Реферат на тему

Невідомі переклади І.Франка з Й.В. Ґєтє

Зацікавлення Івана Франка спадщиною світової літератури має виміри
надзвичайно широкі. За такою широтою позиція жодного іншого із
українських літераторів не може йти в порівняння з Франковою. Світова
література була для Франка тією величезною обсягом цариною, на якій він
від самого початку своєї діяльності й до останніх днів життя беззавітно,
практично щоденно працював як вчений, перекладач і митець, постійно
співвідносячи з космосом її явищ, ідей, образів численні свої не лише
літературно-мистецькі, а й багатосяжні культурологічні захоплення, події
історичної дійсності, щодо яких був свідком. Саме у параметрах світової
літератури Франко розглядав поступ національного, українського
письменства, крізь них бачив свою творчість, яку, орієнтуючись на рівень
світових зразків, ненастанно збагачував загальнолюдського масштабу
ідеями, темами й мотивами, образами переживання.

Немає сенсу перераховувати, до кола яких саме літератур Франко
звертався, твори скількох письменників удостоїлись його перекладу. По
суті, вся література світу, від найдавніших точок її зародження (у
Вавилоні, Індії, Єгипті, Палестині) до сучасних йому явищ була для цього
письменника й мислителя розкритою книгою, в якій він не проминув увагою
практично жодної сторінки.

У 50-томному Зібранні творів Івана Франка, виданому у 1976—1986 роках,
сім томів (із 6-го до 13-го включно) займають поетичні переклади та
переспіви, один том (25-й) — переклади прозові. На сьогодні підготовлено
кілька Додаткових томів до згаданого Зібрання творів (вийдуть найближчим
часом у видавництві «Наукова думка»), з них один включає переклади
прози, значна (більша за обсягом) частина іще одного тому — переклади
поетичні. Цілий том — якби подібний проект реалізовувався — могли б
скласти Франкові переклади драматичних творів.

А додати до цього нариси, статті, розвідки, замітки, рецензії Франка,
присвячені творам і вартим уваги явищам багатьох літератур зарубіжжя,
більшим і меншим постатям світового письменства, тенденціям його
розвитку. Додати до цього не лише загальну естетичну орієнтацію
Франка-письменника на кращі світові взірці поезії й прози, а й звернення
до цілком певних сюжетних мотивів, посталих на різних періодах світової
літературної історії й позначених різним національним забарвленням, що
їм дає майстерну обробку в багатьох власних творах, переважно
філософсько-дидактичних (цикл «Паренетікон» та ін. у збірці «Мій
Ізмарагд»), ліро-епічних (притчі, легенди, поеми; серед останніх,
приміром, — «Мойсей», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Святий
Валентій» тощо).

Одне з найпомітніших місць у культурній рецепції Франка посідає
творчість великого німецького письменника й мислителя Йоганна Вольфганга
Ґете (1749—1832). Спадщина Ґете, передовсім поетична, одізвалася в
діяльності Франка не тільки вельми помітним обсягом перекладів (а це
перша частина «Фауста» та великий фрагмент другої частини, низка інших
творів), численними ремінісценціями в творчості, але й була — поряд із
творчістю П.Б.ШЄЛЛІ, Дж.Байрона, Г.Гайне, Н.Ленау, Т.Шевченка, АМщкевича
— тим конкретним мистецьким явищем, у творчому стосунку з яким
відбувалося становлення вирішальних засад Франкового розуміння природи
поезії, стратегії Франкової діяльності у цьому літературному роді,
визначальних рис його поетики.

Франко-філолог, володіючи феноменальними знаннями в галузі розвитку
національних письменств, активно розробляв концепцію світової
літератури, — концепцію, одним з перших фундаторів якої свого часу
виступав Ґете. Видається безперечним, що багатьма рисами своєї творчої
діяльності, універсалізмом зацікавлень та енциклопедизмом знань,
зрештою, й окремими характеристиками художнього мислення український
письменник дає підстави порівнювати його з постаттю німецького генія.

