Наукова фантастика Віктора Савченка

„Захоплююсь організаторською в літературному процесі діяльністю
письменників Григорія Гусейнова, Дмитра Чередниченка, Віктора Савченка,
Олександра Завгороднього, Олега Микитенка, Яреми Гояна, Олександра
Глушка, Олександра Васильківського, Анатолія Камінчука, Любові Голоти,
Марії Влад, Михайла Слабошпицького.” [5, 53] – це захоплене визнання
Ореста Сливинського обросло конкретикою, набуло сили і значимості, коли
доля подарувала зустріч та цікаві бесіди з одним із вищеназваних
достойників – письменником-фантастом Віктором Савченком, автором цілого
ряду захоплюючих оповідань, повістей – “Тривожний крик папуги”(1982),
“Консульська вежа”(1984), романів “Тільки мить” (1988), “Под знаком
сверчка”(1994, українською мовою “Під знаком цвіркуна” – 2004), “Дві
вершини горокопу” (1999, перевидання – 2002), “З того світу інкогніто”
(2003), п’єси “Народжений під знаком Скорпіона” (1997), а ще – книжок
есе “Бог не під силу хреста не дає” (1999), “Шлях у три покоління. Есе.
Прозаїки Придніпров’я”(2003) та прецікавих окультних досліджень: “І
бачив я звірину.” (2000), “Порахуй число звірини” (2002), “Пророцтво
четвертого звіра: Даниїл” (2002).

У чому ж полягають секрети дивовижної притягальності наукової фатнастики
Віктора Савченка? Щоб відповісти на це запитання, необхідно, але й
недостатньо, звернутися до джерел – до тих творів, в котрих із поєднання
умовного і реального викристалізувалися певні традиції. Ще в 1677 в
Новгороді-Сіверському було здійснено перше видання книги Руно орошенноє
Дмитра Туптала під первісною назвою Чуда Пресвятої і Преблагословенної
Діви Марії, діючиїся от образа єї чудотворного в монастиру св. Славнаго
Пророка Ілії Чернігівськом. Цю книжку, котра потім декілька разів
перевидавалася, можна вважати одним із староукраїнських джерел
фантастики.

Сягнути до джерел вирішив Юрій Винничук, впорядкувавши унікальну
антологію „Чорт зна що” [1], до котрої розшукав та увів рідкісні твори
про чорта, а він бо, як відомо, не лише важливий і дуже розповсюджений
персонаж української міфології, а й часто неодмінна умова існування
отого ймовірно-неймовірного, що стало імпульсом появи захоплюючих
сюжетів – і в середньовічних апокрифах, і в житіях святих, і в „Повісті
врем’яних літ” та в Літописі Самійла Венличка, і в оповіданнях отців
церкви ХУІ – ХУІІІ століть Петра Могили, Михайла Андрелли, Дмитра
Туптала, Іоаникія Галятовського, Стефана Яворського. Можливо, наступні,

ХІХ – ХХ століття, поступаються добі бароко, та все ж маємо прецікаві
твори Левка Боровиковського чи Миколи Гоголя, Володимира Короленка чи
Василя Стефаника, Івана Франка чи Наталени Королевої, Валерія Шевчука,
Емми Андієвської, Володимира Єшкілєва, Юрія Андруховича та багатьох
інших. Заплановані Юрієм Винничуком видання творів українських авторів
про янголів та святих, про пекло та рай, про відьом та чарівників, про
русалок, мавок, про духи та сни видаються давно назрілою потребою
зробити перший крок до осмислення банку даних очевидного-неймовірного в
українському письменстві, а отже й спробою актуалізувати проблеми
української фантастики, поставити питання про її витоки, розвиток,
традиції. То є тема окремого дослідження. Нашим завданням бачимо
аналітичне прочитання фантастичних творів Віктора Савченка, котрий з
умовно-гротескового, прогностично-візійного тла, зі сплетених воєдино
різночасових та різнопросторових подій вибудовує цілком реальну картину,
актуалізуючи найгостріші, найменш вирішені людиною проблеми.

