.

М.Зеров – представник розстріляного відродження (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4354
Скачать документ

Реферат на тему:

“М.Зеров – представник

розстріляного відродження”

реферат належить сайту ukrreferat.com

Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій
історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично
заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й
актами. Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста з лишком років українська література, перебуваючи в
колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично
закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної
творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї
підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі,
невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.

За своїм психічним станом Сталін не міг збагнути, якої самостійності
жадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона чинить
такий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнного
комунізму. І від усвідомлення власного безсилля зрозуміти і змінити
становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося
презирством і зненавистю до всього українського.

Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталінський терор
проти українського письменства? Більшість літературознавців називають
1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в
справі так званої Спілки Визволення України.

Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може
привести до відчуження української культури від “Москви”, а найжахливіше
— почнеться “боротьба проти російської культура і її найвищого
досягнення — ленінізму”.

У той час страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової
радянської інтелігенції, що з‘явилася у 20-ті роки. За деякими
підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85
вчених мовознавців ліквідували 62.

Яскравим прикладом геноциду українського письменства є доля Миколи
Зерова.

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року на Полтавщині
в родині шкільного вчителя. Середню освіту здобув у Першій київській
гімназії. Гімназія, в якій панував дух офіційної ідеології, нікого, ясна
річ, не готувала до свідомої праці задля інтересів українського народу,
але правда і те, що з її стін вийшло немало людей, чиї імена більшими чи
меншими літерами вписані в історію України – діячів демократичного руху,
науки й культури.

Він вийшов з гімназії 1908 року без чітких політичних переконань, але з
психологічною готовністю до засвоєння демократичних ідей. Восени того ж
року він вступив до університету св. Володимира в Києві, де в
неспокійному середовищі політично активного студентства сформувався
його світогляд.

Учився легко – знову, як і в гімназії, творилися легенди про його
феноменальну пам‘ять. На історико-філологічному факультеті ( а Зеров
обрав класичний відділ, де вивчав античну філологію ) викладачами були
знані й шановні вчені. Але й були такі викладачі, які за умов
пореволюційної реакції особливо запопадливо демонстрували свій монархізм
і густопсовий, круто замішаний на чорносотенстві шовінізм, що розтлівало
студентів дрібнодухих, схильних до угодовства, і водночас збурювало
спротив свідомого і морально здорового студентства. Зеров охоче
демонстрував свою огиду до найреакційніших викладачів, пропускаючи їхні
лекції, а згодом організував предивне земляцтво – “ кролевецьке “, на
зборах якого, як і на засіданнях грузинського чи вірменського, мовилося
про гострі національні та соціальні проблеми.

Прагнучи прислужитися “включенню” національної культури в діалог культур
європейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві, явивши
немало прикладів конгеніального відтворення поетичних шедеврів.

Звичайно ж, не всі переклади Зерова неперевершені, але й ті, що
вважаються слабкішими мали для свого часу велике значення. Приклад –
переклад драми Юліуша Словацького “Мазепа” (1926). Переклад Зерова
згодом ліг в основу кількох цікавих спектаклів.

Після закінчення університетських студій він став учителем – упродовж
трьох років викладав латинську мову та історію в гімназії містечка
Златополь. У 1922 році Зеров повертається до Києва з Баришівки –
стародавнє місто потроху відроджувалося, оживало після голодних літ. Не
було столицею – нею нарекли молодий Харків.

Поету боліло те, що новітні “гермокопіди” нищили історичні пам‘ятки
Міста, що його красу нівечив “несмак архітекторів – нездар і всюди
залишив пожар” – усе те боліло поетові, але всьому наперекір він вірив у
його щасливу будучину.

До революційного Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917
року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії,
редагував бібліографічний журнал “Книгар”, а згодом зосередився на
читанні курсу української літератури в Київському інституті народної
освіти. На читанні та розробці, адже до революції в російському
університеті св. Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі
імперії такої літератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то
тільки крізь зуби і, як правило, зараховуючи його до літератури
російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Всю історію
українського письменництва було поділено на чотири періоди: лекції про
літературу з найдавніших часів до кінця XVIII століття читав Сергій
Маслов ( згодом Навроцький ), про нову ( з кінця XVIII ст. і до кінця
XIX ст. ) – Микола Зеров, про короткий період модерних течій ( з кінця
XIX ст. і до Жовтневої революції ) – Павло Филипович, а Борис
Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-но народжувалося,
покликання до життя волею народу, – українську літературу пореволюційної
доби.

Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори ( за винятком
Б.Якубовського, який був зайнятий секретарюванням ) багато часу
віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам “підвищеного типу”.
Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися
навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії,
ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників – готувалися
кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи
Зерова виявилися вдячними і добропам’ятними, але в тім не його провина –
він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого
обов‘язку перед народом.

Багато зробив Зеров і для підготовки перекладацьких кадрів. У статті –
спогаді “Чим я завдячую Зерову”, написаній 1971 року і опублікованій 18
червня 1987-го в “Літературній Україні”, Борис Тен розповів про свою
працю під керівництвом і за допомогою Миколи Костьовича над перекладами
французьких і німецьких поетів, про його цінні поради і тактовне
редакторське втручання, коли переклад наближався до оригіналу й водночас
зберігалися риси індивідуального почерку перекладача.

Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його
єдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку.
Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще
недавно “улюбленого” професора. І ось – звільнення.

У 60-ті роки вдалося видати “Вибране” поета – з грунтовною передмовою
М.Рильського, але й після того мало що змінилося.

То яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любив
незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у
довкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговувало висміювання. Мав
природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого
поета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієї
поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовими
інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він
ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор – як
умерли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти.

Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати
ті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали
заледве не нормою літературної полеміки з неокласиками. Втім, цей гумор
не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто
перетворювався на дошкульну сатиру і тоді ставав зброєю для найкращого
захисту – нападу.

Писав Зеров і пародії ( на М.Вороного, до якого відчував взаємну
нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників ), писав
жартівливі, самоіронічні і водночас смутні сонети – послання до друзів (
зокрема до П.Филиповича ) й такі портретні шаржі, як, наприклад
“Самійленко”.

М.Зеров належить до поетів, які буквально копіюють реально побачене або
точно відтворюють знане, але внутрішня напруга висловлюваної думки
настільки висока, асоціативна спроможність образів до такої міри
потужна, що неминуче викликає поетично містке узагальнення.

М. Зеров володів дивовижною здатністю поєднувати заземлену конкретику
своїх описів із філософської глибини узагальненнями. У його поетичному
мікросвіті водночас вміщається макростів тисячолітньої культури. Можна
лише подивуватися, з якою невимушеною природністю співіснують думки
(“Сагою дивною, без демена й весла, Ми пропливали вдвох, я й чарівник
Вергілій”). Душа поета повно вбирає в себе те, що для іншого не більше,
ніж знак минулого. Навіть звичайнісінькі дороги в закурених полтавських
полях для чутливої душі відкривають магічний зв’язок часів і поколінь,
нерозтрачуваний потенціал людської спільності:

Я знаю їх – мов спомин ранніх літ,

Мов Гоголя невитравлений світ,

Мов співи давнини повноголосі.

У балки пливучи з розмитих круч,

В моїх душах відрипуються й досі

Тягучі ритми опішнянських “куч”.

Досі ми переважно вели мову про вірші різних років, де фокусувалася ця
одна з центральних ідей творчості Миколи Зерова. Проте, звісно, еволюцію
його як поета можна визначити й у часі. Тож 1924 року вийшла його книжка
“Камена”, куди автор включив 19 оригінальних віршів. І відразу стало
очевидним, що українській літературі відкрився великий майстер.

1930 році М. Зеров написав черговий томик своїх поезій під прикметною
назвою “Друга Камена” і подарував його своєму московському приятелеві,
сонцелюбові, як він називав його згодом – професорові,
членові-кореспонденту АПН СРСР Геннадію Євгеновичу Жураківському. Трохи
раніше

інший варіант “Другої Камени” був подарований М. Рильському. А в 1934
році поет підготував друге видання “Камени” для друку, яке так і не
побачило світу. Згодом саме рукопис цієї книги ліг в основу “Вибраного”
(1966), хоча деякі поезії, зокрема – “Так як нам жить хвилиною легкою”,
“Цегляний цоколь і залізні грати”, не змогли пробитися до друкарського
верстата навіть під час хрущовської “відлиги”, яка, правда, вже
змінювалась ожеледицею.

Літературна творчість М.Зерова постійно супроводжувалася злісними
нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося
справжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді
як свідка у так званому “процесі СВУ”. А в ніч із 27-го на 28 квітня
1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня
його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво
контрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.

Після нових “тасувань” “групу Зерова” остаточно було визначено в складі
6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний,
Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому
засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув
судову справу №0019-1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво
українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з
тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому
міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових
таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

На початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї “банди”
прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю
віддався улюбленій справі – перекладу. За багатьма свідченнями, він
завершив багаторічну роботу над українською версією “Енеїди” Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень “справа Зерова та ін.” Була
нагально переглянута “особливою трійкою” УНКВС по Ленінградській області
9 жовтня 1937 року. Як наслідок – Зерову, Филиповичу, Вороному і
Пилипенку було винесено вищу міру покарання – розстріл. Усі вони полягли
3 листопада 1937 року.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р.
вирок військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936р. і постанова
“особливої трійки” УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р.
скасовані, справа припинена “за відсутністю складу злочину”.

Микола Зеров реабілітований посмертно.

Література

Замовчувані сторінки історії України / За ред. Димченко В.І. – Львів,
1999.

Енциклопедія українознавства. В 6-ти томах. – К., 1994-1996.

Літературна енциклопедія. – К., 1996.

Поети українського Відродження. – К., 2000.

PAGE

PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020