Інтерес І.Франка до творчості Й.В.Ґете був заявлений ним уже на ранньому
етапі літературної діяльності. Уже в першому з відомих листів Франка,
датованому 6 травня 1874 р. й адресованого редакції журналу «Друг»,
молодий Франко, на той час учень Дрогобицької гімназії, в числі інших
своїх творів надіслав переклад Ґетевського гімну «Прометей». Того часу
цей переклад опубліковано не було (кількома роками пізніше Франко
вмістив його у збірці «Думи і пісні найзнатнійших європейських поетів»).
Тим не менше першим друкованим перекладом Франка зі світової літератури
усе ж став переклад з Ґете — «При кужілці» (сцена із «Фауста»),
надрукований у згаданому журналі «Друг» у 1875 р.

Переклади творів Ґете містять Франкові збірки «Балади і роскази» (1876),
«Думи і пісні найзнатнійших європейських поетів» (1879), в останній,
зокрема, вміщено медитативну елегію Ґете «Переміна ростин»
(«Methamorphose der Pflanzen»).

Трохи пізніше, видаючи разом з І.Белеєм журнал «Світ» і в одному з
листів до колеги (від 12 жовтня 1881 р.) ведучи мову про публікацію в
журналі творів Ґете у своїх перекладах, Франко зазначає: «Що ти хочеш у
слід[уючім] н[оме]рі надрукувати «Бог і баядера», се добре, хоть,
по-моєму, ліпше було б «Вічного жида», — штука ся менше знакома, а
більше «anregend» (збуджуюча. — М.Б.). Коли б я міг тебе просити, то
просив би надрукувати ще сього року всі три штуки: «Вічн[ий] жид», «Бог
і баядера» і «Наречена з Корінту» під спільним написом «Із поезій
Йог[анна] Вольф[ганґа] Ґете». На перший н[оме]р слідуючого року осталась
би «Кузня Прометея», котру раджу тобі прочитати уважно, — побачиш, що за
хороша штука».

Як відомо, «Бог і баадера» були надруковані в «Світі» 1882 p., «Наречена
з Корінту» тривалий час залишалась у рукопису і вперше вийшла друком
1932 р., доля перекладу «Вічного жида» поки що невідома. Про те, що
можна розуміти під «Кузнею Прометея», поведемо мову трохи далі.

У 1882 р. Франко видав здійснений ним переклад першої частини «Фауста»
Ґете, над яким працював майже десять років. Пізніше, у 1899 р. праця
була доповнена перекладом третьої дії другої частини трагедії, що здобув
назву «Гелєна і Фавст». У 1912 р. в одній із львівських газет Франко
умістив переклад «Рибака» Ґете (яким продовжено було низку перекладених
Франком балад: «Пімста за вбитого», «Бог і баядера», «Наречена з
Корінту»). В останні роки життя український поет переклав поему Ґете
«Герман і Доротея», що була опублікована уже після смерті перекладача
(1917). Як уже зазначено, в багатьох статтях і розвідках,
історико-літературних оглядах Франко неодноразово звертався до творчості
Ґете; «Фавст» та «ґерман і Доротея» виходили зі спеціальними передмовами
українського вченого й перекладача.

Усі досі названі твори читач знайде у 13-му томі Зібранні творів Івана
Франка, де вміщено переклади з німецькомовних літератур, а також у т.
3-му (збірка «Із днів моєї молодости»). Варто при цьому бодай кілька
слів сказати і про поему «Вічний жид», перекладену Франком. Хоча слідів
цього перекладу досі не виявлено, проте, приглядаючись до розвитку
Франка як поета, можна з певністю твердити, що знайомство з «Вічним
жидом» Ґете, одною з найбільш сміливих поетичних спроб німецького
письменника з часів його молодості, тим більше, коли цей твір виступав
предметом мовного відтворення, відіграло помітну роль у становленні
Франкового поетичного стилю, сприяло рішучому набуттю поетичною думкою
Франка характеристик динаміки, експресії, посиленої образності. Можна б
висловити припущення, що «Вічний жид» Ґете разом із «Царицею Меб»
П.Б.Шеллі склали той основний тандем художніх взірців, який став засобом
виведення поетичної творчості іще молодого Франка на орбіту справжнього
новаторства.

