Реферат на тему:

Павло Тичина – життя і творчість

Тичина – це шукання й шукання, праця й вимогливість і, нарешті вміння з
безконечного типу образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший,
наймузикальніший…

Олесь Гончар

Він був простий і незвичайний. Скромний і делікатний у поводженні з
людьми. Дуже ввічливий і лагідний у розмові. Про нього можна сказати:
найніжніший лірик. І це правда. Про нього можна сказати: поет з громовим
голосом, один з найбільших революційних співців ХХ століття. І це теж
правда, бо і в цьому – єство його поезії. Його ми називаємо:
поет-філософ. І це теж правда.

Тичина посідає почесне місце серед титанів українського красного
письменства. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина…

Його поезія – це дальший могутній крок вітчизняної та світової поезії як
в ідейному, так і в художньому плані.

Про творчість Тичинин захоплено пишуть росіяни і вірмени, французи й
англійці, поляки й чехи, болгари й американці, його поетичні відкриття
аналізують найвидатніші літературознавці, його твори видаються багатьма
мовами світу.

“Яблуневоцвітним генієм України” назвав Павла Тичину його молодший
сучасний Олесь Гончар. Ліричний герой П.Тичини прагне відчути всі барви
і тони навколишнього світу, він щасливий відчуттям зв’язку з природою,
музикою: “Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонці намріяла, душа
причастилася кротостітрав”.

Ніжність, замріяність героя Тичини, його залюбленість у красу людини,
гармонійність природи водночас наснажені передчуттям соціальних змін,
які повинні привести й до національного визволення рідного народу.

Народився Павло Григорович Тичина 27 січня 1891 року в селі Пісках на
Чернігівщині. Батько його, Григорій Тимофійович, був сільським дяком та
вчителем школи грамоти. Мати, Марія Василівна була ніжна і любляча
жінка. Затуркана нуждою та горем. У родині було дев’ятеро дітей.
Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Отож і довелося
Павлові вже з дитинства йти на свій хліб. Дев’ятирічного хлопчика, що
мав гарний голос, віддали в хор при одному з чернігівських монастирів,
де малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок. За це
діти відробляли своїм талантом – співали під час церковних відправ у
монастриі, на похоронах багачів.

Перебуваючи на острові Капрі, М.М.Коцюбинський читає Максиму Горькому
вірші молодого поета з Чернігова – Павла Тичини. І Горькому вони
подобаються.

Два великих письменники заронили в душу Павла іскру прометеївського
вогню, запалили в ньому бажання боротися за краще життя для народу. І
молодий Тичина стає учасником боротьби з царськими сатрапами.

Наприкінці 1918 року виходить перша книга Павла Тичини “Сонячні
кларнети”, якій судилося стати першим класичним твором молодої
української літератури. Це був гімн новому життю, це було прозирання в
майбутнє своєї країни й людства.

Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів
якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним
поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував
на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними
ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її
значенні. “Душа моя сонця намріяла”, — освідчується Тичина і цей образ
як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його
стилю.

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості,
бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії
книжки – “закучерявилися хмари”, “Гаї шумлять” “Десь надходила весна”,
“Цвіт в моєму серці”, “Не дивись так привітно”. Вони запам’ятовуються не
тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно
єднається з колористикою.

Пейзажно – істинна лірика книжки напрочуд національна в ній повнокровно
буяє саме українська природа – жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у
весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт
найсвітліших людських почуттів.

З небагатьох мікро образів вимальовується виразна живописна картина:

“Гаї шумлять – я слухаю,

Хмарки біжать –

Милуюся.

Милуюся – дивуюся,

Чого душі моїй

Так весело”.

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: а
Тичина виявив себе і на цей ниві мистецтва. Його поетичні образи
позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського
художнього мислення.

П.Г.Тичина залишив велику спадщину мистецьку та наукову – поетичні
книги, цілі томи перекладів з мов народів Радянського Союзу та
зарубіжних країн, статей і досліджень з літературознавства,
мовознавства, педагогіки, теорії музики, прекрасні малюнки, картини. Він
був тонким фольклористом, збирачем народних пісень.

Але найбільше, що створив Павло Григорович Тичина, — це чарівний сад
своєї поезії. Цей сад дзвенить, співає на різні голоси.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року. Весь Київ у печалі й
жалобі проводжав великого поета в останню дорогу. На могилі його
написано тільки два слова: “Павло Тичина”.

Колись Павло Тичина написав: “Поет при каганці пише, а сам прожектором
освітлює віки”. Справдились пророчі слова митця: його кращі твори,
наснажені високими ідеалами Людяності, Добра і Гуманізму, продовжують
хвилювати нові покоління читачів.

Похожие записи