристосування навіть на рівні повсякденності. Хоча,
звичайно, Шевченкові доводилося і спілкуватися, і писати російською, але
робив він це, не забуваймо, в Росії. Шевченко вибирає свій власний шлях
до тієї правди, яка допоможе звільнити український і всі слов’янські
народи від тиранії і несправедливого суспільного життя. Уже у вірші
«Гоголю» 1844 р. він пише, що «побивається серце про волю України» і не
може збагнути, чому всі наче «поглухли», похилилися в кайданах і все їм
байдуже.

Це були не просто поетичні чи художні візії правдивого серця і
внутрішньо вільної людини. Шевченко стає на шлях громадянської дії і
непристосування до влади. Він своєю участю вносить у Кирило-Мефодіївське
братство рішучу позицію національного звільнення всіх слов’янських
народів і серед них України з-під московського царського ярма. У свої
тридцять років Шевченко не сумнівається, що «Встане Україна. / І розвіє
тьму неволі, / Світ правди засвітить, / І помоляться на волі /
Невольничі діти!..».

Не випадково на печатці Кирило-Мефодіївського братства стояв напис —
«Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними». Однією з головних
цілей братства було «скасування усіх форм рабства і рівноправність усіх
суспільних верств».

У 1845 р. Шевченко пише низку найзначніших своїх творів, у яких,
зокрема, проведена ідея визнання права людини на індивідуальну,
соціальну і національну свободу. Характерним є вірш «Кавказ», що за
силою думки і слова стає однією з найвищих духовних вершин, на які
здатне піднятися непристосоване любити імперську владу серце. Поет
змальовує життя простого люду й, зокрема, кавказьких народів як сповнене
«сліз і крові». «Кати знущаються над нами, / А правда наша п’яна спить
…». Проте мовлене до людей живе слово здатне змінити стан життя, і тоді
«Встане правда! встане воля!», бо вона у самих людях, у їхніх серцях і в
їхніх надіях та вірі. Тут промовлені відомі нам всім слова: «Борітеся —
поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас слава і воля
святая!».

2

6

8

B

D

H

\

6

?

$

?

O

B ? e F

`

b

J’R&\(\¶^?fiiiiiieYYYYYYYYYYYYYYNYY

„A`„Aa$gdssw

$

C?fTlXllq”t~~d‚.„0?A uecO§o©0µZ·
?:Ae(EEIZO”O8U»ssOaOaBaeiiaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa*a

gdssw

8 там не буде ні правди, ні волі. Там виникає світ облуди і сваволі.
Розуміємо, що поняття істини у Шевченка поєднане з духом євангельського
християнського релігійного одкровення. У 1857 р. у поемі «Неофіти»
Шевченко напише: «Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі, /
А більше на землі нікому / Не поклонітесь. Все брехня — / Попи й царі …»

Шевченко у багатьох відношеннях виступає новатором серед свого оточення.
Він перебуває в опозиції не лише до царизму, але й до влади як такої, що
возвеличується над людиною і суспільством. Це також стосується його
ставлення до церковно-клерикальної ієрархії тогочасної Європи і Росії.

У поемі «Єретик», з присвятою Янові Гусу, виведена боротьба з
деспотизмом під всіма його політичними і релігійними масками. Шевченко
виступив проти всякої ієрархії: і католицької, і православної, і
соціальної, вважаючи вищі клерикальні кола опорою тиранії в усі
історичні часи. У цьому він принципово відрізнявся від тогочасного його
оточення і з польського боку, і з петербурзького, і з українського.
Відомо, наприклад, що Мадзіні і Міцкевич вважали тогочасного Папу
Римського Пія ІХ «зорею на шляху до свободи». А в Петербурзі ідея
православ’я була для слов’янофілів однією з центральних опор російської
державності.

Повертаючись 1857 р. по Волзі із заслання, 17 вересня поет описує у
«Щоденнику» краєвид на Чебоксари: «Нікчемне, але картинне містечко. Для
кого побудували? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол
московської старої внутрішньої політики — православ’я»[1, c. 166].

