.

„Місто” як цілісний художній образ у прозі Юрія Щербака (роман „Причини і наслідки”) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3935
Скачать документ

„Місто” як цілісний художній образ у прозі Юрія Щербака (роман „Причини
і наслідки”)

Мотиви міста у творчому доробку Юрія Щербака складають цікаву й
малодосліджену сторінку української літератури другої половини ХХ
століття. Особливий інтерес літературознавців викликає розкрита в його
творах „тема міста”, яка на сьогодні є актуальною в українській і
світовій літературі. Це пояснюється тим, що урбаністичні процеси
проникають в усі сфери соціальних стосунків, впливають на їх формування
та спричиняють безліч проблем.

У творах сучасних українських письменників недостатньо розкрито сутність
закономірностей виникнення й розвитку мегаполісів – найчастіше вони
виступають лише фоном, на тлі якого відбуваються певні події. Отже, мета
нашого дослідження: з’ясувати прагнення письменника „свідомо” відтворити
сенс міського життя з усіма його протиріччями, взаємовпливом між
суспільством та урбанізованим середовищем на прикладі роману Ю.Щербака
“Причини і наслідки”.

Спроби дослідити творчість Юрія Щербака зробили Ігор Кравченко у статті
„Геній міста” [1], Михайло Слабошпицький „Один із маленької футбольної
команди” [2], Зіна Березовська „Юрій Щербак: письменник міста” [3].
Однак, аналітичні дослідження роману Юрія Щербака „Причини і наслідки” з
погляду розвитку української прозової урбаністики, на жаль, відсутні.
Наукова новизна нашого дослідження полягає в з’ясуванні проблем
взаємодії і впливу урбанізованого середовища на розвиток суспільства в
цілому та визначенні місця людини в ньому під час аналізу твору “Причини
і наслідки” Юрія Щербака.

У романі „Причини і наслідки” закладено великий потенціал для вивчення і
аналізу проблем міста ХХ століття. Юрій Щербак зазначав, що вважає одним
із учителів Валер’яна Підмогильного з його „Містом”, і тому взяв до
уваги і його досвід прозаїка-урбаніста, й особливості його стилістики
[2, 123].

Події твору розгортаються в місті Києві, яке виступає повноцінним
художнім образом, впливає на героїв роману, а також взаємодіє з ними.
Автор виріс на вулицях Києва, і тому відчувається його щира любов до
описуваного міста. З огляду на це, Ігор Малишевський зазначає:
”Городянин за самим способом мислення, письменник обрав для себе жанр
так званої міської прози. Причому місто живе на сторінках Щербака не як
вигадана абстракція, а як цілком реальна даність, як ще один з
неодмінних персонажів його романів з точно виписаною і пізнаванною
київською топонімікою і київською

аурою” [4, 159].

Автору знайомі проблеми, а також тенденції розвитку й життя міста, адже
Київ – місто історичне, своєрідне, незалежне, і тому зрозуміти й
опанувати всі процеси, які тут відбуваються, дуже складно. Ігор
Кравченко, розглядаючи тенденції розвитку міської прози, зазначає, що
„Київ приймає всіх, але не всіх допускає до сокровенного, сущого. Це
сокровенне і суще полягає, насамперед, у призначенні столичного міста
бути святилищем думки, совісті, творчих зусиль народу” [1, 104].

Юрій Щербак – лікар та вчений, який працював у складних умовах,
ліквідуючи спалахи небезпечних хвороб. Тому невипадково у своїх творах
він порушує нагальні проблеми медицини, розкриває важливу роль і
призначення лікарів та вчених у сучасному суспільстві, з’ясовує роль
людини в цьому світі. Ігор Малишевський зазначає, що „проза Щербака,
психологічно точна, зовні навіть прагматична, сухувата, бере

іншим – адекватністю реаліям життя” [4, 159].