Так, роман “Монолог над безоднею” читається на одному диханні. Він
прийшов до читача в 1984-му і з того часу користується незмінною увагою.
Першопричини її – не стільки в розсекреченні, скільки в цікаво
розбудованому унаочненні однієї із найбільших загадок. Точніше, однієї
із найголовніших першопричин, котрі лежать в основі споконвічних
людських пристрастей. Отож, з-поміж трьох, як їх кваліфікує сам автор,
“химер” – жадоби золота, влади, безсмертя – під пильний приціл
мікроскопа в лабораторії вченого потрапляє третя – споконвічна спрага
людства виграти змагання з часом, перехитрити оте сакраментальне
“tempora fugit”, пізнати секрети вічної молодості, краси і сили. І тут
відразу хочеться вступити в дискусію з авторською, підсиленою та
увиразненою поетичними рядками Володимира Сіренка тезою про те, що
“людині властиво не замислюватися над тим, “коли проб’є “Пора!” дзвонар
– всевладний час іх позахмар’я”. [3, 31]. Бо ж тільки людині й властиво
не забувати про “memento mori”, “vanitas vanitarum” – в українську
барокову літературу властиво саме ці мотиви внесли ідею
непроминальності, а всупереч тлінності – дух вічності, таємниці котрого
прагне осягнути герой роману “Монолог над безоднею” вчений-генетик
Віктор Негуренко. “Велика таємниця”, або ж еліксир молодості “ювенал”
рухає сюжет роману стрімко, інтригуюче, водночас тільки на перший погляд
пригодницько-подієва канва є домінантною. У творі з дев’яти окремих
частин, кожна зі своїм властивим тільки їй емоційно-настроєвим та
кольороово-звуковим нервом, є не один, а принаймні два сюжети: подієвий
та сюжет самопізнання, діалогу героя із власною совістю, болючішого за
фізичні мутації. Той самосуд розбудований у такий спосіб, що в його
силове поле потрапляє також і читач. Самопізнання, нелегка дорога до
себе самого – це є правдива рушійна сила роману “Монолог над безоднею”.
Складна, навіть мученицька дорога до себе справжнього, до власної
самототожності пролягає через експеримент вченого Віктора Негуренка над
самим собою. Еліксир молодості –“ювенал”, що його починає вживати
дослідник, стає своєрідним лакмусом на рівень етики, порядності,
мужності, фахової та людської совісті вченого. Совість – “болючий
клубок, що ворушиться всередині” [3, 82] – проблема набуває особливої
гостроти й актуальності, коли йдеться про совість науковця. “Воістину,
велика вченість – ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на
мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні,
ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через
верхоглядство щодо “ювеналу”.Я захистив докторську, не виконавши
шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при
заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб “проштовхнути”
сирий, а подекуди сумнівний матеріал.” [3, 77], (жирним шрифтом
підкреслено нами. – В.С.). Афористичний зачин цитати показовий для
стилістики автора: подібні енергетичні імпульси прокреслюють кардіограму
твору, означуючи етапи болісного доходження героя і до наукової істини,
і до себе самого. Нові мисленнєві та емоційно-вольові поштовхи мають за
джерело афористично вивершені сентенції на зразок: “Що розумніша людина,
то менш агресивна. Людство теж стане менш агресивним, зникнуть війни,
розквітнуть наука й мистецтво. І змагатимуться держави і народи не
кількістю лихих мегатонн, а кількістю геніальних творінь. Це і буде нова
сходинка, на яку підніметься людина.” [3, 65]. Цей
ідеалістично-утопічний пасаж – складова монологу головного героя – він
представлений якраз не в ідеалістичних тонах, а в процесі сумнівів,
осягнення небезпечного для життя наукового досліду, звіряти який мужньо
починає на собі, а не інших, які, побачивши омолодження Віктора,
запрагли також “ювеналу”. Віктор Негуренко – людина невпинного пошуку,
сам перебіг якого спричинив болючі сумніви в доцільності експериментів,
кінцевий результат котрих може принести шкоду людям, – помилка або ж
самозаспокоєння вченого оплачуються надто дорогою ціною. Водночас образ
головного персонажа не позбавлений рис подвижництва, саможертовності,
адже ризикований експеримент вчений проводить власне над своїм
організмом, фіксуючи в науковому щоденнику кожну зміну, не йдучи на
вмовляння тих, хто також запрагнув “ювеналу”. Так, одна із вічних тем –
прагнення безсмертя – втілюється в конкретику долі людини, котра в
усьому прагне дійти істини і не боїться зазирнути в найглибші,
найтемніші, найменш досліджені царини людської сутності. Таке
самопізнання дарує як радість, так і гостру муку від усвідомлення
недосконалості та суперечливості всього у світі – як реальному, так і
уявному. Причому ірреальний вимір навдивовижу випукло розкриває принади
та небезпеки світу матеріального: адже із вживанням “ювеналу” у Віктора
Негуренка загострюються всі почуття, натура стає надміру діткливою і
відкритою, а головне – здатною судити себе самого суворо й безжально.