Традиційне запобігання перед православ’ям було поширене серед
українського люду, зокрема серед козаків. У ньому вони шукали прихистку
перед покатоличенням. Проте не зчулися, як на основі такої орієнтації,
наприклад, навчання в Києво-Могилянській академії з часом перетворилося
на порожню схоластику. Під її впливом була цілковито занедбана
орієнтація на Аристотеля, а отже, й на засвоєння його праці «Фізика», і
загалом — на природознавство, — шлях, що ним пішли європейські
університети. Шевченко не сприймає православ’я як панацею українського
поступу. А отже, в цьому пункті він не ідеалізує й козаччину. Офіційних
представників православного кліру називає «лженавчителями від
християнства», що поглумилися над суттю віри [1, c. 65-66]. Принциповим
у цьому сенсі є несприйняття не релігії як такої, а властиво
візантійщини, що нею обкурюють, мов кадилом, людські голови. З цього
приводу маємо однозначну думку Шевченка: «релігія древніх і нових
народів завжди була джерелом і рушієм витончених мистецтв». Інша справа,
чи використовує влада релігію у політичних справах. У Нижньому
Новгороді, — це 1858 рік, — він підбирає для місцевої акторки-красуні
уривок для читання з «Фауста» Ґете і занотовує таку думку про сценічну
декорацію: «Я боявся побачити візантійський стиль у цих картинах». Ще в
іншому місці поет пише: «Уряд змушує до православ’я» [1, c. 177].
Мимовільно думаємо — про які часи йдеться у Шевченковому спостереженні?

З наведених міркувань випливають поважні висновки світоглядного ґатунку:
Шевченко цілком свідомо прагнув до секуляризації суспільного життя. Він
сприймав як облудне поєднання державно-політичних зазіхань з
православними переконаннями населення в тогочасній Російській імперії.

Шевченко визнає справжність повсякденності, яку заперечували православні
й католицькі священнослужителі, особливо монастирські містики та
відлюдники. Шевченко, залюблений у творчість Рубенса, Ван-Дейка і
Торвальдсена, музику Моцарта, Бетховена і Шопена, поезію Гете і Шіллера,
літературу Вальтера Скотта і Чарльза Діккенса, не міг би прийняти
погляди Льва Толстого з його непротивленням злу, спрощенням і
применшенням Європи та невизнанням краси і сили її мистецтва. На відміну
від більшості тогочасної політичної і культурної еліти Росії, Шевченко
болісно сприймав тенденцію «знедомлення» і знекорінення, відірваності
від життя, що під її впливом перебувало немало так званих малоросів,
малополяків, малогрузинів та інших народів. Зацікавлення козацькою
Україною було водночас його пошуком власної національної ідентичності і
йшло врозріз з тогочасним проектом творення людини загальноімперського
російського типу на інтелектуально-культурному фундаменті пристосування
до влади та асиміляції.

Позиція Шевченка мала властиво європейське культурне, освітнє і
політичнє підґрунтя. Потужно вплинула на молодий талант естетика
романтизму з її наголосами на первинному значенні природи, народної
стихії та героїчному звершенні людини. Велику роль відіграло місто
Вільно, що в ньому напередодні антицаристської революції 1831 р.
перебував юний Шевченко і де він сповна відчув атмосферу політичного і
культурного несприйняття деспотичної Росії з боку і поляків, і литовців.
Врешті, Шевченко був добре обізнаний з невтомною боротьбою поляків, які
за свободу Польщі гинули на шибеницях і по тюрмах, йшли до Сибіру або
помирали за царя-батюшку на Кавказі.

