Реферат на тему:

Перекладацька діяльність І.Франка

Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для
кожного народу являються важливим культурним чинником, даючи можливість
широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу,
що в інших краях у різних часах причинялися до ширення просвіти та
підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важливих і
впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи
від римлян, належали до підвалин власного письменства.

На протязі ХІХ століття свого розвою нове українське письменство, крім
визначних творців, придбало собі досить поважний ряд перекладачів, серед
яких годиться назвати С.Руданського, П.Куліша, П.Ніщинського,
Т.Шевченка, І.Франка, М.Старицького, П.Грабовського.

Іванові Яковичу Франкові належить найпочесніше право представляти
Україну в “галереї найвищих інтелектуальних досягнень” народів світу.
Віддаючи престол національного генія України поету з ласки Божої
Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених
та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у
різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у
становленні української нації.

Як зазначають дослідники, І.Франко – один з небагатьох у світі авторів,
який вільно писав трьома мовами (українською, польською, німецькою), а
перекладав із 14 мов.

Освіта Івана Франка грунтувалася на багатствах світової культури, і в
першу чергу, античної греко-римської цивілізації, які традиційно входили
до навчальних програм класичних гімназій та університетів. Переклади з
літератур народів світу посідають у його спадщині таке саме поважне
місце, як і особиста оригінальна творчість: «…я почував себе до
обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові… От тим я
старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і
знайомити інших з його життям»’.

Ще в університеті (1876) Франко задумав видавати бібліотеку шедеврів
світової літератури. Втіленням його задуму стала «Дрібна бібліотека», в
якій він публікував кращі твори світової літератури: «Пастку» Е.Золя,
«Каїна» Дж.Байрона, вірші Г.Гайне, Й.-В.Гете, Томаса Гуда, П.-Б.Шеллі,
М.Лермонтова, Гервега, Фрейліграта та ін. Надзвичайно багато
перекладених творів Франко-видавець опублікував у журналах «Друг»,
«Громадський друг», «Світ», «Народ», «Літературно-науковий вісник»,
«Житє і слово», «Зоря».

Ще й сьогодні вражає широта інтересів поета і його перекладацької
творчості. Вона охоплює фольклор різних народів (староруську епіку,
чеські, болгарські, сербо-хорватські народні пісні, старошотландські,
староанглійські, старонорвезькі балади, староісландські пісні й балади,
іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі,
китайські, єврейські народні пісні, санскритський епос, вавилонські
гімни, біблійні легенди), старогрецьку і римську літератури, літератури
слов’янських народів (російську, польську, чеську, словацьку, сербську),
літератури австрійську, англійську, австралійську, французьку, угорську,
американську, німецьку, швейцарську, італійську, норвезьку тощо. Серед
авторів, твори яких Франко перекладав, є Шекспір, Дайте, Джордано Бруно,
Берне, Байрон, Шеллі, Кальдерон, Ібсен, Лессінг, Шіллер, Гете, Гайне,
Гельдерлін, Марк Твен, Золя, Доде, А.Франс, Гюго, Верлен, Ракоші,
Міцкевич, Неруда, Пушкін, Лєрмонтов, Салтиков-Щедрін, Некрасов, Лаза
Лазаревич. Само Халупка та багато інших.

Особливе місце в літературознавчій та перекладацькій творчості Франка
посідає антична (старогрецька і римська) література.

Це було зумовлено не тільки класичною освітою Ї.Франка, але, насамперед,
його розумінням виняткової ролі античної культури в історії розвитку
європейської. В 1912 році Франко писав: «Скільки скористали
західноєвропейські народи: французи, німці, англійці та італійці з
перекладів творів грецької та римської старовини, це відомо кожному, хто
лиш трохи займався літературною та культурною історією тих народів.
Золотий вік польського національного письменства в XVI cm., може,
найяркіше характеризується численними перекладами творів італійського
письменства епохи Відродження. І в великоруському письменстві на початку
нової доби його національного розвою поруч з іменами Пушкіна, Гоголя,
Лєрмонтова стоять імена Гнєдича, що переклав «Іліаду», та Жуковського,
що, між іншими, переклав також «Одіссею». Перекладаючи античних авторів,
досліджуючи і пропагуючи їх творчість, І.Франко, поза всяким сумнівом,
щиро прагнув, щоб і його народ скористав із античної культури.

