Реферат

на тему:

Народні пісні у записах Івана Вагилевича

Друже-брате, ті роки за нами,

Як щасливим я був із тобою!

Дні у дружбі злетіли за днями,

Сам я лишився з журбою.

Понад лісом гуляють вітрища,

Сонце згасло, чорніє вже небо,

Б’ють громи — віщуни попелища,

Я в думці лечу до тебе.

Де хвилини ті — щастя блаженне,

Де поділася радість крилата?

Дорогі вони завжди для мене,

Ними ж доля моя не багата.

Друже-брате, прощай! Вже мій човен

Над безоднею в синім просторі.

Чи вітрильник мій вітру вже повен,

Може, ви мені скажете, зорі?!

Вже життя моє хвиля затерла,

Із тобою прощатися жасно;

Вже розлука крило розпростерла…

Згасну я сам передчасно.

РОЗПАЧ

І

Сонце ще хвилину тому

У віночку золотому

Огненний обруч котило

Над горою;

З Татрів чорні,

Як примари,

Вітер горне

І штовхає

Гомінливі хмари.

Шум лунає

Безнастанний,

І темніє видноколо;

Світ в чеканні

Бурі злої.

II

Хмари далі

Гуртуються жаско,

Холодно, чорно,

Сонце гасне.

У сутінках бовваніють

Вогнисті тумани,

Жбурляють відсвіт

На верхи мерехтливі,—

Верхи німіють.

III

Вода сердито

Клекоче і виє, б’ється і свище,

Бризки білої пінії злітають;

Каламутніє

Бистрінь і, як сокіл в польоті,

Злітає все вище,

Вліво і вправо.

Земля і трави,

Дерева рядами

На березі потопають.

IV

Шум ялин і худоби стогін

Несуться наперегони,

Як очманілі, дзвони.

Всюди тривога;

Зі страху майже ніхто не дише.

Птахи опустили крила.

Тільки колишеться

Високо в небі

Стогін, страшний для бога,

Кряче низом,

Чигає;

Підлітає все ближче,

І на ялицю

Біля криниці

Сідає.

V

Вітер виє,

Зблисне ясно —

Знову гасне!

Присмерк чорний

Вкриє млою

Гори, прірви.

Б’є грім — і ніч чорніє,

Землю вкрили хмари сірі,

Вітер віє…

Біля мене вдарив грім,

Оглух я, не чую,

Паду я,—

Мороз пішов по шкірі,

Німію.

Що сталось зі мною,

Не розумію…

Глухо, і небо

Зімкнулось над мною

На відлюдді, у гробі

Хочу спокою.

Нехай якась сила

Опритомнить від грому.

Та година премила!

Іду додому….

МАДЕЙ

На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко, сивий Мадей,

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

Та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрями

Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

«Вертаймо, Мадею!

З верх Бескиду глухий дубот

Бором ся шибає —

Тьмою-вихром їдуть угри —

Дебр ся улягає».

«Ніт вератться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев темнов ночев

Блудити по лому,

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити!

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами —

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!»

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити —

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.

Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок,

Та мечі бряжчають.

А з байраку летить шпарко

Острее ратище —

Заточився під Мадеем

КінБтга колодище…

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,—

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми ааскрегоче.

Куди мелькне ясним мечем —

Кров рікою точить,

Куди ратищем засвище —

Кінь їздця волочить.

І рев лютший, мрак темніший

По сірім майдані…

Дзвонять коні, бряжчать мечі,

Тьм’ють стріли каляні.

А з Мадея дев’ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ніженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив’язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

«Мадей у неволі!»

«Ой зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги —

И так мені тяженької

Ноги залізо зриває

І в руки ся в’їло,

Кровцев груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої други білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори —

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,—

Лише мене на весілля

Насилу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили».

ЖУЛИН І КАЛИНА

(Казка)

Глухо, тихо доокола,

Все в темку щезає,

Понад Дністром, понад бистрим

Сив туман лягає.

Лиш далеко в густих корчах

Тлють вовчі зірниці,

Лиш далеко очеретом

Сверкають лучниці.

Жулин блуден, самооден

Обманцями ходить,

Через густе хащя дреться,

Болотами бродить.

Ходить, гонить, не тямиться

Облудом пітьмою,

Шум і закрут у голові —

Шибаєсь собою.

