Поезія Володимира Сосюри

Натхненним співцем України став у літературі XX ст. Володимир Сосюра.
Його поетичну музу називають «Голосом ніжним, як пісня у солов’я, громом
молодим» під час суспільних заграв і бур. Син шахтаря і сам шахтар з
Донбасу, він увійшов у літературу рідного народу і разом з ним пройшов
тернистий шлях зростання та утвердження як один з улюблених
поетів-ліриків України.

Продовжуючи традиції Шевченка, Франка, Лесі Українки та ін., він
збагатив поезію новими темами, образами, почуттями, 3 особливою любов’ю
поет оспівав рідну Україну, зокрема — край свого дитинства — Донбас,
Так, у вірші «Знов село» (1932) подано типовий образ юнака з
шахтарського селища, який пройшов важкий шлях хлопця з бідної родини до
відомого українського поета. Рідний край, земля батьків, стежки
дитинства і перший вчитель — все це викликає у нього теплі й зворушливі
спогади, роздуми про життя.

Працювать, працювать, безумовно!

Кожній хвилі нема ж вороття!

Ні! Я зовсім ще не заповнив

Золотої анкети життя.

Образ рідного краю схвильовано подає поет і у вірші «Як передать,
Донбас, твою красу і силу» (1952). Любов до шахтарів, до донецької землі
така глибока, що поет часто ілюзорно уявляє її майбутнє, бо ж він — син
України.

У роки Великої Вітчизняної війни його патріотична лірика, його палке
поетичне слово, звернене до українського народу, відігравало визначну
роль у мобілізації їхніх трудових, духовних сил для боротьби з ворогом.
Цій темі присвячені збірки Сосюри «Під гул кривавий», «В годину гніву»,
«Олег Кошовий». Особливою популярністю користувався «Лист до земляків»,
надрукований як листівка і поширюваний з літаків на території окупованої
України. Написаний у формі віршованого послання, вірш устами
поета-патріота закликав воїнів до помсти над віроломним ворогом:

Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне

Злий нападник під розгойданий гул батарей.

В. Сосюра вірить у світле майбутнє України, бо переконаний, що такий
народ, з такими багатовіковими традиціями скорити, поставити на коліна
неможливо;

Там, де попіл тепер, де жаліються в небо руїни,

Встануть села ясні, загуркочуть міста золоті,

Буде кращою ще неосяжна моя Україна

І не стане вже ніч на її переможнім путі.

Урочистим гімном рідному краю, рідній Україні звучить вірш В. Сосюри
«Любіть Україну». В цій невеличкій за обсягом поезії— весь Володимир
Сосюра з його полум’яною любов’ю до розтерзаної України та її
незламного, гордого й мужнього народу. Написаний у рік повного
визволення України (1944), вірш відтворює незабутній образ «вишневої
України», змальовує красу ЇЇ природи, звитяжну історію, волелюбний
український народ з його багатющою культурою і солов’їною мовою.

Звертаючись до юнака й дівчини, поет передає їм естафету свого розуміння
необхідності досконало знати свою рідну українську мову:

Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну.

Сила любові до України посилюється у вірші Сосюри свіжими барвами,
художніми деталями, влучними порівняннями: краса ЇЇ вічно жива і нова,
вона, як сонце, вітер, трави і води, як пісня; вона — в квітці, в
пташині, в електровогнях, у дитячій усмішці, у зойках гудків. Вічність,

нетлінність, безсмертя українського народу, його культури розкривається
порівнянням її з купиною — вічнозеленим кущем, що горить І не згоряє:

Всім серцем любіть Україну свою—

І вічно ми будемо з нею!

Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

В записнику О. Довженка від 5 квітня 1942 р. читаємо нотатку, яка
свідчить про те, що він з літами все частіше згадував рідну хату,
благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну,
сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав». На схилі
свого вкороченого сталінізмом життя до нього все частіше приходили
спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували у
неспокійних, тривожних снах.

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну
повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке
життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в
якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей був здійснений
письменником лише в 1955 р.

Чіткого сюжету і послідовності розповіді в «Зачарованій Десні» немає, бо
твір писався не тільки для читання, а й для екранізації. Основну сюжетну
лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського
життя, любов’ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені,
до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок,
щедрівок, обжинок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики —
високого й чистого дзвону коси,— все це викликало радість і втіху, яку
Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й
поетичному серці.

Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком
Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й
задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке проходило на
лоні живописної природи, Довженко з любов’ю згадує свою родину — схожого
на бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з псалтирем, лайливу
прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго
батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі
озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах І саджала їх у
своєму невеличкому городі, “щоб проізростали”, добрих знайомих і просто
хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від
повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи — дивний сон хлопчика — чергуються із сценами,
написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина
великодньої повені, коли вся загребельська парафія сиділа на стріхах з
несвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!»
ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком І старостою роз’їжджав на
човні і святив паски чистою деснянською водою.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз
підкреслював, що в його житті було і багато «неладу, плачу, темряви й
жалю». Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав
за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих
людей, ні старовини в цілому,— писав Довженко у повісті.— Я син свого
часу і весь належу сучасникам своїм».

Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання
митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний
І красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком
письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він
з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ
зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник
«добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим». До річки свого
дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: «Далека краса
моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки
твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах,
слухав рибальських розмов на твоїх човнах і сказання старих про давнину,
що лічив у тобі зорі на перевернутому небі…»

Благословляючи Десну — «далеку красу мого дитинства» — за щедрі дарунки,
письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає
безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх
предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного».

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу
естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у
статті «Олександр Довженко”: «Його «Зачарована Десна» — це задушевна
лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового
народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і
радісним майбутнім». «Зачарована Десна» — це гімн красі, природі,
рідному краю, поетична картина трудового життя народу.

Похожие записи