Націоцентричний характер масової літератури (на матеріалі творчості
Леоніда Полтави)

Термін масова література в сучасному літературознавстві потрактовується
по-різному. Частіше до поняття масова література синонімами виступають
популярна, тривіальна, пара-, бульварна література. Ці поняття, на думку
деяких учених означають ціннісний “низ” літературної ієрархії:
“категорію літературних творів, які належать до маргінальної сфери
загальновизнаної літератури” [15, 160]. Водночас до масової літератури
відносять твори, які не входять в “офіційну літературну ієрархію” свого
часу і залишаються чужими „пануючій літературній теорії епохи” [7, 384].
Окремі літературознавці розглядають “поняття масової літератури – як
поняття соціологічне <…> Воно стосується не стільки структури того чи
іншого тексту, скільки його соціальної функції в загальній системі
текстів, що складають певну культуру <…> Це поняття в першу чергу
визначає ставлення того чи іншого колектива до певної групи текстів.
Один той самий твір може з одного погляду включатись у це поняття, а з
іншого – виключається з нього” [7, 381].

Широке тлумачення масової літератури в певній мірі виправдане тим, що
критерії художності, відповідно до яких “високу” літературу відрізняють
від “масової” історично рухомі й не абсолютні.

Багатовікова історія доводить, що більшість художніх творів опинялись
свого часу у списку “тривіальної” літератури, а інколи й зовсім
виключались зі сфери мистецтва. Багато значимих художніх текстів не
одразу широко визнаються й потрапляють на вершину літературної піраміди,
їхній багатий змістовий потенціал розкривається лише в ході тривалого
функціонування й відповідно оцінюється вже читачами нових поколінь.
Нерідко літературні шедеври або залишаються непоміченими читачами, або
безжально відкидаються носіями пануючих естетичних позицій. Подібна доля
на території України спіткала і творчість Леоніда Полтави. Знаний і
високо оцінений як митець у діаспорі (оцінки його творчості подибуємо в
монографії І. Левадного, у статтях С. Гординського, І. Кошелівця,
Д. Бучинського, Ю. Клена, Л. Мосендза, Ю. Григоріїва та ін.), він
практично не відомий українському читачеві на рідній землі. Лише
останнім часом вийшли друком чотири книжки з огрому продукованого
митцем. Серед художніх текстів Леоніда Полтави наявні як високохудожні
зразки (“Енеїда модерна…”), так і зразки, які можна віднести до
масової літератури, котрим притаманні естетична, пізнавльна та виховна,
націоформуюча, націозберігаюча функції. І тут ми поняття масової
літератири можемо окреслити як “література доступна масовому читачеві за
своїми змістовими й формальними якостями”. Ці тексти в жодному разі не
належать до примітивної літератури.

Вочевидь, при ширшому тлумаченні терміну масова література, він
позбавляється конкретності і чітко окреслених смислових меж. Для
ідентифікації феноменів масової літератури замало ототожнити відповідне
поняття з ціннісним “низом”, постійним, хоча й змінним у своєму змісті
компонентом літературної системи, в межах якої “завжди відчутне
розмежування літератури, що складається з унікальних текстів, які лише з
певними зусиллями піддаються класифікаційній уніфікації, і компактної,
однорідної маси текстів” [8, 209]. Але ця “маса текстів” в дійсності не
компактна та не така вже й однорідна – як за своїми формально-змістовими
особливостями, так і за ступенем популярності серед масового читача.
Термін масова література охоплює настільки неоднорідні, а інколи й
різноякісні твори, що з’являється ще один вертикальний вимір. На вершині
опиняються по-своєму зразкові тексти, які мають тривалий успіх на
широких теренах і знаходяться між високою і паралітературою. До цієї
групи належить і зазначена вище повість Л. Полтави “Чи зійде завтра
сонце?”.