Масив Франкових перекладів з Ґете, що досі перебували в полі читацького
зору і вміщених, зрештою, у названих уже томах п’ятдесятитомного
Зібрання творів, сьогодні маємо щасливу нагоду поповнити перекладами іще
чотирьох творів, не знаних ні читачеві, ні фахівцям. Авторові цих
рядків, що виступив співупорядником та редактором Додаткового тому
оригінальних поетичних творів і перекладів І.Франка, вдалося віднайти
нові Франкові переклади у фондах Інституту рукопису Національної
бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (фонд І, № 4629). Це переклади
фрагменту драми «Пандора» та трьох епіграм німецького поета.

початком 80-х років.

Автограф має всі ознаки чистового. Очевидно, це мала бути добірка творів
Ґете, підготовлювана перекладачем до друку в якомусь із видань (чи не
журналі «Світ», якщо згадати цитований лист до І.Белея?). Початкові
сторінки автографа не збереглися. Відтак немає і заголовка перекладу
фрагменту драми. Яким він був? Позначаємо його «Пандора» — за
ідентифікацією з твором Ґете. При цьому не викликає сумнівів, що
перекладач орієнтувався на переклад не всієї драми Ґете, а лише
виокремленого з неї, умовно закінченого фрагменту, оскільки на с. 4
рукопису перекладуваний текст уривається (на завершенні чергової мовної
партії Прометея), а далі відразу під ним іде переклад трьох епіграм.

Епіграми нумеровані як 5, б, 7. Отже, фрагмент із «Пандори» у цій
добірці мусив мати номер 4.

Автограф перекладу,

сторінка 4 (НВУВ, IP, 1,4926)

Перекладений Франком фрагмент узято із початкової частини твору Ґете. Не
можемо знати, чи з перших рядків починав Франко свій переклад (з
монологу, що його, не знайшовши відради в нічному сні, змучений тугою за
минувшиною, проголошує Епіметей). Проте наяву наступна філософічна
декламація Ковалів з приводу своєї роботи, до схід сонця розпочатої, а
далі й звернення Прометея до гурту своїх улюбленців, представників
гідного (в його очах) фаху. Вказівкою ковалям з боку Прометея на
необхідний до виготовлення виріб та благословенням їх на денний
відпочинок перекладений Франком фрагмент закінчується.

Звернімось відтак до Франкового листа, адресованого І.Белеєві. Маючи на
увазі щойно окреслений зміст фрагменту, чи бува не «Кузнею Прометея»
можна було б його озаголовити? (Адже твору саме під такою назвою —
«Кузня Прометея» — у спадщині Ґете немає, і назва ця походить від
перекладача). І чи не цей твір — після «Вічного жида», «Бога і баядери»
та «Нареченої з Корінту» — означений четвертим у Франковому листі до
Белея, — саме на тій позиції, на якій він мав бути нумерований у
автографі?

Не наполягаючи, втім, на остаточності своїх спостережень (які могли б
бути підкріплені й розглядом правописних особливостей Франка
відповідного періоду, — але такий розгляд відвів би далеко від основної
теми), залишаємо за перекладеним фрагментом назву твору-оригіналу.

???????$??$??????каву текстологічну історію, торкатись якої наразі не
маємо можливості). Зазначена тематика поставала для Ґете у великому
багатоманітті мотивів — творчої особистості, незалежності,
індивідуалізму, людинолюбства, змісту людського життя тощо; творчість
Ґете відзначає у сфері цих мотивів дуже складна розробка. І якщо гімн
«Прометей» зазвичай витлумачують як богоборчий поклик, як вершину
вільної думки епохи «Бурі і натиску», то драма, менш експресивно
напружена (втім, не орієнтована на це уже відповідно своєї жанрової
природи), більшою мірою виявляє далеко нестандартний, надзвичайно
своєрідний спосіб мислення поета (приміром, тези про одухотворення
людей, до якого сам Прометей без допомоги Мінерви виявляється не здатен,
про смерть як відрадний вінець життя тощо). Досить сказати, що, через
багато років (у 1819 р.) одержавши рукопис своєї драми, Ґете, за
переконанням дослідників, сам не до кінця зумів «розшифрувати» весь
комплекс її ідей.