Можна стверджувати, що античність певною мірою допомогла Франкові
виробити поетичну техніку і заохотила його до занять поезією: в 1873 p.,
навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко створив польською мовою
віршовану драму «Югурта» за твором римського історика Саллюстія
«Югуртинська війна». Крім того, він написав віршем фрагмент драми «Ромул
і Рем», віршований «Переказ про прибуття Енея до Італії», перекладав
поезії грецьких і римських поетів Софокла, Гомера, Анакреонта, Горація,
Овідія. Про дрогобицькі часи Франко згодом згадуватиме в передмові до
збірки «В поті чола»: «Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили
на мене сильне враження, а так само Біблія, котру я читав почасти в
старослов’янськім, а почасти в польськім тексті. І я почав дещо
перекладати з цих авторів. Виїжджаючи з Дрогобича (1875 p.), я взяв з
собою кілька книжок, записаних своїми роботами. Були там і оригінальні
складання […], але головно були переклади: «Антігона» і «Електра»
Софокла і дві пісні «Одіссеї». У передмові до «Петріїв і Довбущуків»
Франко так згадує про своє захоплення античністю у гімназії: «У Вищій
гімназії попри досить багату позашкільну лектуру я писав також багато
віршами і прозою. Між іншим, переповів я віршами початкову історію Риму
до часів Тулія Гостїлїя […] Мабуть, у п’ятій або шостій клясі я, крім
різних драматичних планів, писав по-польськи віршовану драму «Югурта» як
шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми «Ромул
і Рем» німецькими віршами як шкільну задачу для професора Рішко».

У Львівському університеті І.Франко продовжував працювати над
перекладами античних авторів і дослідженням їх творчості. Зберігся його
семінарський реферат «Лукіан і його епоха», написаний у першій половині
1877 року.

При житті І.Франко опублікував небагато своїх перекладів з античних
творів. Зокрема, в 1883 році побачив світ переклад поезії Вергілія
«Граматика» («Моретум») разом із статтею «Про життя і творчість
Вергілія» в книзі «Переводи і наслідування Осипа Шухевича» і два гімни
хору з драми Софокла «Антігона» у журналі «Зоря». В 1894 році І.Франко
видрукував спочатку в журналі «Житє і слово», а потім окремим виданням
переклад драми Софокла «Едіп-цар», а в підручнику К.Лучаківського «Взори
поезії і прози для п’ятої класи…» — 6 поезій Горація (три оди, дві
сатири, одне послання) і уривки з двох од Піндара. В 1909 р. був
опублікований переклад казки про Амура і Псіхею з роману Апулея
«Метаморфози, або Золотий осел» у серії «Універсальна бібліотека». В
1913 році побачила світ у Львові наукова розвідка І.Франка про
старогрецьких поетів Алкея і Сапфо, яку він наповнив своїми перекладами
їх поезії.

Решту перекладів Франка з античних авторів довго залишалися в рукописах.
Частина з них уперше була опублікована лише 1962 р. Це, головно,
переклади останніх років життя І.Франка. Дати їх створення відомі: поет
акуратно вказував їх у кінці перекладів, після чого майже завжди давав і
коротку наукову розвідку про автора. Так, у 1913 р. І.Франко переклав
«Теогонію», «Щит Геракла» та «Діла і дні» Гесіода і написав наукове
дослідження «Гесіод і його твори». Тоді ж були перекладені сім міміямбів
Геронда. Найбільшу кількість перекладів І.Франка датовано 1914— 1915
роками. Серед них знаходимо уривки з комедій Арістофана «Хмари» і
«Жаби», п’ять ідилій Феокріта, епілій Мусея «Геро і Леандер», уривок із
поеми Лукреція «Про природу речей», так звану Орфеєву поему про
аргонавтів, 34 гомерівські гімни і 16 гомерових епіграм із втраченої
праці Геродота «Про життя Гомера», пародійну поему «Війна жаб із
мишами».

