Реферат

на тему:

Олена Теліга -поет, громадянин, борець

Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, публіцист,
громадсько-політичний діяч. Світогляд О. Теліги формувався поступово. То
була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут 21
липня 1907 р. у сім’ї інженера-гідротехніка І. Шовгенєва народилася
майбутня поетеса. У 1917 p., коли після Лютневої революції Україну
охопили потужні хвилі визвольного руху, родина Шовгенєвих повернулася до
Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася в гімназії Дучинської.

Під час більшовицького наступу на початку 1919 р. Центральна Рада
змушена була залишити Київ, і сім’я Шовгенєвих виїхала в чеські
Подебради, де батько працював ректором Української господарської
академії (з 1924 p. — alma mater української еміграції).

З 1923 р. поетеса була змушена жити за кордоном. Олена Теліга належала
до кола поетів-«вісниківців», які об’єднувалися довкола редагованого
критиком і публіцистом Д. Докцовим журналу «Вісник». Характерними рисами
її поезії в цей період є прагнення активного, дієвого життя, протест
проти нудоти «буденного» існування. Провідною для О. Теліги, як і для
інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного
самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»).
Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена
самодисципліни та почуття обов’язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня
пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту,
пильної уваги до внутрішнього світу людини.

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений
пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та
непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на
історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім.
М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею
Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю.
Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими
талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою,
вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв’язків
із українськими «пражанами», яких у 1930-ті pp. ще називали
«вісниківською квадригою».

Олена Теліга зростала в бурхливій атмосфері революційних подій. На її
очах творилася Українська Народна Республіка. І хоча вона була ще
дитиною, це залишило глибокий слід у її душі, дівчина відчула на собі
всі «переваги» нової влади: голод, холод, неминучий страх. В еміграції
Олена перебувала разом з тими людьми, які нещодавно були творцями й
оборонцями української держави. У цьому середовищі й формувався феномен
«празької школи» поетів. Єдиною політичною силою, яка вірила в
спроможність народу власними силами прокласти шлях до волі, була ОУН.
Ідеї українського націоналізму сприйняла й Олена Теліга.

І це було для поетеси не просто мовним образом її підкресленого
українського патріотизму. Тогочасний український націоналізм, на відміну
від сучасного, був не тільки вкрай чітко окресленою філософською та
політичною доктриною, але й так само чітко, до самого кінця життя, до
смерті — окресленим життєвим стилем. Ультраактивний націоналізм Олени
Теліги — це поетичний пафос самопожертви, який, услід за своїм текстовим
висловленням, має бути підтверджений життям, власне — смертю. Кожний
рядок Олени Теліги (не тільки поетичний, а й листовний, публіцистичний)
перебуває в трагічній, але водночас безкінечно виразній тіні смерті, у
чеканні її.

Розкол ОУН, що стався 1940 р. внаслідок тактичних і персональних
розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив
організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це
відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально
кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 р. поблизу м. Ярослава).
Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом із групою О.
Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня вона вже в омріяному,
напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку,
заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури
культурної комісії створила Спілку письменників, переважно з
початківців. Водночас вона займається організацією літературних сил:
перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті
«Українське слово» й готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври».
Тут друкувалися твори талановитих українських поетів і прозаїків, як
знищених сталінізмом, так і емігрантів.

Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга
не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася
до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так
щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які
після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942 р. їх
закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але
вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про
масові арешти українців 7 лютого та про те, що гестапо влаштувало
засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці,
вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована. 21
лютого 1942 р. нескорена поетеса-антифашистка була розстріляна
німецькими окупантами в Києві в Бабиному Яру.

Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної
прижиттєвої збірки, більша частина її віршів загубилася. Лише після її
трагічної загибелі вийшли у світ книги поезії: «Душа на сторожі» (1946
p.), «Прапори Духа» (1947 p.), «На чужині» (1947 p.).

Поетеса розвивала кращі традиції української літератури, передусім Лесі
Українки. Невелика творча спадщина Олени Теліги пронизана жіночою
ніжністю та мужністю, у її поезіях не знайти історіософських мотивів О.
Ольжича, сталево загартованої строфи Є. Маланюка. Неповторність і
самобутність Олени Теліги в тому, що, усвідомлюючи призначення свого
таланту прагнути віддати всі сили в ім’я ідеї, вона заглиблюється в душу
людини. Гама її світовідчувань різноманітна — від інтимної лірики до
мотивів громадянського звучання.

