Образ Пузиря за п ‘єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії “Хазяїн” (1900). У листі
до сина він зазначав: “Хазяїн” – зла сатира на чоловічу любов до
стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. І. Франко після
прочитання твору писав: “Грандіозну по своїм замислі й по майже
бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з
його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам
Карпенко-Карий,..”.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, центрального
образу комедії “Сто тисяч”. Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, –
мати скільки землі, щоб і за три дні не об’їхати. “Княжество!” – із
заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!” Кілька
економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить
капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого
зиску.

Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на
кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у
визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити
бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від
собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити
харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше
можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені
ними гроші зостануться в кишені хазяїна. “Отак розумні хазяї роблять!” –
міркує Пузир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію
капіталіста, розкриває способи його наживи, чим наочно доводить одну з
причин трагічного становища українського селянина.

Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де
їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів
наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець
банкрута Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в
деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два
карбованці за один.

Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні
дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у
латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в місті в
ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного
власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела
капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які
скубли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя
його пройшло під девізом: “Хазяйство або смерть”. І смерть Пузиря є
логічним завершенням “філософії” неймовірно скупого хижака.

Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкультурність.
На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам’ятник Котляревському
Пузир цинічно заявляє: “Котляревський мені без надобності”. А коли
зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: “Не
знаю, я на степах у Гоголя не бував!” Розрахунок, антигуманність Пузиря
проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється
видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, “учителишку”, а має намір
поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.

У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми
комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На
жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх
“супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому
народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до
“стяжання без жодної іншої мети” у найскладніший для України час –
становлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні
“хазяїни” від пузирів тим, що не землю “стяжають”, а готові її продати,
вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні
кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато
високопоставлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і
культура українська їм так же, як і Пузиреві, “без надобності”.
Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

Похожие записи