На перших сторінках роману автор описує місце розташування
науково-дослідного інституту: „Гору, на якій стояв інститут, оповивав
осінній туман, що рівненько наче під лінійку, зрізав київські пагорби й
скупчення будинків на них, відсік щільною мрякою всі ландшафтні
здиблення, залишивши Києву тільки один – плаский – вимір” [5, 17].
Відповідно до опису міста звучить настрій головного героя –
зосередженого й сумного вченого-рабіолога Євгена Жадана. М.Слабошпицький
підкреслює цю особливість манери Юрія Щербака: „Загалом нічим не
видатний індивідуум роду людського тягне себе через монотонність буднів
– письменник часто починає розповідати про це з якоюсь майже
демонстративною неуважністю, мовби поспіхом атестуючи його” [2, 123].

Необхідно зазначити, що місто зображується через світосприйняття та
світовідчуття Жадана. З огляду на це, чималий інтерес викликає
сприйняття головним героєм подій та людей, які його оточують. Саме через
сприйняття головного персонажа автор чітко говорить про негативні
тенденції, які відбуваються в тогочасному суспільстві, наприклад,
занепад ціннісних орієнтацій та моральності людей. Гнівно звучать слова
вченого, коли він говорить, що “всі епідемії починаються з одного
випадку. Він виділяє особливо небезпечний вірус. Вірус ненависті і
смерті. І заражає цим молодь” [5, 237]. За висловом М.Боришевського,
саме „ціннісні орієнтації є одним із найважливіших утворень у структурі
свідомості й самосвідомості людини і зумовлюють низку її сутнісних
характеристик як особистості” [6, 21].

Однією із актуальних проблем, порушених у творі, є проблема самотності,
адже сам Жадан, хоч і живе з матір’ю, яка його дуже любить і хвилюється
за нього, насправді дуже самотній. Його самотність підсилюють слова
Шульги: „Як перемогти жахливу самотність…” [5, 163]. Євген глибоко
приховує свої інтимні почуття, але від себе не сховаєшся. Постійні
спогади про колишню дружину Ольгу, кохання до Лідії Василівни не
розв’язують проблеми самотності Жадана.

Місто акумулює широкий спектр проблем розвитку науки: недостатнє
фінансування, що спричинило відставання інституту „від рівня світової
науки” [5, 27]; небажання молоді працювати в цій галузі науки, про що з
гіркотою в голосі говорить Жадан під час розмови з Галиною Терентіївною
Гаркушею: „Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони
питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про
перспективу боротьби зі сказом? Ні про гроші. Про дисертацію – за
скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі
геть, коли побачили, що крім мишей, небезпеки, важкої роботи і
невеличкої зарплатні, їх тут нічого не чекає” [5, 243].

Досить цікавим є образ Олексія Нечаєва – вченого-руйнівника науки від
науки. Його мета – не наукові дослідження, адже він переконаний, що
великого значення людина досягає лише тоді, коли ”отримує реальну владу
над людьми, над фінансами, над обладнанням, над плануванням досліджень,
над публікаціями” [5, 248]. На противагу цьому звучать слова Євгена
Жадана, однокурсника Олексія Нечаєва, а тепер і його підлеглого, у яких
відбито цінності справжнього вченого: „Я роблю докторську не для грошей.
… Не для влади, не для кар’єри. Просто я узагальнюю свої попередні
дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити
теоретично” [5, 225].

Серед співробітників, знайомих і товаришів Є.Жадана є люди, які близькі
йому за світоглядом, розділяють його погляди на життя, але є й інші –
ті, які мають діаметрально протилежні погляди. Це дозволяє автору,
спираючись на дії та вчинки героя, майстерно визначити гуманістичну
спрямованість людини, яка розуміє свою роль і місце у світі. На думку
І.Кравченка, конфлікт полягає в тому, що ми бачимо „З одного боку –
лицарське служіння істині, вірність, честь, безкомпромісність, а з
другого – імітацію, дворушництво, прикриття низьких намірів та
інстинктів хитренькою маскою з „правильних” слів” [1, 105].

