.

Патріархальні та модерні опозиції п’єси Івана Дніпровського «Любов і дим» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5939
Скачать документ

Патріархальні та модерні опозиції п’єси Івана Дніпровського «Любов і
дим»

Актуальність запропонованого дослідження полягає в тому, що у зв’язку із
тривалою забороною, викликаною політичними чинниками, мистецький доробок
Дніпровського залишався маловивченим. Мета статті – проаналізувати
дебютну драму митця, дослідивши відповідність образів твору тогочасним
суспільно-політичним реаліям. Для її досягнення необхідно вирішити такі
завдання: виокремити опозиційні ряди п’єси “Любов і дим”; розглянути їх
реалізацію у творі.

Огляд робіт і ступінь розробки проблеми. Різні аспекти творчого доробку
Дніпровського порушені в роботах українських літературознавців. Зокрема,
М.Наєнко, упорядник вибраних творів письменника (1989), автор оглядової
розвідки у підручнику “Історія української літератури ХХ століття”,
літературного портрету “Іван Дніпровський” серії “Письменники Радянської
України” вказує на романтичну манеру письма Дніпровського[13, 10], цієї
ж думки дотримується Л.Скорина [18, 15] та інші літературознавці.
Аналізу драматургії митця були присвячені розвідки І.Михайлина, Івана та
Галини Чумаченків, В.Просалової (у збірнику статей “Художній світ Івана
Дніпровського” [21]), деякі дослідники вважають, що автор виконував
соціальне замовлення [11, .17],

Поет, прозаїк Іван Дніпровський п’єсою “Любов і дим” (1925 р.) заявив
про себе як драматург. Звернутися до цього виду творчості його надихнула
перша п’єса друга дитячих літ М.Куліша – “97”, яка з Київських
підмостків театру І.Франка розпочала свій тріумфальний хід сценами
України. Хронологічно творчість обох письменників нетривала – від
дебютів на початку 20-х до фатального для обох 1934. Цей період, який
настав “після великої хвилі національного пробудження і зриву”[3, 186],
в українській історії називають національним відродженням (ренесансом),
“переходовою добою”. Літературознавець М.Кодак окреслює передову добу як
континуум із внутрішньою напруженістю між настроями екстрему і норми,
між ідеогенною і природною (об’єктивною, наукогенною) тенденціями, між
романтичними і реалістичними співвідношеннями і відповідними типами
творчості” [6, 69].

Екстремальні настрої породжувалися суспільно-політичною та економічною
ситуацією в країні: для переходу після семилітніх військових подій до
мирного будівництва був запроваджений “воєнний комунізм”, який з березня
1921 змінився непом, а той , в свою чергу, після 1929 року – року
“великого перелому” – тоталітарним режимом.

Після подій Першої світової та громадянської воєн панувала доба хаосу,
руїни і голоду. Збитки економіки України обчислювалися сумою 15
мільярдів карбованців золотом. Цей процес супроводжувався
багаточисельними людськими жертвами (1,5 мільйона чоловік), які
поповнилися у 1921-1923 роках, коли простір з населенням 40 мільйонів
чоловік охопив голод [5, 67]. Проблема голоду – панівна у творі
Дніпровського. Становище українського селянства виразно окреслено
рядками, які у п’єсі звучать з уст базарного шарманщика:

Ранче били – мужічкі

Хлеборобчікі,

А тєпер по вокзалам,

Как горобчікі[4, 41].

Тема драми – відбудова заводу і перешкоди цьому процесу, відповідно
персонажі означені як будівничі та руйнівники. Твір побудовано на
змалюванні двох протиборчих таборів, на чолі яких стоять активні
жінки-антагоністки. Драма, яка розгортається протягом трьох дій,
четверта – епілог, не має єдності: дія розірвана показом ряду епізодів.
Головна сюжетна лінія – історія відбудови зруйнованого в період
військових лихоліть заводу, розпочинається прологом – екскурсом в минуле
– оповіддю персонажів про події громадянської.

