Реферат
« Образ Чiпки »
Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки – селянинабунтаря, невтомного
шукача правди, котрий зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став
“пропащою силою”.
З Чiпкою ми знайомимось уже на перших сторiнках твору. Це широкоплечий
двадцятирiчний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем,
одягнений у бiлу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На
головi в нього висока решетилiвська шапка. Та автори не задовольняються
зовнiшнiми ознаками в змалюваннi портрета, як це властиво їх сучасниковi
1. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i такi риси, що розкривають
соцiальний стан персонажа (“Не багатого роду! – казала проста свита”),
передають якостi його характеру (“Таких парубкiв часто й густо можна
зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке – дуже
палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна
смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою…”).
А далi докладно з’ясовуіться формування характеру героя, наростання його
протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-бiднячки.
Чiпка зростаі у злиднях, в атмосферi недоброзичливостi i ворожостi.
Тiльки бабусинi казки розширювали кругозiр хлопчика, примушували його
задуматися, викликали в нього часом далеко не дитячi запитання. Вже в
дитинствi, коли Чiпку за впертiсть прогнав багатiй Бородай, вiн “понiс у
серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й
робiтника…”
Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрiвання Чiпки. Його
добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло
заспокоїтися. Розповiдi дiда Уласа пре крiпацьку неволю, зокрема про
нещасливу долю батька, важким каменем придавили душу Чiпки. Скiльки вiн
передумав, перестраждав у тi днi, аж на виду змiнився.
Кожний з етапiв життя героя виразно постаі перед нами завдяки
майстерностi авторiв у розкриттi його внутрiшнього свiту. Так, великою
силою емоцiйної наснаженостi, психологiчною переконливiстю позначенi
роздуми Чiпки в зв’язку з несправедливим вiдбиранням землi. Рiзкi
переходи вiд сподiвань жити щасливо на своіму добрi до гiрких
розпачливих настроїв, до болiсних думок про кривду, що “заснувала цiлий
свiт”, про лихо, з тенет якого не вирватися трудiвниковi, гарячкова
розмова з самим собою у важку безсонну нiч, коли зримо постала неправда
у свiтi сильних, розкривають чесну, бентежну душу парубка. Тому й
вразила кривда прямо в серце Чiпки, коли за право працювати на своїй
землi чиновник з цинiчною вiдвертiстю вимагаі хабара.
Саме в цю мить Чiпка втратив не лише ниву, а й вiру в справедливiсть. У
його серцi знову закипiла ненависть, але, на жаль, не тiльки до
гнобителiв та їх прислужникiв, а до всiх людей. Це той психологiчний
момент, який проливаі свiтло на дальше, часто слiпе бунтарство
зневаженої, обiкраденої людини: – А все люди, все люди… Вони в мене й
батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавидiли – з iграшок
прогонили, йшли повз хату, одхрещувались…”
Своі горе, чорну безнадiю Чiпка починаі топити в чарцi. А вiд пиятики
вже прямий крок до грабунку. В романi глибоко вмотивовуються злочиннi
дiї парубка. Болi змученої душi, кричуща соцiальна несправедливiсть –
ось що штовхнуло вчорашнього хлiбороба, щасливого своію працею, на шлях
грабiжництва. Чiпка вважаі цi вчинки вiдбиранням свого ж добра,
жривласненого iншими, багатшими, сильнiшими, рiвнянням багатiїв з
бiдняками.
До речi, це тi риси в характерi Чiпки, в його поведiнцi, якi передають
iстотне в дiях його життівого прототипу. Панас Мирний, розповiдаючи в
нарисi “Подорiжжя од Полтави до Гадячого” про розбiйництво Гнидки,
вказував, що згодом у народнiй уявi залишиться соцiальна основа цього
розбишацтва, i Гнидка стане поруч з “Гаркушею, Засориним i iншими
розбишаками нiслягайдамацької пори, котрi уславилися по всiй Українi,
яко боронителi убогих i безталанних од заздростi й пригнiту багатих i
щасливих”.