Деякі зразки масової літератури не завжди можна назвати
псевдомистецтвом, художньою неповноцінною літературою, яку вживають люди
з низьким культурним рівнем і нерозвиненим естетичним смаком. Так, у
залученій нами до розгляду повісті автор широко використовує
високохудожні виражально-зображувальні засоби (використовує розлогі
метафори, метонімію, порівняння, еліпси тощо). Окрім того, досить проста
фабула лежить в основі динамічного, наповненого перепетіями
концентричного сюжету.

Аби дати більш-менш чітке визначення масовій літературі, окресливши при
цьому її естетичну сутність, необхідно вийти за межі негативного
оцінювання і розглядати це явище з історико-літературної позиції,
подаючи його як соціокультурний феномен, характерний для певної епохи.
Зокрема, повість Л. Полтави “Чи зійде завтра сонце?” відігравала і
відіграє значну роль саме в період боротьби за Українську незалежну
державу та в період її становлення. Герої, представники як старшого, так
і молодого покоління українців на різних континентах, слугують зразком
відданості народу, світовій цівілізації. Автор не вдається до широких
портретних малюнків, більше уваги він приділяє внутрішньому світу
персонажів, їхнім прагненням і бажанням. Саме тому письменник часто
вдається до внуртішніх монологив, мотивації дій, самооцінок героїв тощо.
Одружуючись з прекрасною німкенеї Едіт, Анатолій Павелко постійно
вивіряє свою поведінку, контролює, чи не став він на шлях зради,
тривалий зас залишаючись у Реґензбурзі. Його вболівання передаються
дружині, і вона, дізнавшись про справу, якій присвятив своє життя
чоловік, віддано кидається на захист цінностей, котрі мають врятувати
світ, і гине в нерівній сутичці.

У передмові до першого (і поки що єдиного) видання повісті професор
Ю. Григоріїв зазначав, що на той час (1955 рік) “появу великої повісті
“Чи зійде завтра сонце?” пера молодого, але вже широко відомого на
скитальщині українського письменника Леоніда Полтави, в якій автор в
обставинах майбутньої самостійної Української держави змальовує так
актуальну тепер тему досліджень атомової енерґії й викрадення їх
таємниці, можна вважати за небуденне явище, яке заслуговує уваги ширших
літературних і педагогічних кіл нашого суспільства, як перша смілива
спроба у формі пригодницько-фантастичної повісті змалювати майбутній
образ Україна після її визволення та боротьбу, яку доведеться їй
провадити, зокрема подолання різних інтриґ і диверсій сусідніх,
неприязно наставлених держав, що мають територіяльні претенсії до
України та шпигунськими акціями і спробами викрасти атомові та інші
державні таємниці намагатимуться підважити мілітарнр-оборонну міць
молодої держави” [2, 6]. Л. Полтава написав твір, спираючись на модерні
досягнення науки середина XX ст. Він сміливо і далекосяжно заглядав у
майбутнє та змалював подальший розвиток науки в ділянці атомної
енергетики та метеослужби (у творі йдеться й про винахід системи
штучного “викликання” дощу в період посухи, яка становила ще одну
катастрофу, поряд із вичерпанням запасів енергоносіїв).

На відміну від творів високої літератури жанрово-тематичні різновиди
масової літератури – це суворо регламентовані формально-змістові єдності
і можуть розглядатись як “встановлений традицією спосіб сполучення
певної теми з композиційною формою і особливостями поетичної мови”
[3, 381-382].

Основна класифікаційна одиниця масової літератури – жанрово-тематичні
канони, які являють собою формально-змістові моделі прозового твору,
побудовані на певній сюжетній схемі, які мають спільну тематику,
заздалегідь окреслений набір діючих осіб (найчастіше підпорядкованих
певній сюжетній функції); в них наявні елементи-кліше художньої форми,
які включають головний контекст ідей, емоцій, настроїв, що відтворюють
естетичні шаблони, психологічні й ідеологічні стереотипи,
використовуються “канонічні”, за термінологією Б. Томашевського, художні
прийоми, як правило, запозичені з “високої” літератури й закріплені в
якості “технічних зручностей” [12, 204].