У 1915 р. І.Франко написав три ґрунтовні наукові дослідження з античної
літератури, в яких помістив і власні переклади творів досліджуваних
авторів. Одна з цих праць називається «Овідій у Томіді (м.Томи)» і
розповідає про життя і творчість Овідія на причорноморському засланні.
Сюди ввійшли переклади повних творів і фрагментів із «Скорботних
пісень», «Послань із Понту» та з поеми «Ібіс”. Переклади “Прощання”,
“Невірному другові”, “Ібіс”, “Трістя”, “Екс понто” Овідія вважаються
одними з найкращих і правильними. За них І. Франко отримав одне з перших
місць серед українських перекладачів.

Переклад “Овідій у Томіді” був написаний між 25.03 і 8.05.1915 р., коли
І.Франко лежав прикутий смертельною хворобою. Він є не тільки дуже
детальним, але також цілком зрозумілим. В одній із своїх заміток Франко
писав про свої переклади: “Перекладаю тільки такі здобутки з іноземних
літератур, які читаючи, маю відчуття, що відкривається переді мною новий
світ думок або поетичних образів. Хотілося би також своїми перекладами
викликати такі ж самі враження у своїх читачів”. Безперечно, йому це
цілковито вдається.

І.Франко є не тільки перекладачем, але також співавтором, на що вказує
переклад “Овідій у Томіді”. Винятковими є “Ібіс”, “Трістя”, “Екс понто”,
переклади яких Франко створив по-новому. Вони представляють сумне життя
Овідія на засланні. Передує їм “Автобіографічна елегія”, наступним дає
поет опис місця вигнання, показує переживання і пригоди Овідія в
далекому краї, зрештою збирає докупи розкидані відомості про варварів,
серед яких той жив. У кінці перекладу “Ібіса”, який Франко назва “помста
поета”, знаходимо давні згадки про причину заслання, які в будь-який
спосіб відхиляють сторінки таємниці. Свої тлумачення перекладач
переплітає з власними зауваженнями. Замість наукового доведення Франко
подає пояснення в поетичній формі. Ці тлумачення стисло сполучаються з
поезією Овідія в одне ціле, створюючи разом новий твір, який має
характер поетичного і біографічного роману.

Це дослідження і сьогодні залишається цінним внеском у класичну
філологію. Другою є розвідка «Грецькі пародисти» з перекладом
«Атгацького обіду» Матрона та уривків із творів інших пародистів, а
третьою — «Дещо про Орфея і приписувані йому твори», що теж залишається
актуальною.

У травні-серпні 1915 р. Франко підготував величезну антологію поезій
«Вибір із старогрецьких поетів», до якої ввійшло понад 230 перекладів і
переспівів, усього близько 7000 поетичних рядків. На сьогодні з них
опубліковано в 9-му томі зібрання творів у 50-ти томах 209 поезій 64
поетів, 13 поезій безіменних авторів і одна народна пісня. У збірку,
зокрема, ввійшли 8 віршів Сапфо, 12 — Солона, 5 — Симоніда Кеоського, 8
— Платона Афінянина, 9 — Носсіяди Локріянки, 11 — Аніти Тегеянки, 16 —
Мелеагра Гадарця та ін. Значення цієї збірки для української літератури
переоцінити важко.

Античність була не тільки предметом захоплення, дослідження і
перекладацької діяльності 1.Франка, вона справила суттєвий вплив і на
його власну творчість. Ця проблема вимагає глибокого і серйозного
вивчення, але вже навіть дилетантське знання творчої спадщини І.Франка
дозволяє говорити, що такий вплив є і виявляється він у використанні
античних образів та мотивів, і в ремінісценціях із античних авторів, і в
згадках імен античних поетів, діячів, учених, і в грецьких та латинських
назвах окремих творів, циклів, збірок поета, і, нарешті, у створенні ним
поезій за мотивами історії стародавнього Риму і Греції.

