Письменники-миколаївці в Україні і діаспорі

Неординарною виявилась доля і творчість забороненого комуністичною
системою українського історика й письменника, літературознавця й
публіциста — Іллі Борщака (19.07.1892-11.10.1959). Він народився у
єврейській слободі Нагартаві під Березнігуватим, учився в Херсонській
гімназії, кількох університетах, а коли постала Українська Народна
Республіка, пішов захищати її в лавах армії УНР. Його взяли до складу
дипломатичного корпусу молодої держави, в 1919 р. він — у складі
української місії у Вашингтоні, затим — у Парижі. Коли в жорстоких боях
з Червоною армією впала УНР, він залишається в Парижі й розгортає широку
наукову, літературну, педагогічну, видавничу, громадську роботу. У
пошуках матеріалів з історії України вивчив найбільші архіви та
бібліотеки Франції, Бельгії, Голландії, Швеції, а також Відня, Риму,
Лондона. Видавав газету «Українські вісті» та науковий журнал «Україна»,
написав підручник української мови для французів, викладав українську
мову, літературу, культуру. Автор сотень опублікованих і неопублікованих
наукових праць, більше 10 наукових книг. Видавав українську класику. В
літературі працював у жанрі життєпису: книги «Іван Мазепа», «Григор
Орлик», «Войнаровський», «Наполеон і Україна» та ін. Помер і похований у
Парижі [9].

І тут згадаймо французьку приказку «Поети народжуються у провінції, а
помирають у Парижі». Ілля Борщак поезій не писав, тож нагадаємо про
маловідомого нашого земляка — саме поета — Віктора Мамченка (1901-1981),
який своїм життям підтвердив цю приказку стовідсотково. Він народився у
Миколаєві, і в 20-річному віці подався до Африки, а з 1923 р. жив у
Парижі, ініціював створення об’єднання російськомовних поетів, видав
кілька збірок, там і похований [7:59].

Якщо М.Аркас-другий та М.Аркас-третій, С.Черкасенко та І.Борщак, живучи
в еміграції, мали можливість писати в умовах творчої свободи, то в
умовах Радянського Союзу склалася компартійна диктаторська система,
жорстока цензура, ідеологічний тиск, який переріс у репресії, розправи в
судах, а потім — у катівнях НКВД та концтаборах, каторжні роботи й
розстріли. Врятувалися ті письменники, які змушені були прийняти
жорстокі рамки соцреалізму або замовкнути. Така доля випала нашому
народові відразу після так званої українізації — це було Розстріляне
Відродження.

Нині літературознавці мають можливість вільно осмислювати творчість тих
часів — приміром, дослідження відомого літературознавця і критика,
академіка Івана Дзюби про творчість письменників 30-х років XX ст. має
назву «Література соціалістичного абсурду» (ж. «Сучасність», 2003, № 1).
Це був період тоталітаризму, суспільної стагнації, духовного гніту,
страху й соціального фальшу, та все ж письменники намагались оволодіти
алегоріями та недомовками, ховали думки між рядками, за лжепафосом і
трибунними гаслами, декому вдавалося створити й полотна, які залишаються
в духовній скарбниці нашого народу.

Юрій Яновський (27.08.1902-25.02.1954), видатний український прозаїк, у
30-х роках у Висунську, Баштанці, Миколаєві вивчав події часів
Баштанської та Висунської республік — повстанського руху українського
селянства й на тому матеріалі створив талановиті романи «Вершники» та
«Чотири шаблі» — останній відразу був заборонений пильною цензурою, хоча
авторові вдалося уникнути репресій. А ось видатний український драматург
Микола Куліш (18.12.1892-1937), який був членом Миколаївського
губвиконкому й матеріал для своїх драм брав і в нашому краї, не уник
комуністичних репресій — його розстріляно в трагічно відомому урочищі
Сандормох у Карелії в числі 1111 діячів культури, знищених «на честь
20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Прозаїк,
драматург, публіцист Іван Микитенко (06.09.1897-1937), який у 1929 р.
працював на Чорноморському суднобудівному заводі, щоб написати драму
«Диктатура», а також жив у Баштанці, де працював над п’єсою «Кадри», теж
загинув у 1937 р. Викладач Миколаївського інституту народної освіти
Василь Малагуша, звинувачений у «націоналізмі», відбув 18 років
радянських таборів і заслання, і саме на засланні писав поезії.