Багато чому навчив Шевченка і Санкт-Петербург, хоча він недолюблював цю
імперську столицю, що виникла на «козацьких кістках», і висловлюється
про неї як про холодне місце на фінському болоті. Однак треба взяти до
уваги, що ще в 1820-х роках сюди з Франції й Італії була занесена у
середовище декабристів «ідея нації». У 1845 р. Джузеппе Мадзіні,
полум’яний сповідник свободи та незалежності Італії, опублікував працю
«Звернення до росіян» з метою прилучити їх до Молодої Європи. Ходила
думка, що «іскри від італійського вогню запалили полум’я свободи … на
мерзлій землі Петербурга». Виявилося, проте, що то була всього лише
думка.

У Петербурзі Шевченко здобув звільнення, тут став художником і, врешті,
академіком. Він добре знав, що у столиці приймалися найвагоміші в
імперії рішення, скажімо, таке як рішення видати все-таки палицю
останньому кошовому Запорозької Січі Калнишевському, щоб той мав чим
відганяти пацюків, які загризали його у темному і холодному льоху на
Соловках на якомусь там сотому році життя; тут приймалося рішення про
заборону малювати й писати обурливі для влади думки.

У петербурзькому середовищі виростало багато письменників і творців
прекрасного. Проте річ в тім, що переважна їх більшість не визначилася
так, як це зробив Тарас Шевченко, а пішла на конформізм з владою і
прийняла покріпачення люду. І не один з петербурзької літературної еліти
мав прямий зиск зі свого пристосування до влади чи мурованого нею
покріпачення народу. Попри усі впливи, Шевченкові завжди вистачало
здорового глузду, аби відрізнити практичний стан справ в імперії і в
його Україні від рецептів, теоретично гарно виписаних у мудрих книжках,
але пропонованих з чужого досвіду. Він не цурався чужому научатися, але
не став книжником і фарисеєм. Він писатиме до сучасників: «Несли, несли
з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу / Та й
більш нічого». Нагальним для нього є шукати « Святої правди на землі».

Бути правдивим зі своїм народом — означало для Шевченка працювати заради
його визволення з неволі, домагатися індивідуальної свободи людини.
Задля цієї мети він присвятив своє життя. У своїй творчості він нестиме
світло правди до темного, неписьменого люду, аби його пробудити від
сонного благоденствія во ім’я царя і православ’я. Шевченко вірив, що
світ правди настане і «розкуються незабаром заковані люди». Проте він
так само пристрасно не визнавав людської байдужості і глухоти на
суспільну неправду, коли люди не хочуть нічого ні бачити, ні знати, а
лише смиренно «кайданами міняються, / Правдою торгують» («І мертвим, і
живим, і ненарожденним землякам моїм …»).

Найбільше ж він ненавидів внутрішнє рабство людини та її моральне
потворство. Ці слова, на жаль, залишаються актуальними для української
громади донині. Не перевелися охочі і запропонувати кайдани, і
добровільно їх носити. Про них Шевченко висловлювався, бувало, з усією
категоричністю: «О роде суєтний, проклятий … Коли ти видохнеш?».

Влітку 1859 р. Шевченко востаннє подорожує Україною. Як змальовує
ситуацію Є. Сверстюк, за ним спостерігають невсипущі очі таємної поліції
— серед них трапляються землячки, так би мовити, свої дядьки. У
новенькій формі нахабно підморгує обізнаний у неправильності його
поглядів унтер Табачников, — «він тепер тут хазяїн землі»[3, c. 28].
Шевченко під враженням пише: «На обікраденій землі … / О горе! Горенько
мені! / Де я в світі заховаюсь? / Щодень пілати розпинають / Морозять,
шкварять на огні!»

За наших днів цей тип «землячка» ще більше освоївся, навіть мову вивчив,
щоб нею знисходити до «хохляцької голоти», і прізвище призвичаїв, аби
думали, що він тутешніший за самого Шевченка. І знову помічною стає
думка, занотована поетом з його вражень про Україну в те літо, і
говорить Шевченко не від власного «Я», а від займенника «Ми»: «Ми серцем
голі догола! / Раби з кокардою на лобі! / Лакеї в золотій оздобі …/
Онуча, сміття з помела / Його величества. Та й годі».

