Модель світу в поезії Ю.Тарнавського

Аналіз художньої моделі світу у творах Юрія Тарнавського систематизує
вивчення естетико-поетикальних засад його творчості загалом, адже саме
модель світу сфокусовує в собі характер співвіднесення авторського
світобачення, розуміння митцем ідеалу й реалій світу. Вона є результатом
суб’єктивного (авторського) сприйняття дійсності, впорядкованого й
образно зреалізованого в художньому творі. Поезія Ю.Тарнавського за
характером художнього моделювання дійсності вписується в рамки
модернізму, що відзначають, досліджуючи його поезію, О.Астаф’єв,
Ю.Барабаш, А.Бондаренко, Т.Гундорова, А.Дністровий, Н.Зборовська,
М.Ільницький, І.Котик, Р.Лиша, В.Моринець, М.Москаленко, Т.Остапчук,
С.Павличко, М.Ревакович, Т.Салига, М.Чубінська. Суб’єктивне начало в
художньому осмисленні світу, у його відтворенні й співвіднесеності
людини й дійсності в поетичній творчості цього митця, де узагальнений
образ людини ототожнено з типом ліричного героя, виявляє сутність
вибудованої в ній моделі світу (людина з її складним внутрішнім світом
та природа і (чи) соціум як середовище існування людини). Такий аспект
поетичної спадщини Ю.Тарнавського предметом окремого дослідження ще не
був; вивчення художньої моделі світу уможливлює системний аналіз
художнього матеріалу.

Індивідуально-авторська модель світу в поезії Ю.Тарнавського є
складною, подекуди синкретичною. Її природа випливає із сутності типу
творчості поета, який визначається дослідниками неоднозначно.
Світоглядний рівень письменника за його творами, як правило, визначають
як екзистенціалістський. Що ж до оцінки поетикального їх рівня, то думки
літературознавців різні: ними відзначені у творчості Ю.Тарнавського риси
сюрреалістичної поетики, елементи кубізму, конструктивізму,
постмодернізму. Такий діапазон оцінок естетико-поетикального рівня митця
зумовлений свободою інтерпретацій, закладеною в будь-якім тексті [ REF
_Ref101451016 \r \h 3 , 21] – носії потенційної багатозначності
(Р.Барт) [ REF _Ref101452559 \r \h 1 , 492], і таким же характером
тлумачень (у тому числі й у кількісному їх проявленні), що, за
твердженням автора, визначить для себе читач. Осмислення основних
тенденцій дають можливість сформулювати особливості моделі світу
творчості в цілому.

У поезії Ю.Тарнавського домінуючими є два різновиди моделі світу –
екзистенціалістська й сюрреалістична.

Екзистенціалістська модель світу сфокусовує в собі відчуття
відчужуючого, байдужого світу, домінантною іпостассю якого є образ
цивілізації. Її ознаки – „бетоновий кулак”, „похилі / хрести / вікна”,
„порожня хата”, „в залізобетоннім / садку”, передають відчуття
пригніченості, замкнутості простору й часу, тиску. Деталі „бетоновий
кулак”, хрест, означення „порожній” акцентують винищення живого
(природного) й актуалізують образ смерті, що репрезентує вмирання
людського начала. Його тотальність зумовлює поширення цих ознак і на
образ природи, що теж постає відчуженою („плоске небо”, що „сліпне”),
позбавленою життя („висохлі ріки доріг”, „холодне волосся вітрів”).
Означення природи як однієї з іпостасей світу – „плоске”, „сліпне”,
„висохлі”, „холодне”, „заслабло” – акцентує загрозу існуванню людини в
умовах цивілізації, адже наголошує відсутність прихистку. Характеристики
зовнішності людей, спостережені оком ліричного героя („люди / з частково
нікельованими / обличчями”), абсолютизують відчуження, яке веде до
знищення людського й у людських взаєминах. Природа й цивілізація –
невід’ємні складові людського існування створюють сукупний образ життя –
„будинку, / повного пустих кімнат” – життя у світі фатально байдужому до
людини: „…стіни, плиткою пам’яттю, / не пригадають нашої присутності”,
„Надворі світ був розкиданий, мов одяг по кімнаті”. Агресія і байдужість
постають у поезії Юрія Тарнавського емблемами сучасності: „гурт людей, /
вони збилися / довкола чогось, / чимсь теж занепокоєні, / кричать, /
махають руками, / в декого в руках / палиці, / вимахують ними, / б’ють
щось / на землі <..>лежить тіло, / голе, / традиційне, золотисте <..>
люди б’ють його, / палицями”. Характеристики світу Ю.Тарнавський
висловлює прямо або послуговується епітетами, порівняннями, метафорами.
Домінуюче відчуття самотньої людини у відчужуючому світі – біль.
Останній в особистісному аспекті (повторюваний неодноразово через образ
сліз) розгорнутий у всій творчості поета, а в його соціумному контексті
домінує в поемі „У ра на”. Розвиток мотивів болю, самоти, відчуження
зумовлені дійсністю й буттям людини в ній і є основою
індивідуально-авторської моделі світу екзистенціалістського змісту.