В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою
«приватними листами світові», вимальовується яскравий Образ вольової
людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у
цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки. Може, в
останні часи життя збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти
життя», її погляд знаходить

у тьмі глибокій блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

Власне, йдеться про неоромантизм, що об’єднує «вісниківську квадригу»,
виявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли
для

Ю. Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О.
Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати
вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища
чеснота, як взірець людської гідності — визначальний орієнтир життя та
творчості самої поетеси. У тяжкому змаганні людство обов’язково прийде
до перемоги. Те, про що мріють люди, «обернеться в дійсність і
можливість». На шляху до рідного краю доведеться багато чого здолати,
але поетеса каже:

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Бурхлива енергія виявляється у строгих, лаконічних поетичних рядках:
«заметемо вогнем любові межі», «крізь біль розлук — у радість стріч», «у
нас душа — криниця, з якої ви п’єте», «мій біль бринить, зате коли
сміюся, то сміх мій рветься джерелом на волю!» Цю волю поетеса зуміла
вірно направити в бік національно-визвольної боротьби. У вірші
«Засудженим», який присвячено бойовикам ОУН Біласові та Данилишину,
Олена Теліга пише: «Як ми можемо жити, сміятись і дихать?», а також про
те, що смерть героїв є закликом до боротьби. І якщо поет має прагнення
«злитись зі своїм народом», то жодна сила не може цьому перешкодити.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й
іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне»,
«Засудженим»).

Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою
іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, як свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

Будучи прихильником суворих ритмів, вона, однак, ніколи не втрачала
жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, де вміло
використані традиції українського класицизму, вона відбиває гострі
суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим,
якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма».
Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається в парадоксальному
образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

В Олени Теліги синтез «леза меча» та «срібного полину» є природним, цей
синтез відповідає особливостям її неспокійної натури. Уся творчість
поетеси підводить до висновку, що шлях, який вона обрала, був для неї
єдиним. На думку В. Державіна, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які
велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з
життям, своїй нації».

Роль жінки в суспільстві, у житті нації — одна з головних тем лірики О.
Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не
пробачу…»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип
особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури,
невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних
радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих
ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, О.
Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу
української еміграції, зокрема молоді, яка почала активно готуватися до
відновлення історичної справедливості в рідному краї, охопленому хвилями
більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило
об’єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929 p.).
Обмежуватися лише естетичними питаннями за таких обставин було б
неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої
духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це,
зокрема, писала О. Теліга в статті «Прапори Духа», пафос якої
спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що
не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса
в запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну
свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала в статті «Партачі життя».

Олена Теліга пішла тим активістським неоромантичним шляхом, де
літературні віхи із суворою необхідністю змінюються життєвими. Шляхом,
який неодмінно закінчується героїчною катастрофою. Жертва заради
Вітчизни — основна тема поезії Олени Теліги й водночас — тема її життя.
Російський літературознавець Юрій Тинянов висловив думку, що саме смерть
остаточно «оформлює» письменницьку біографію, стає трагічним, але
необхідним елементом певного індивідуального літературного феномену.
Випадок Олени Теліги в цьому плані — саме грандіозний. Перед нами
митець, який майже одразу розпочав з тієї теми-домінанти, яка є
псевдонімом смерті, яку поет виразно бачить не лише у своїх віршах, а й
наприкінці свого життя.

Олена Теліга була поетом від Бога. її образи й ідеї — оригінальні, форма
віршів — елегантна, ставлення до життя — горде. Поетеса лишила нам
справжню панську поезію в найкращому значенні цього слова, поезію,
позбавлену вульгарного та простенького. Вона з’явилася, спалахнула та
згоріла на тяжкому і сірому, потім криваво-червоному небі війни та
революції, неначе блискуча зірка. Хоч вона згасла фізично, її яскраве
світло досі сяє нащадкам.

Вимоги до себе як до поетеси в Олени Теліги були досить високі, тому й
кількість творів у неї невелика. При наданні своїм поезіям остаточної,
закінченої форми авторка шукала для кожної емоції слова, які передали б
найточніший смисл. Кожному почуттю в Олени Теліги мало відповідати лише
одне-єдине слово, яке підходило тільки до цієї емоції, і це слово
поетеса шукала довго, доти, доки не знаходила точне й влучне. Олена
Теліга геніально пов’язувала близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або
вчорашнім, у зерні бачила рослину, у цвіті — плід, У житті — смерть, а в
смерті — Життя.

