.

Особистість у літописі самовидця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1172
Скачать документ

Особистість у літописі самовидця

Українська наукова думка, звертаючись до літописання ХVІІ – ХVІІІ ст.
стоїть на засадах, виразно сформульованих, зокрема, авторами “Давня
українська література” – М.С.Грицаєм, В.Л.Микитасем, Ф.Я.Шоломом:
“вершину українського літописання

ХVІІ – ХVІІІ ст. складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла
Величка” [4, 271].

Зазвичай дослідники приділяють більше уваги подіям у літописній
розповіді, далі – постаті Б.Хмельницького, проте найменше – іншим
учасникам руху. Саме останнє постає в полі нашого зору при погляді на
літопис Самовидця.

Основа літописної розповіді Самовидця – відповідно жанрового означення
пам’ятки – оцінка перебігу минулих подій (як своєрідне пояснення жанру
можна використати тезу філософа, згідно якої “погляд наш влаштований
так, що ми завжди дивимося після” [6, 140]) у хронологічній
послідовності. Однак самі по собі події, без дійових осіб, які в цьому
разі є ще й історичні постаті, неможливі. Тому з необхідності
звертається літописець і до тих, хто вершив ці події, бодай стисло
пошановуючи (або навпаки) за певні вчинки. Трапляється й так, що самі
вчинки особи стають важливим вказівником до її оцінки або і самою
характеристикою цієї особи.

Належить визнати, проте, що, згідно специфіки, такі оцінки можуть
стосуватися не лише окремих осіб, а і певних суспільних груп, а в ХVІІІ
ст. – певних станів козацтва або й козацьких звань.

Літописець, переконуємося, вельми несхвально оцінює певні вчинки
полковників. Самовидець, з думкою якою співвідноситься теза Т.В.Адорно,
що “правильне життя абсолютно немислиме, якщо воно одночасно не буде
опиратися і на совість, і на відповідальність” [1, 193], обвинувачує
полковників у неправдивості та переступанні істини в разі настанови ними
сотників. Користаючи з того, що “сотників не козаки обирали”, а
полковники, останні “кого хотіли з своей руки, же бы оным зичливими
были” [5, 45], й настановляли на сотенство. Закидає літописець
полковникам і у нецільовому використанні козацької сили: “Также
полковникові козаков до всякий домовой незвичайной роботи пристановляли”
[5, 46] задля, скажімо, переведення казна-куди ( при цьому піддаючи
небезпеці життя козака) якогось дарунка панові тощо. Ставили собі
полковники і в заслугу вчинене козаками. Прикметним у цьому разі
вважаємо те, чому літописець веде мову: “Людська увага буває незрівнянно
більше прикута до того, що змінюється, аніж до того. що лишається
сталим” [2, 9]. Так само неправедно чинили у ставленні до козацтва і
певні національні меншини: “в городах зась от жидов так была кривда, же
неволно козакові в дому своєм жадного напитку на потребу свою держати”
[5, 46] та панство – як суспільний стан: “хочай и син козацкій, тую же
панщину мусіл робити и плату давати” [5, 46]. Загалом, на вчиненому
певними суспільними станами супроти козацтва літописець наголошує
неодноразово: переступи “великіе были от старостов и от намісников и
жидов” [5, 46]. Знаємо при цьому, що “Народи живуть тільки сильними
враженнями, що збереглися в їх умах від минулих часів, у спілкуванні з
іншими народами” [10, 11]. “Сами державци”, які провадили визиск
посередництвом цих урядників, “о кривдах людей посполитих мало знали,
албо любо и знали, толко заслыплени будучи подарками от старост и
арандарей” [5, 46]. Іншими словами, літописець наголошує не лише на
неправедності станових зверхників у ставленні до козацтва, але й на
змові цих станів супроти козацтва.

Згідно логіки розвитку історії, екстремальні обставини спричиняють
несподіванки у взаєминах станів. Події під 1648 роком, зазначає
літописець, зумовили й те, що жорсткі реалії доби змушують вищі
суспільні стани вливатися в козацькі лави з метою не стільки ратною, чи
з переконань, а задля самозбереження: “любо бы який человык значній и не
хотіл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусіл задля позбиття
того насмівиска и нестерпимих бід в побоях, напоях и кормах незвичайних,
и тії мусіли у войско и приставати до того козацтва” [5, 52]. Утім, ця
історія у взаєминах станів повториться і на самому

початку ХХ ст., в подіях жовтневої революції, бо в той час також,
застосовуючи до них слова Самовидця: “не било милосердія межи народом
людским” [5, 53]. Мова, наразі, йде про соціальний характер, який
устатковує “тільки та сукупність рис характеру, яка властива більшості
членів певної соціальної групи, і яка появилась як результат спільних
для всіх її членів переживань і спільного життєвого укладу” [8, 341].