Знову торкнутися означеної тематики Ґете зробив спробу орієнтовно у
1795—1797 роках, плануючи написання трагедії «Звільнений Прометей» (із
написаного залишився лише невеликий уривок, знаний як «Хор океанід»).

«Пандора» знаменувала ще один наворот Ґете до міфологічного матеріалу, в
якому фігурують постаті Прометея, Епіметея та інші, ще один етап його
розробки у не менш, якщо не більш складний спосіб. Драма є твором
символічно-алегоричним, писаним у стилі, риси якого пізніше було
продовжено при завершенні «Фауста». Серед багатьох міфологічних сюжетів,
пов’язаних з постатями цієї драми, Ґете обрав оригінальну, рідкісну
версію. Так, заголовний образ твору — Пандора, зіслана богами на землю,
у творі Ґете позбавлена однозначної функції покарання непокірних богам
людей, — здійснювана нею роль може мати різні тлумачення, як і вміст
тієї знаменитої «скрині», яку принесла з собою: у ній — не лиха й біди
(як це твердить найбільш поширений варіант міфу), а щось більш вишукане
(відтак, можливо, й більш підступне) — химери та ілюзії, за якими
людство веде погоню. У написаній першій дії п’єси героїня, іменем якої
названо твір, не з’являється, — про неї лише ведеться мова, здебільшого
в діалозі Епіметея та Прометея. Епіметей тужить за Пандорою, своєю
дружиною, яка зникла з землі, проте обіцяла повернутись. У начерку
продовження твору Пандора справді повертається, її «скриня» цього разу
мистецьки оздоблена, з неї далі постає храм із алегоричними началами
науки й мистецтва. Його й подарує людам Пандора. Таким бачить майбутнє
людства Ґете у цій святковій драмі. Активно заявляє про себе й молоде
покоління. Службу в храмі будуть нести Філерос, син Прометея, що зуміє
батьків запал до реальної дії поєднати із вірністю красі, якою
відзначається Епіметей, його дядько, а з ним поряд — і Епімелея, дочка
Епіметея, ніжна, чутлива юнка з люблячим турботливим серцем.

Через всю драму проведено протиставлення образів двох братів — Прометея
та Епіметея, що є концептуальним.

Алегоризм «Пандори», твору, написаного у часі розгрому пруської армії
Наполеоном та злигоднів окупації на німецьких землях, багато дослідників
витлумачує так, ніби письменник виклав тут лише свої роздуми про
історичне лихоліття і, мріючи про повернення часів нового підйому
культури, прагнення свої пов’язав із образом Епіметея.

Проте, видається, і тому й іншому героєві Ґете вділив риси і пориви
своєї особистості. Прометей — уособлення дії, потуги, грубої земної
закоріненості, він не надиться на обіцянки Пандори, його друзями є
ковалі, люди праці (а у крайній точці вияву своєї позиції Прометея
відзначає навіть і допущення войовничого, збройного чину). Навпаки,
Епіметей — постать споглядального способу життя, любитель мріянь і
роздумів, шанувальник мистецької витонченості. Закоханий у Пандору, він
дочекається її повернення і знову поєднається з нею.

Не тільки численні висловлювання німецького поета про двоїстість своєї
натури (а на певному, тривалому етапі — і про феноменальну свою
невизначеність), але й емоційна наснаженість образу Прометея у цій
драмі, а зрештою й повсякчасне тяжіння Ґете до широких світових
узагальнень (а не лише відбиття локальної ситуації) є аргументами того,
що у цьому творі Прометеєві вділено аж ніяк не підпорядковане місце;
жодним чином його не можна розглядати тут як образ, чиє завдання —
відтінювати достоїнства Епіметея. Справа обох братів образно поєднана.
Один з видавців спадщини Ґете спостеріг, що зазначена п’єса Ґете,
задумана у високому стилі різдвяної драми, розпочинається сценою, коли
темноту пробиває світло факела Прометея та вогонь кузні, де невтомно
трудяться ковалі, а завершуватися мала апофеозом світла бога ґеліоса
(сонця), у променях якого на небо злітають Епіметей, звільнений від
земних пут, та його дружина Пандора.