Експозицію драми становить рішення заводчан своїми силами розпочати
відбудову заводу. Зав’язка – у боротьбу з робітниками вступає голод. У
розвитку дії проговорюється, як і в експозиції, можливість сторонньої
допомоги, її противник – голова завкому, пропагує самостійну працю.
Кульмінація – голодні, знеможені заводчани, переконавшись у
безперспективності власними силами завершити ремонт, вирішують
звернутися за допомогою до В.І.Леніна, яку від нього і отримують, про що
дізнаємося в розв’язці. Епілог п’єси формує цілий ряд перипетій:
допомогу забирають – повертають, попереджують спробу отруєння інженера і
підриву заводу; вбивства, самогубства, навернення нагромаджені у цій
сцені. Фінал: “Гігант рушив”[4, 114].

Отже, якщо саме так аналізувати “Любов і дим”, то звучання його ідеї:
без допомоги В.І.Леніна (розуміється: старшого брата) українські
робітники, незважаючи на зусилля, ними прикладені, малоспроможні. Чи це
мав на увазі автор – член організації Вапліте? Адже в цей період –
період закорінення національного відродження, зміцнювалися, породжені
епохою національно-визвольних змагань, ідеї державності, культурної
ідентичності, чому сприяла політика українізації (1923-1933), яка
уможливила широку культурно-національну працю. “Хоч національний вибух
не завершився такими формами, як цього бажав собі український народ,
збуджені тим зривом стихійні сили діяли і росли далі в усіх ділянках
життя теж і комунізованої України ” [1, 175].

Це був період становлення нового соціально-економічного устрою, який
обумовив формування нових морально-ціннісних орієнтирів, нового способу
буття, нової людини, період, який можна охарактеризувати словами
Ж.Дерріди: маргінальне стає центральним. У творі Дніпровського це
простежується у таких опозиціях: селянська і урбаністична тематика;
особа і колектив; інтелігенція і народ; лідер і маса; чоловік і жінка;
Москва і Харків та інші. Сама назва твору містить опозиційну пару
особисте-громадське, як вказує Л.Ставицька: “Для ідіостилю
І.Дніпровського показові лейтмотивні слова-символи, винесені у заголовок
п’єси ”, письменник “асоціативно поєднує різнопланові ідеї та емоції”
[16 ,42].

Українці, як свідчить один із перших дослідників ментальності нашого
народу, за особливостями народного характеру близькі до поляків надають
перевагу особистій свободі, росіяни – колективізму, [7, с.68].
Індивідуалістичне наставляння українця виразно виявляється в його
розумінні суспільного ладу або принципу спільноти в громадянському
житті. Українець не приймає “всі форми співжиття, передумовою яких є
сувора дисципліна й повне підпорядкування волі вищого” [10, 299]. У
різні організації, наприклад, громади, пізніше – кооператви, українці
об’єднувалися добровільно. А культура робітничого класу ґрунтована на
ідеї колективізму, згідно якою індивідуальне життя має
підпорядковуватися громадському. Підпорядкування особистих інтересів
громадському служінню справі проголошується у п’єсі Дніпровського.
Опозиційна пара особисте-громадське визначає у творі інші опозиційні
ряди, зокрема, аграрне – промислове.

Проблема села і міста визначається тим, що соціальну структуру
суспільства обумовлює спосіб виробництва. Традиційний аграрний сектор
визначив Україну як “селянський океан!”[4, с.84]. Та в революційну епоху
ХХ століття виникло усвідомлення того, що для поборення відсталості
країни необхідно змінити устояне впродовж віків аграрне виробництво
промисловим:“Робітникам командувать! Бо села вже скоро не буде! Одійде в
непамять! І всю Україну в бетон, в залізо вдягнемо! ”[4, 84].