Наприклад, в оповіданні «Дріада» знаходимо образи дріади і фавна, в
«Історії одної конфіскати» — мотив меча Бренна, вождя галльського
племені сенонів (338 р. до н.е.), який підійшов до стін Риму і якому
римляни запропонували багатий викуп. На терези з золотом Бренн кинув
свого меча, вигукнувши своє знамените «Vae victis! (Горе переможеним!)».
У повісті «Перехресні стежки» зустрічаємо образ ларів і пенатів
(родинних богів-хранителів домашнього вогнища), В повісті «Великий шум»
І.Франко згадує Сапфо і Аристофана. В «Петріях і Довбущуках» — Софокла,
в оповіданні «Борис Граб» — Епамінонда, грецького політичного діяча і
полководця V—IV ст. до н.е., який навіть жартома ніколи не говорив
неправди. В поемі «Святий Валентій» знаходимо згадки про Гомера,
Арістотеля, Асклепія, Гіппократа, Галена, Епіктета, міфологічний Ереб
тощо. Перегукується Франко з Овідієм своєю назвою циклу «Скорбні пісні»
(збірка «З вершин і низин») та використовує початок оди Горація
«Ненавиджу низьку юрбу», щоб дати заголовок своєму оповіданню. Латинські
назви мають окремі цикли та збірки віршів Франка.

З серпня 1915 по березень 1916 року І.Франко плідно працював над
створенням поезій за мотивами реальної та легендарної історії
стародавнього Риму і Греції, відбираючи для цього найяскравіші епізоди
історії, події та історичні постаті. Усього ним написано 139 таких
творів.

Протягом усього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до
питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він
переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і
«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ
окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з
передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими
аналізу кожного твору (1899—1902). Робота Франка по редагуванню
перекладів П. Куліша дуже повчальна. Про характер перекладів П. Куліша
Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона.

Вагомою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим перекладом
письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг»
з’являються уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Франко продовжує
друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує
переклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В
цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з’являється
повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до
українського читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим
«зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалого
листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у
світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з
німецького переклав і пояснив І. Франко».

Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в
роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами,
присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в
галузі чесько-українських зв’язків була дуже плідною. Свої статті,
присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і
прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу
надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської, і
української демократичної літератури.

Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі
«Літературно-науковий вісник» (1898—1906), Франко продовжує свою
діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками
світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під
загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті
перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. у
«Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел Конрада
Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад
Фердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше
вміщував разом з перекладами творів французького письменника.

У «Літературно-науковому віснику» Франко друкує переклади з -Альфонса
Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга,
Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських
новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до
себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і
перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю
різноманітність творчості народів світу.

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні
гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за
Волощиною…». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського
народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від
турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за
словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної
самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на
свобідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецького
гніту відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси,
з’єднувались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко
переклав пісні про подвиги народних месників, борців за незалежність
Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле»
Франко відтворює чудовий образ людини з “роду, одного з тих, хто будує
прекрасні палаци і прикрашає рідну землю”. В баладі «Шотландська відвага
і англійська зручність» висміюються англійські завойовники.

Слід відзначити переклади І.Франка з російської літреатури. Вони були
вміщені у збірці поетичних перкладів “Думи і пісні європейських поетів.
Переклади і наслдування 1876-1919”, яку Франко готував до друку, але
видати не встиг.

Переклад поезії “Дума” робився з тексту, який надруковани й у збірці
поезій політичних в’язнів “Из-за решетки”, під псевдонімом М.Н.
Перекладаючи цю поезію, Франко намагався надати їй більш чіткої
політичної виразності. Свій переклад він закінчує на сьомій строфі. Саме
на цьому місці поезія досягає найвищого революційного піднесення.

“Підскоцька” – переклад поезії російського політичного в’язня Кар… Хто
такий Кар…, розкрити Франкові не вдалося. Пееркладача зацікавила
ревоційна енергія, мужність, витривалість і самовідданість у боротьбі
поета Кар… Важливим є те, що Франко у своїх перекладах “Дума”,
“Підскоцька”, “В тюрмі” підсилює деякі місця, робить їх політично
виразнішими. Так, наприклад, після третьої строфи у перекладі
“Підскоцька” І.Франко додає строфу від себе, в якій твердо висловлює
віру в перемогу над ворогами, в цілковите їх знищення: “Спати ляжуть і
не встануть”. Авторська дата цього перекладу – 1878 р.