Значущою диференціюючою рисою індивідуально-авторської моделі світу
Ю.Тарнавського, вибудованої на екзистенціалістських концептуальних
засадах, є інтерпретація тиску на людину, адже ця категорія визначає
світ модерністичних творів у цілому. Критерієм екзистенціалістської
моделі світу у віршах циклів Ю.Тарнавського є втілення ідеї ігнорування
світом особистісного, його байдужості до особистих проблем людини.
Людина відчуває себе загубленою („не розумію”, „наче заблукав”,
„залишився сам”), самотньою й, відповідно, приреченою. Переживання
ліричним героєм скінченності власного життя є рубіконом для нього в
осягненні дійсності: „як сумно вмирати, / думаючи про життя”, „смак
часу, / як смертельної отрути”. Образ смерті є наскрізним у багатьох
поезіях Юрія Тарнавського. В осягненні ліричним героєм сутності світу і
власного життя в ньому образ смерті стає настроєвою домінантою. Це
зближує поета з авторами, які на довгі роки стали для нього
незаперечними авторитетами і чия творчість визначала його мистецькі
орієнтири. Серед них Пабло Неруда, Т.Еліот.

Ліричний герой Пабло Неруди не може й не хоче сприймати власну
скінченність, запитуючи, чи надовго людина вмирає, не розуміючи, що
значить „назавжди” („І все ж – скільки?”, цикл „Ніщо – майже все”) [
REF _Ref78061363 \r \h \* MERGEFORMAT 5 , 61]. Назва вірша підкреслює
довічну актуальність цього питання і його болючість. Т.С.Еліот,
творчість якого визначає мотив неприйняття цивілізації, відчуття
трагічності життя, осмислюючи тему смерті, утверджує взаємозв’язок
людини з людиною, акцентує значущість кожної миті, кожного враження:

…людський рід

Не зможе знести нічого, що надто реальне,

Час минулий і час майбутній,

Що могло бути, й що було,

Має один кінець, теперішній завше.

Ідея продовження життя кожної людини втілюється в асоціативно
актуалізованому образі пам’яті. Сенс буття поет убачає у цінності кожної
миті існування:

…В нерухомому пункті рухливого світу.

Ані тілесним, ані безтілесним.

Ні від, ні до. В нерухомому пункті, де триває танець.

Ані безрух, ні рух. Не кажіть мені, що це постійність,

Затримка чи просування, де стрічаються минуле й майбутнє,

Неспадання й піднесення. Якби не нерухомість,

Не було б танцю, а є ж самий танець.

(„Берн Нортон”) [ REF _Ref78061417 \r \h 4 , 62]

Осмислення ліричним героєм буття й смерті акцентує в поезії
Ю.Тарнавського межову ситуацію, в осягненні екзистенціалістського змісту
якої кульмінаційним є означення дієвої активності ліричного героя, який
еволюціонує від споглядальності до активності (поема „Оперене серце” та
цикл „Ідеальна жінка”). Як межова ситуація трактується усвідомлення
ліричним героєм його скінченності, унікальності і закинутості („я
пригадав собі, / що мене було пхнуто / з цямрини / криниці / моїх уст, /
щоб я потонув / у житті”). Межова ситуація спонукає ліричного героя
активізуватись, тобто актуалізує екзистенціалістську категорію вибору,
що сприймається як вияв самодисципліни, що і є джерелом активної й
свідомої дії („Ось, як я видужую”).

