Реферат

на тему:

Під тягарем камінного хреста. (за творчістю Василя Стефаника)

Коли йдеться про життя й творчість видатного самобутнього українського
письменника кінця XIX — початку XX ст., одразу пригадуються слова Івана
Франка, який зазначав: «Може, найбільший артист, який появився у нас від
часу Шевченка. Стефаник — абсолютний пан форми… Його нариси, як
найкращі пісні, в котрих нема жодної риторики, ані сентиментальності,
тільки… дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії» Цими
словами визначив Франко місце Стефаника в українській літературі,
називаючи його, окрім того, «правдивим артистом з божої ласки, яким.,
можемо повеличатися перед світом».

Письменницька слава Стефаника була важка, мов камінь у покутській землі,
важко давалася, однак лишала по собі благодатну ріллю європейського
письменства. Так, саме європейського, адже писав про покутського
новеліста один із найбільш відомих модерних письменників кінця XIX —
початку XX ст., близький друг Василя Стефаника Станіслав Пшибишевський:
«Я прочитав його — і те, що я прочитав, було для мене ревеляцією
величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був
зчудований відкриттям, яке я зробив… Полюбив я його надзвичайно»

14 травня 1871 р. почалася його дорога. І пройшов він її, як ревний
хлібороб, узявши до рук замість чепіг перо, а по собі залишив люту
кривавицю — біля семи десятків новел. Писав мало, а написав багато, бо
створене ним — велике й величне.

Народився Василь Стефаник на Покутті, у с. Русові нинішньої
Іване-Франківської області. Батько письменника, Семен Стефаник, був
людиною крутої вдачі та вважав, що «земля — це спосіб до всього. Вона
дасть… владу і честь, хоч в тому змаганні від непосильної пращ
повмирають рідні діти та жінка. .» Мати письменника Оксана була дуже
доброю жінкою й завжди хотіла, щоб її улюблений син був біля неї.
По-жіночому безоглядно любила сина, болісно переживала всі невдачі на
його шляху. З дитинства й до глибокої старості нікого Стефаник так не
любив і ні за ким так не тужив, як за рідною матінкою, яка все життя
«лебеділа» коло нього.

Батько хотів бачити сина лікарем, адвокатом або чиновником, тому віддав
Василя до початкової школи в Русові, а потом — до виділової в містечку
Синятин, яку хлопець закінчив 1883 р. Потім було навчання в Коломийській
(1883—1889 pp.) та Дрогобицькій (1890—1892 pp.) гімназіях На час
навчання в Коломийській гімназії припадають перші творчі спроби
письменника — ліричні вірші 3 Коломийської гімназії його виключили за
політичну діяльність — участь у таємному учнівському товаристві, у якому
гімназисти знайомилися з прогресивними ідеями: читали заборонені книжки
Шевченка, Франка, Успенського, Енгельса.

Упродовж 1892—1900 pp. Стефаник. виконуючи волю батька, навчався на
медичному факультеті Краківського університету, який так і не закінчив
через заняття літературою та політичну діяльність. У травні 1894 р. на
Шевченківському вечорі Стефаник познайомився з подружжям Морачевських Це
знайомство допомогло письменнику знайти себе у творчості, «вийти з ліса
напрямів літературних, котрі…кожний тягнув у свій бік» Морачевський
був не тільки біологом, він добре розумівся на літературі, тож не
зауважити самородка в попелі просто не міг. Відчувши рідкісний талант
Стефаника, він увів його у світ європейської літератури, у коло
культурної еліти Кракова, познайомив з польськими письменниками: Я.
Каспровичем, С Виспянським, К Тетмаєром, С Бжозов-ським, В. Орканом,
лідером модерністичного напрямку «Молода Польща», С. Пшибишевським, який
перекладав новели Стефаника та писав про нього у польських і німецьких
часописах Вацлав Морачевський помітив письменницький хист у листах
Стефаника: чимало з них містили перші ескізи до майбутніх поезій у прозі
та новел.