У цей час із особливою потугою промовляє фактор правди у творенні
співмірних значенням з історією вчинків. Належить виділити послідовність
полтавського полковника Пушкаря, який рішуче відреагував на узурпування
Виговським своєї ролі як опікуна Юрка Хмельницького. Нагадаємо, що
козацтво, “пам’ятаючи на зичливость отческую”, упросило “молодого
Хмельницкого, жеби при нему зоставали булава и бунчук, а як у войско
виходити, жеби з рук и двора Юря Хмельницького тое отбирал Виговскій”
[5, 76], але Виговський “тые признаки раз узявши у молодого
Хмельницкого, тоест булаву и бунчук, юже оному не отдал, але при собі
задержал и почал дракгунію збирати, такьже корогвы полскіе збирати” [5,
77]. І коли Виговський підкупив боярина Хитрого, який “оному гетманство
подтверил” [5, 77], Пушкар, “не захотіл послушним бути гетману
Виговському” [5, 77], надто, що відав про настрої війська. Знаємо, що
полтавський полковник Пушкар, постаючи своєрідним уособленням того, що
“не прагнення людини до щастя, пов’язане з досягненням зовнішнього
благополуччя, і не любов або симпатія характеризують моральний вчинок,
а повага до морального закону як такого і сповідування обов’язку” [7, 7]
життям поплатиться за відстоювання правди: надто вже нерівні сили були в
нього і у Виговського, який змагається знову підступом: “видячи гетман
Виговскій, же войско не усе его гетманом любит, потаемне через своїх
посланцов з королем его милостю згоду починает, такьже и в Крим до пана
послов своїх о згоді высылает” [5, 77]. Те, що коїв потім Виговський,
чинячи розправу з “пушкарівцями”, нагадує, радше, громадянську війну:
“всіх выстинали и самого Пушкара стяли, же мало хто з того войска живим
вийшол, и Полтаву дощенту Виговскый спустошил” [5, 78]. Цей вчинок
Виговського змушує думати про Немезиду, яка “наглядає за всім всесвітом,
і не зоставляє без помсти жодного злочину, жодної образи” [11, 139].

Інша грань буття і невдоволення козацтва, зокрема, необхідністю платити
данину царським воєводам: “а козацтво щодалій в злость ся управляли, а
знаючи и тую причину, же людей тяглих повернули в послушенство и у
подачку его царського величества

воєводам” [5, 101]. Царські воєводи накидали хомут заневолення на всі
стани українського поспільства, що спричинилося до відпірного руху
козацтва: “и с того найбільше бунти почали вставати, бо на Запорожже
волно ити в козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не
постерігают” [5, 101-102]. У наслідку цим для поспільства обернулася
політична недалекоглядність Брюховецького, яку намагалося всіляко
знешкодити саме козацтво.

???????O

???????????O ???????O

???????????O????????????O??$??O?атечность козацкая”, те, що вони
“жадному монарсі слушного підданства не додержуют” [5, 107]. Ця риса
війська поєднується в Самовидця з характеристикою “свавілля”; принаймні
так літописець характеризує піхоту гетьмана Дорошенка: “той своевольной
піхоті, которая при нему держалася. Также зостаючая піхота от него в
Павологи великіе розбої по гостиницях чинила и многих значних киян
позабивала купців” [5, 120].

Гострота суспільної диференціації стає чинною не лише в діалозі
козацтва з народом різного стану, але і в самому козацтві: запорозьке
козацтво, не приймаючи політики Дорошенка (у цьому разі мимовільно
підтверджує цю ситуацію теза філософа, згідно якої “авторитет
створювався і тримався на довір’ї й пошані” [3, 69], не ладнає з ним
згоди в найвирішальнішу для гетьмана хвилину, коли йдеться про те, що
він має позбутися гетьманства на користь промосковського гетьмана Івана
Самойловича; саме в цю хвилину і постало проти Дорошенка те, що
“найбольшей оного не любили козаки запорозскіе, же поддался турчинові”
[5, 121].

Людські вчинки знаходять не лише відпірність у відповіді на них людей:
на відпірність можуть здобутися і люди – посередництвом катаклічних
подій; Самовидець саме так потрактовує пожежу церкви Різдва Христового в
Стародубі: як “гнів Божій за беззаконня

наша” [5, 125], адже “в том місті всчалася ненависть: першая – полковник
против гетмана, священники межи собою”, “межи козаками і посполитими
свари, позви, а знову зась корчми, шинки немал в каждом дворі, а при
шинках безецности и частіе збойства, а за вшетечность жадной карности не
чинено” [5, 125]. Самовидець бачить причину морального звиродніння
людей, і в цьому він випереджає свій час у тому, що наголошує: “еднак же
народ жадной злости своей не признавал и гріхов, але усе на священников
складал” [5, 125]. Людські гріхи виявляються саме посередництвом оцих
катаклічних явищ, що стають призвідцею для роздумів про їх причини – ось
позиція Самовидця, підтверджена, попри зауважене, і розповіддю про
церкву святого Миколи. “в которой прокляте читано пастирскоє при службі
Божой и свічки гашено на проклатіе Шубою, священником черніговским,
зосланним од архиепископа, и от тоей церкви усе місто вігоріло” [5,
126]. Це не має нічого спільного з тими забобонами, до яких охоче
пристає поспільство, готове забити на смерть священика за те, що “за
него проклятство прошлого року было” [5, 126].