Адже, як зауважував А.Юриняк: “З позицій села української держави не
збудуєш і з колоніального стану не вирвешся” [22, 107]. Доба
індустріалізації, розвитку техніки впливала і на мистецьке життя, так в
українській літературі, традиційно зосередженій на селянській тематиці,
домінантними виступають урбаністичні мотиви. Місто стало сприйматися як
осередок передового, село ж вважалося безперспективним, відсталим:
“Навколо вас – селянський океан! А ви хочете – купка робітників! І
мільйони селян! Робітникам командувать!”[4, 84].

Як стверджує С.Гординський, новий українець: “в нових індустріальних
ритмах побачив в Україні не тільки трагедію – загин села, а й зумів
опанувати здобутки нової техніки, а то опанують їх інші, а ми залишимося
на своїх “родючих полях – кузні героїв на милицях” [2, 173].

Міська цивілізація асоціювалася з ідеєю будівництва і, одночасно, з
ідеєю відчуження, аморальності. Міліарна ідеологія, породжена військовим
лихоліттям, запанувавши в Країні Рад, стверджувала право особи та класу
пролетаріїв на насильницьке перетворення світу з метою його
вдосконалення. У своїй поведінці вони керувалися тезою: мета оправдовує
засоби, що зробило можливими насильницькі методи боротьби, терор.

У драмі Дніпровського вказується на насильство, яке чинили білі: помстою
за зруйнований завод була страта 50 жінок-заложниць. Та, як свідчать
історики, не менш безжалісними були і червоні: “у селах розстрілювали
попросту через третього” [8, 124]. Протестуючи проти інституту
заложників, анархіст П.Кропоткін звертався до В.Леніна: “Невже не
знайшлося серед Вас нікого, щоб нагадати, що такі заходи – це повернення
до найгіршого періоду середньовіччя і релігійних війн, вони негідні
людей, котрі взялися створювати майбутнє суспільство на комуністичних
основах… Невже ніхто із Вас не вдумався у те, що таке заложник” [8,
33].

Насильницька політика здійснювалася і через інститут чека – проект про
її створення Ф.Дзержинський підготував 7.12.17 року. Діяльність цієї
організації наскільки турбувала Дніпровського, що в одній із сцен
головна героїня (дівчина, донька, сестра, кохана, голова завкому,
чекістка) ідентифікується виключно у іпостасі чекістки, про що заявлено
аж 7 разів: “чекістка проклята”[4, 74], “підстрижена чекістка”[4, 73],
“гадина, вона там коноводить”[4, 73], “підстрига”[4, 74], “стрижена
чекістка”[4, 74], “Шурка, що вбиває робочих”[4, 75], “чекістка”[4, 74].
Пройшовши війну, засвоївши чоловічі стандарти поведінки, перейнявши
чоловічі ролі, жінка-чекістка користується необмеженими правами й
повноваженнями: “ од неї люди плачуть”[4, 59], “це та, що наших
мучила”[4, 108], “скільки наших в могилу зарила”[4, 108], “скільки наших
в гроб загнала”[4, 109], “ христопродавка”[4, 109], яка в уяві міщан
“кишками обмотує хрести!”[4, 55].

Отже, нова історична епоха викликала зміну гендерних ролей, “коли міфема
“хазяїна”, “господаря”, “владаря” ( зі сталими ознаками – сила волі,
схильність до авторитаризму, активність, стихійність) вже належать не
обовязково лише до чоловічого, а й до жіночого світу” [17, 77]. Історія
свідчить, що в Центральній Раді, обраній у квітні 1917 року, із 115
депутатів було 11 жінок. Український уряд , як пізніше і радянський,
зрівняв у правах жінку і чоловіка.