її вірші пов’язані однією ідеєю, єдиним стилем, для них характерні
шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність
будови, стрункість ліній і пружність будови. Загальне відчуття чогось,
що пориває душу від земного, сірого, буденного — у небо, у височину. У
поезіях Олени Теліги не знайти «тріпотно-пестливих» або «рожево-мрійних»
барв, часто вживаних нашими ліриками, не знайти сірих, брудно-рожевих чи
брудно-голубих барв, що роблять твори естетів нудними й одноколірними, —
усі барви в неї яскраві, блискучі, малюнок написаний контрастними,
гарячими барвами.

Натура в Олени Теліги — поривчаста, трагічна. Передчуття нової епохи
наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину». Це людина, яка
гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації. Автор — як вільний птах,
який рветься крізь ґрати, він знає, що той, хто хоче продертися через
дротяну загороду або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це
зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, сліди крові, інколи й
саме життя: «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно». Але
хто злітає вгору, може впасти додолу, будь-який перескок через вогняну
межу є небезпечним, тоді завжди ллється кров, а водночас з’являється
біль і радість, що нова людина прийшла на світ.

Таке буває й із цілими народами. Народ, який хоче порвати кайдани та
«вражою, злою кров’ю волю окропити», проливає й власну кров. Олена
Теліга знає, що «не чіпають тільки раба», знає: хто мандрує по шпилях,
того «чекає прірва на кожнім кроці». Хто ступив на цей шлях, завжди
ступав із боєм і болем.

У поетеси слова «віра» та «любов» заграли свіжими барвами, первісним
вогнем. її віра та любов відрізняються від цих «офіційних» понять. Віра,
на думку Олени Теліги, — це «здійснення ожиданого, певність невидимого».
Віра — це нестримне бажання перетворити мрію на реальне життя. Віра
збільшує непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить —
того не збити, не похитнути його віру жодними людськими «доказами».
Віруючий, на думку поетеси, упевнений, що молитвою та вірою осягаються
тілесні, матеріальні наслідки, вірить, що з п’яти хлібів можна зробити
тисячу, з води — вино, а з маленької іскри розпалити пожежу, вірить, що
невидиме керує видимим і формує його. Хто вірить — того не збити, не
похитнути в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді, і
не переконати його, що сила тягарю тіла потягне його на дно. Такого, як
сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю
високого будинку. Такий, хоч і прикутий до ліжка невиліковною — як на
людський розум — хворобою, підніметься й піде. Саме таку віру мала Олена
Теліга.

Олена Теліга, як і Леся Українка, сформувалася такою, якою ми її знаємо,
усупереч її інакше настроєному оточенню. її душа горіла стихією вогню.
Постійні вирази поетеси — як роздмуханий вогонь, вогонь межі, полум’я
вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів. Інша стихія
поетеси — вітер. її душа — польовий буйний вітер, весняний вітер,
весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив…

Я — вогонь, я — вихор,

А вони спинятися не звикли.

Часто в Олени Теліги зустрічаються такі вирази, як п’яна душа, серце
п’яне, вогонь отрути чи вина, тіло, налите п’яним сонцем. Це не хміль, а
щось інше: автор нагадує байдужим людям про наближення страшного часу,
про те. що з’являться «знамена на землі, кров, і вогонь» про те, що
«кожний, хто прийме ім’я Господнє, спасеться», про те, що в цей день
гніву «Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини
ваші і доньки ваші». Таке пояснення давав апостол Петро.

Однією з таких «доньок наших», які пророкували — у мирні часи між двома
війнами — прихід доби крови, і вогню, і димної куряви, і була Олена
Теліга. Вона закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким
шмагатиме здурілу людськість Господь, кликала відважних і сильних, тих,
хто вірив у «вічні правди цінності», іти безстрашно крізь дим і крізь
“вогонь межі — на наш похмурий і прекрасний берег”, закликала — усупереч
очевидності — іти туди. Ведена лише своєю вірою, вона могла сказати про
себе й про таких, як вона, знаними словами: «Ми ходимо вірою, а не
баченням». Олена Теліга ввірвалася в «сірий натовп» межидіб’я зі своєю
полум’яною «душею в червоній амазонці», стала знаком, який невидимими,
таємними шляхами на руїнах і згарищах минулої слави росте й формується —
зі старого коріння дух нової України.

Із цим кличем — боротися проти світового зла, яке побачила поетеса в
зневоленім Києві, — виходить Олена Теліга на арену національної
боротьби. У цій боротьбі провідну роль мала відігравати її рідна країна:
мала виконати Божий наказ, призначений вітрами, сонцем і Богом:

Щоб клич її зірвався у високість!

Щоб, мов прапор, затріпотів у сонці!

Похожие записи