Канонізована основа закладена в усіх жанрово-тематичних різновидах
масової літератури, що складає сьогодні її жанрово-тематичний репертуар,
який склався приблизно до середини ХХ ст. і включає такі різновиди
жанрових форм: детектив, шпигунський роман, бойовик, фентезі, трилери,
любовний, дамський, сентиментальний роман тощо.

В усіх зазначених вище жанрово-тематичних формах домінує принцип
повтору, стереотипу, серійного штампу, оскільки “авторська установка”
обов’язково визначається принципом відповідності очікуванням аудиторії,
а не спробою самостійного й незалежного осягнення світу” [4, 33-34].
Поетика масової літератури цілком передбачувана, являє собою склад
готових оповідних блоків і обкатаних стилевих кліше. Маючи високий
рівень стандартизації, її жанрово-тематичні різновиди знаходяться на
суворо заданих сюжетних схемах і складаються з повторюваних, у злегка
зміненому вигляді мандруючих з одного твору в інший мотив.

У пригодницьких текстах (до яких належить і повість Леоніда Полтави “Чи
зійде завтра сонце?”) оповідь складає послідовний ряд подій, в центрі
яких опиняється головний герой, який потрапляє у пригоду. Головний засіб
розвитку сюжету – подолання героєм перепон; звідси – необхідність мати
сильного супротивника, чіткий поділ персонажів на позитивних і
негативних.

Звісно, жанрово-тематичні різновиди масової літератури дають змогу
пожвавити стандартні сюжетні лінії, ходи і певну індивідуалізацію
героїв. Можливі тут і відхилення від узаконених схем, і сполучення
літературних формул. Так, у творах наукової фантастики, можлива любовна
інтрига або детективна лінія, часто-густо ці тексти вбирають елементи
мелодрами і авантюрно-пригодницького роману.

Повість Л. Полтави “Чи зійде завтра сонце?” має авторське жанрове
окреслення “повість з недалекого майбутнього”. Уже сама назва твору
спрямовує читача на проблему порятунку світу, на подолання катастрофи,
що насувається на людство. Автор веде оповідь про події, які
відбуваються у 2000 році. Місце подій – Україна, Росія, Європа, Канада,
Іран. Широка географія підкреслює масштабність події. Загально можна
визначити жанр твору –

фантастично-пригодницька повість. Фабула досить проста: Україна прагне
врятувати світ від енергетичної катастрофи, а Росія намагається завадити
їй. З огляду на таку розстановку сил, можемо говорити про ідеологічну
спрямованість повісті, а її призначення – виховання молоді в
націоналістичному дусі. Національні пріоритети – основна риса творчості
Л.Полтави.

Поняття національний в своїй основі має поняття нація. Визначаючи
поняття нація, італійський соціолог П. Манчіні виділив спільну
територію, спільне походження, спільну мову, спільні звичаї і побут,
спільні переживання і спільне історичне минуле, спільне законодавство і
спільну релігію. А “подихом”, що оживляє націю, є, в його інтерпретації,
“національна свідомість”. Інші мислителі виділяють інші домінати, які
визначають націю: дух народу (Й. Герде), воля (Е. Ренан), духовний
принцип (Й. Фіхте), рідна країна (С. Герберт), земля (Ф. Ракель), мова
(Б. Клінберг), пасіонарність (Л. Гумільов), держава (В. Липинський),
вибрана меншість (Д. Донцов) тощо. Зв’язок української літератури з
націоналізмом було проголошено ще 1910 року М. Сріблянським: “Наше
мистецтво мусить повести нас по шляху універсального українства на
Україні. Ми мусимо йти до виразу нашої національності. Національність –
це і є та нова сфера, якої ми прагнемо, шукаємо і боремося за неї, як за
форму і зміст кращого життя… Національність – це та нова сфера
існування, в якій нам, українцям, легше жити, існувати і творити”.