У драмі українського письменника виведено різні жіночі типи:
емансипована, фатальна, рабиня та інші. Емансиповану жінку породили
економічні фактори та технічний розвиток суспільства: у кінці ХІХ
століття спостерігалася тенденція до кількісного зростання серед
робітників жіноцтва, яке, прагнучи до економічної самостійності,
поповнювало лави робітництва. Жінка вийшла із дому, де вона перебувала
століттями, і прилучилася до суспільної праці. Участь жінки у боях
громадянської війни обумовила мілітаризацію її поведінки. Війна порушила
усталений спосіб буття: робітники вбили власника заводу і, залишивши
працю, поповнили лави повстанців; змінила людські стосунки: гармонію між
батьками та дітьми, між закоханими; деформувала моральну сферу,
породивши вседозволеність, агресивність. Про це йдеться у своєрідному
пролозі драми Дніпровського:

“Знялись усім гніздом! Усім заводом!/…/ Билися як тігри! Всю Україну
зміряли ногами. Узнали Україну! /…/ Я здобула [підкреслення наше –
В.Ш.] махновського коня! ”[4, 50]. Одинадцять місяців ходили з
Дніпровським полком! Коло Знамянки! Коло Білої Церкви! Коло Умані! В
Полтаві! Повернулися до Перекопа! Скинули в море! ”[4, 87].

Насилля, яке застосовували до людини і до якого вдавалася людина,
руйнувало статеві розбіжності: жінки засвоїли авторитарну чоловічу
модель поведінки. На прикладі образу Шури розкривається традиційна для
української літератури тема жінки-покритки (її сучасниця – Параска Жучок
із “Кота в чоботах” М.Хвильового, у подальшій долі жінок теж багато
спільного). Поведінка зганьбленої жінки виявляє не пасивну жертву, (яку
малювали автори ХІХ століття), а месницю.

h

h

h

?I?I?I‡I?Iti h

h

h

h

h

h

h

8-8 8$8&8(8.808o?aeUNAEN»NAEN»°?N°N?“‹?‹u?‹u‹j‹_‹u?‹?‹u h

h

h

h

h

h

h

h

F

h

h

F

h

h

h

h

h

h

h

.Ти з мене звіря зробила ”[4, 62], “Ти мене в могилу загнала! Я
чоловіком був! Подивися, що ти з мене зробила? Я – тінь, а не людина!
”[4,62], “Я душу свою за тебе погубив! ”[4, 109].

Така жінка надихає чоловіка до дії, обіцяючи винагороду: “Шура. Полюблю.
Тільки я баби не люблю! Вище голову! Грудь уперьод!”[4, 72]. “Іра. Я
хочу бачити тебе героєм!/…/ Сильним, залізним! За всіх сильнішим!
/…/ Встидайся, Вікторе! Будь героєм, мужчиною!”[4, 53]. “В той день я
прийду сама до тебе і скажу: я твоя! Уся! До краплі! ”[4, 92].

Отже, така вільна у діях жінка у життєвому поступі конкурує з чоловіком.

Інший поведінковий тип був сформований патріархальною культурою, його
репрезентують мати Шури, сестри інженера, жінка з бандитського оточення.
Жіночі образи, закріплені патріархальним каноном, демонструють відмову
від власного “я”, пасивність, залежність від світу чоловіків.

Образ матері – це тип жінки з усталеними традиційними поглядами,
моральними цінностями. Вона не сприймає новий світ, який зруйнував її
родинне гніздо: загинув чоловік – “ходили по свободу”[4, 59], помирає
син, не слухає й не тримається дому дочка. Порушення родинного устрою,
загальнолюдських цінностей і усталених норм поведінки мати не прощає
навіть дочці:

“Краще б тебе чорти вночі вхопили, як ти мене сушиш, доню”[4, 60].
Прагнення матері відгородити свій маленький домашній світ від жорстокого
навколишнього простежується в ремарці: “Накидає крючок на дверях”[4,
59].

Це тип жінки, яка реалізується виключно в домашній сфері.

Виразний тип жінки–рабині драматург створив образом молодої жінки –
колеги бандитів. Жінка–вартова – покірна виконавиця наказів, вона
допускає приниження себе чоловіками: “Не базікай”. “Пашла на місце”[4,
59].