«Моя література — в моїх листах», — сказав Стефаник у приватній розмові
аж по світовій війні, і це правда. Писання листів для Стефаника було
генеральної пробою до творчого піднесення. Його талант ріс і міцнів лише
в тіні, на очах найближчих приятелів, а не на очах широкої публіки, як
це було з багатьма письменниками. Зрозуміло, чому він одразу став перед
читачем і критикою як зрілий письменник з яскраво виявленим творчим
обличчям Водночас листи, Стефаника розкривають його творчу лабораторію
Ми бачимо, як з кожним листом його слово міцніє, як усе еластичніше та
різкіше він схоплює тему, як його фрази поступово стають музикальнішими.
Листи Стефаника дають деяке поняття про те, яку велику й важку роботу
проробив письменник, доки його талант остаточно відшліфувався.

Шліфувався талант молодого письменника не тільки в листах, але й у
поезіях у прозі, що були даниною тогочасній моді. Стефаник-поет
створював їх до 1897 p., а потім намагався видати збірку «маленьких
образочків» під назвою «З осени», з якої залишилися лише дев’ять поезій.

У 1870—1901 pp. Стефаник написав дві третини своїх новел, а також цінне
своїм мистецьким рівнем листування. Тепер техніка письма Стефаника
відома: пишучи свої новели, він гарячкував, він глибоко переживав дії
своїх героїв і зливався з ними до того ступеня, що писав не про них, а
про себе У цьому йому допомагали і його селянське походження, і його
селянська психіка, якої не встигло і не змогло знищити з його
індивідуальності майже двадцятилітнє перебування у містах і містечках.

1897 р. в Чернівецькому двотижневику «Праця» вперше було надруковано сім
новел Стефаника, і одразу він став широко знаним українським
письменником. Спадщина письменника — це книги новел «Синя книжечка»
(1899 p.), «Камінний хрест» (1900 p.), «Дорога» (1901 p.), «Моє слово»
(1905 p.), «Земля» (1926 р.) та ще кілька творів, не виданих окремою
збіркою за життя автора.

Кожна новела Василя Стефаника проймає пекучою, як вогонь, думкою, і нема
жодної такої, яка б не краяла серце; нема в автора жодної новели,
витвореної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя самого
письменника, або близько знаних людей.

Зіткнувши в новелі «Палій» двох людей із сильними характерами, але
різного соціального стану, Стефаник силою художніх образів дає сучасному
читачеві зрозуміти й пережити душею ті настрої, що склалися в галицькому
селі перед революційними виступами народу на початку XX ст. Симпатії
автора на боці наймита Федора, який починає бачити, що скрізь «багач за
столом, а наймит коло порога». Уперше зривається Федір під час «вільних
виборів» до австрійського парламенту: не стерпів удару Курочки в лице,
постали за Федора наймити, і «потекла кров». Ці «вільні вибори» — просто
знущання з народу. Навіть жандарми, які були поруч, сміялися з того
«маскараду», «як коли б мали перед собою дитячу забавку». Таким чином
підходити до розв’язання складних проблем може тільки Стефаник — людина
революційно-демократичного світогляду.

Залишилось усього кілька перших поезій, характерними рисами яких є
впливи символізму та поєднання містичної філософії з пейзажною лірикою.
Ці твори започаткували перший період у творчості Стефаника (1896—1901
pp.), адже ще до виходу «Синьої книжечки», що принесла автору велику
славу, 1897 р. у чернівецькій газеті «Праця» з’явилися перші публікації
його новел і одразу стали дуже популярними. У Польщі в цей час
заговорили про Стефаника як про «геніального русина». Одна за одною
виходять збірки його новел і їх переклади.

Від 1908 р. до 1918 р. Стефаник був послом австрійського парламенту від
радикальної партії, дуже пильно виконуючи свої обов’язки посла на
Покутті. Перша світова війна залишила глибокий слід у житті та творчості
письменника. Пережите під час війни та щира атмосфера спілкування з
близькими друзями після вимушеного п’ятнадцятирічного мовчання повернули
Стефаника до творчості. Новелою «Діточа пригода» (1916 р.) розпочався
другий період творчості Василя Стефаника.