)n2e<,?NDUF?KlNrQ?W0`AEs$vd{4}?„o….‡ –`?/essssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssss gd ^ue кількох їхніх складових. Змалювання краси, неповторності української землі — один з вагомих елементів націоцентризму художнього творення. Присутній у повісті образ вишневої України. Спочатку такою її іменують у німецьких газетах, потім саме такою її сприймає Едіт: “Рідна земля її дружня, широка, рівна, багата земля. Могутні будівлі заводів (де-не-де ще залишки руїн), оселі, високі та білі, оперезані блакитними поясами річок, блискучими стрічками асфальтових доріг, заквітчані вишневими садами. Так багато вишень — он чому вона вишнева! Безмежне поле голубіє так, як ген голубіє небо... <...> Потяг пролітав дільницю приміських
парків: каштани, ясени, клюмби квітів, водограї…” [11, 86-87]. Це та
Україна, яку бачить у своїх мріях сам автор, перебуваючи в далекому
вигнанні. У творі згадуються і вулиця “Героїв УПА”, і пам’ятник Симонові
Петлюрі поруч із пам’ятником Богданові Хмельницькому на Софійській
площі. І саме там проходять велелюдні віче на честь перемоги українців у
двобої з енергетичною катастрофою. Неповторні пейзажі захоплюють самого
автора: “Сьогодні море було навдивовижу спокійне зранку. Та як воно
змітилося тепер, пообіді! Мов розгнівана людина, воно накидалося на
високий крутий берег, било величезними кулаками у скелю; воно неначе
військо, що йшло у наступ – когорти, когорти, когорти важких, величних
вояків, вишикуваних у лави, замаяних білими накидками шуму. Кожна
лави-хвиля йде на вірну смерть: земля непереможна. Але генерал шторм не
вміє змінювати наказу. І море лютує!

Дивна чудова картина: розгніване, перекошене море — і спокійне, ніжне
сонце. Воно золотою короною горить над залишками хмар. Воно спокійно і
ніжно пестить землю, знаючи, що генерал шторм все таки відмовиться від
наступу, що немає мабуть і в цілому світі більших друзів, як це море і
Україна” [11, 122].

О. Ольжич у статті “Українська історична свідомість” говорить про погук
ідеї, яка б стала стимулом для історіотворчих зусиль. Описуючи ідеї,
символи, покликання української нації, поет своїми працями прагне
виховати “нову духовну особистість”, а характеризуючи нову українську
літературу, основною її ознакою називає “стимулювання найновішої
націоналістичної духовності героїчного типу” [10, 253]. Можна сказати,
що українські письменники не бажають бути пасивними спостерігачами
історії, а прагнуть створювати неповторний світ самі. Так, Л. Полтави
творить образ українців як рятівників світу, котрі шляхом видобутку
ядерної енергії з “оливи-піску” дарують людям світло.

Ідеальний образ нації створюється не з марнославних мотивів, він виконує
функцію провідника, а вигадані складники колективного “я” сприяють
усвідомленню нацією власної неповторності як основної рушійної сили
національного розвитку.

Ставлення до світу в українських письменників дуже активне, візії не
самодостатні, вони – тільки засіб консолідації й мобілізації нації. Для
українця на першому місці завжди була Україна. Л. Полтава – активний
громадський і культурний діяч діаспори, письменник-націоналіст – і в
художній творчості залишається носієм національної ідеї, ідеї
Української Незалежності, ідеї звільнення від чужинецького панування,
ідеї єдності нації. Його твір повністю просякнутий цими націоцентричними
ідеями і спрямований на консолідацію українства світу: канадський учений
українського походження Віктор Стен винаходить формулу видобутку атомної
енергії з піску і направляє її разом з готовими капсулами в Україну, а
молоді українці з Києва Оксана, її брат та Анатолій Павелко разом з
професором Гармашем, героїчно поборюючи всі перепони, доставляють цінний
вантаж в Україну (на цьому шляху професор і юна дружина Анатолія Павелка
гинуть від руки московського посланця).

Особливістю українського світобачення, внаслідок історичних та інших
зовнішніх факторів, було своєрідне ставлення до Росії, а відтак
звернення до російської тематики.

Розповіді про сусіда – обов’язковий елемент націоцентричних візій,
оскільки вони можуть мати свідому спрямованість, виконувати функцію
консолідації нації.