Тип інфантильної жінки уособлюють сестри Катіш і Люсі. Уже імена
виражають їхню часову і просторову нетутешність. Такою ж є і поведінка
дівчат, інтереси яких закорінені лише у власному домі. Навколишнє для
них незбагненне і небезпечне. Вичерпну характеристику такого
поведінкового типу дала О.Теліга: “Божий світ, що лежить за межею її
кохання, пристрасті або вузько–родинних обов’язків, – не лише не манить,
а просто лякає”[19, 86].

Отже, образи доби революції, “воєнного комунізму” та непу втілюють різні
жіночі типи. У аналізованому чоловічому тексті панівні позиції займають
незалежні енергійні жінки, сформовані новими умовами нового часу. Їхні
образи – це ілюстрація характерного для модернізму “переакцентування
естетичних домінант, коли те, що раніше в літературі сприймалося
другорядним, стає основним”[14, 162]. Відповідно, зміну традиційних
гендерних ролей у п’єсі демонструють не лише жінки, але й чоловіки: їхні
дії не завжди відповідають нормам чоловічої поведінки, у більшості своїй
вони не героїчні, а пасивні: діють не самостійно, а керовані жінками
(Вронський, Петро), прагнуть отруїти суперника (Вронський), при першій
невдачі схильні відмовитися від дії (Петро).

Тип активного чоловіка репрезентують представники двох протилежних
таборів Кувадло та Корній. Кувадло – максималіст, діє, ведений ідеєю
завоювання. Не маючи змоги її втілити, він здатний зруйнувати все.
Чоловічі поведінкові стереотипи проявляються у нього в ставленні до
жінки як до своєї власності. Руйнівне, деструктивне начало у цьому
образі простежується задовго до зображуваних подій. Це тип
мелодраматичного злочинця.

Активністю, енергійністю, цілеспрямованістю вирізняється представник
нової інтелігенції Корній: “Він, мабуть, із заліза”[4, 81]. Своєю
зовнішністю, стилем життя, вірою в реалізацію творчої ідеї він перемагає
у двобої із сильною жінкою, для якої він – давноочікуваний лицар, і яку,
як переможець, взяв у полон: “Тепер ти наша!”[4, 113].

Певно, у Корнієві втілився пошук автором новочасного героя. Він –
уособлення всіх можливих чоловічих чеснот, продовжувач типу
народницького героя, майбутній персонаж “виробничих” творів.

Як жіночі, так і чоловічі образи характеризуються одновимірністю і
одноплановістю. Деякою суперечливістю вирізняється лише один жіночий
другорядний образ – героїня мала робити вибір між обов’язком і
почуттями. Але, як вказують дослідники, зміни у світогляді і поведінці
цієї дійової особи мало вмотивовані.

Зміна місць відбулася і у моделі “еліта – народ”. Еліта, яку
репрезентують Іра – донька колишнього власника заводу, інженер та його
сестри, переживши соціальні катаклізми, втратила колись домінантні
позиції. Еліта, подібно сестрам, або емігрує, або, як інженер, ставши
матеріальним і духовним банкротом, йде з життя, або, так, як Іра –
духовний лідер табору колишніх, переглядає свої позиції й переходить до
вчорашніх суперників.

У їхньому середовищі перед ведуть не інженери, які заявляють про свою
приналежність до пролетаріїв: “Я – ваш. Бідак! Злидар!”[4, 44], а
робітниця – голова завкому, яка, проте, вже має власний кабінет
(радянська влада породила величезний бюрократичний апарат, який
поповнювався і вихідцями з робітничого класу). Отже, порядок
розташування складових моделі “еліта – народ” знову стає колишнім,
змінилася тільки природа еліти.