Чимало у Василя Стефаника новел про дітей. їхня доля, як і майбутнє
рідного народу, дуже хвилювала його. Діти з «Новини» — це «мерці», їх
приреченість така ж очевидна, як і доля батька — Грицька Летючого.
Трагізм тут не тільки у вбивстві батьком дочки, айв усвідомленні того,
що смерть легша за життя. «Кленові листки» — твір про дітей без
дитинства. У героя новели наймита Івана «страшна любов до дітей». Ця
«страшна любов» розвіє їх, як кленові листочки, по далекій невідомій
Канаді, аби тільки вони лишилися жити. Наймит Іван усе життя проводить у
роботі: від його праці пан такий гладкий, «що муха по нім не полізе»,
він косить його лани, забуваючи про себе та про дітей, а вони ростуть,
«як щенята коло голої кістки». В оповіданні вчувається тужний спів
Стефаника про страчене дитинство, як народна пісня про кленові листочки
— символ тяжкого життя сиріт.

У новелі «Катруся» дівчинка — єдина донька в батьків — своєю
хворобливістю доводить їх до розпачу. їй потрібні молоко, білий хліб, а
вдома цього немає: усі «в’януть на бараболі», батько впадає в такий
відчай, що проклинає дружину та дочку, бажає їм обом найшвидшої смерті,
аби разом збутися й поховати обох.

Уся повоєнна творчість Стефаника — це голосний протест проти польського
свавілля, протест, закований у мистецьке слово. Він оспівує героїчну
боротьбу Західної України проти польської навали, описує тугу народу за
своєю державністю. У цих нових новелах сила слова письменника ще більше
зміцніла. Його ставлення до власної творчості стає більш критичним.
Слово Стефаника стає коротшим, щораз жорсткішим, наче він хоче швидше
викинути із серця всю силу, весь біль, що зібралися в ньому за багато
років мовчання.

Відчувши під час світової війни, що український селянин стає опорою
нації в боротьбі за державність, Стефаник підняв образи селян до
загальнонаціональних поетичних символів і усвідомив себе поетом цілої
нації. Уперше у творчості письменника з’являються образи новітніх
інтелігентів, які «співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до
простого народу, і народ до них прилип коло них цвів: збирався їх
розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в
палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися»

Трагедія особистого життя та суспільний гніт розривали вразливе серце
письменника 3 нього вибухали гнів і пристрасть, натхненна пісня й
розважливий роздум, синівська любов до матері-землі та спопеляюча
ненависть до зла. Він пішов до людей, «бо тота дорога була єго судьбою.
любив свою дорогу над все.. » Кожна його новела — це картина трагедії
селянського життя трагедії разючої бідності, безнадійної самотності,
невимовної туги від розлуки з рідною землею; світ, повний смутку й
водночас несказанної краси та любові до людини входить у серце читача й
не дає спокою.

Кожен твір Стефаника — це творча праця, згусток нервів, трагедія душі,
вистраждана в слові. За словами самого автора, він брав тему у свою
кріпку хлопську жменю й витискав з неї всю воду. Примарами минулого
постають перед очима його герої. Усі вони, за словами Марка Черемшини,
або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або
безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Від розпуки вони
неспроможні висловити те, що відчувають, але читач чує ті невимовлені,
застиглі в горлі слова. У новелах Василя Стефаника герої виписані
недомовленими словами, і ці недомовлені слова звучать тяжким стогоном.

«Марія» була написана 1917 р. та присвячена Івану Франку. Тоді ж
Стефаник повернувся до рідного Русова, посивілий і постарілий Воєнні
переживання, журба за дітьми, які весь час залишалися в прифронтовій
смузі, відновлення творчої діяльності не давали письменникові спокою.
Стефаник продовжує писати. За словами Михайлини Коцюбинської,
«Стефаникові творчі муки — це щось більше, ніж класичні муки слова, так
добре відомі поетам. Вони пов’язані не стільки з обтісуванням,
оформленням, переборенням матеріалу, скільки з повнотою входження в цей
матеріал, як у життя, з автентичністю переживання Стефаник не вмів
послуговуватися художньою умовністю, як панцирем Те, про що писав,
переживав щоразу заново. Чесно. Вповні. Не шкодуючи себе.. » Іван Труш
писав: «Новели Стефаника настільки оригінальні, що читач мусив би
переконатися, що творча сила літератури українського народу, як і його
душа, є наскрізь індивідуальні і відрізняються від усього того, що нам
дає Європа»