Привертає увагу майстерне розкриття автором двоїстої постаті професора
Мідатова. Для Євгена Жадана – це авторитет, людина, наукового рівня якої
прагне досягти. Він вважає його „за ідеал сучасного вірусолога, … за
лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи
несправедливе упередження своїх

колег” [5, 223]. Євген Жадан просить видатного вченого взяти участь у
захисті його дисертації, але отримує негативну відповідь. Молодий
дослідник не може зрозуміти причин такої відповіді, адже працюють вони в
одній галузі науки, у своїй лабораторії він випробовує вакцину Мідатова.
Але під час відвертої розмови перед Жаданом постає справжній Мідатов –
геніальний учений-диктатор, у якому “видатні здібності одного з кращих
вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися … з поганим
характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі
енциклопедичні знання – з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч
у чомусь дорівнював би йому” [5, 222]. Саме тому Мідатов створив умови,
за яких його лабораторію залишили кращі учні, які потім самотужки
досягли того рівня знань, у якому їм відмовив Мідатов, але „вони не
забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на
собі дошкульні удари тих, хто колись його скривдив. Його вже двічі
провалили на виборах до

академії” [5, 222]. Саме під час тієї розмови Жадан усвідомлює, „що
знову щось важливе втрачає в житті, ще якісь його ілюзії розвіюються
наче цей сніг у повітрі” [5, 224]. Отже, протилежні світоглядні позиції
вчених втілено автором в образах Жадана та Мідатова, бо це люди „з
різною професійною філософією, що може бути дуже дивним для далеких од
медичного світу людей” [2, 127]. Юрій Щербак – людина невипадкова в
медицині, він зсередини знає проблеми медицини, тож цілком закономірно,
що у творі „відчувається відгомін драми ідей медицини ХХ століття” [2,
127].

Тепер молодий учений розуміє причини відмови і ставлення Мідатова: „Мені
вас дуже жаль, – сказав Жадан. – Я ніколи не думав, що ви такий жахливо
самотній” [5, 225]. Ось у чому причина всіх проблем вченого –
самотність. Здавалося б, у величезній Москві, де живе Мідатов і має
власну лабораторію, це неможливо. На нашу думку, автор у такий спосіб
актуалізує одну із багатьох проблем розвитку урбаністичних процесів –
самотність людини у великому місті, і дає можливість читачеві
замислитися над тим, що породжує це явище – сама людина чи зовнішні
чинники. Думаємо, що зазначені чинники взаємодіють і визначають сутність
цієї проблеми, проте не вказують шляхи її подолання.

???????????I??$??I

???????????I?????$??I ???????I?гію людини й нівечить її душу. Старий
учений Шульга, розмірковуючи про мету в житті людини, говорить, що ”У
моїх сусідів також є мета. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія,
немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату” [5,
164]. Отже, невпинні урбаністичні тенденції позначаються на негативній,
жорстокій поведінці людей, стають причиною багатьох трагедій. З огляду
на це Шульга говорить: „Мене знав увесь Київ, мене шанували,
здоровкались на вулицях. В місті був сказ, і до мене стояли черги…
Тепер сказу нема… Тепер сказ тут – у квартирах!” [5, 164].

Важливими для розуміння психологічного надриву людини є події Другої
світової війни, що постають перед нами через розповідь Шульги, якому
німці після окупації пропонували співробітництво, але він відмовився.
Найстрашніше почалося, коли Шульга змушений був переховувати свою
дружину єврейку, яку щиро кохав і про яку турбувався: „Сара просиділа у
шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися…”
[5, 165]. У розповіді перед нами постає картина страху, переживань,
поневірянь Шульги, бо навіть двірник, якого він добре знав, приходив і
„час від часу, сідав, багатозначно мугикав” [5, 165], від чого
доводилося поважній людині відкупатися. Усе це зламало сильну, моральну
особистість: “Я думаю, що в мені щось після війни зламалося” [5, 166],
стало причиною того, що він зненавидів свою врятовану дружину. Навіть
незважаючи на те, що після війни про його вчинок писали газети, а Сара
„весь час дякувала за порятунок, старалася … чим могла, догодити… аж
мені неприємно було … це мене принижувало” [5, 166]. Фашисти для
Шульги „скажені пси бігатимуть по Києву, заганятимуть людей у
душогубки”, а найжахливіше те, що „знайдуться свої рідні скажені пси,
які радітимуть цьому” [5, 166]. З огляду на пережиті події, він інакше
дивиться на світ і говорить: ”Ось який сказ треба лікувати. Той, що тут,
у душах людей…” [5, 166]. Метою життя Шульги, який пережив ці
страждання і приниження, і у світогляді якого відбулася переоцінка
цінностей, стало кохання: ”Я мріяв одружитися з Васютою, це була мета
мого життя” [5, 166].