“Щаслива є та душа, яка сама себе судить”,- цей настояний на століттях
афоризм (його авторство приписують Петрові Могилі [6, 44]) в романах
Віктора Савченка “Монолог над прірвою” та “З того світу — інкогніто”
звіряється долями реальних осіб. У романі “З того світу – інкогніто” –
ще й осіб історичних, імена котрих легко означуються, до того ж – в
обставинах фантастично-експериментальних, в езотеричній площині, в якій
реалізується можливість розвтілення і поновного втілення людського єства
у власну або чужу плоть. Ця ідея в романі “З того світу – інкогніто”
набуває наукового обґрунтування, розбудову котрого можна побачити в
цікавих езотеричних працях Віктора Савченка “І бачив я звірину” (2000),
“Пороцтво четвертого звіра: Даниїл” (2002).

?????§ ???????§ ???????§

?$??§??????$??§?ого померлого чоловіка було значно більше, ніж у
будь-кому з правовірних порядківців” [3, 345].

Це прозріння звучить символічно: в кожному ж бо із нас ще залишаються, і
то можливо на генетичному рівні, сліди тієї жахітливої нівеляції
особистості, внаслідок котрої, за Павличковим сонетом “Коли помер
кривавий Торквемада”, – “.помер тиран, але стоїть тюрма”, і проти котрої
за сто днів до смерті застерігав Володимир Винниченко в романі “Слово за
тобою, Сталіне!” Отож, художньо-фантастичний твір вкотре стає
прозірливішим, персвазійнішим, аніж добрий корпус спеціально призначених
для пробудження історичної, національної пам’яті навчально-виховних
видань. Попри фантастично-містичне переплетіння подій, роман є
своєрідним психологічним вернісажем реальних людських типів. Чи не в
кожному ж бо науковому колективі є свій Гречний, але водночас далеко не
в кожному – готовий до смертельного ризику в ім’я отримання об’єктивного
науково-виваженого результату Негуренко, як то ми бачимо в романі
Віктора Савченка “Монолог над прірвою”.

Романи В.Савченка – маємо на думці не тільки “Монолог над прірвою”, “З
того світу – інкогніто”, а ще й, чи не в першу чергу, роман “Під знаком
цвіркуна” – не дають читачеві однозначних відповідей на гостро болючі
питання, і в тому полягає особлива принада названих тут
науково-фантастичних творів. Ці питання автором радше загострюються до
крайньої межі з допомогою властиво авторського арсеналу фантастичної
поетики, до котрого передусім відносимо вміння автора науково
обґрунтовувати найризикованіші гіпотези і вибудовувати на їхній основі
захоплюючі сюжети. Як і належить романам необарокової поетики, вони,
вражаючи, дратуючи, захоплюючи, спонукають до співдумання та співпошуку,
в процесі якого читач опиняється перед необхідністю здійснити вибір,
зробити певні висновки. “Воістину сказано: “Не може бути спілки з
темним, може бути тільки рабство у

темного” [3, 293] – ця афористична настанова, котра лише на мить
промайне в голові Тищенка, – насправді є нервом роману “З того світу –
інкогніто”, який увібрав прикмети багатьох наративних візерунків:
містичного видіння, детективного бойовика, психологічного дослідження і
навіть елегійної, романтичної історії. Хоча має рацію й Олесь
Завгородній, відзначаючи, що цей роман однаковою мірою художній і
езотеричний, а його автор “оперує такими аргументами на користь
існування потойбічного світу, які важко спростувати навіть засобами
сучасної науки” [2, 174]. Фрагменти цього роману стали відомі читачеві
задовго до появи твору окремим виданням: друкувалися в квартальнику
“Оберіг” упродовж

1991-1992 років, а повний текст роману вперше з’явився в журналі
“Сучасніть” за 1997 рік і відразу став знаним, зацікавивши широке коло
читачів. Та чи не найбільшим інтересом і до сьогодні користується роман
Віктора Савченка “Під знаком цвіркуна” – вперше він побачив світ у
1994-му російською мовою (переклад з українського оригіналу-рукопису) –
“Под знаком сверчка”.