Український драматург і повістяр Леонід Юхвід (05.05.1909-05.09.1968) у
1925-1926 рр. жив у Казанці і за місцевими матеріалами пізніше створив
відому п’єсу «Весілля в Малинівці», яка була екранізована. Український
прозаїк та драматург Євген Кравченко (25.12.1907-28.06.1975) народився у
Володимирівці Доманівського району, він — автор багатьох книг оповідань
та гуморесок, популярних одноактових та інших п’єс. Павло Ходченко
(15.01.1880-11.01.1967), український письменник, народився на хуторі
Лук’янівці Миколаївського району, жив у Миколаєві та Харкові, — автор
повістей, п’єс, роману, мемуарів про революційні події у нашому краї. У
1921—1972 рр. на залізничних станціях Копані, Горохівка, Грейгове,
Явкине, Водопій та у Миколаєві працював телеграфістом та бухгалтером
український прозаїк і драматург Павло Діброва (26.01.1882-29.07.1973).

У 1923 р. протягом півтора місяця в редакції газети «Красний Николаев»
працював і друкував свої вірші молодий російський поет Едуард Багрицький
(16.11.1895-16.02.1934), який завітав з Одеси.

Ще в 30-х роках активним учасником літературного процесу став
українських поет, критик, літературознавець Степан Крижанівський
(08.01.1911-2002), який народився в Новому Бузі, вчився у Миколаївському
інституті народної освіти, плідно працював як літературознавець і по
війні видав книжки мемуарів. Зокрема, автор ще встиг потримати в руках
свою мемуарну книгу «Спогад і сповідь з XX століття» [6].

Не обійшли письменників-земляків і смертельні фронти. Український поет
Арон Копштейн (18.03.1915-04.03.1940), який народився в Очакові, загинув
у війні, яку з загарбницькою метою розв’язав СРСР проти сусідньої
Фінляндії. А другий український поет Дмитро Надіїн (21.10.1907-1942),
який народився у Володимирівці Казанківського району і вчився у
Миколаївському інституті народної освіти, загинув у війні з німецьким
фашизмом. Перший був з єврейської сім’ї, а другий — з сім’ї місцевих
росіян, і обидва стали українськими поетами, любили Україну й українську
мову, і в роки відродження віддали свої таланти українській культурі
[7].

Під час фашистської окупації на Миколаївщині діяла розгалужена мережа
підпільної Організації українських націоналістів (ОУН). З серпня 1941 р.
головою Миколаївської міської адміністрації (цивільної влади) був
призначений Орест Масикевич (09.08.1911-08.10.1980) — поет, журналіст,
родом — буковинець, випускник Чернівецького університету, який на всі
відповідальні пости в місті поставив членів своєї організації. Метою
організації в усій Україні було переобрання цивільної влади в свої руки
як першої фази відновлення Української держави. Вдалося організувати
відновлення поруйнованого міста та налагодження нормального побуту,
влаштовували втечі полонених з концтабору. Редактором миколаївської
газети «Українська думка» був призначений молодий поет і журналіст
Василь Баранецький. Проте гестапо викрило організацію, в грудні
більшість її членів була заарештована й кинута до в’язниці, а після
допитів — розстріляна. Орест Масикевич дивом урятувався, дістався
рідного села на Буковині, але коли туди прийшла Радянська армія, його
схопили сталінські сатрапи, вислали до Москви, присудили до 15 літ
концтаборів у Казахстані. Після 10 років поневірянь, через інфаркт, його
звільнили. Жив у рідних краях (тоді ще — в межах Румунії), зміг видати
дві збірки поезій, а після смерті дружина видала книгу його поезій та
оповідань. Життя, варте роману [8:416-418].