Окрема сторінка літописної розповіді – це і картина станових взаємин у
козацькому війську. Козацтво рядове – в суті своїй правово цілковито
незахищене: воно звідує “кривди козацкіе, же великіе драчи и утисненія
арендами” [5, 144], з боку гетьмана, але позов на гетьмана, що
характерно, порушує лише “старшина козацкая – обозний, асаул, и писар
войсковой и иние преложоніе” [5, 144]. Вони, однак, зважають у
обвинуваченні гетьмана Івана Самойловича та його синів і на “усі кривди
свої і людскіе и зневагу, якщо міли от синов гетманских” [5, 144]. Одним
із різновидів зневаги, що прикметно, старшина вважає те, що гетьман
“синов гетманских”, нехтуючи їхніми спроможностями, “понастановлял

полковниками” [5, 144] в той час коли, згідно своїх заслуг, на таку роль
годилися б справді достойні командувачі з козацької старшини.

Отже, головною причиною спротиву козацької старшини Самойловичеві стало
нехтування правами козацтва і старшини. Іншим чинником, який
співвідноситься з попереднім, поглиблюючи його, став суто моральний –
неповага до козацької старшини: “прийшовши до него, старшина козацкая
мусіли стояти, ніхто не сиділ” [5, 144]. Це стосувалося, що поглиблює
ганебність такої поведінки, ставлення гетьмана і до священиків: “также и
духовенство священници, хочай би який значний, мусіл стояти непокритою
головою” [5, 145]. Пиха у ставленні до священиків переростає в пихатість
у ставленні до Бога: “а церкві нігди не йшол дари брати, але священик до
него ношовал, также и сини его чинили” [5, 145]. Самовидець звертає на
це увагу як на приклад поглиблення моральної деградації, тим прикрішої,
що вона переходить і на наступне покоління – моральною деструкцією
уражені вже й сини гетьмана.

Що більшою є жага самовозвеличення в гетьмана його наближених (а вона
неодмінно мусить виявитися в зримих надуживаннях: “из великого помпою
ездил, без карети и за місто не поехал, ані сам, ані синове его, и у
войску усе в кареті” [5, 145], то більшим є і намагання, зусилля в
поневоленні залежних, надто – козацтва: “аренди, стаціе великіе,
затяговал людей кормленіем” [5, 145]. Прикметно, що гетьман із синами
отримували насолоду не тільки від приниження інших, не тільки від
явлення зримих ознак свого багатства, але й від того, що “здирства
вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его” [5, 145],
тобто, від осмисленого, цілковито свідомого закріплення у злі – вимислів
способів здирств.

Само собою, це лише один бік справи; інший – певні вчинки гетьмана у
ратній справі, серед яких Самовидець виділяє підлий спосіб відмови
походу на Крим та страхітливу підлість гетьмана в тому, що “людей
военних много запропастил, котрих мало жаловал” [5, 145]. Остання якість
– у застосуванні її до гетьмана – постає злочинною.

Врешті як останній акт падіння гетьмана та його синів Самовидець
приймає цілковите самовладне воління гетьмана відгородитися від самого
козацтва: “бо юж козака собі городового так посполитих, яко и значних,
нізащо важили и в двори не пускали” [5, 145].

Так – поступово і послідовно – Самовидець вибудовує не лише схему
некритичного ставлення до себе гетьмана в усіх аспектах буття, але і –
відповідно – картину багатоструктурної і цілісної моральної деградації
особистості, для якої егоїзм став показником невідповідності посаді, що
її займає. У цьому разі не відбулося співвіднесення суті особи (за
багатьма моральними вимогами) з тією функцією, що на цю особу
покладалися, і тим прикріше, що заручником цієї невідповідності
стало-таки козацтво.

Людина в круговерті історії, особа в контексті історичних подій – ось
що, насправді, виявляє літописцеві ж, наскільки він здатний писати
панорамні сюжети, загальні події, що їх вершить наскільки й загал,
наскільки – й окрема особа. Люди, за словами Фукідіда, “схильні приймати
на віру від тих, що жили раніше без перевірки оповіді що минуле, навіть
якщо вони стосуються їх батьківщини” [9, 15], і ми тут – як усі.

Література

Адорно Т.В. Проблемы философии морали. – М., 2000.

Гадамер Г-Г. Істина і метод. Т.І. – К., 2000.

Гончаренко І. Увага до українського національного характеру // Україна:
філософський спадок століть. Хроніка-2000. – В.37-38.

Грицай М.С., Микитьсь В.Л., Шолом Ф.Я. – Давня українська література. –
К.: Вища школа, 1978.

Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка. 1971.

Мамардашвили М. Кантианские вариации. – М., 2000.

Мамардашвили М. Эстетика мышления. – М., 2000.

Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. – Минск, 1998.

Фукидид. История. – М., 1993.

Чаадаєв П. Философические письма к даме. – М., 2000.

Эмерсон Р. Нравственная философия. – Минск – М., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020