Про привабливість Ґетевського образу Прометея із цієї драми
опосередковано свідчить і звернення до неї українського письменника як
перекладача.

Молодий Франко навряд чи з усією повнотою міг розділяти
утопічно-просвітницькі ідеї, на яких будувався задум «святкової вистави»
Ґете, той радісний апофеоз та досягнення загальної гармонії, що
передбачались у фіналі «Пандори». Проте у цій драмі, що не належить до
кола загальновідомих творів німецького письменника, Франка могло
привабити те, що врешті залишилося у перекладі: образ наполегливого,
діяльного Прометея, мобілізування героєм однодумців серед тих, хто не
гониться за незбутніми химерами, а пошукує тривких основ існування та
надає їх іншим. Можливо, образи з цього фрагменту твору Ґете по-своєму
вступали в перегук із Франковим захопленням ідеєю «позитивного» знання,
що його переживав він на відповідному етапі своєї світоглядної еволюції.
Вагомим та цікавим поставало перед молодим українським поетом і
версифікаційне завдання: знайти у своїй мові відповідники для передачі
дво- та тринаголошених рядків дольників на значній текстовій ділянці
обраного фрагменту.

Усі три наступні вірші із виявленого нами автографа є перекладами
епіграм Ґете із циклу «Epigramme. Venedig. 1790» («Венеціанські
епіграми. 1790»), створюваних німецьким поетом протягом 1787—1790 років,
переважно на основі вражень і роздумів, які дала Ґете мандрівка в
Італію. (Нумерація циклу ускладнена через пізніше включення у склад
циклу одної з епіграм, присвяченої поетом герцогові Саксен-Веймарському
Кардові Августу. Змістом своїм вона продовжує зміст епіграми 34, тому
дала підстави одним дослідникам позначати два твори як 34а і 346, інші ж
дослідники присвоюють їй наступний номер; відтак згідно з одним
принципом нараховують 103 «венеціанські епіграми», згідно з іншим — 104.
Притримуємося останнього, за яким твори Ґете подані у серії «Deutsche
National-Lit-teratUD>, Berlin und Stuttgart, [1883], 82. Band). Епіграми
цього циклу написані так званим елегійним дистихом, загалом короткі і
заголовків не мають.

Франків переклад, якому він дав назву «Поезія і наука», відповідає
епіграмі 78:

«Mit Botanik giebst du dich ab, mit Optik? Was tust du?

Ist es nicht schuftrer Gewinn, ruehren ein oertliches Herz?»

Ach, die zaertlichen Herzen! ein Pfuscher vermag sie m ruehren.

Sei es mein einziges Glueck, dich zu beruehren, Natur!

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Ти віддався (присвятив
себе) ботаніці, оптиці? Що ти чиниш? / Хіба не краща нагорода —
бентежити ніжне серце?» / Ой леле, ніжні серця! їх і який-небудь
халтурник здатен бентежити. / Хай би було моїм єдиним щастям — тебе
бентежити, природо!

Природознавчі зацікавлення Ґете були, як відомо, ґрунтовними й
системними, проте сформульована в цій епіграмі «альтернатива» між
«бентеженням» природи та «бентеженням» ніжних сердець має, звичайно,
гумористичний характер.

Епіграма «Шкільні теорії» своїм заголовком завдячує також перекладачеві.
Вона є перекладом з циклу «Венеціанські епіграми» твору за номером 80:

«Alles erklaert sich mhl, — so sogt mir ein Schueler, — aus jenen

Theorien, die uns weislich der Meister gelehrt».