Як бачимо з долі поета Ореста Масикевича, повоєння не принесло
послаблення ідеологічного тиску — навпаки, тоталітарна імперська система
скористалася народною перемогою над фашизмом для зміцнення своїх основ.
Нелегкий період відбудови господарства, міст і сіл супроводжувався
посиленим контролем на ідеологічному фронті, черговим голодомором
1946–1947 рр., новим заповненням тюрем та концтаборів, а в літературному
процесі — подальшим зміцненням соцреалізму, ідеологічного компартійного
контролю, перетворенням письменників на підручних компартії, а
літератури — на ілюстрацію виконання компартійних рішень. По війні
почалося нагнітання русифікації освіти, культури, господарства, всього
суспільного життя, тривала асиміляція українського народу. Згодом
компартія відверто оголосила мету: створення з усіх народів єдиного
совєтського народу з єдиною російською мовою та культурою. Нелюдський
комуністичний експеримент російської імперії під назвою Радянський Союз
тривав і ставав усе жорстокішим.

Частина письменників піддалася тому тиску, але були й борці з системою
(так звані дисиденти), і їх кидали в тюрми й табори. Більшість шукала
таких можливостей слова, які дозволяли висловлювати хоч якісь власні
думки, не забуваючи, що література — мистецтво слова. Тож доля
письменників України складалася по-різному.

Творчо насичене, але нелегке життя випало Олесеві Берднику
(25.12.1927-18.03.2003), який народився у селі Вавиловому Снігурівського
району. Відомий і по інших країнах письменник-фантаст, футуролог,
мислитель, шукач істини, він видав десятки книжок. Проте комуністична
система двічі засуджувала його як «ворога радянської влади». Покараного
на 15 літ неволі, його визволила лише смерть Сталіна. Став одним з
активних шістдесятників, кумиром молоді, організатором Української
Гельсинської групи для боротьби за демократію та національні права
рідного народу. Автор звернення до народу Росії з вимогою відмовитися
від колоніального володіння Україною. Надсилав звернення в ООН, до
держав світу — й був засуджений знову, книги його вилучали й палили. Тим
часом його роман «Зоряний корсар» був культовою книгою молоді. На хвилі
революційного відродження кінця 80-х років організував Українську
духовну республіку — товариство українців світу за відродження. Ця
громадська діяльність поставила його в ряд найвидатніших постатей
українського суспільства епохи української революції 1989-1992 рр., яка
привела до краху імперського Радянського Союзу і проголошення незалежної
держави України.

Щасливо, але вже за кордоном, склалася творча доля Юрія Бойка-Блохина
(25.03.1908-30.05.2002), який народився й жив на 1-й Слобідській у
Миколаєві й став видатним українським громадсько-політичним та
культурним діячем, літературознавцем, публіцистом, критиком, педагогом.
Учився у профтехшколі, в 1927 р. вступив до Миколаївського інституту
народної освіти (нині — університет ім. Василя Сухомлинського), де почав
дослідницьку роботу, написав «Історію України» за творами М.Аркаса та
М.Грушевського для учнів та вчителів шкіл, заснував молодіжну
організацію «Гарт юнаків», незабаром заборонену. Виключений з інституту,
зазнав репресій за сфабрикованою НКВС справою СВУ (Спілки визволення
України), тож під час війни вирішив емігрувати. У Мюнхені (Німеччина)
вивчав європейські мови, працював професором Мюнхенського та
Українського вільного університетів, був дійсним членом наукових
товариств, відзначений численними науковими титулами. Автор близько 200
наукових праць, спогадів про миколаївські роки життя, видав у Мюнхені
українською мовою 4-томник літературознавчих праць з історії української
та західноєвропейських літератур. Писав також публіцистику німецькою
мовою, статті з політико-філософських проблем. Активний громадський і
політичний діяч, був заступником Президента України у вигнанні, входив
до керівництва Організації українських націоналістів. Його праці
перекладені й видані багатьма слов’янськими, а також німецькою,
англійською, французькою, італійською мовами.