Водночас із творенням власного ідеального образу відбувається
негативізація образу східного сусіда. Національне відродження
супроводжував перегляд культурних орієнтацій та зв’язків, основою якого
були не раціональні політичні чи економічні міркування, а побудова нової
картини світу, в центрі якої мав постати власний народ. Картина,
змальована Л. Полтавою, вигадана. Це своєрідний міф. Саме його називає
одним із важливіших механізмів національного відродження дослідник
феномену націоналізму Е. Сміт: “Дуже важливо те, що серед етнічних
атрибутів значення мають не історичні факти, а саме міфи, вигадані
теорії. Кордонів між історією і міфом немає, і немає значення, яку
частину відведено правді в етнічній історії” [13, 31]. К. Майноґ
стверджує, що націоналізм – це “політичний рух, який залежить від
почуття колективної образи на чужоземців. Образа повинна бути спричинена
іноземцями” [9, 254]. На думку цього дослідника, “анатомія націоналізму
має три ступені. Перший з них – збудження, період, упродовж якого певна
нація усвідомлює себе нацією, що страждає від гноблення. Зазвичай це
період рішучого відвертання від чужих ідей та всього чужоземного. Це час
тривожних пошуків культурної ідентичності… Другий ступінь –

боротьба за незалежність і останній – консолідація” [9, 255]. До того ж
не так вже й важливо, чи відповідає образ ворога дійсності. Іноземний
гніт може бути не тільки реальним, а й уявним. Найголовніше – розвинути
теорію нації та об’єднати усіх її членів в органічне ціле, яке б мислило
і почувало себе чимось єдиним. Виводячи формулу нації, Ю. Липа разом із
“власним тереном” та “власною місією”, які виникають поперемінно (адже
кордони можуть змінитися під час війни, а місію еліта нації може не
відчути), називає також обов’язкову домінанту – “почування нехоті до
чужих” [6, 19]. М. Бердяєв пов’язував націоналізм не стільки з любов’ю
до свого, скільки з ненавистю до чужого [1, 345].

Національна свідомість у тих народів, яким доводиться ще тільки
виборювати свою національну державу, спрямована, принаймні тимчасово,
проти уявного супротивника, проти іншої нації, проти багатонаціональної
держави. Ці народи визначають свою національну тотожність або
національну свідомість у негативний спосіб: відмежовуючись від сусідів
або прирівнюючи себе до них. Для ролі іноземця-гнобителя якнайкраще
підходили росіяни, з якими асоціювалися історична вина, тоталітаризм,
наднаціонально-державні механізми. “Засаднича – тактична, стратегічна,
історична, культурна й геополітична ворожість Росії до України була і є
настільки очевидною, що нерозуміння цього факту слід розглядати як
величезне викривлення української суспільної свідомості під час
тривалого життя в силовому полі імперії. Три “братські” зближення: за
часів Переяславської ради, після 1917 і 1939 років супроводжувалися
масовими репресіями українців, нищенням української культури та різних
національних інституцій” [5, 131]. Про “братські” узи згадує у своїй
розмові з астрономом Стоковським Анатолій Павелко: “Ми віками гноблені
російською імперією, знаємо і розуміємо те, що не дуже розуміють
інші…” [11, 97].

Негативний браз “ворога” і возвеличення власної нації провадиться за
допомогою різних моделей. Досить специфічну картину спостерігає
австрійський астроном Стоковський зі своєї обсерваторії в Ірані: “На
екрані побігли вигинасті глибокі вулиці, річки авт і трамваїв; лапаті
широкі дахи пропливали вбік, нагадуючи безладно мандруючі крижити; а над
усім розворушеним, швидким містом – гордо підноситься башта з червоними,
гігантськими зорями, з ледь помітними орлами в середині.

Ось вона, Москва, – зловісна червона столиця!