Habt ihr einmal das Kreuz von Holze tuechtig gezimmert,

Passt ein lebendiger Leib freilich zur Strafe daran.

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Усе, вважай, пояснюється, —
так каже мені школяр, — тими / Теоріями, яких нас розсудливо навчає
учитель (маестро)». / Маєте наразі дебело витесаний хрест із дерева — /
Саме до міри йому живе тіло, певна річ, (призначене) для покарання.

Твір Ґете характеризується очевидною неоднозначністю змісту.
Озаголовлюючи його як «Шкільні теорії», Франко, за певною аналогією до
відомих висловів з «Фауста» (приміром, рядки 2038—2039: «Grau, teuer
Freund, ist alle Theorie Und grai des Lebens goldner Baum», в перекладі
І.Франка: «Мій друже, сіра вся теорія, Зелене жизні чудне древо»[3])
ідентифікує «теорію» із дерев’яним (читай: мертвим) хрестом, чиє
прикладання до живого явища мало б означати розпинання останнього. Разом
з тим уже і у Франковій перекладацькій інтерпретації може бути зроблено
акцент на фактові злісної непогамовності та активності «теорії», на
тому, що схильність до теоретизування з необхідністю веде до пошуків
жертви, до звинувачення когось іншого у «гріхах» (у цих категоріях може
прочитуватися історія раціональної думки у світовій культурі). Крім
того, в епіграмі Ґете можна віднаходити сповнену подиву думку про
парадоксальне порушення наступності засновку і висновку, причини і
наслідку у сфері «теорій». Нарешті, певну множину значень здатна давати
проекція тим чи іншим чином зрозумілої «теорії» на євангельську історію,
маркери якої тут також є.

Нарешті, «На Страшнім суді» (заголовок дано перекладачем) є перекладом
твору Ґете з циклу «Венеціанські епіграми», 49:

«Boecke, zur Linken mit euch, — so ordnet kuenftig der Richter, —

Und ihr Schaefchen, ihr sollt ruhig zur Rechten mir stehn!»

Wohl! Doch eines ist noch von ihm zu hoffen, dann sagt er:

«Seid Vernuenftige, mir grad’gegenbber gestellt!»

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Козли — на лівий 6k, — так
у майбутньому розпоряджатиметься Суддя, — / А ви, овечки, ви повинні
справа від мене спокійно стояти!» / Гаразд! Проте одного-однісінького
іще від Нього хотілося б сподіватись, що далі він скаже: / «Розумні,
прямо навпроти мене станьте!»

Твір містить ремінісценцію із новозавітного тексту, у якому викладено
міф про Страшний суд, що його чинитиме Син Людський: «І перед Ним усі
народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє
вівчар овець від козлів. І поставить він вівці праворуч себе, а козлята
— ліворуч…» (Єванг. від Матвія, 25, ст. 32—33). Такий негативний образ
«козлів», котрі не будуть удостоєні Царства Божого, в свою чергу
походить від пізнішої книги у складі Біблії — Книги пророка Даниїла (у
видінні над потоком Улай Даниїл в образі козла бачить нібито «царя
Греції»). Тимчасом у П’ятикнижжі Мойсеєвому немає емоційного упередження
супроти цієї тварини. У пізнішому культурно-релігійному побутуванні, не
без впливу дії апокрифічних елементів, ідея розділення на «овнів» і
«козлищ» зазнає певної трансформації: ці образи виступають уже
репрезентацією не тільки окремих народів, а й індивідів, котрі стають на
Суд, водночас в ролі Судді не раз фігурує сам Бог-Огець.

І зазначений твір Ґете, в якому здійснена спроба виходу поза рамки
жорсткого протиставлення «овець» і «козлів» завдяки дотепному
несподіваному введенню третього елемента, і зроблені у відповідному
напрямі кроки Франка як інтерпретатора цього твору, — все це, без
сумніву, озвалося пізніше при визрівання ідеї поеми Франка «Страшний
суд» (1906).

Новознайдені переклади з Ґете публікуються вперше, за вказаним
автографом.

Похожие записи