Європейський імпресіоніст Едвард Мунк писав: «Я малюю не те, що бачу,
але те, що я уздрів». Те саме стосується творчості Василя Стефаника. Він
вилучив зі змісту своїх творів усе несуттєве, побічне, декоративне,
описове, залишаючи самі оголені явища та факти. Автор переборював
зовнішність, проникав крізь неї і словом оформлював внутрішні стани
людської душі. Експресіонізм хотів показати людину та весь земний світ
такими, якими вони є насправді, неприкрашеними та змученими
протиріччями, висвітлити глибинну сутність буття, зробити видимим
невидиме, що знаходиться по той бік речей. Французький дослідник Чарлз
Л. Гінд пише: «Коли хтось кинув камінь у ставок, то це його експресія. А
рух каменя викликав хвилі поширеними колами, що порушили поверхню води.
Приплив порушеної води стривожив і порушив прибережні трави і квіти.
Таким чином через експресію настало спілкування з усім оточенням, зі
світом і космосом».

Прикладів такого світовідчування можна знайти багато у творах Василя
Стефаника. Наприклад, у його оповіданні «Камінний хрест» є образ
спілкування з оточенням. Так само, як камінь, кинутий у ставок,
тривожить усе довкілля, у цьому творі Іван з конем і возом під час
роботи «лишали за собою сліди коліс копит і широчезних п’ят Іванових»,
зрушуючи та тривожачи довкілля, бо «придорожне зілля і бадилля
гойдалося. вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на її
сліди» Важливе тут ще й те, що колеса, кінські копита та п’яти Івана
творять єдність своєю експресивною дією руху, залишаючи сліди. Цей
злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, з’єднується з ним v
цілість, бо порушене тим рухом зілля повернулося рухом до слідів коліс,
копит і п’ят, скидаючи на них росу Коло замкнулося у взаємній внутрішній
комунікації

Новелу «Камінний хрест» було написано на початку 1899 р і тоді ж таки
надруковано в «Літературно-науковому віснику» Прототипом Івана Дідуха
був русівський селянин, який листувався зі Стефаником після виїзду до
Канади Камінний хрест, який поставив Дідух, ше й досі стоїть у Русові.

В оповіданні — єдність з усією землею та космосом, викликана
динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Тут влучно
вжитими активними дієсловами показаний внутрішній рух і закрите в колі
взаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло
разом сонце «далеко на ниви». Але лише його тінь виглядала Як тінь
велетня, бо він був тим елементом, який оживляє все навколо себе.
Спочатку ожив горб, бо він «зібгав у дугу» постать Івана, він «їсть
сонце» та «п’є дощ», тому мусить родити хліб -Задарма не можна жити,
тому горб має працювати — родити хліб, і Іван повинен працювати,
збираючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тут відбувається об’єднання
протиріч зігнута в дугу до землі постать Івана об’єднується з його
тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, яка є його
працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тінь
просувається далеко по нивах і, заслонивши їм сонце, також їх тривожить.
Іван — велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об’єднує його в
одну нерозривну цілість.

Виїзд до чужої країни — Канади — розірвав у його душі цей зв’язок
єдності зі світом Автор пригадував в останні роки життя: «Він дуже не
хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не
давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше.
Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола
нього, і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться»

«Камінний хрест» — це воздвигнутий рукою та словом письменника величний
пам’ятник людським стражданням. Велика туга лягла йому на душу, йому
здавалося, що життя його покинуло, бо він «каменів». Василь Стефаник
часто вживає у своїх творах образ каменя для позначення омертвілої душі.
Письменник знову використовує засіб перенесення стану людської душі на
мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, — камінь, який вода викинула
на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає його до чужої
країни: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з
води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і
бездушний… Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і
заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що
не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега
на воду, як на втрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той
камінь на воду»

Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, уміти господарювати, любити
працю на землі понад усе — і не мати можливості з’їсти шматок хліба,
прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим9 Батькові несила
спостерігати повільну мученицьку смерть своїх голодних діточок — і він,
бажаючи полегшити їхні страждання, топить меншу дитину, а старшу не
зміг, бо почала проситися Злочинець? Хто? Трагічним видається образ
Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне «роб та й роб» Старе
дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван Він хоронить себе та
дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею

Значення образу каменя нам уже відоме Сполученням протиріч у багато
площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана.
Можна припустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що
зв’язувала його з рідною землею. Його інтуїтивне пізнання цієї істини
письменник знову об’єктивізує, переносить його на опис зовнішніх явищ
природи бесіда розліталася. «як нагнилі дерева в старім лісі», а слова
«співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках
у них. але в горлі мозолі понаростали» Ще більше «Йдуть слова тих
співачок, як жовте листя, що вітер гонить по замерзлій землі, а воно
раз-на-раз зупиняється на кожнім ярочку і дрижить перед тими берегами,
як перед смертю».

Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовної кризи через
розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль у душі
Івана Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такими
образами його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, « що повисла
над селом» Хата втратила свою оптичну властивість реального об’єкта й
перетворилася на суб’єктивний, душевний стан Івана, набуваючи вигляду
дощу, який висить над селом Таке перенесення ознак об’єктів на суб’єкти
та навпаки, щоб об’єднати їх знову в образах, що сприймаються чуттєво,
наповнює всі твори Стефаника.

Дослідники експресіонізму називають цей метод творчості «дереалізацією»,
тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей і явищ, щоб вони в
зміненій формі знову стали доступними нашому емпіричному та смисловому
сприйняттю Таким чином вони матеріалізують чи персоніфікують внутрішній
світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винести його сутність на
поверхню видимого Так експресіоністи досягали надчасовоі та
надпросторовоі єдності, поєднання об’єкта із суб’єктом. Така творчість
звільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє в
реалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів
«дереалізовані» образи.

Приваблює Стефаник своєрідністю та великою силою мови своїх творів вони
написані покутським діалектом, у якому нетерплячий читач іноді не помі
чає особливої чарівності Стефаник сам інколи жалкував, що писав
діалектом, усе настійніше говорив про потребу «ломити кордон не лиш той,
що на географічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у
житті». Стефаник дозволяв Борису Грінченку правити мову його творів, а
пізніше писав видавцям на Велику Україну, що «лаяти за поправлення
тексту» не буде й що взагалі діалектна мова творів ріже йому очі.
Письменник боровся за возз’єднання свого народу, був прихильником єдиної
літературної мови Літературною мовою за тих умов Стефаник не зміг би з
такою експресією сказати все те, що він сказав покутською говіркою.
Короткі та місткі речення автора не мають жодного зайвого слова,
письменник перетворював власну душу на кузню, у якій кував «чистий метал
людського слова й єго любові», незважаючи на те. що в цій кузні ллється
піт, залишаються живі шматки руди, а сам він не може дихати «в червонім
полум’ї огню».

Історія життя Василя Стефаника в найзагальніших рисах відтворює долю
українського галицького селянства. Характер творчості письменника можна
зрозуміти, лише знаючи його життя нелегку селянську долю, повну змагань
за краще майбутнє народу, свій народ він любив по-синівськи все життя І
Стефаник будив свій народ він тужи в над його долею, хотів бачити
селянство, «мужика» й вільним, і освіченим, а не масою підневільних,
забитих працею хліборобів Поетом мужицької розпуки, селянським
Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини. борцем проти
соціального й національного гніту, володарем селянських дум називають
Василя Стефаника і чим більш поетичніші епітети стоять поряд з його
іменем, тим зрозумілішим стає, що сутність, зміст цього неповторного
таланту, цього особистого життя з високим громадським прикладом можна
передати тільки таки ми словами «Він великий син свого народу».

Селяни навчили Стефаника не боятися смерті, традиції роду наділили
учнівською сприйнятливістю, а прагнення до злиття л своїми героями,
«засідання у їхніх душах, муки їхніми муками, ролі у драмі їх життя»
вимагало від письменника адекватності. Як і його герої, Стефаник мусив
відкинути те, чим коротко й сильно жив і що його страшно виснажило й
змусило в самому розквіті творчих сил полишити перо.

Похожие записи