Вибір ліричного героя пов’язаний із пошуком гармонії. Мотив пошуку
гармонії в поезіях Ю.Тарнавського поєднується з мотивами кохання й
подолання відчуження. При цьому мотив подолання екзистенціалістського
відчуження зінтерпретовано через мотив повернення додому і є однією із
смислових домінант індивідуально-авторської моделі світу. У зв’язку з
ним актуалізується вияв українськості як суттєвої її ознаки. В
інтерпретації Ю.Тарнавського мотив повернення набуває масштабності – „аж
на той світ”, де затисненість людини оточенням („мовчазний, / зігнутий,
/ горбатий”, „родич без родини”, „один з нас”) „завжди присутня”, є
„тінню під ногами”. Він розгортається через образи, традиційні для
української літератури: родини, жінки, Батьківщини, які у Тарнавського
неоднозначні за змістом і настроєвими координатами. Вони є факторами
„подолання” відчуження, що демонструє вихідна модель. Активізуючи й
прямо, й асоціативно традиційні для українського читача дуальні єдності
(жінка — берегиня, родина — затишок, Батьківщина — ненька), вони
визначають напрям трансформації моделі світу від позанаціональної (вона
презентує ключові аспекти екзистенціалістського осягнення дійсності) до
національно зорієнтованої (тобто української, яка гіпотетично здатна
подолати руйнівне відчуження). Ліричний герой Юрія Тарнавського здатний
подолати відчуження як справжній представник епохи раціоцентризму [ REF
_Ref78063364 \r \h \* MERGEFORMAT 2 , 25-26], проте він виявляється
подоланим подіями, що за своєю силою і некерованою спонтанністю є поза
раціо (так поет тлумачить наголошувані ним історичні моменти). У такому
ракурсі вжиті автором ознаки українськості є антитетичними до
остаточного змісту моделі світу (викривленого українського), що
пов’язано із наскрізною у його творчості загальнолюдською проблематикою
й цілісністю та універсальністю концептуально екзистенціалістської
моделі світу.

Викривлений український світ у поезіях Ю.Тарнавського відзначається
національним, спроектованим на загальнолюдське, виродженням,
знеціненням; наслідки відчуження набувають масштабів планетарних
катастроф. У зв’язку з розгортанням мотиву подолання відчуження можна
виділити два типи індивідуально-авторської моделі світу в них (світ
позанаціональний і викривлений український), які відзначаються
своєрідністю образів родини, Батьківщини, характеристик жінки. Перший
представлено у віршах циклів „Життя в місті”, „Ось, як я видужую”,
„Ідеальна жінка”, „Фотографії, це квіти”, „Врослі вірші”, „особистих”
віршах з циклу „Дорослі вірші” й поемі „Оперене серце”; другий –
„політичними” віршами з циклу „Дорослі вірші” й поемою „У ра на”.

Мотиви пошуку ліричним героєм сенсу життя (гармонії) та відчуження
людини світом домінують у віршах циклів „Життя в місті”, „Ідеальна
жінка”, „Фотографії, це квіти”, „Ось, як я видужую”, „Врослі вірші”,
„Дорослі вірші”, поемах „Оперене серце”, „У ра на”, „Місто київ та ям”.
Акцентовані почуття болю, незадоволення існуванням, екстрапольовані на
осмислення теми смерті – фатуму, що трансформує сенс життя людини,
послуговуються створенню Ю.Тарнавським моделі світу як аналога
реальності.

Важливим у характеристиці модерністичної моделі світу в поезії
Ю.Тарнавського є ракурс презентації світу в його дії на людину, що
визначається функцією ліричного героя у вираженні авторського
світобачення. У зв’язку з цим виокреслюється й психологічний тип
ліричного героя. Його позиція в обставинах дійсності в структурі
екзистенціалістської моделі світу в поезії Ю.Тарнавського є активно
інтровертивною: увага ліричного героя до світу виявляється через ознаки
глибокої й постійної рефлексії стосовно світу та його занурення у власні
переживання. Це у свою чергу дає підстави виділити й тип творчої
установки ліричного героя, оскільки він постає як співавтор митця у
створенні моделі світу. Його статус у моделюванні світу вмотивований
виразом його світобачення, ставлення до дійсності, і може бути
спроектований як інтровертний тип творчої установки, адже світ у
контексті його екзистенціалістської моделі є, як наголошено вище,
втілення цілеспрямованої (свідомої) рефлексії ліричного героя, який
усвідомлено наголошує особистий ракурс світобачення. В аспекті
негативного ставлення ліричного героя Ю.Тарнавського до об’єкта (світу)
вибудовується модель світу, аналогічного дійсності, тобто модель-аналог.
Визначені позиція ліричного героя в межах світу як інтровертивна й тип
його творчої установки у виявленні змісту моделі світу (інтровертний)
доповнюють критерії ідентифікації варіантів модерністичної моделі світу
в поетичній творчості Ю.Тарнавського в заданих екзистенціалізмом
концептуальних параметрах.

