Невідомі сторінки еміграційної журнальної періодики
Пресознавство в Україні розвивалося значно повільніше, у порівнянні з
іншими країнами Європи. Після злету публіцистичної діяльності О.Маковея,
І.Франка та С.Єфремова настала творча тиша журналістських розвідок.
Початок ХХ ст. у вітчизняному журналістикознавстві пов’язаний з іменами
М.Грушевського та Д.Донцова. Наступні ж роки були несприятливими для
розвитку вільної преси. Тому в 30-40-вих роках XX століття всі творчі
сили журналістів зосередилися в еміграції. Протягом цих років
журналістикознавство в Україні, порівняно з попередніми періодами,
фактично припинило свій розвиток. Однак за кордоном у цей час, зокрема в
Німеччині та Чехословаччині, журналістикознавчими питаннями займалися
українські емігранти А.Животко, О.Бочковський, С.Сірополко, роботи яких
були видані окремими книжками [9, с.23].
А.Животко видав низку праць з питань українського пресознавства.
Найпомітнішою серед них є «Історія української преси» (Німеччина,
Регенсбург, 1946). Ця праця має всі ознаки підручника. У ній наявна
детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу,
перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми. У 1989–1990
роках «Історія української преси» була перевидана в Мюнхені, а через
дев’ять років у Києві.
Книга складається з дев’яти розділів відповідно до запропонованої
автором періодизації історії української преси. Т.Трачук у своїй статті
«Питання періодизації історії українського журналістикознавства»
зазначає, що «свого часу вона була найповнішим дослідженням вітчизняних
друкованих органів від їх зародження до початку Другої світової війни»
[2, с.52].
У цей період створена колективна праця О.Бочковського та С.Сірополка
«Українська журналістика на тлі доби: Історія, демократичний досвід,
нові завдання». Вона фактично є першим дослідженням з теорії
журналістики, написаним українськими авторами, щоправда, в діаспорі.
О.Бочковський, будучи професором Української господарської академії в
Подєбрадах (Чехословаччина), у 1937 році завершив першу частину свого
дослідження. Після його смерті, у 1939 році, за продовження цієї праці
взявся С.Сірополко, якому належить також низка публікацій з теоретичних
питань журналістики [6, с.69].
У своїй праці автори сформулювали теоретичні засади журналістики,
розглянули такі питання: проблематика преси, проведення пресової
політики, діяльність «пресової агентури і бюро», жанри журналістських
матеріалів, вживання мови і використання певного стилю у газеті,
завдання публіцистики, комерціалізація преси, правове становище
журналіста, професійні організації журналістів у різних країнах,
журналістська етика, склад редакційного апарату, об’єктивізм і
суб’єктивізм у журналістиці, визначення понять «преса», «часопис»,
«журнал» і т. ін.
Суттєвим кроком уперед було видання із січня 1907 р. «реформованого»
«Літературно-наукового вісника». М.Грушевський став його реформатором не
лише як видавець, а й як дослідник — відкрив його на еміграційних
просторах. Про оновлений «Літературно-науковий вісник» І.Липовецький
занотував у щоденнику: «Літературно-науковий вісник – це новий по духу,
справді український журнал» [3, с.42].
Журнал проіснував до серпня 1914 р., закритий на час дії воєнного стану,
відновлений у 1917 р. у Києві, де виходив до 1919 р., потім знову
перенесений на свій історичний ґрунт до Львова, де й видавався до
початку Другої світової війни (1939 р.) під орудою Євгена Коновальця і
Дмитра Донцова (у 1932 р. змінив назву на «Вістник», проголосивши себе
органом націоналістичного спрямування) [10, с.214].
Помітну роль у розвитку журналістики мав журнал «Нова Україна», який
видавався у Празі. Керували виданням В.Винниченко та М.Шаповал. Часопис
став гідним конкурентом пресі, що видавалася в Україні, а особливо
журналу «Червоний шлях», який, через свою більшовицьку назву, у
сучасному пресознавстві популярністю не користується. О.Коляструк,
сучасна дослідниця преси 20-30-х рр. ХХ ст., пояснює це тим, що свого
часу комуністична ідеологія відтіснила журнал «Червоний шлях» за його
українізованість, а сучасники не звернули на нього увагу через «червоний
колір» [4, с.48].
Свого часу він був журналом усіх, хто сповідував «загірну комуну» –
активно друкувалися в ньому М.Хвильовий, В.Підмогильний, С.Васильченко.
Він вдало скористався українізацією, згортувавши навколо себе плеяду
українських авторів. Пресознавство УРСР за це звинуватило його в
«націоналізмі». Основним завданням редакція журналу вбачала протидію
прогресивним закордонним (еміграційним) виданням. Є.Черняк, упорядник
журналу, говорив: «Журнал – це легка гармата в нашій ідеологічній
боротьбі». Так «Червоний шлях» став опозиційним до празького
українського журналу «Нова Україна» В.Винниченка та М.Шаповала, які
також намагалися зібрати в своє коло авторів В.Підмогильного, У.Самчука,
В.Барку.
О.Коляструк зазначає, що основна полеміка між журналами була не
ідеологічна, а кадрова. Якщо «Червоний шлях» «занепадав разом із
творчістю П.Тичини», то «Нову Україну» радянське пресознавство
викреслило зі списку провідних журналів 20-30 рр. і назвало
«буржуазним», адже він ніс «ворожу націоналістичну ідеологію і
публікував буржуазних запроданців» [5, с.365].