Головний герой роману Євген Жадан народився і виріс у Києві, тут же
отримав освіту, захистив кандидатську дисертацію і зосередився,
здавалося б, на одному – науковій роботі, якій присвятив увесь свій час.
Але за такою „сухуватою” зовнішністю науковця криються роздуми про роль
і значення лікаря в суспільстві: “… для лікаря всюди, за всіх обставин
і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише
хворі і стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без
усяких винятків – обов’язок лікаря, його головне й вище призначення” [5,
171]. За висловом М.Слабошпицького ”лікар особливо добре знає людську
природу з її численними парадоксами й таємницями” [2, 126]. Своє
призначення науковця Жадан висловлює словами біохіміка Сент-Дьєрді:
„Досліджувати – значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не
думав ніхто” [5, 196]. Кульмінацією цієї теми звучать слова старого
вченого Шульги про пошуки мети життя: „Як стати людиною. Як нею
залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і
зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом
людського існування” [5, 163]. Жадан глибоко переживає свої невдачі,
особливо це стає зрозумілим під час опису масового випадку сказу в
містечку Стара Митниця. Смерть Романа Поплавського він сприймає як
власну поразку і прагне знайти сутність правильного шляху своїх наукових
досліджень. Причини цієї поразки він вбачає в собі, у втраті чітко
визначеної життєвої позиції, яка базується на моральних та світоглядних
цінностях, адже „одним із найбільш важливих виявів моральності людини є
її ставлення до праці, усвідомлення працелюбства як найвищої моральної
цінності” [6, 23].

Головний герой картає себе за малодушність і неспроможність відстоювати
власні погляди й переконання, він говорить, що „змирився з тим темним і
неправедним, що оточує мене, махнув на це рукою. Моя чесність існує лише
в певних і дуже вузьких межах…” [5, 309]. Такі роздуми формують
активну життєву позицію і світогляд вченого, що, у свою чергу, спонукає
його до активних та рішучих дій і вчинків. Молодий учений вступає в
непримиренний конфлікт з Олексієм Нечаєвим, який заради власної кар’єри
прагне позбутися кращих працівників лабораторії. Тепер Жадан не мовчить:
“Я категорично проти виходу на пенсію Гаркуші, яка зараз у розквіті сил,
працює надзвичайно плідно й корисно” [5, 249], а на всі погрози
керівника говорить, що „я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати
розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках” [5, 250].
Незаперечним є те, що справжній учений повинен втілювати в собі
загальнолюдські гуманістичні цінності, прагнути досягти свого ідеалу, бо
„нерв таких ідеалів – чуттєвий видимий зв’язок (сполучність) між
особистим буттям людини і його суспільним призначенням. Вони дають
людині змогу осмислювати себе через призму цінностей, в які повірила.
Поза цим зв’язком немає для людини головного – смислу буття” [5, 18].
Для письменника важливо довести, що „його персонажі – люди ідеї; за
кожним із них стоїть така ідея, яка і зумовила його життєву біографію і
ті конфлікти чи перепитії, які виникають у його житті” [2, 126].

Юрій Щербак протягом роману тримає руку на пульсі міста, активно реагує
на проблеми і вважає своїм завданням попередити суспільство про серйозні
проблеми, яких можна уникнути. Суттєвою парадигмою твору є не завжди
усвідомлене протистояння людини і міста, їх взаємовплив. На сторінках
роману точиться реальне міське життя: захоплення, турботи, надії. Однак
уся ця буденність не змінює глибокого сенсу людського життя
„траплялися… й людські нещастя, й катастрофи, й назавжди розлучалися
ті, кому ще торік здавалося, що кохання їхнє вічне, але все це був
природний хід речей” [5, 239]. У той же час відчувається прагнення
людини йти далі у своєму розвитку, спираючись на загальнолюдські
цінності, вести боротьбу з негативними явищами суспільства. Так, автор
говорить про те, що „нова якість боротьби із переродженням,
хабарництвом, грошопоклонством уже пробуджувала совість багатьох людей,
вже підсилювала їхню рішучість казати правду, не боячись нікого й
нічого, винищувати хижаків, яким ще донедавна так затишно жилося” [5,
239]. Юрій Щербак впевнений, що активна життєва позиція є основою дій та
вчинків особистості. З огляду на це, цікавими для читача стають роздуми
героя про плин часу, адже закінчився

1985 рік, що ж він приніс місту та городянам?