Цей період визначався деградацією( декласуванням) продуктивних сил та
глибинними змінами у психології людей, що виразилося в руйнації основ
масової свідомості, втраті усталених цінностей, ідей, мотивів,
орієнтацій [5, 12]. Характеризуючи 1920 –1921 роки Н.Полонська-Василенко
згадувала: “Страшним був занепад людської душі. Видатні вчені і
громадські діячі мусіли зосереджувати свою увагу на жалюгідному
вегетуванні. Ширилися плітки. Рівень інтересів знизився до рівня
зацікавлень базарних перекупок, і дуже тяжко було знайти людину, яка
вміла стоїчно переносити жах життя і зберігати потребу духовного” [15,
118]. Декласування героїв Дніпровського проявляється в тому, що,
переможені голодом, вони мали занадто мало варіантів для життєвого
вибору: або залишитися в місті і загинути від виснаження, як померла уже
сотня їхніх колег, або стати мішочниками і продавати вироби заводу у
місцевостях, які були менше вражені голодом: “Привезли з Подільської
губернії. По пуду зерна за плуг” [4, 114], або, залишивши місто,
працювати у наймах у сільських багатіїв. При тому українська столиця, до
якої безліч разів зверталися за допомогою, була безсилою, допомога
надійшла тільки з Москви.

Опозиція двох столиць Москви й Харкова традиційно мислиться як
протистояння столиці й провінції. Могутня Москва – комуністична Мекка:
“в Москві дали” [4, 88], провінція – малоспроможна: “Ми вже були в
Харкові. Просили тридцять три рази!” [4, 52]. Інформацію про джерела
цієї потуги у творі висловлюють політично неблагонадійні персонажі:
“Іра. Вивозять у Москву машини! Вронський. Да! Да! Вивозять, обманюють,
бувші поміщики! Машини! Хліб! Піаніно! Все в Москву! ” [4, 74].

На дійсну політику всесоюзної столиці відносно України вказують розвідки
учених: “Губкомам п’яти голодуючих губерній (Донецькій,
Катеринославській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській) постановою
Політбюро ЦККП(б) від 21.1.22 року була дана директива провести агітацію
та збір золота і срібла з церков для закупівлі зерна для голодуючих”[20,
114]. Але, документи, опрацьовані істориками, свідчать про те, що
“тільки 15 % зібраних церковних коштовностей конвертувалось
безпосередньо на закупівлю продовольства для голодуючих України, до того
ж, далеко не завжди своєчасно”[5, 35]. А найбільш враженій голодом
Запорізькій губернії було заплановано здати 8679 тисяч пудів, “що
складало увесь валовий збір зерна у губернії ”[5, 79]. Хлібовикачка з
України спочатку на допомогу голодуючому Поволжю, пізніше на розвиток
індустрії стала політикою радянської влади.

Змінилося розташування і у парі Європа – Росія. Російська імперія, яка,
порівняно з передовими європейськими країнами, здавна була відсталою,
тепер мислилася як колиска світової революції. Месіанська місія Країни
Рад мала полягати в тому, щоб ширити революцію по світу: “Поки що дайош
Європу, а там видно буде”[4, 114], підтвердженням цьому стали нетривалі
соціалістичні перетворення в Угорщині та Германії. До середини 20-х
років панувала ідея революції, яка мала охопити весь світ, перетворивши
його у відповідності до ідей і принципів, сповідуваних більшовиками, у
Всесвітній союз соціалістичних республік.

Отже, зображені Дніпровським події відбуваються у період, коли
деструктивні процеси поступово стали замінюватися творчими. Поступовість
обумовлена тим, що цей процес супроводжувався насильством, руїною і
голодом. Докорінно змінилися і життєві пріоритети – те, що було на
маргінесі ставало центральним. Технічні проблеми у літературі почали
займати панівне місце, що відповідало життєвим реаліям. Ключові моменти
п’єси зосереджені навколо відбудови металургійного гіганта та навколо
проблеми голоду – головній перешкоді цьому процесові. Тому мало уваги
приділялося змалюванню характерів: як другорядні, так і головні
персонажі виведені статичними, одновимірними. Вони не об’єднані якимись
важливими конфліктами, подані швидше як ілюстрація до зображуваного. У
опозиції жіночого і чоловічого світів, відповідно до поетики модерного
твору, пріоритети надані жінці. Зміна пріоритетів простежується і на
інших рівнях: еліта – народ, особисте – громадське, село – місто, Харків
– Москва, Європа – Росія та ін.