І спинився на березі;

Головочку склонив,

І тяженько задумався, —

І сльози не вронив…

Рум’янеє лице зблідло,

І губи зів’яли,

Серце його в горюванні

І душа в пеналі.:

І, кленучи сам собою,

Взявся нарікати:

«Проклятая розлучнице!

Нащо світ в’язати?

Розігнала-сь дрібні діти…

Нащо-сь мя зводила?

Через тебе лишив милу,

Ти мя спечалила!

Був-єм тобі все вірненький,

Згадував гадочки —

Все пропало, минулося,

Заростуть стежочки.

Ти не була мені щира,

К собі принаджала;

Як роздав-єм срібло, злото,

З мене-сь ся сміяла,

У грудь нині розпукою

Печаль ся копає.

Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,

Серце ми ся крає!

Чи я ходжу, чи я ляжу —

Життя проклинаю,

Бідне серце зайшло кров’ю,

Сльози проливаю!

Щастя знило, мир розбився.

Лиш мені тужити.

Лучче гнити в сирій землі,

Як під сонцем жити!»

А по Дністру б’ють вовноньки

В крутім береженьку,

Ватра верх вовнь розлилася

Крізь пітьму темненьку.

Сині тумани димляться;

А з ватри хилиться

Гарна діва, круглолиця,—

Єй- свита ряєниться…

Красне личко бліднедькеє,

І очі чорненькі,

Розсипаються густенько

Косоньки жовтенькі.

Клекотять вовноньки бистрі, —

Глухо, тихо б’ються,

Поверх вовнь тумани сині

З ватров зливаються…

Жулин руки звів злегенька,

Лице розтліває;

К гарній приступив Калині,

Стиха промовляє:

«Чо ти туди, блудна, ходиш,

Люба красавице?

Чого глядять чорні очі,

Блідне круглолице?

Чи близький дім, чи далекий,

Дорога бріднява?..

Як гляну на тя — марнію,

Миленька, білява!

Темна нічка, бистра річка,

Студен вихор віє —

Занесу тя додомоньку,

Грудь моя загріє».

Поглядає відьма вкосом,

Кплячись, посміхає,

Очі вуглем ярим тліють..,

К ньому промовляє:

Горе тобі, невдачнику!..

Загинеш марненько!

Запротебе клала-м життям,

Ізісхло серденько,

Дні і ночі сльози лляла-м.

А за вірність мою

Мене-сь забував нещиро,

Лишив сиротою!..

Присягав переді мною,

А другую-сь любив;

Я в сльозах ся розлливала,

Ти з ж : ся голубив.

Лучче було не любити,

Ніж любов зраджати!

Горе тобі, невдячнику,

Марно загибати!

В бистрім Дністрі глухо, тихо,

Пісочок дрібненький,

На дні двір мій з вовнь лрозристих,

Тісний, студененький.

Пісок очі виїдає

В синій колобані; Скучно там є і сумненько,

Тяжке го-тдавання.

Свігличенька без оконець—

Сонце не загріє,

Сама журюся собою,

Вітер не завіє.

Заведу тя, мій миленький,

В тую світличеньку,

Обійму тя поцілую,

Пригорну х серденьку.

Постелю ти ладно, гладко

Пісочок дрібненький,

Покладу ти під головку

Та рінець біленький».

Відьма чорними очима

Крізь серце прошила

Свита рясно провівала,

Вся ватрою тліла.

Під нев земля ся розпала —

І щезла, кленучи…

Поверх поломінь палала

Синя, клєкотючи.

0 L P

|

?

?

J

Z

????

??

P

R

?

U

J

L

Z

\

`

?

a

u

??

??

??

????

??

????

Закрутився буйний вітер

На роздорожищі,

Клубить піску туманами,

І кипить, і свище.

І луч синій ясно сверкне,

Щезне, знов затліє —

Серед вихру забіліє,

Ниє, маячіє…

Глухий гомін доокола,

Хащі ся згинають;

І тріскучий грім ударив —

Граньці-сь розсипають,

Жулинові проканули

Слізоньки дрібненькі,

Стигло серце спечалене

В розпуці лютенькій.

Б’ється в груди білов руков

І клене собою,

І серденько промерзало,

Заплило кервою.

«Ах, Калино, красавице,

Щире-сь мя любила!

