Поетеса Леся Храплива

Поетеса надзвичайно вимоглива до своєї творчості. Читаючи деякі з її
віршів, здається, що вона не завжди впевнена у потужності свого слова.
Багато написаних її рукою віршів завершуються рядками, сповненими
твердої віри в те, що праця її не марна, що поетичне слово є і буде
зброєю, яка поведе сучасників і наступні покоління світлими шляхами до
щасливого майбутнього.

У ліриці постають образи поета-борця, глибокого мислителя, рицаря духу
і волі, людини високої мети і сильної волі. Всюди, де йде мова про
поезію, — все це образне розкриття любові Лесі Щур до свого поетичного
покликання, та її обов’язку, як патріота своєї Батьківщини. Як клятва
вірності музі боротьби звучить така строфа:

Я беру перо, щоб знов писати.

Тане простір і провалля літ.

Моя муза – де подвійні грати.

Моя муза – де колючий дріт.

Те, що краса майбутнього суспільства в його людяності не раз
підкреслюється анафоричними повторами.

Часто утверджується така ідея: народ єдиний творець матеріальних і
духовних цінностей, викриває суспільний лад, заснований на гнобленні і
експлуатації та закликає до його знищення.

Збудила могутній порив у серці поетеси Мазепи на мрія. Заради цієї ідеї
письменниця давно відреклася від інших мрій. Вірш, в якому
розповідається про цю мрію стверджує думку, що поетеса знайшла свій
ідеал у відродженні. І хоча сьогодні мрія гетьмана Мазепи стала
реальністю і трактування його постаті однозначне, не фальсифіковане,
вона все рівно відчуває глибокий біль, бо не змогла взяти в цьому
особистої активної участі. Її болюче вражала кров українців, яка
пролилася задля втілення цієї ідеї в життя.

Лети, бистрокрила туго,

Легко крилатій літати…

Мені ж не заступить друга

Моєї вічної встрати…

Жагуче звертання письменниці до Бога передає вболівання її за цю мрію:

Боже, я не прошу йому долі,

Лиш безсмертя Мазепиній мрії, яка б надала Україні давно очікуваний,
незламний суверенітет. Безмежна відданість народній справі, готовність
іти на самопожертву в ім’я свободи з великою силою виражено в таких
рядках твору:

Хай пориви шматують до крови

За той лет переможний степами,

Задля дівчини в стрічці дніпровій,

У чільці з позолочених храмів.

Мене схвилювало те, що письменниця так переконливо вдається до цієї
теми. Адже про мазепи ну мрію говорилося в тісному родинному колі, ще з
раннього дитинства, однак – пошепки, при щільно затулених вікнах. У її
безсмертя вона вірила все життя, ще з шкільної львівської лавки, а
згодом і у пластових таборах в Німе чинні, де патріотичне виховання
молоді, примножене тугою за безповоротно втраченою рідною землею,
ставилося і цінилося дуже високо.

Contra Spem Spero (Без надії сподіваюсь) – про себе могла сказати і
Леся Євгенівна Щур. Дуже часто допомогала закріпити ту віру і ту надію
щира молитва.

Таке воно, життя, — як даність, як реальність, як вічність:

Далеко десь минає час,

Учать мудреці намарно:

Заблисла суть життя нараз

В очах незлобних сарни.

Цими рядками завершує Леся Храплива вірш–роздум про плинність часу, про
зміну поколінь, про обов’язок живих, яким треба вічно поспішати. Адже
важко передбачити, куди поведуть життєві путі-дороги, тому кожен із нас
зобов’язаний зробити щось корисне та змінити після себе хоча би якийсь,
нехай незначний слід в історії людства, як це робить Леся Щур, подбати
про збереження до сьогоднішніх днів.

Похожие записи