Реферат

Марко Вовчок

(1833—1907)

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни
Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького
повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася
в приватному пансіоні в Харкові. На формуванні поглядів письменниці
позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема
батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга
письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися
відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім
своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В.
Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності
Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у
Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало
вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі
(1859) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло
таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О.
Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський.
По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних
діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський,
М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її
твори. Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина,
Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д.
Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева
відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка
відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими
письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських
літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у
розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для
“Колокола” матеріали політично-викривального характеру. Після
повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями
“Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г.
Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує
свої оригінальні твори й переклади. Збірка перших творів Марка Вовчка,
написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою
“Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших
оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского
быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в
Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те
що до першої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих
творів (серед них оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”,
“Сон”, “Панська воля”, “Викуп”), вона справила велике враження на
літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко
Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному
суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою.
Цей образ посідає центральне місце в обох книжках “Народних оповідань”,
а також у “Рассказах из народного русского быта”, “Інститутці”. У
перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”,
“Пройдисвіт”, написане оповідання “Два сини” (1861). Період перебування
за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український
прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання
(“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання для
дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”), створює жанр
соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”),
Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних оповідань”
(Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті
російською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”,
“Тюлевая баба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних
французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання
і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності
письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа”
(львівський журнал “Мета”, 1863) і “Отрывки писем из Парижа”
(“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866). У 1867 — 1878 рр.
найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею
створено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки
причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская
идиллия” (опубліковані в “Отечественных записках”), перекладено
російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької,
польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає
Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), редактор
петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до
участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок). Марко Вовчок
збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного
оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”),
баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”),
соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті
(“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев’ять братів і
десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).
Історичні повісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”,
“Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість
“Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В
переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою
у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована
міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша
історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863
рр. У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко
Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою —
“Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”,
які ввійшли до збірки “Рассказы из народного русского быта”. У
творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих
прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей (“Червонный
король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да были три сестры”
(пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), “Живая
душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко”
(1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)). З
творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури.
За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст.
мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори
Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з’являються в чеських,
болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у
Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

Похожие записи

Марко Вовчок – основоположних прози для дітей.

Народність оповідань.

Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в
літературу наприкінці п’ятидесятих років минулого століття. Ідейними
натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і
Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі
Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін.

Певна річ, що в перших оповіданнях Марка Вовчка немає яскравих образів
протестантів, бунтарів, відвертих сміливих борців проти кріпосництва. Її
герої тут – це, здебільшого, лагідні, сумовиті і навіть зовні покірні
люди. Не завжди й пани-кріпосники виступають одвертими, жорстокими,
свавільними самодурами. Про декого з них можна подумати, що вони добрі,
гуманні пани. Але сила оповідань Марка Вовчка розкривається не стільки в
характерах героїв, які, здебільшого, ледве накреслено, навіть не в
окремих, хоч і дуже правдивих, картинах талановито вихоплених з глибин
народного життя, а в могутньому подихові в них народної ненависті до
кріпосницької системи в цілому, з усіма її породженнями: з підневільною,
позбавленою радості, працею; з цілковитим безправ’ям трудящої людини; з
нахабною сваволею звироднілих кріпосників та їхніх прихвоснів; з
жахливою, тупою косністю, під корою якої були скуті невмирущі творчі
сили народу.

Марко Вовчок в “Народних оповіданнях” високо піднесла здорову мораль
представників народу, цілісність їх характерів, вірність у коханні і
дружбі, чесність, здатність на самопожертву в ім’я інтересів іншої
людини, яку спіткало горе, і невгасне прагнення до волі, якого не вбиває
навіть смерть.

З особливо великим чуттям і любов’ю вона писала про жіноцтво. Ніжні,
ласкаві матері; вірні в коханні дівчата; щирі, сердечні подруги; добрі,
люблячі сестри; чисті, непорочні дівчата-підлітки – всі вони сповнені
тієї принадної краси і душевного благородства, які народ обезсмертив у
своїй поезії.

В лютому 1858 року “Народні оповідання” потрапили до рук Шевченка, що,
повертаючись із заслання і чекаючи дозволу на в’їзд до столиці, змушений
був кілька місяців жити в Нижньому Новгороді. Оповідання Марка Вовчка
дуже йому сподобались. 18 лютого він написав у “Журнале”: “Не обходимо
будет ей написать письмо и благо дарить ее за доставленую радость
чтением ее вдохновенной книги”.

В одному із свідчень тих часів згадується, що Марко Вовчок звернулась з
листовим проханням до Шевченка виправити що-небудь у її новій повісті,
але він рішуче не дав на це згоди, мотивуючи досконалістю її творів.