Цей роман також має свою магію, котра, помноживши в собі силу кількох
попередніх творів водночас, чарує від першої сторінки до останньої.
Осмислюючи процес тривалої над романом праці, автор зізнається: «.Щоб
наповнити її (працю. – В.С.) другим, невидимим, планом, потрібно значно
більше часу. Ця – сугестивна частина – є душею роману. Якщо в
реалістичній прозі формування підтексту – чи не найскладніше для
письменника, то у фантастиці й того більше. Адже в поетику фантастичного
твору вплітаються не тільки взаємини між людьми, а й оригінальні
філософські й наукові ідеї, неймовірні ситуації, дивовижні явища
природи. А головне, якою б «крутою» не була фантастична концепція, вона
повинна чітко проектуватися на проблеми сучасності» [4, 334]. Треба
визнати, що на сьогодні роман Віктора Савченка є найвищим досягненням не
тільки автора, а й сучасної української фантастики, бо ж за рівнем твір
відповідає найкращим світовим досягненням у царині творів подібного
жанру. Роман «Під знаком цвіркуна» є найбільшою мірою символічний,
філософський. Гротесково-необароковий і водночас
провісницьки-моралістичний. «Пошук істини – це мораль. Там, де пошук
істини відтісняється, занепадає мораль» [3, 275] – ці рядки сприймаються
як квінтесенція твору, частини котрого кількаразово з’являлися в друці.
Процитована сентенція належить одному із головних героїв – Білоконеві,
він разом із Ткачем допомагають Антонові Михайлюкові в дуже небезпечній
справі – виявленню інзекта-гомо. Сама ж ідея існування людини з ознаками
комахи належить ще Нострадамусові, який в одному з катренів
напророкував, що в четвертому тисячолітті з’являться схожі на комаху й
людину істоти. На цьому наголошує письменник: «Виникає запитання: чи
фантастика – мої інзекта-гомо (комахолюди)? І чи не є вони думоформами
автора, яким колись судилося втілитися в живу матерію? До речі, про це
пророцтво Нострадамуса мені стало відомо задовго після написання роману
(жирним шрифтом підкреслено нами. – В.С.). Плекаю надію, що до кінця
оригінальним залишиться символ інзекта-гомо – «міраж», винесений зі сну,
тобто з астрального світу. Це було дивне видіння – кістяк у три людських
зрости (чому три? Чи не по числу поколінь?) з воронованої сталі, на
якому збереглася портупея. Ну, а покласти його на «перину» з людських
кісток – це вже було питання авторської інтуїції.

Я навмисне не акцентував увагу на місці і часі подій. Вони могли
відбутися в Україні, Білорусії, Росії, втім, як і в будь-якій іншій
посттоталітарній державі. Кістяки-велетні, що спочивають на людських
кістках, існують скрізь, де до влади приходили ті, хто не боявся
смертного гріха. Вони – кістяки – несуть подвійну функцію: з одного
боку, підживлюють своїх нинішніх послідовників, з іншого, (якщо про них,
звісно, стає відомо широкому загалу), нагадують про найбільшу трагедію
народу. Що переможе: ідея утворення формації за типом мурашиної купи, на
чолі якої стоятиме одна «матка», чи логіка розвитку людського
суспільства?» [4, 334-335] (курсивом підкреслення автора. – В.С.).

Роман «Під знаком цвіркуна» – найбільшою мірою трагічний з-поміж
аналізованих тут творів Віктора Савченка. Інзекта-гомо поступово, але
переможно-вперто знищують усіх, хто стає причетним до розпізнання їхньої
таємниці. Власне, через подачу спосібів, як саме можна розпізнати
представників інзекта-гомо, автор творить психологічно місткий, зіркий
та рельєфний людський вернісаж. Сильветки друзів, колег Антона Михайлюка
миттєво постають перед очима, коли він хоче уявити їх. Інша справа –
коли Михайлюк намагається згадати, як виглядають Тхолик чи
Посудієвський. Відтворити в пам’яті їні образи виявилося просто
неможливим. Водночас саме представникам інзекта-гомо, що їх ніби й
немає, й запам’ятати їх украй важко, вдаються акти витонченого садизму в
науковому колективі. Науковий колектив автор показує як би зсередини,
засвідчуючи тим самим, настільки добре знається на цьому середовищі,
глибоко розуміється на тому, хто робить справжню науку, а хто, як
гомо-інзект Тхолик, отримує під керівництво науковою розробкою величезну
суму. Власне, фінансове забезпечення, за підступною схемою комахолюдей,
було призначене тим науковим установам, хто, згідно з настановою, почав
би займатися прогнозною оцінкою боро-кремнієвих родовищ. Ще одна дуже
цікава обставина: роман, написаний за десять років до подій, котрі
збурили Україну й цілий світ восени 2004-го, прогностично зображує
донбасівські реалії(. Так, геніальне наукове відкриття Антона Михайлюка
в листі-експертизі з Макііївки, листі, написаному комахолюдиною, –
названо маренням сивої кобили:

“А от лист з Макіївки було написано явно рукою комахолюдини. І не тільки
тому, що “Звернення” в ньому називалося “маренням сивої кобили”, автора
– шизофреником, і навіть не тому, що схему прозвучувача було
охарактеризовано як антинаукову і як мертво народжений плід”. У листі
висловлювався подив, як, мовляв, Міністерство геології могло фінансувати
сумнівну розробку, в той час, коли кошти потрібні на пошуки такої
необхідної для народного господарства сировини, як боро-силікати.

Я оглянув поштові штемпелі всіх конвертів з відгуками і виявив, що цей,
Макіївський, лист, підписаний, до речі, якимось Гончаровим (перед
прізвищем стояла ціла купа титулів, включаючи й депутатство найвищого
рангу), було отримано на пошті за день до смерті Антона Кузьмовича
(Антона Михайлюка. – В.С.). До речі, це був другий примірник машинопису.
Автор ніби навмисне давав зрозуміти, що перший примірник він відіслав
куди слід“ [3, 322]. Таким чином, проблема “Пошук істини – це мораль”
зірко озвучується в романі “Під знаком цвіркуна”неодноразово – у спосіб
дійовий та діткливий, спонукальний до співдумання: “А чи не пов’язані
якось боро-кремнієві виробництва, що їхнамагаються вгніздити по всій
нашій землі, з наближенням спалаху колективного розуму комахолюдей?” –
подумалось мені. За тією інформацією, якою ми володіли, виходило, що
зв’язок мусить бути. Принаймні в такому: побічні продукти бро-кремнієвих
виробництв, потрапляючи з водою і повітрям в організм людини, призведуть
до всіляких хвороб. А негативні почуття (зокрема стражадання), викликані
хворобами, якраз і є благодатним середовищем для колективного розуму.

– Схоже на те, – погодився Михайлюк, вислухавши мене. – І такої свідомої
підготовки світ досі незнав. – Мить повагавшись, він додав: – Здається
мені, справа не лише в колективному розумі. За підготовкою криється щось
значно більше” [3, 234].

Оце “щось більше” не тільки тримає в напрузі уяву читача, а й
спроектовує її в історіософське русло: “Здається мені, – розмірковує
герой роману, – що ці істоти – лише засіб чи, так би мовити, передовий
загін, який має своїм завданням призвести людність до занепаду. Коли ж
це станеться – прилетить цвіркун і на планеті запанують членистоногі. А
боро-кремнієві виробництва потрібні не тільки для того, щоб занапастити
людей, а і як спосіб створити екологічне середовище, в якому “цвіркун”
почуватиметься звично” [3, 235]. Процитовані рядки звучать і як
застереження, і як своєрідне попередження.

Поява в українській літературі грона фантастичних романів та повістей
Віктора Савченка – явище не лише відрадне, а перспективно означене, бо
ж, маючи глибокі – як світові, так і національні традиції, воно бачиться
відкритим на утвердження школи сучасної української фантастичної прози.

ЛІТЕРАТУРА

Винничук Ю. Чорт зна що. – Львів: ЛА „Піраміда”, 2004. – 792 с.

Завгородній Олесь. Коментар до роману //Савченко В. З того світу –
інкогніто. – Дніпропетровськ, 2004.

Савченко Віктор. Монолог над безоднею. З того світу – інкогніто. –
Дніпропетровськ, 2004.

Савченко Віктор. Післямова // Савченко В. Під знаком цвіркуна. –
Дніпропетровськ, 2004.

Сливинський О. І білі купави: Есеїстика. – К., 2004.

Українська афористика Х – ХХ ст. / Під заг. ред. І.Драча та В.Черняка. –
К., 2001.

( Напевно, сам Автор, працюючи над романом «Під знаком цвіркуна», і
уявити собі не міг як провісницьки спроектуються його «донбасівські
мотиви» — на події в цьому регіоні, які восени-взимку 2004-го року
сколихнули не лише Україну, а цілий світ.

Похожие записи