Серед письменників-фронтовиків, у чиїй творчості війна з фашизмом стала
однією з головних тем, виділяється Олександр Сизоненко, який народився
20.09.1923 в Новоолександрівці Баштанського району, а по війні працював
робітником на Чорноморському суднобудівному заводі, одночасно навчаючись
у Миколаївському педінституті. Тут почав літературну творчість, видавши
кілька книг оповідань та повістей, навіяних нашим рідним краєм, долями
наших земляків, а також роман «Корабели» (це слово утвердив саме
О.Сизоненко!). Переїхавши до Києва, тривалий час працював на кіностудії
ім. О.Довженка. Перлинами творчості земляка є роман «Білі хмари», де
постає образ нашого степу, та документальні, але й глибоко психологічні
оповідання з фронтових доріг, зокрема, «Зеєловські висоти». Тяжко
поранений, чудом виживши в тій страшній війні, О.Сизоненко присвятив
подвигу нашого народу тритомний роман-епопею «Степ», за який удостоєний
Державної премії України ім.Т.Шевченка. Як майстер новели, став
лауреатом премії ім.Ю.Яновського. Пише майстерні есе, присвячені митцям.
Видав роман-есе «Не вбиваймо своїх пророків», присвячений літературним
явищам сучасної української літератури.

Цікаво склалася доля письменника Миколи Вінграновського, уродженця
Богополя — одного з районів нинішнього Первомайська
(07.11.1936-26.05.2004). Доля подарувала йому знайомство й підтримку
самого О.Довженка, у якого вчився. Як актор потім зіграв роль солдата
Орлюка у фільмі Ю.Солнцевої «Повість полум’яних літ» (за О.Довженком).
Фільм мав нагороди на кількох міжнародних фестивалях, а в Каннах
(Франція) Миколі Вінграновському, виконавцеві ролі Орлюка — за кращу
чоловічу роль — присуджена золота медаль (як і одночасно, на цьому ж
фестивалі — відомому італійському акторові Марчелло Мастрояні). Рік
видання першої збірки М.Вінграновського «Атомні прелюди» (1962) став
початком нового етапу в нашій поезії: в задушливій атмосфері соцреалізму
почалась відома «відлига», і книжка нашого земляка означила: ось якою
має бути українська поезія! Звідтоді кожна збірка, а затим — і прозова
книжка земляка — подія в нашій літературі, й Державна премія України ім.
Т.Шевченка — достойна відзнака письменника. А ще — літературна премія
«Благовіст», премія Фундації Антоновичів (США). Оригінальністю письма
позначений його історичний роман «Наливайко». Неординарною є його книга
сценаріїв для фільмів з української історії «14 столиць України».
Творчість письменника Миколи Вінграновського — класика української
літератури XX століття. Значущість цієї постаті зростатиме, адже
М.Вінграновський — чи не найбільша творча особистість, яку дав наш край
за всю свою історію.

1984 року Державна премія ім. Т.Шевченка, разом з М.Вінграновським та
О.Сизоненком, була присуджена й ще одному (відразу — троє
лауреатів-земляків!) уродженцеві нашого краю — поетові Леоніду
Вишеславському (18.03.1914-26.12.2002). У рідному Миколаєві він провів
дитинство, був на фронті кореспондентом, але його долею стала поезія.
Писав російською мовою. За збірку поезій «Близкая звезда» відзначений
Шевченківською премією, але постійно в його творчості лунали українські
мотиви, звуки рідної землі, постійно тривала духовна подорож шляхами
українського філософа Г.Сковороди. 90-і роки життя і творчості поета
позначені його зверненням до української мови: «Був я довго радянським
поетом, називався російським поетом, та назвавсь українським навік» [7].

Поет і археолог в одній особі — це поєднання природне, хоча Борисові
Мозолевському та дорога випала нелегкою. Народився в Миколаївці
(04.02.1936-13.09.1993) Веселинівського району, вчився в рідному селі та
Веселиновому, потім в авіаційному училищі, служив в авіації, але доля
покликала на землю — перемогла археологія, степові світанки й розкопки
скіфських курганів. Став знаменитим на весь світ як відкривач у Товстій
Могилі на Дніпропетровщині шедевра світового мистецтва наших предків —
золотої царської пекторалі. Осмислив наше скіфське минуле і в науковому
томі «Товста могила», і в популярній книзі «Скіфський степ», і в
збірниках поезій та поем, в яких переплітаються історія й сучасність
[7].