Горе ж мені — вже-сь не мояі

Нащо-сь мя лишила?

Куди знила-сь в вир безвісті,

Де твої слідоньки?

Там студено, вельми темно,

Шептять червяченьки.

Ще зажди, на стиг вернися,

Най вічно спрощаю!

Ах, візьми мене з собою,

Най ся не лишаю!..

Та вже ж я тя не прикличу —

За мене не дбаєш;

Та вже ж я тя не приплачу —

О мені не знаєш.

Ніжки твої скоропадні

Вже льодом застигли,

Ручки твої біленькії

Вже углем згоріли,

Очки твої чорненькії

Вже пополовіли,

Губи твої рум’яненькі

Уже посиніли.

Не будеш дрібними слови

К мені промовляти,

Ні білими рученьками

К собі пригортати».

І Жулин замовк… думає.

Дрож го пронимає;

Нич невидить, нич не чує —

Жалем прозябав.

І розпука хапле льодом

Серце закервлене,

В голові ся закрутило,

Оченьками жене.

Розсміявся глухо, дико,

Схйтав головою…

Вергся в синій вир глибокий,

В річку бистренькую.

І вир під ним розступився

До дна, іграючи,

І закипів пак поверха,

Сильно вовнюючи.

Котилися каламутні

Вовні берегами,

І вихор гнав споловіле

Листя туманами.

А далеко черленії

Луни розлялися,

А далеко чорнявії

Хмари котилися.

На розсвіті красить зоря

Та небо яснее,

Котиться з-за хмар золотих

Сонце черленеє.

І вже синій туман щезав

З очеретів-густих,

Буйний вітер проганявся

По остепах пустих.

А по Дністру та два тіла

В вовнях ся крутили —

Разом Жулин і Калина

За руки-сь держили.

Вовні верх них каламутні

Красні сукні дерли,

Виючися баранами,

Білі боки терли.

У Калини врічи часом

Усміх озіркався —

Гарна була, журна була,

Волос розсипався.

У Жулина лице синє

Печаль вкопалася,

Зуби твердо ся затяли

І грудь надулася.

І винесли вода тіла

На рінець дрібненький,

Замулені білон пінов,

Як сніжок, біленькі.

Тут злетіли ворон тузі,

Лобами схигали,

Тіло дзьобали Калини,

Очі виливала.

А Жулииа не -торкнулись,. __

Здалека кружали:

Як над нього надлетіли —

Падали, здихали;

Бо закляла го Калина

Словами твердими:

В ужас світу не тирятись

Віками вічними.

Ворони го приоділй

Чорними крилами,

Вихрове го обкитили

Піску туманами:

Аж верх нього насипали

Могилу круглую,

Що морогом не вростає,—

На пам’ять вічную.

спомин

Коли з-за хмари місяць засвітить серед ночі,

Лине на землю сяйва, як пелюсточок білих,

Тоді снується згадка: у грудях наболілих

Буяють сяй минулі. Свої звертаю очі

На небо; задивлюся, думок шалених повен.

І тінь бліда у душу мою щемливо ллється,

Смутна і. жаліслива в ній музика снується;

Ох, музика весняна, жаття далекий спомин!..

І солодко, І нудно на серці, все проходить —

І почуття, і похіть,, твої пориви й справи,—

Та спогадом у душу вертають, нелукаві;

На жаль, мертвотну тишу кругом лише знаходять.

Ох, марення юначі, кохані, тихі, сонні,

Чом, як було, грайливо вам знов не забриніти?

Чом, як було, промінням знов не палахкотіти?

Натхнення й шалу миті, високі та бездонні,

І співчуття одверте, і сни: несам-овиті.

Самопожертва в дружбі,- любов палка й тривожна;

Ох, вже тепер нічого зарадити не можна,

Вже вас не запалити!..

життя

Чим є життя моє? Воно — як сни жорстокі,

Де холодом уб’є всі почуття високі;

Воно висотує жадання заповітні,

Гризуть, у грудях ниють дні одноманітні;

Застряг у горлі біль і серце їсть іржою,

Болить сльоза в очах, роз’ятрених журбою.

Вже думка обезкрилена вогнем не бризнеї

Запоною сльота глуха над нею висне,—

Однак було, що згадки вирували з шалом,

Тепер мене отруйна пам’ять коле жалом.