У творах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні
Є-Є”, „Анкети”, „Поезії про ніщо”, „Вино і ропа”, „Нулі й одиниці”, „Зео
півонії” створено сюрреалістичну модель світу. Світ, презентований у
ній, неоднозначний: з одного боку, автор витворює світ ірреального,
ірраціонального, з іншого, характеристики реального світу (в різних
циклах в різний спосіб й різною мірою) також присутні в ньому.

Ірреальний світ у поезіях Ю.Тарнавського утворює модель-зразок,
сповнений алогічних зв’язків, фантастичний, часом химерний, вибудований
за спонтанною „логікою” асоціативного мислення ліричного героя: „Меблі в
кімнаті є рядами вікон, що виглядають на жовтий двір твоєї шкіри”,
„колонія, кожна клітина, / вирощує брунатні овочі, поморщені трупи, що
не мають смаку”. Означення „зразок” у такому контексті не тотожнє
ідеальному, хоча й включає його. Світ безсвідомого, в який прагне
зануритися ліричний герой Юрія Тарнавського, охоплює образи, проблеми,
явища цілком реальні для людини: і позитивні („щасливі коханці”, літо,
тендітність зелені), і негативні (могили, самогубство, війни, хвороби,
похорон). Відповідно в моделі-зразку не ігнорується емоційно неприйнятне
для людини. Світ у ній презентований колажно. Колаж для моделі-зразка в
поезії Ю.Тарнавського є визначним в організації і моделі світу, її
складників, і художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор; часто із
залученням неестетичних, натуралістичних деталей), вжитих для їх
зображення. Зразковою з концептуальної позиції сюрреалістів є така
модель світу, що завдяки відсутності заборон, ціннісних пріоритетів,
пропонує, стверджує, акцентує те, значущість чого людина визначає сама.
У Ю.Тарнавського до колажної картини дійсності введено образи
предметів, природи, космічні й урбаністичні – пілюлі, телефону, гробів,
трупів, зотлілого паперу, задухи пилу, м’яса, краєвиду, води (моря,
ріки), домівок, готелю, а також сну або образів зі сну.

0

\

- t ? O O O ,

H

J

\

^

`

b

|

~

?

E

I

Ue

o

oe

hIJ розходилися по всесвіті й охоплювали всю минулу, й майбутню і
тогочасну красу цього світу”. Ю.Тарнавський наголошує потребу такої
заміни через акцентування невідворотної й скеровуючої ролі несвідомого в
житті людини: „молоде подружжя сидить <..> дивляться безпорадно <..>,
знаючи, що ніколи не вдіють нічого проти великих, чорних дір у собі”.

За типом творчої установки ліричного героя в межах сюрреалістичної
моделі світу Ю.Тарнавського розрізняються модель-аналог і модель-зразок.
У першій ліричний герой свідомо характеризує світ, наголошуючи безсилля
власної свідомості щодо них: „що вдіє твоя речовина проти диму, <…>,
проти ніг <…>, проти квадратів, <…> проти дощу”. Це визначає його як
носія інтровертної творчої установки (що ріднить його з ліричним героєм
у контексті екзистенціалістської моделі світу, узагальнюючи утвердження
свідомих намірів у процесі творення на противагу несвідомим як
типологічно важливу рису для моделі-аналога в поетичній творчості
Ю.Тарнавського). Натомість для моделі-зразка характерний ліричний герой
– носій екстравертного типу творчої установки, що розкриває механізм
презентації фантазійно-химерного світу, який народжується шляхом
підкорення ліричного героя несвідомим імпульсам. Результатом цього є
колажний світ, утворюваний за допомогою поєднання речей і тіл, неживого
й живого: „Кров, додати цифри на годиннику, рівняється тиша”, „Тиша
рівняється папір, додати уста на годиннику”.