Астроном Стоковський вдивлявся в червоні зорі, і здавалось ніби вони
хочуть піднятись ще вище, порівнятися з тими, що ген-ген мерехтять у
вечірньому небі. Але даремно: мускулисті ґвинти цупко тримають їх на
сталевих підпорах кам’яних башт. Навіть нерухомі вартові, в підтягнутих
шинелях, здаються в їх сяйві якимись криваво-блідими. Вартові охороняють
Кремль. Він – столиця в столиці. Там упертість і затятість, там – мозок
минулої і теперішньої Росії” [11, 14]. Такий малюнок різко контрастує з
малюнком України.

Автор наче протиставляє російське керівництво (Кремль) російському
народові, який прагне звільнення від “червоної чуми”. Це підтверджується
кількома епізодами. У текст введено образ чекіста, який має вбити
професора Стерна. Людина з таємним жетоном “16.116” не хоче виконувати
цього наказу, але його хвилює доля родини, яка залишилась у заручниках.
Тяжкі вагання ятрять його душу. Він не хоче служити Кремлю і пересилює
страх, зізнавшись на суді в Канаді про всі злочини, про всі вбивства,
здійснені Москвою проти винаходу професора Стерна заради світової
революції.

І другий шкіц. У Росії піднімається велике повстання проти деспотії.

Тож ворогом у повісті виступає не російський народ, а його правителі.

Значну увагу приділяє автор портретним характеристикам представників
ворожого стану, їхні портрети подаються неодноразово у тексті і формують
образ представника темних сил: “…важкий, кубуватий офіцер: червона
зірка, золоті пагони і гострий голос. Офіцер говорив, як наказував”
[11, 15]. Неодноразово згадується і “важке лице”, “важкий погляд”,
“блискучі важкі чоботи” тощо. Усе спрямовано на створення негативного
типажа.

Формування образів у міфах тісно пов’язане з архетипами. “Національний
дискурс будується за чотирма конкурентними парадигмами, які наперед
визначають репрезентацію ідентичності. Ці стилі можна інтерпретувати як
результати чотирьох підставових архетипів та їхніх відповідних менш
показових фігуральних субваріантів. Ці архетипи є чимось більшим, аніж
літературними прийомами або риторичними прикрасами. Вони реалізуються в
ментальних процесах, пізнавальних і репрезентативних механізмах, через
які ми осмислюємо свій дискурс про неї” [14, 712].

Отже, визначивша масову літературу як соціокультурний феномен,
характерний для певної епохи, можемо констатувати, що вона, подібно до
елітарної літератури, – може бути носієм націоцентричного типу мислення
письменника, спрямованого на формування національних візій, а отже, на
формування національної свідомості.

Література

Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. – М.: Республика, 1995. –
383 с.

Григоріїв Ю. Слово про автора // Полтава Л. Чи зійде завтра сонце? –
Мюнхен, 1955. – 160 с.

Жирмунский В. М. Введение в литературоведение. – СПб., 1996. –
С. 381-382.

Зверев А. Что такое “массовая литература”? // Лики массовой литературы в
США. – М., 1991. – С. 33-34.

Квіт С. Дмитро Донців. Ідеологічний портрет. – Київський університет,
2000. – 260 с.

Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992. – 270 с.

Лотман Ю.М. Массовая литература как историко-культурная проблема //
Лотман Ю.М. Зб. стат.: В 3 т. –

Таллин, 1992. – Т. 3. – С. 384.

Лотман Ю.М. О содержании и структуре понятия “художественная литература”
// Лотман Ю.М. Зб. стат.: В 3 т. – Таллин, 1992. – Т. 1. – С. 209.

Майнойґ К. Анатомія націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.
Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 580-593.

Ольжич О. Незнаному воякові. – К.: Фундація імені О. Ольжича, 1994. –
432 с.

Полтава Л. Чи зійде завтра сонце? – Мюнхен, 1955. – 160 с.

Томашевский Б. Теория литературы. Поэтика. – М., 1996. – С. 204.

Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994, 224 с.

Стефанеску Б. Про “хороші” та “погані” націоналізми // Націоналізм:
Антологія. – С. 704-723.

Baldick Ch. Ihe Concise Oxford Dictionary of Literary Terms. – Oxford;
N. 4., 1990. – P. 160.

Похожие записи