Твір на тему:

Образ рідного краю

в кіноповісті О. Довженка

«Зачарована Десна»

В записнику О. Довженка від 5 квітня 1942 р. читаємо нотатку, яка
свідчить про те, що він з літами все частіше згадував рідну хату,
благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну,
сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав». На схилі
свого вкороченого сталінізмом життя до нього все частіше приходили
спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували у
неспокійних, тривожних снах.

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну
повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке
життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в
якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей був здійснений
письменником лише в 1955 р.

Чіткого сюжету і послідовності розповіді в «Зачарованій Десні» немає, бо
твір писався не тільки для читання, а й для екранізації. Основну сюжетну
лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського
життя, любов’ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені,
до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок,
щедрівок, обжинок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики —
високого й чистого дзвону коси,— все це викликало радість і втіху, яку
Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й
поетичному серці.

Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком
Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й
задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке проходило на
лоні живописної природи, Довженко з любов’ю згадує свою родину — схожого
на бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з псалтирем, лайливу
прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго
батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі
озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах І саджала їх у
своєму невеличкому городі, “щоб проізростали”, добрих знайомих і просто
хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від
повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи — дивний сон хлопчика — чергуються із сценами,
написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина
великодньої повені, коли вся загребельська парафія сиділа на стріхах з
несвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!»
ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком І старостою роз’їжджав на
човні і святив паски чистою деснянською водою.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз
підкреслював, що в його житті було і багато «неладу, плачу, темряви й
жалю». Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав
за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих
людей, ні старовини в цілому,— писав Довженко у повісті.— Я син свого
часу і весь належу сучасникам своїм».

Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання
митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний
І красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком
письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він
з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ
зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник
«добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим». До річки свого
дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: «Далека краса
моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки
твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах,
слухав рибальських розмов на твоїх човнах і сказання старих про давнину,
що лічив у тобі зорі на перевернутому небі…»

Благословляючи Десну — «далеку красу мого дитинства» — за щедрі дарунки,
письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає
безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх
предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного».

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу
естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у
статті «Олександр Довженко”: «Його «Зачарована Десна» — це задушевна
лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового
народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і
радісним майбутнім». «Зачарована Десна» — це гімн красі, природі,
рідному краю, поетична картина трудового життя народу.

Похожие записи