У структуруванні моделі світу в поезії Ю.Тарнавського часом
простежується синкретизм: наприклад, в екзистенціалістській моделі світу
наявні алогічні зв’язки між реаліями, елементи гри з ними (окремі вірші
циклів і поем „Ось, як я видужую”, „Оперене серце”, „Фотографії, це
квіти”, „Ідеальна жінка”, „Дорослі вірші”, „У ра на”) або
екзистенціалістично навантажені образи введені митцем у сконструйовану
за сюрреалістичними „закономірностями” характеристику дійсності („Поезії
про ніщо”). Завдяки цьому в першому випадку знято притаманний
екзистенціалістській моделі світу трагічний пафос, оптимізовано
екзистенціалістську проблематику; у другому – притлумлюється карнавальна
атмосфера сюрреалістичного світу, актуалізуються загальнолюдські
(екзистенційні) питання пошуку сенсу життя, глобалізується осягнення
ліричним героєм світу і його місця в ньому. Показовим є залучення
сюрреалістичної техніки письма для створення екзистенціалістської
моделі світу в поемі „Місто київ та ям”. Через констативну манеру стилю,
яку Ю.Тарнавський використовує переважно для створення сюрреалістичної
моделі світу, підкреслено відчуження, акцентовано байдужість, передано
приреченість людини у світі потерпати від його відчуження й байдужості.

Для моделювання світу в поетичних творах Юрія Тарнавського характерним є
виділення опозицій як засобу структурування моделі світу. Наявність чи
відсутність опозицій як підґрунтя моделі світу в її художній реалізації
диференціює її різновиди.

Для сюрреалістичної моделі світу в поезіях Ю.Тарнавського уже
відзначений синкретизм проявляється і через опозиції. Для презентації
ірреального світу характерною є відсутність опозиційних відношень між
колажно втіленими, подібними до реальних і химерними, елементами
дійсності: („босонога зоря”, „босоногий полумінь свічки”, „босонога
квітка”, „розсміяні очі діамантів”, „самоцвіт пахучий, як квітка”,
„світло сонця на землі, як відтята гілляка”, „квітка з вузликом на
плечі”), що передає рівноцінність усіх фрагментів дійсності,
пріоритетність яких, у тому числі й аксіологічну, визначає безсвідоме
ліричного героя („зорі відбиті в калюжах блювоти”, „блювота зір”).
Оскільки Воно (безсвідоме) в поезії Ю.Тарнавського зімітовано –
змодельовано раціонально, то заперечення опозицій акцентує увагу читача
на світі безсвідомого. У циклах „Поезії про ніщо”, „Анкети” і „Нулі й
одиниці” домінує образ ірреального світу, світ реалій у них зашифровано
максимально.

У віршах циклів „Пополудні в Покіпсі”, „Спомини”, „Без Еспанії”, „Пісні
Є-Є”, „Вино і ропа”, „Зео півонії” світ реалій у сюрреалістичній моделі
світу проступає виразніше, що й актуалізує опозиції: „пам’ять голодних
післявоєнних днів, у формі непрозорих чоловіків, нападала на мене і
видирала з мого тіла куски м’яса, що негайно перетворювалися на великі
болючі банкноти” (минуле – теперішнє, духовне – матеріальне, я – вони).
Вони розкривають сутність дійсності, що оточує ліричного героя,
уможливлюють співвіднесення їх компонентів із складниками вихідної
опозиції „мисливець – жертва”. Мисливець – світ, що постає насамперед в
образі цивілізації, агресивної до людини: наприклад, образи „непрозорих
чоловіків”, „кусків м’яса”, натуралістичні за своєю природою, надають
образу пам’яті, що узагальнює світ цивілізації, ознак агресивної дії.
Тиснучи, вона (цивілізація) прагне позбавити людину всього, що не
покликане на службу соціуму: автор акцентує девальвацію людської
духовності – „розмови між двома телефонами, сполучуваними м’ясом”.
Жертва – людина, у сприйнятті якої фіксується лише загрозливе її
внутрішньому світу, що ототожнене із загрозою існуванню: „земля
перехиляється, мов лавка”, „ґрунт криком сягає мого горла”. Відповідно,
зміст опозиції „свій” (все природне, органічне в людині і поза нею) –
„чужий” (все техногенне і контролююче) є незмінним. Односпрямованість і
статичність змістового наповнення опозиції „мисливець-жертва” зумовлюють
зорієнтованість створеної Юрієм Тарнавським моделі світу на первісну
схему мислення. Отже, емблематичною ознакою сюрреалістичної моделі світу
є функціонування опозицій (для моделі-аналога) або їх заперечення (для
моделі-зразка), роль опозицій у визначенні сутності сюрреалістичної
моделі світу в поезії Ю.Тарнавського є типологічно розрізнювальною.