P4U6UNUOU?VNWaeXoeeeeeeeeeeeeeeeeeeea****
го направлення – так звана «табірна» преса. Одне з таких видань – журнал
«Наша зоря». У своїй статті «Перше завдання» Є.Маланюк визначив риси,
притаманні цьому «активному українському виданню». Він указував: «Це,
по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе
національно свідомим, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв’язаність
із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею.
Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо
ненавидить московський азіатизм… Він має освічений, європейськи
здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не
затремтить перед обличчям смерти за Україну» [8, с.44].
Подібна публіцистика, написана пером С.Петлюри, О.Саліковського,
І.Липовецького, А.Лебединського, Г.Гладкого, А.Коршнівського,
М.Левицького, М.Вороного, І.Зубенка, М.Селегія – сотників Армії УНР,
прикрашала сторінки «Нашого життя», «Променя», «Залізного стрільця»,
«Зірниці», «Ока», «Табора», «Української трибуни». Особливе місце тут
належало літературно-мистецькому журналу «Веселка», який об’єднав у
Каліші ціле ґроно мистецьких талантів: Є.Маланюка, Ю.Дарагана,
К.Поліщука, М.Островерху, М.Селегія, М.Чирського, Б.Базилевича,
В.Лімниченка, П.Омельченка, які прагнули створити «поему Нації», стати
«аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української» [1,
с.21].
З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням
словом вирізнявся Є.Маланюк, якому, зокрема, належить і дослідницька
стаття «Ідеї і дії», де він накреслив величні завдання –«вдихнути душу
національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України,
запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти,
одухотворити Чорнозем могутньою ідеєю, натхнути його жадобою
національного життя» [2, с.45].
М.Нечиталюк у своїх дослідженнях робить підрахунок, що у таборах
упродовж 1915-1919 рр. вийшло у світ 11 часописів («Вільне слово»,
«Просвітній листок / Громадська думка», «Розвага», «Розсвіт», «Основа»,
«Селянин», одноднівки «Метелик» і «Нова зоря», рукописні «Вінок
кайданам», «Свободне слово», «Наш голос»). Також у Зальцведелі у
1919-1920 рр. видавалася газета «Шлях» для українців у Німеччині під
опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на
Підляшші колишні військовополонені (так звані «синьожупанники») подбали
у 1917-1918 рр. про український народний часопис «Рідне слово». На
території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість
наддніпрянців, вдалося у 1919-1920 рр. налагодити свою пресу у таборі
Монте Кассіно — стіннівки «Касинський українець» і «Нові вісті»,
белетристичний журнал «Полонений» із сатирично-гумористичним додатком
«Лязароні». Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в
Нікольську-Уссурійському з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім
чисел української газети «Наша доля». Щоденник «Діло», двотижневик
«Зоря», журнали «Житє і слово» та «Дзвінок», багато інших видань
подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств «Просвіта» на
різних землях, порушували важливі просвітянські питання [4, с.32]. До
досліджень журналів цієї групи звернулися тільки через десять років,
після проголошення незалежності України. До того їх намагалися оцінити в
еміграції, а вітчизняні дослідники відновлювали втрачені фонди
літератури та публіцистики.
Отже, творчий потенціал еміграційної журналістики не лише склав гідну
конкуренцію виданням України, які довгий час були «під ковпаком влади»,
а й забезпечив основу, ґрунтовну наукову базу з нової для України науки
про пресу – пресознавства. Незалежна Україна на порозі ІІІ тисячоліття
зіткнулася з тим, що в неї не було жодної об’єктивної праці з
журналістики. Саме завдяки роботі дослідників-емігрантів (А.Животко,
Ю.Тернопільського, О.Бочковського, С.Сірополко) вітчизняне
журналістикознавство зможе відійти від заангажованої псевдонаукової
літератури і познайомитися глибше з роботами видатних публіцистів
еміграції Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного та ін.
Література
1. Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-90. – С.140.
2. Животко А. Нарис історії української преси: Курс лекцій. – Подєбради,
1937. – 108 с.
3. Збірник праць кафедри української преси/ За ред С. А. Костя. –
Вип. 1. – Львів, 1993. – 142 с.
4. Зворський С. Періодичні видання «Просвіти» в Галичині (1877-1939 рр.)
як провідники наукових знань і культури серед населення краю//
Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1995. – С.48.
5. Машотас В. Комуністична партія Західної України: Бібліограф. покажч.
матеріалів і публікацій за 1919-1967 рр. – Львів: Каменяр, 1969. – 381
с.
6. Нечиталюк М. Турботи істориків журналістики// Вісник Львівського
університету: Серія журналістика.– 1990.– Вип. 16.– С.68-70.
7. Присяжний М. Преса української еміграції в Німеччині: становлення,
розвиток, тематична політика (1945–1953). – Львів: ЛНУ ім. І. Франка,
2000. – 220 с.
8. Сидоренко Н. Українська періодика в Італії (1905-1995 рр.). – К.,
1997. – 60 с.
9. Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття. –
Джерсі-Ситі: Видавництво М. Коць, 1974. – 361 с.
10. Ясінський Б. Літературно-Науковий Вісник: Покажчик змісту
(1898-1932). – К.: Смолоскип, 2000. – 542 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
