Реферат
на тему:
“Огляд творчості Юрія Яновського”
План
1. Коротка біографія письменника, його літературна спадщина.
2. Роман Юрiя Яновського “Вершники” – талановита данина своєму часу.
3. Роздуми над романом Юрiя Яновського “Чотири шаблi”.
1. Коротка біографія письменника, його літературна спадщина
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці
(Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана
Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі
подробиці про свій родовід та місце народження, а опубліковані вони
повністю 1983р.
Сім’я мала дев’ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів
змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько
працював на заводі сільськогосподарських машин.
Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба
в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському
політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у
літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці,
допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у
створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в
співавторстві з С. Греєм гротескну п’єсу «Камергер»; співробітництво з
групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море»
(російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за
власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику»
(дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр.
Юрченко»).
Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та
драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя.
Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через
чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій
датуються сороковими і п’ятдесятими роками, але в друк не видавалися.
Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше
п’ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).
Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у
газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.
1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели,
створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.
1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В
листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював
на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи
(про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі
Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія
майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В
листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька
кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.
Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ,
«Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.
Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928)
та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель»
опублікував журнал «Красная новь»).
Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі
(Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській
кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в
1927р. до Харкова.
1932p. — вийшла окремим виданням п’єса «Завойовники».
1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за
художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури
про героїку громадянської війни.
Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної
трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в
1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п’єса була перероблена,
і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її
мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу.
1939p. — опублікована п’єса з сільського життя «Потомки».
У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору
«Капітани», але звершити задумане не вдалося.
1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні
оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на
Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»),
стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван»,
«На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна»)
можуть бути умовно названі новелами-портретами.
1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані
оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму»,
«Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок»,
«Комісар», «Україна».
Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором
журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по
країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської
преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з
Нюрнберга» (1946).
1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій
редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир»
(1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947.
— № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала
глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем.
1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною
премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за
людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.).
1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).
Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник
сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п’єсу «Дочка
прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія
Івановича Яновського.
Працюючи над драмою (задум п’єси відноситься ще до передвоєнних років,
коли письменник почав роботу над незавершеною п’єсою «День гніву»,
1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний
памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї),
починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася
300-річчю возз’єднання України з Росією (романтична драма про молоді
роки Тараса Шевченка).
Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму
«Зв’язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за
мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та
сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).
Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.
Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили
його твори п’ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма
мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині,
Австрії, Італії, Франції.
2. Роман Юрiя Яновського “Вершники” – талановита данина своєму часу
Кривавою хвилею прокотилася громадянська вiйна по Українi. Заради
примарних iдеалiв брат убивав брата, батько вбивав сина, а син пiдiймав
руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроцi. Мабуть, тим, хто жив
у цей страшний час, здавалось, що прийшли останнi днi свiту. Саме про це
пише Юрiй Яновський у романi “Вершники”.
Складається роман з восьми новел, у кожнiй з яких розвинуто безлiч
мотивiв, що вихопленi автором iз полум’я громадянської вiйни. Не
пов’язанi єдиним сюжетом, вони, проте, єднаються мiж собою чимось
бiльшим. У кожнiй новелi герої окреслюються з такою виразнiстю, що
сприймаються як символи. Символiчними постають брати Половцi з новели
“Подвiйне коло”, якi опинилися з рiзних бокiв полiтичної боротьби;
символiчне свiтло випромiнюють батьки Половцiв у “Шаландi в морi”,
зусилля яких спрямованi на збереження роду; символiчний безiменний
листоноша в новелi “Лист у вiчнiсть”, який не схиляє голову навiть перед
смертю… Усi цi новели – це справжнi поеми про боротьбу добра i зла на
землi, про красу українського неба i степу, про людську витривалiсть i
жадання свободи.
Перша новела (“Подвiйне коло”) є, мабуть, найяскравiшою. Вона розповiдає
про трагедiю роду Половцiв. Було у батька п’ятеро синiв. Кожен з них
обрав свою дорогу, свою мету, свої iдеали. I всi цi дороги перетнулися в
один день в одному мiсцi. Рiд Половцiв опинився на межi зникнення.
Загони денiкiнця Андрiя Половця i петлюрiвця Оверка Половця зiткнулися в
безмежному степу в кривавiй битвi. Їхня взаємна ненависть просто вражає.
Андрiй кидає Оверковi в обличчя лютi слова: “Проклинаю тебе моїм руським
серцем, iм’ям великої Росiї-матiнки”. Тiльки-но закiнчився перший бiй,
як налетiли зненацька махновцi на чолi з Панасом Половцем. Кiлька хвилин
скаженого бою – i вже Панас перед Оверком. Iменем Батька Махна з
посмiшкою на вустах вiн власноруч вбиває Оверка, також забувши про
батькiвський заповiт. Не встиг Панас вiдсвяткувати перемогу, як “за
дощем з’явилось марево”: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного
загону на чолi з Iваном Половцем. Панас, розумiючи, що пощади вiд брата
не буде, сам заподiяв собi смерть.
“Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду”, – казав
колись старий Половець своїм синам. Але знехтували вони батькiвським
наказом i загинули, тому що не було мiж ними нi згоди, анi родинного
почуття. Загубилось воно на жорстоких стежках громадянської вiйни,
перевiвся рiд Половцiв, нiби й не було нiколи на землi таких людей.
У романi немає справжнього переможця. Твiр сприймається як розповiдь про
трагедiю роду, матерi, України. Трагедiю, що розiгралася в роки
громадянської вiйни, а потiм ще довго вiдлунювала голодом, смертями,
репресiями…
20 жовтня 1944 року на полi бою бiля невеликого прусського мiстечка в
полеглого бiйця Андрiя Ткача, родом з Миколаєва, було знайдено пробиту
трьома кулями окроплену кров’ю книгу Ю. Яновського “Вершники”. На однiй
iз сторiнок цiєї книги, де трапилося вiльне мiсце, Андрiй Ткач вiв
рахунок знищених ним гiтлерiвцiв.
Цей приклад свiдчить проте, що роман Юрiя Яновського “Вершники” – один з
найкращих творiв української лiтератури про героїзм робiтничо-селянських
мас в боротьбi проти внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв пiд час
громадянської вiйни.
Класова боротьба в тi часи була дуже гострою, складною. Траплялося, що
батько й син чи рiднi брати перебували у ворожих таборах. Письменник
цього роману показує сутичку чотирьох братiв Половцiв, якi уособлюють
основнi полiтичнi сили, що зiткнулися на фронтах.
Андрiй командував “загоном добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна”.
У нього погляди монархiста: “Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм’ям
великої Росiї-матiнки, од Варшави до Японiї”. В уявi батька постає
“силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за веру,
царя i отечество”. В спогадах матерi вiн “таке ж ледащо”, як i багатий
дядько Сидiр. В очах Панаса вiн “афицер”. Портретна деталь також показує
Андрiя як бiлого офiцера: “поранену руку заклав за френч”.
Оверко вiв “купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри”.
Його пiдлеглi – “чорношличники”: “Серед бойовища стримiв на списi
жовто-блакитний прапор”. Для Андрiя Оверко – “мазепа проклятий”,
“петлюрiвське стерво”. Панас про нього: “По “Просвiтах” в Одесi на
театрах грав та вчительську семiнарiю пройшов”, “клятий був босяцюра”.
Мати: “Артист i грав з греками в “Просвiтi”.
I Андрiй, i Оверко – “степовi пiрати”, “високi, широкоплечi з хижими
дзьобами”.
Панас, за словами Оверка, “махновський душогуб”, “злодюга каторжний”.
“Колишнiй моряк торговельного флоту i контрабандист”. Батьковi
згадуються “контрабандистськi справи сина Панаса”. Для матерi вiн
“привозив контрабанднi хустки i серги”. Полiтичнi погляди анархiста
розкриваються у висловлюваннях: “На територiї матерi порядку анархiї”,
“вiльний моряк батька Махна”. Його воїни – “вершники з чорним прапором”.
Бандитськi вигуки махновцiв: “наша бере, i морда в кровi”, “роби грязь!”
Iван – командир “кiнного захисту iнтернацiонального полку”, “з бiлими
б’ється”. Особливу лють у махновця Панаса викликає вiрнiсть комунi. Мати
схвально думає про нього: “Тiльки Iван працює на заводi i робить
революцiю”. Його полiтичнi погляди “Скрiзь по степах судяться тепер двi
правди: правда багатих i правда бiдних”.