Після війни склалася традиція: чимало (власне, більшість) уродженців
нашого краю прагнуло до Києва, аби бути у центрі культурних та
громадських чи політичних подій, а також ближче до видавництв, газет та
журналів, що, врешті, природньо. Згадані вище письменники стали киянами,
тож назвемо й решту літераторів такої долі. Відомий український
поет-гуморист та сатирик Павло Глазовий (30.08.1992-31.10.2004), мабуть,
найпопулярніший в Україні у цьому жанрі, народився в селі Новоскелеватці
Казанківського району. Вчився в Київському педінституті й залишився там
на журналістській роботі. Тривалий час був заступником головного
редактора журналу «Перець». Відзначений преміями ім. Остапа Вишні та
Петра Сагайдачного. Автор багатьох і невеликих, і об’ємних книг віршів,
які дошкульно й смішно малюють нашу дійсність.

Анатолій Качан — родом із Гур’ївки над Бугом, що в Новоодеському районі
(16.01.1942), дитинство пройшло в сусідньому Новопетрівському, а після
Одеського університету спізнав учительської та журналістської й
видавничої праці. Пишучи поезії для дітей, став співробітником дитячих
журналів у Києві, одним із засновників журналу «Соняшник». Його поезія
органічно виросла з Прибужжя та Причорномор’я, вона сповнена дивами
дитячого фольклору та ігрового духу. Він є лауреатом літературних премій
ім. Лесі Українки, ім. Миколи Трублаїні та ім. Віктора Близнеця «Звук
павутинки».

А головним редактором поважного літературного журналу «Вітчизна»
звіддавна є прозаїк Олександр Глушко, який народився 14.08.1938 р. на
Кінбурнській косі, в селі Покровці Очаківського району. А ще він
працював у газеті «Південна правда» й п’ять років був редактором
молодіжної газети Миколаївщини «Ленінське плем’я». Як кандидат
філологічних наук, викладає в Інституті журналістики. Він є автором
книги оповідань та двох історичних романів («Кінбурн» та «Стрибок
тарпана»), присвячених подіям кінця XVIII ст. у нашому краї.

Поет Андрій Ярмульський (29.01.1934 — лютий 1996) народився на
Первомайщині, в селі Чаусове-2, вчився й працював у кількох краях, але
таки осів у Києві. Збірки його поезій наснажені синівською любов’ю.
Постійно гостював у мами й почав писати відразу два романи, але
невблаганна хвороба підкосила його завчасно.

Народившись у Молдові (м. Дубоссари) 24.07.1967 р., в Очакові росли й
училися у школах № 1, 2 й 3 українські прозаїки й видавці, брати
Капранови — Дмитро та Віталій. Закінчивши Московський енергетичний
інститут, видавали у Москві журнал української фантастики «Брати» й
гумористичну українську газету «Тринди-Ринди». У 1998 р. повернулися в
Україну, заснували у Києві видавництво «Зелений Пес», конкурс сучасної
української прози «Золотий Бабай», видають серії фантастики, детективів,
підліткових романів. Уже втретє (2004) вийшли їхні трилер для чоловіків
та любовний роман для жінок в одній книзі під назвою «Кобзар 2000», а
також магічний детектив «Приворотне зілля» (2004).

Поетеса Лілія Золотоноша народилася у Єланці, вчилася у Єланецькій
середній школі. Нині живе у Києві, видала кілька поетичних збірок.

На журналістській роботі в Києві працював поет та кіносценарист із
Врадіївки Анатолій Логвиненко-Славута (24.02.1937). Поет Леонід Федорук
(25.12.1938) із Вознесенська був журналістом у Дніпропетровську, але
нині теж у Києві. А поет Анатолій Жикол (13.07.1949), родом із села
Бобрик Врадіївського району, є заступником головного редактора
столичного журналу «Київ».

Прозаїк Володимир Васильєв народився 08.08.1967 р. у Миколаєві, тут
учився у школі та профтехучилищі, захопився фантастикою. З 1991 р.
постійно продукує фантастичні романи для масового читача, живе у Москві.

Чимало письменників — вихідців із нашого краю — живе і працює в різних
областях України. Поета Станіслава Конака (06.12.1937), який народився в
Братському й там працював у районній газеті, життя привело до різних
міст, але врешті він став одеським журналістом. Поет Микола Палієнко
(03.10.1944) родом із Семенівки Арбузинського району вчився в Одеському
університеті й теж став мешканцем Одеси. Поет і прозаїк Віталій Колодій
народився 19.01.1939 р. в Первомайську, працював в Одесі журналістом,
затим осів у Чернівцях, теж журналістом.

gd!

Похожие записи