З дитинства Шевченко виявляє опір несправедливості і не хоче
пристосовуватися до кріпацького життя. Спостерігаючи за його життям,
складається враження, що не інакше як на рівні просто таки генетичної
пам’яті проростає у молодої людини дух козацької непокірності,
формується характер непослушенства і прагнення знайти свою незайманщину.
Він не втримується в наймах навіть року. Шукає собі вчителів. Подумаймо:
сам шукає, маючи 12-14 років.

Шевченко прийшов від української культурної традиції так само, як
Сковорода чи Гоголь. Вплив української козацької традиції, поза всіма її
ідеологічними абераціями та міфологемними трансляціями, відбувався
засобами, як тепер доречно сказати, дискурсивно-етичної практики
«непослушенства», «вольності», «незайманщини», самостійності
господарської і пісенно-творчої. Загалом йдеться про те, що Шевченко, як
багато тисяч інших українських натур того часу, ввібрав, всотав у себе
дух вольності з фольклору, з легенд, переказів про козаччину, про
братські школи, про великі громадські акції. Тоді ще співали народні
кобзарі, котрі, як тогочасні засоби масової інформації, доносили оповіді
про українську історію, про козацьку, реальну, а не видуману, рівність
на Січі, оспівували ідеали соціальної справедливості.

Дух свободи, що особливо напружився через покріпачення козацького люду,
— став для світосприйняття Шевченка його найвагомішою настановою і духом
правди його життя. Помножений на геніальність таланту, характер Шевченка
спонукав малоросійське населення до почуття свободи, перетворюючи певну
його частину на свідомих, національно визначених громадських активістів.
Визнаючи єдино волю Божу над людиною, Шевченко вважає основою її
достоїнств — працю, до того ж — вільну працю, таку, коли людина має бути
сама собі господарем. У цих помислах він йшов цілком у ногу з ідеями
європейського Просвітництва, і пов’язував прийдешнє людства з силою
людського Розуму. У «Щоденнику» Шевченко нотує: «Великий Фултон! І
великий Вайт! Ваша молода, не днями, а годинами підростаюча дитина у
недалекому часі проковтне нагайки, престоли й корони, а дипломатами й
поміщиками тільки закусить, побавиться, як школяр льодяниками. Те, що
розпочали у Франції енциклопедисти, те довершить на всій нашій планеті
ваше колосальне дитя. Моє пророцтво безсумнівне!» [1, c. 100].

Цими словами Шевченко виказує не просто соціальний оптимізм. Прочитуємо
в них філософію бачення справедливого шляху суспільного розвитку. І
лежить цей шлях у напрямі до свободи, рівності і братерства. Адже саме
такі гасла випливали з переконань французьких енциклопедистів, що на них
посилається поет-художник. Але переконання Шевченка йдуть далі — ми
вловлюємо у його словах ідеї, притаманні ідеологам громадянського
суспільства з їх радикальним запереченням монархізму і політичного й
соціального деспотизму.

Розум, як природна сила, має піднести людину до усвідомлення нею власних
природних прав на життя, на свободу, на справедливість і, врешті, на
національну гідність. Виголошення чесноти «національної гідності», про
що Шевченко прямо писав у «Щоденнику» та в деяких своїх листах, ставить
його соціально-філософське розуміння людини і суспільства в рівень
тогочасних європейських ідей. Центральною серед них була, зокрема, ідея
про нетотожність суспільства і держави; про те, що суспільство є
первинним в його людських стосунках щодо державно-політичного режиму
влади. Ця думка ще й сьогодні не стала основою політичних переконань
багатьох українських і тим паче російських сучасників. Проте саме з неї
проростає в інтелектуальній історії радикальне несприйняття монархічних
і деспотичних політичних режимів, з неї походить переконання щодо сенсу
демократичного облаштування соціальної і політичної дійсності.