О, інший сон життя мого веснянокрилий

Дерзання і пориви у розповні сили…

Тепло чуттів ласкавих серце колисало,

Воно пісень жалібних, пестощів бажало,

І марило. Торкався ока ясний промінь,

Освітлював тоді лице захоплень пломінь,

Фантазій шати одягаючи прозорі,

І марились тоді в душі крилаті зорі.

Було так любо й солодко в часи ті давні,

ТУГА

Ох, чом, моя ти душе, терзаєшся знебула?

Чом серце німо глухне серед нудьги-маруди?

Обтряс калину вітер — жовтіє листя всюди;

У суєті і гульках весна життя минула.

Колись було, як сокіл, кружляв і я високо,

Крило торкало хмари, буяло у блакиті,

Блищали в мене очі, мов сяєвом налиті.

Тепер зів’яли крила, на жаль, і сліпне око,

Не бачить сонця в пітьмі, байдужістю сповите;

Вже не кружляє сокіл… Коли ж в душі, буває,

Проснуться сни минулі — враз холод їх вбиває:

Так тоскно й терпко в серці, що кригою покрите.

О, мерзни, бідне серце, покіль не пронесешся!

Сумуй, самотня душе,— деінде знов займешся!

СТАНСИ ДО М. 3.

І

Ти, чорна пташко-кавко, не щебечи так зрання.

За соколом самотнім ген не лети крізь гори!

В моїх очах, чи бачиш,— мого життя згасання;

Лиш пристрасть ще спалаху’є, як пломені багрові

І ти у них шукаєш і приязні, й любові!

Ні! Вже остигло серце: як ті далекі зорі

Напровесні життя мого — у ті часи чудові,

Любов, життя весняна рань — гризоти безтолкові

II

Ти ангел, добрий, тихий, в рожевому цвітінні

Життя світанку — у душі струмисто

Вирують сонні мрева в дивних барв промінні

На крилах марення — цнотливо й чисто.

В твоєму серці грають скрипки життя врочисто

Чудову пісню — влад, незаймано-дівичу;

І почування сяє, таке грайливе й чуле,

Без похоті земної, нічим ще не знебуле.

Та ба! Мою вже душу окутали імлисто

Терпкі, самотні згадки про щось давно минуле.

І вимотала пристрасть моє гаряче серце,

Іржа його роз’їла отрутою гризоти. Воно осиротіло!..

Усе немов допіру Наснилось, але серце уже згубило віру.

Дивись, який-то спокій на мертвому обличчі!

0 ні, хіба то спокій? Всередині — мов пекло.

Насупилися брови, чоло зорали зморшки,

Ти бачиш, як зів’яв я? Звів мої брови смуток,

А на чолі життя-бо зорало зморшки встекло,

Відбився на обличчі лихої долі скуток.

ІІІ

Перед своїм від’їздом прощався я з тобою:

Ті тихі твої позирки тонули наостанку

На дно душі моєї. І, змішані з мольбою,

У путь не відпускали мене від себе, начеб

Благали не баритись, враз пойняті дитячим

І острахом, і смутком у голубім серпанку.

«.О, бережись, вродливице! З надії га печалі

Кохання розів’ється… Але воно зрадливе!

За ним у парі ходять і забуття, й жалі.

Та забуття в душі морозом віє,

А жаль у серці розливає гіркість,—

Прокляттями розпачливими зріє.

Мій ангеле, стривай! Бо смерть таїться в них

Для серця і душі…… Найкращі сподівання

Уб’ють тривоги, мук лишивши много!»

О, краще так, як ти жила до того,—

Сумуй, радій собі без нарікання

І без зітхань у сльозах потайних.

IV

Якби-то та моєю була та чорна галка!

Думками шаленію весь час у тих надіях;

Вона перед очима, і сню лише про неї:

Незрівняно зваблива — мов хто пристріт навіяв…

Я не прошу, мій ангеле, ні крихти спочування,

Взаємності твоєї, ні приязні кохання;

Я проклятий стражденник із серцем метушливим,

З бентежною душею. Одне моє благання:

Коли щаслива будеш з новим своїм коханком,

Згадай, бува, скитальця і путь його бродячу;

Рука судьби холодна закине в вир глибокий —

То твій єдиний спомин душі поверне спокій.

Якщо в душі нещасній заб’ється бідне серце,

Похожие записи