Прагнення ломоти насильникам ще бiльше поглиблюіться в Чiпки пiсля
катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнiвнi
слова злiтають з його вуст, звучать у них i бiль, i грiзне застереження
гнобителям: “За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито…
будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!..” Нестримним почуттям
нпавистi до панства Чiпка близький до шевченкiвських нротiстатiв i
месникiв.
Визначним досягненням реалiзму авторiв роману і правдиве художні
узагальнення буржуазно-помiщицьких порядкiв, пiднрiслення гнобительської
сутi всього суспiльного ладу царської Росiї. Роздумуючи i над особистою
недолею, i над всенародним лихом. Чiпка все бiльше усвiдомлюі соцiальнi
коренi несправедливостi. Для нього стаі очевидним, що на трудiвника
“налягли” i пан, пiп, шинкар, i “свiй брат-багатир”, що “всiм бажаіться
жоїздити” на шиї обездоленого селянина.
На якийсь час, зокрема пiд впливом лихого “товариства” з дисласоваких
елементiв. Чiпка опустився на саме дно життя, гiрко образив своїми
вчинками матiр. Проте добре в його натурi змогло взятх верх, змогло
перемогти. Вiн знайшов у собi сили перепросити матiр, повернути її в
рiдну хату. Одружившись з Галею, Чiпка нiжно любить її, поважаі матiр,
ревно працюі в господарствi, щиро й безкорисливо допомагаі всiм, хто
звертаіться до нього за пiдтримкою. Його “сувора натура, загартована
давнiм злиденним жжттям, м’якшала: вiн тепер соромивм свого давнього
безпуття, тiії кривої стежки, якою вiн думав дiйти до щастя”.
Коли пiшли розмови про земство, про вибори гласних, Чiпка, незважаючи на
те, що становий Дмитренко радив виiирати панiв, закликаі громаду
захищати свої iнтереси, “а не даватись знову панам у руки”. Серед iнших
гласних вiд селям Чiпка видiлявся громадянською мужнiстю, прагненням
вiдстоювати права трудящих. Тому селяни-гласнi всупереч волi дворян та
чиновникiв обирають його членом повiтової земської управи. Та пани все
зробили, щоб “очистити” свої ряди вiд “мужика”, i Чiпку наказом
губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”.
Болюча кривда, що знову впала, як грiм серед ясного нiба, на Чiпчину
голову, вiдверта, кричуща несправедливiсть i були тим останнiм
поштовхом, що зламав життя правдошукача, зiпхнув його на стежку слiпої
помсти. Селянин вiдчув на собi, ще панська “правда” гiрше крадiжки,
розбою. Не знайшовши справедливостi i вище. Чiпка став мстити без
розбору, бити направо й налiво, бити наослiп. Грабунки, вбивства зводять
нанiвець його протест, кров загублених жертв, смерть нi в чому невинних
людей невитравним тавром заплямовують Чiпку. Власне, вiн з правдошукача
перетворився у звичайного кримiнального злочинця.
В оцiнцi морального падiння Чiпки автори виходили з поаяцiй народної
моралi, керувалися тими критерiями, що добре завжди прекрасне, а зло –
потворне, огидне, бридке, хто б йоге не вчинив. Коли Чiпка заради
“легкого хлiба”, заради горiлки став грабувати i вбивати, то цим його
дiям не може бути якихось iнших оцiнок, крiм беззастережного осуду.
Весь розвиток сюжету пiдводить нас до ідино правильного висновку, що
найблагороднiшi пориви перекреслюються злечином. Невмiння знайти
справжнi шляхи боротьби проти гнобителiв i кривдникiв, “крива стежка”
бунтарства i зробили Чiпку “пропащою силою”.
Література:
1. В.М. Борщевський ”Ураїнська література”; Київ 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