Так, змальовуючи кривавi бої мiж братами, автор вдається до порiвнянь,
якi мають виразно оцiночний характер. Коли зiткнулися денiкiнцi i
петлюрiвцi, “гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за
чередою”, тачанки махновцiв “пiдскакували над землею, мов хури демонiв”.
I ми вiдчуваємо, що цi сили чужi авторовi.
Класову сутнiсть ворожих сил, якi зiйшлися в безкомпромiсному поєдинку,
допомагають зрозумiти також пейзажi. Ось картина сутички денiкiнцiв i
петлюрiвцiв: “…вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце,
перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки,
падали люди, кидалися конi”.
А ось iнший пейзаж, вжитий для розкриття антагонiзму двох свiтiв у
романi: “i тодi за дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний
прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном
Половцем…”
Таким чином, захоплююча урочиста картина допомагає нам побачить в
червоних кiннотниках носiїв високої справедливостi, нового життя.
Правда на боцi захисникiв революцiї. Андрiй, Оверко i Панас, прагнучи
врятуватися вiд смертi згадують мудрий вислiв батька: “Тому роду не буде
переводу, в котрому браття милують згоду”. Їм не зрозумiти, що саме
по-справжньому об’єднує людей. Це твердо знає Iван. Саме цим образом
автор не лише проголошує iдею класової єдностi трудящих, а й спростовує
вигадки буржуазних нацiоналiстiв про непорушнiсть “родових” нацiональних
устоїв.
3. Роздуми над романом Юрiя Яновського “Чотири шаблi”
“У 1925-1929 рр. написанi мої книги “Кров землi”, “Майстер корабля”,
“Чотири шаблi”. Вони несуть на собi важкий тягар дрiбнобуржуазного
свiтогляду, вiд якого я, безперечно, iз труднощами, визволявся в
наступних двох десятках рокiв”, – напише Ю. Яновський у статтi “Мої
помилки” в “Лiтературну газету” 1948 р. Уявляєте, якою цiною далися цi
слова Ю. Яновському, адже названi книги були одними з найкращих у його
творчостi. Чи варто було писати кров’ю серця, щоб потiм вiдмовлятися вiд
своїх рiдних дiтей. А Ю. Яновський змушений був це зробити. Взагалi, вiн
половину свого життя жив у примусу, мабуть, тому так багато хворiв i так
рано помер. “Роман “Чотири шаблi”, що вийшов у 1930 роцi, був
зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз
замилуванням українською старовиною. Це була вiрна оцiнка, в цьому
виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня
критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi промахи
роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в
Українi, подав читачевi вигаданий ним хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть
спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. Я зобов’язаний був
зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй
уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили
пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї…”
Менi здається, що цi слова писала людина, до якої дотикалися розпеченим
залiзом. Юрiй Iванович Яновський так не думав.
Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це
прагнення i чотирьох образах – Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось
тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному
зачинi “чотири паростки мiцного дуба” (тобто сини великого народу).
Рiзнi вони, але об’єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi,
навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких
максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила.
Шахай видається бригадi “надлюдською силою”, важко поранений Остюк
продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. “Це сидiли на скелi
орли”, – так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не
бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує
автор. Стиль перших чотирьох роздiлiв характеризується захопленим,
радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба
показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво
виявленої в “Чорнiй радi” П. Кулiша, в “Гайдамаках” Т. Г. Шевченка.
А ось стиль останнiх трьох роздiлiв вiдрiзняється вiд перших чотирьох.
Справа в тому, що уже вiдгримiли бої i нацiональне визволення зазнало
поразки. У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском
реального життя.
На мою думку, творчий шлях Ю. Яновського нагадує шлях М. Хвильового.
Обидва вони пiсля шаленого романтичному запалу раптом на скаку
зупинилися i – розчарувалися. I це не могло не вiдбитися на розв’язцi
роману. Отже, Ю. Яновський чiтко усвiдомив, що здобув народ пiсля
переможних боїв пiд червоним прапором. Ось за це розумiння автора i
шельмували.
Використана література:
Українська література ХХ століття. – К., 2000.
Семенюк І.Я. Феномен Юрія Яновського. – К., 1998.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