Письменник використовує порівняння для того, щоб показати, як змінилося
місто: “старі нещастя війни давно загоєні, вже мало хто на власні очі
бачив, як виглядало спалене сорок років тому; Київ був ситий, добре
вдягнений, благополучний” [5, 238]. Але чи все так добре й благополучно
в місті? Автор невипадково змальовує місто в різних аспектах розвитку та
існування. Описи міста, які супроводжують розвиток сюжету, створюють
уявлення, що місто – жива істота, яка пульсує й дихає в ритмі життя
кожної людини. Спосіб міського життя впливає на городян, регулює їх
поведінку, завдає певного ритму їхній діяльності. Виникає відчуття, що
люди знаходяться всередині величезної істоти, яка їх поглинає повністю,
задає життєвий тонус, хоча в буденному вирі життя це одразу не впадає в
око. Юрій Щербак зазначає, що в місті „за рік відбулися разючі зміни,
хоча зовнішньо наче ніщо й не змінилося…” [5, 238]. Люди працюють на
місто, дбають про нього, створюють умови для його життєзабезпечення:
„…в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні
стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб вибухнути, розсипатися
салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзли по рядах
електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне
кольорове життя” [5, 98].

З метою підкреслення важливої ролі міста в житті киян письменник
показує, як вони сприймають інші міста. Кияни – це люди особливого
ґатунку, яких місто загартувало й виховало, бо „Київ неможливо підкорити
з нальоту. Мудрий, тисячолітній, він не терпить верхоглядства і не
пробачає маніпуляцій із совістю” [1, 104]. Тож цілком зрозуміло, що інші
міста програють у порівнянні з Києвом, що ілюструє розповідь однієї із
героїнь про Мехіко: „як важко людині жити в тому величезному задушеному
смогом багатомільйонному місті-потворі…” [5, 110].

Важливим елементом твору є прагнення автора не звинувачувати місто у
проблемах його мешканців, а навпаки допомогти людям розв’язати їх, не
бути безпорадними під цим тягарем. Письменник сподівається, що майбутнє
міста – в шляхетних діях людей, що саме воно допоможе суспільству
подолати важкі шляхи еволюційного розвитку.

Юрій Щербак, розкриваючи у своїх творах урбаністичні проблеми, знайшов
свій стиль і тематику. М.Слабошпицький наголошує, що „Щербакові місто –
не просто якийсь умовний мегаполіс, середньостатистична сума різних
міст, узагальнено-збірний образ. Його місто – це Київ. Повсюдно і
завжди” [2, 124].

Тема міста, відтворення процесів, які відбуваються в урбанізованому
середовищі, посідають важливе місце у творчості Юрія Щербака. З огляду
на актуальні проблеми, які виникають у процесі розвитку міст, можна
прогнозувати появу нових художніх творів український прозаїків, що стане
можливим перспективним об’єктом нашого дослідження української прозової
урбаністики.

ЛІТЕРАТУРА

Амусин М. Как в городе живем // Звезда. – 1986. – №11.

Березовська З. Юрій Щербак: письменник міста // Всесвіт. – 1983. – №12.

Кравченко І. Ягеній міста // Київ. – 1985. – №1.

Малишевський І. Людина, яка не боїться починати // Вітчизна. – 2004. –
№9-10.

Слабошпицький М. Один із маленької футбольної команди // Київ. – 2004. –
№10.

Щербак Ю. Лікарі: Роман, повість, оповідання. – К.: Дніпро, 1990. – 623
с.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання:
Наук.-метод. зб. / За ред. О.В.Сухомлинської. – К., 1997. – 224 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020