Займався І.Франко й перекладом древньоіндійських творів. Про знайомство
Франка з «Ріґведою» та про форми рецепції цієї найдавнішої пам’ятки
індійської літератури у творчості письменника не згадувалося у жодному
з оглядів індологічних зацікавлень перекладача. Така ситуація
закономірна: власні переклади гімнів «Ріґведи» (які письменник готував
для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки
про «Ріґведу» (хоча і численні) у наукових працях ученого легко
губляться у величезному обсязі його писань.

Кількість Франкових перекладів з «Ріґведи» загалом незначна: 5 уривків
(14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у «Передмові» до книги
«Вибір декламацій для руських селян і міщан» (1898) письменник помістив
гімн «До Варуни» (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча
«Крайня північ — вітчина людскости» (1910) Франко подав уривки з гімнів
«До Iндри» (РВ, Х, 138: 3-5), «До Адітів» (РВ; II, 27: 14), «До Ашвінів»
(РВ, VII, 67: 2); «До Ушас» (РВ, VI, 76: 1-4).

Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про
гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про
«Ріґведу» загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити
якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх
дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади
перекладу «Ріґведи» складне і дотепер до кінця не з’ясоване. Повний
німецький переклад «Ріґведи» Германа Ґрасмана, яким користувався
I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади)
на «алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй
інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул
відповідностей» . Тому Франкові переклади «Ріґведи» можуть цікавити нас
передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві
спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

«Ріґведа», як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що
включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із
найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник
«переклав віршами цілого Iова» , а під кінець життя — усі 34 гомерівські
гімни. У статті «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході» (1913)
Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд
разом з гімнами «Ріґведи», відрізняючи їх від поезії церковної. Основна
відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку
письменника, в тому, що «поезія церковна далека вже від тої наївної
віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими
визначається первісна поезія релігійна» . Для Франка релігійна поезія —
це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в
трактаті «Iз секретів поетичної творчості» (1898) бачимо прихильне
ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з
яким поети «те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним
поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини
письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з
якою «поет» — це «рукодільник», «ремісник», а поезія це «артистична
техніка без властивої творчості» . Вихід із цього парадоксу Франко
знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з
якими слово «поет» походить не від грецького «робити», а від кореня
«пою», що зближується із старослав’янським «пою», тобто співаю. «Поет»,
таким чином, означає «співець» близький до гомерівського «аеда». Власне
кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає.
Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що
давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому
моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картин
постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і
знання, поет складав (за термінологією ріші —»ткав») вишукані гімни .
Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої
техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.

Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть
передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал.
«Наївна віра», «безпосередній вилив чуття», що їх письменник називає
серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів.
Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської
релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш
поверховим знанням Франка «Ріґведи» (хоча такий аргумент зовсім не
виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у
специфіці самої «Ріґведи» як зразка релігійної поезії, адже між
гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку,
та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що
й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам’ятки.

Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко
твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною
української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже
широко.

Отже, І.Франко був не лише талановитим письменником, але й різнобічно
обдарованою людиною. Всього себе він присвятив збагаченню української
культури, піднесенню її до європейського рівня. Літературна діяльність
І.Франка стала цілою епохою в історії українського письменства та
значною мірою урізноманітнила європейську художню палітру. Перекладацька
діяльність Франка знайомить українського читача з найкращими
досягненнями світової культури, є гігантською і безприкладною.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Іван Франко. Зібрання творів: у 50-ти томах. – К., 1976 – 1986.

2. Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів, 1996.

3. Франко І. Літературно-критичні статті. — Київ, 1980.

4. Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. — Львів,
1998.

5. Євшан М. Критика, літературознавство, естетика. — Київ, 1998.

6. Спогади про Івана Франка. — Київ, 1981.

7. Єфремов С. О. Історія українського письменства. — Київ, 1995.

8. Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. — Київ,
1994.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи