Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України

Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає
Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так
само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту
долю палку любов до рідного краю, беріг пам’ять про минулу славу України
і не давав забути про неї сучасникам.

А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі
картини народних бідувань болем озивалися в його полум’яному серці.
Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та
закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем
тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:

… повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли,

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний,
що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний
талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю
світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив
Кобзар навколо себе.

Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального
та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві
картини під’яремного життя українського селянина, але понад ними, мов
сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що

…встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!…

(«Стоїть в селі Суботові…»)

Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на
рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини
народного життя:

…зеленіють

широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі…

(«І виріс я на чужині…»)

Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і
радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину:

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати…

Та Шевченко не обмежується зображенням мальовничих і привабливих картин
затишного побуту, родинної згоди. Мріючи про майбутнє України, він
бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще — вірною
історичній пам’яті, а отже, і пам’яті тих, хто частку свого серця і
своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо.

Чи ж так вона склалася?

Незалежну Україну — маємо. Потенційні можливості розвитку — також.
Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали
Дійсністю.

L

h

E

o

????????а від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх
пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та
любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників – це одне, інша ж справа
– поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за
краше життя, за щасливу долю.

Але, щоб тебе почули, треба, я гадаю, самому мати чітке уявлення про це
«краще життя». І Т. Шевченко, сягаючи мріями до наших днів, у своїх
творах протягом усього життя розкриває власний ідеал щасливого
суспільства, української нації.

Треба зазначити, що погляди поета на майбутнє рідного краю зазнали
великої еволюції. Так, у перших своїх історичних творах «Б’ють пороги»,
«Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч» Шевченко, пропагуючи Волю,
уявляв її у вигляді старої козаччини. Але в подальших поезіях все
частіше звучить ідея знищення кріпацтва і врешті-решт виливається у
розуміння неминучого повалення самодержавства. Це переконання ми виразно
чуємо з рядків «Гайдамаків», «Холодного Яру», «Сну» («У всякого своя
доля»), «Великого льоху», «Кавказу» тощо.

Та ось поет перебуває три роки на Україні (1843, 1844, 1845) – і його
твори збагачуються полум’яними мріями про майбутнє свого народу.
Найвизначнішим із них став безсмертний «Заповіт», написаний 25 грудня
1845 року. Я не випадково написала «безсмертний», бо кожне покоління
українців сприймає цей вірш як гімн національній волі, а воля –
безсмертна! У «Заповіті» Шевченко вперше закликає до збройного повстання
і повалення існуючого ладу і вперше висловлює сподівання, на зміну
суспільного ладу та ідею «сім’ї вольної, нової». І вже пізніше, у 1857
році, у присвяченому Щепкіну творі «Неофіти» Кобзар прорікає: «Окують
царів неситих // В залізнії пута», бо «Уже встає святая зоря».

Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день
після сходу сонця:

І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе давня слава,

Слава України.

(«І мертвим, і живим .»)

Та, на мій погляд, найсильніше геніальний речник виявив свої мрії про
майбутнє утворі «Радуйся, ниво неполитая». Під цією «нивою неполитою,
квітчастим злаком не повитою» він розумів рідну «розтлінну» землю і всю
країну, розтоптану царизмом та кріпосництвом. Він бажає, щоб вона,
оновлена, розпустила свої молоді парості, розквітла «рожевим крином». У
цей розквіт і славу поет вірить, як у неминучий прийдешній день, коли
земля укриється багатством «дорогим золототканим, хитрошитим, добром та
волею підбитим». А вже на цій оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

.Ми зараз живемо у величний час, коли «врага-супостата» земля наша
давно позбулася, а от оновлення її продовжується. І мені здається, що
пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А
тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової
мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у
серці маємо відроджувати прекрасну українську землю – нашу Батьківщину.

Похожие записи