Промовистим з цього приводу може бути Шевченків запис у «Щоденнику»,
який він робить після зустрічі з солдатом-земляком, обурюючись перед
тим, що у Росії українців скрізь називають хохлами, а вони ще й раді.
Шевченко змальовує земляка Андрія Обеременка як людину зразкової
чесності і тверезого життя і пише так: «Полюбив я його за те, що він
упродовж двадцятилітнього солдатського паскудного і мерзенного життя не
охамив і не принизив своєї національної і людської гідності. У всіх
відношеннях він залишався вірним своїй національності. А така риса
облагороджує навіть неблагородну людину» [1, c. 86].

Творчість і життя поета переконують, що він був феноменально ерудованою
людиною і тлумачив українську дійсність у світовому контексті. Йому
належить думка, глибину якої ми ще й досі не освоїли: «Якби ви вчились
так, як треба, / То й мудрость би була своя / ». Адже варто було уважно
придивитися до української культурної спадщини, щоб в ній знайти і норми
Магдебурзького права, і визнання рівності у правах за Литовськими
статутами, і демократичні норми життя у Запорозькій Січі, і що найбільше
— це практичний досвід самоорганізації української громади. Відомо, що
староста, війт, солтис чи бача (назва обраного голови громади залежить
від української субетнічної території), а також скарбник і писар,
переобиралися зазвичай громадою щорічно. Ця норма була непорушною віками
для українського народного життя, і за цією самоврядною нормою наші
предки були поєднані з народами Європи у спільних громадських традиціях,
а то й, як відомо, навіть випереджали їх. Чи варто цуратися такого
досвіду? Шевченко знав, що не варто. Демократичні набутки
самоорганізації українського народного життя були свідомо знищені
комуністичним режимом. У цьому й полягав задум Голодомору, що став
фундаментальною пекельною катастрофою й епіцентром геноциду українського
народу. Проблеми нинішнього соціального і політичного самовизначення
перебувають під впливом інерції українського геноциду.

Шевченко сприйняв науку демократії передусім з глибин українського
народного життя й народного духу. Врешті, західні світочі поступу також
не видумували свої ідеї, а синтезували їх, опираючись передусім на
народний досвід. Шевченко прагнув передусім пробудити народ до свободи і
спонукати його до самостійного життя. Тому маємо тверді підстави бачити
у Шевченкові переконаного демократа, людину, яка щиро вірила, що
справедливий соціальний устрій потребує встановлення національної чи
республіканської (іншим словом — народної) влади: «У своїй хаті своя
правда і сила, і воля». Побудувати справедливу державу може лише вільний
народ з розбудженою національною гідністю, який має твердий намір
«діждатися Вашінґтона з новим і праведним законом».

Шевченко зробив свій вибір у дусі, відомому ще від Горація: «серед бурі
і негоди стояти на всесвітньому протязі». Пам’ятаємо його слова з вірша
«Минають дні, минають ночі»: «Не дай спати ходячому, / Серцем замирати /
І гнилою колодою / По світу валятись / А дай жити, серцем жити / І людей
любити /А коли ні … то проклинать / ».

Таким чином, Шевченкова правда — це молитва за красу живої присутності
людини у світі і це молитва властиво за українську людину, як рівну
серед рівних. У цьому полягає найглибша правда його поезії і його життя.
У пристрасній відданості правді на землі — його вселюдська велич.

Не ідеалізуючи і не обожнюючи Шевченка — маємо бути пильними і
несхитними. Сьогодні, коли засобами слова і злодійських грошей
відбувається небачене отруєння сердець, а душі і розум замулюються
потоками зумисне організованого інформаційного бруду, здатного викликати
параліч самоусвідомлення, мусимо особливо пам’ятати свідчення мільйонів
тих, що пройшли драматичною і радісною дорогою Шевченкової правди: він є
душею народу і духовною запорукою української незалежності.

Література:

Шевченко Тарас. Щоденник / Шевченко Тарас. Твори в п’яти томах. Том 5. —
К.: Дніпро, 1985.

Сверстюк Є. Шевченко і час. — К.: Воскресіння, 1996.

PAGE

Похожие записи