ЛІТЕРАТУРА

.Гординський С. Поезія Миколи Хвильового // Гординський С. На переломі
епох. Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л.:
Світ, 2004.– С. 174 – 185.

Гординський С. Про одного аргонавта // Гординський С. На переломі епох.
Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л.: Світ,
2004.– С.170 – 174.

Гординський С. Розстріляний – Але живий! (До 70-річчя народження Олекси
Влизька) // Гординський С. На переломі епох. Літературознавчі статті,
огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л.: Світ, 2004.– С.185 – 193.

Дніпровський І. Любов і дим // Дніпровський І. П’єси. – К.: Дніпро, 199
– С.14-141.

Іваненко В., Іщенко І. Україна непівська. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ,
2006. – 280 с.

Кодак М. Авторська концепція //Творчість Євгена Плужника і літературний
процес ХХ століття на Україні: Збірник наукових праць. – Рівне, 1999. –
С.69-71.

Костомаров М. Две русские народности. – К.–Х.: Майдан, 1991.– 72 с.

Мельгунов С. Красный террор в России. – Симферополь: Таврия, 1991. –163
с.

Мінусова С. Амазонки, загублені в часі // Від бароко до постмодерну:
Збірник праць кафедри української та світової літератури. До 70-річчя
професора Кіма Хомича Балабухи. – Х.: Майдан, 2006.– С.115-128.

Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д.,
Глобенко М.Українська література. Мірчук І. Історія української
культури. – Мюнхен-Львів, 1994. – С. 243–374.

Мовчан Р. Невідомий Іван Дніпровський (Замість приміток і коментаря) //
Слово і час.- 1995.-№3.-С.17-19.

Наєнко М. Іван Дніпровський // Історія української літератури ХХ
століття : У двох книгах. Книга 1 / За ред. В.Дончика.– К.: Либідь,
1998. – С.411-413.

Наєнко М.Іван Дніпровський // Письменники радянської України. Випуск 12:
літературно–кричні нариси. – К.: Радянський письменник, 1986. – С.3 –
21.

Поліщук. Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Монографія. –
Івано-Франківськ: Лілея, 2002. – 392 с.

Полонська-Василенко Н. Київ часів М.Зерова та П.Филоповича // Хроніка.
–1993. –№3–4. – С.117

Савицька Л.О. Естетика слова у художній літературі 20-30-х рр. ХХ ст..
(Системно-функціональний аспект): Автореф. дис….докт.філол.наук.– К.,
1996.– 51 с.

Селіванова В. Драматичний дискурс 1900–1920 рр.: монополія слова (на
матеріалі творчості Лесі Українки та Володимира Винниченка) //
Український театр ХХ століття. – К.: В-во «ЛДЛ», 2003. – С.71 – 100.

Скорина Л. “Лице епохи в дзеркалі людини”. Драма Івана Дніпровського
“Яблуневий полон” //Українська мова та література. –2004.–№39.– С.12-16.

Теліга О. Якими нас прагнете? // Теліга О. Вибрані твори. – К.:
Смолоскип, 2006. – С.85-101.

Фесенко А. Державно–церковні відносини на початку двадцятих років ХХ
століття // Історична пам’ять. – 2006. – №1. – С. 110 –119.

Художній світ Івана Дніпровського: Збірник статей. –Херсон, 1995

Юриняк А. Українське місто і Хвильовий // Юриняк А. Літературний твір і
його автор (Монографія літературного факту і критичні нариси). – Буєнос
Айрєс: Вид-во Перемога, 1955. – С. 100–107.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020