Ускладнене функціонування опозицій наявне у творах, де розгорнуто
еволюцію екзистенціоналістської моделі світу. У циклах „Життя в місті”,
„Ось, як я видужую” простежується варіативність складових опозиції
„мисливець – жертва”. Центральний мотив – відчуження – розгортається
через образи міста як „в’язниці життя”, готелю, суму, болю, імені. Вони
активізують позиції „моє-твоє”, „я-вони”, „свій-чужий”, які узагальнені
опозицією „мисливець – жертва”, відтінюють приреченість людини у світі
й інтерпретують її в іпостасі жертви. Змістові зміщення в поезії
Ю.Тарнавського є одним із засобів ускладнення функцій опозицій („Дорослі
вірші”). Їх розгортання починається з актуалізації відношення „я-вона”
як єдності. Відсутність протиставлення пов’язана з темою кохання, що
реалізується в буденному житті через шлюб, сім’ю, серцевиною якої є
дитя. Проте автор не розгортає цю єдність, а протиставляє нездійсненну
гармонію реальному світові, виражаючи зневіру ліричного героя. Опозиція
„я-вони” постає як багаторівнева, бо охоплює взаємини ліричного героя з
жінкою, з іншими людьми й інших між собою. Особливістю їх розгортання в
циклі „Дорослі вірші” є зміна іпостасей вихідної опозиції, яка
здійснюється в кілька етапів: 1) „мисливець” – світ цивілізації;
„жертва” – ліричний герой, жінка поряд із ним (родина); 2) „мисливець” –
світ цивілізації, жінка; „жертва” – ліричний герой-самітник;
3) „мисливець” – світ цивілізації, жінка, ліричний герой – типовий
представник агресивної цивілізації; „жертва” – фізичне і, як наслідок,
духовне здоров’я людини, навколишній світ, Всесвіт; 4) „мисливець” –
ліричний герой, який усвідомив наслідки власних дій (дій людства) і який
відчуває потребу покарати винуватців трагедій і катаклізмів; „жертва” –
ліричний герой, що постає символом упевненості у незнищеності й
непокараності людства.

Внутрішня динаміка вихідної опозиції „мисливець-жертва” визначає
еволюцію базисної для екзистенціалістської моделі світу мисленнєвої
схеми мислення – від первісної до античної. Поема „У ра на” пропонує
модель світу, що повністю ґрунтується на античній схемі мислення.
Історичний масив (образи і мотиви) в поемі виступає в іпостасі
„мисливець”, агресивні дії якого однозначно й одновекторно націлені на
людину. Ліричного героя відрізняє від „жертви” зі схеми первісного
мислення високий рівень рефлексії й самоаналізу, екзистенціалістської
відповідальності за долю людства. Відповідно, статус „жертви” він
посідає символічно – рекурсія первісної схеми мислення здійснена через
глобалізацію складових останньої і представлена у вигляді античної.
Отже, осмислення художньої моделі світу дозволяє визначити мистецькі
орієнтири поета й панорамно висвітлює складну й неоднозначну поетичну
спадщину Ю.Тарнавського.

ЛІТЕРАТУРА

Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної
думки ХХст. 2-е вид., доповнене. За ред.М.Зубрицької. – Львів: Літопис.
– 2002. – С. 491-496.

Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.:
Академвидав, 2003. – 392с.

Зубрицька М. Передмова // Антологія світової літературно-критичної думки
ХХст. 2-е вид., доповнене. За ред.М.Зубрицької. – Львів: Літопис. –
2002. – С.15-31.

Кочур Г. Друге відлуння: Переклади / Авт.передм. М. Новикова. – К.:
Дніпро, 1991. – 558с.

Неруда П. Избранные произведения: В 2 т. – Т.1. – М.: Худож. лит., 1958.
– 495с.

Тарнавський Ю. Без нічого. – К.: Дніпро, 1991. – 185с.

Тарнавський Ю. Їх немає. Поезії 1970-1999. – К.: Родовід, 1999. – 428с.

Похожие записи