Між Шевченко і Марком Вовчком було жваве листування, що не припинялося
аж до смерті великого поета.

З кінця 1858 р. Шевченко став найближчим порадником Марка Вовчка, взяв
на себе всі турботи в справі перекладів і видання її творів.

Російські оповідання Марка Вовчка нічим не поступаються перед
українськими. Через два роки після першої публікації їх в “Русаком
Вестнике” Добролюбов дав високу оцінку їм у своїй статті “Риси для
характеристики руського простолюду”. Він дуже похвально відгукнувся про
Марка Вовчка, як про автора оповідань з життя росіян і українців,
зазначивши: “У нас немає причин роз’єднання з малоруським народом!” Він
вважав, що “Марко Вовчко, у своїх простих і правдивих оповіданнях, є
либонь перший і дуже вправний борець проти решток кріпацтва в
суспільному житті і побуті. Докладно розглядаючи оповідання “Маша”,
“Игрушечка”, “Саша”, “Катерина”, “Купеческая дочь” та ін., Добролюбов
говорив: “з цих нарисів постає перед нами характер руської простої
людини, що зберіг основні риси свої серед усіх збезличуючих, гноблячих,
убиваючих відносин, яким він підлягав протягом кількох століть”.
Особливо високо оцінив він оповідання “Маша” та “Игрушечка”.

З 1859 до 1863 р. з’явилось чимало творів Марка Вовчка, писаних
українською і російською мовами. За кордоном вона закінчила “Ледащицю” і
“Пройдисвіт”, написала повісті “Три долі”, “Від себе не втечеш” (“Павло
Чорнокрил”), “Лимерівну”, оповідання “Не до пари”, “Два сини”, казки для
дітей – “Кармелюк”, “Ведмідь”, “Невільничка”, “Дев’ять братів і десята
сестриця Галя” та ін. Тоді ж з’явилися твори “Глухой городок”,
“Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Жили да были три сестры” та ін.

В кращих творах, написаних за кордоном, Марко Вовчок продовжувала
розробляти ті ж таки теми, що й у “Народних оповіданнях” та “Рассказы из
русского народного быта”. Оповідання “Ледащиця” має яскраво виявлений
атикріпосницький характер і стоїть поруч таких талановитих творів, як
“Козачка”, “Маша”, “Інститутка”. Прагнення кріпаків вирватися на волю
тут піднесено до найвищого рівня драматизму. Жадане визволення приходить
тоді, коли люди, вкрай понівечені кріпосницькою системою, уже не мають
сили скористуватися з нього.

Хвилююча соціальна трагедія, талановитого, з великою художньою силою
розкрита письменницею в оповіданні “Ледащиця”, звучить як суворий присуд
над кріпосницькою системою і всіма її породженнями в житті та побуті
тогочасного села.

В оповіданні “Два сини” Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що
була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та
Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь
загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до
матері… помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в
самотині. “Живу… дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом
припадаю, — якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу”. В
цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для
народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона
привела селянство.

Показові життя наймитства і жорстокої експлуатації його куркулями Марко
Вовчок приділила головну увагу в казці “Дев’ять братів і десята сестриця
Галя”. Казковий, романтичний план тут має суто-літературний характер.
Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в
переформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по
одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого
поневіряння в глитаїв-хазяїв – хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як
тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.

Салтиков-Щедрін, позитивно оцінюючи цю казку, правильно відзначив, що
центр ваги її лежить у показі неможливості селянської родини “природним
шляхом вибитися” із злиднів. “Прагнення примиритися з життям, піти на
згоду з ним, — писав Салтиков-Щедрін, — зобразив актор досить живо, але,
зрозуміло, що всі ці несміливі спроби не мають жодного успіху, бо життя
охоче визнає тільки того, хто з’являється з правом панувати над ним, а
зовсім не того, хто шукає способу примоститися до нього без жодного
права. Очевидно, цей останній є не що інше, як огидний брехун і
неблагонадійний підлабузник. Автор дуже добре розумію це і тому,
показавши героям своїм всю ницість таких облудних засобів, приводить їх
до потреби шукати іншого виходу із гнітючого становища, виходу не
облудного, але водночас і не цілком природного. Але неприродність ця
чомусь здається цілком природною, і читач не нарікає на неї”. (Рецензія
в “Современнике”, 1864 р., №1).

Брати остаточно зневірившись у можливості власною працею по наймах
вибитися з безпросвітних злиднів, стали розбійниками. Отже нова,
капіталістична дійсність, так само, як і кріпосницька, жорстоко вбивала
все здорове, високоморальне в натурі трудящої людини, штовхала на такі
вчинки, які не випливали з самої її природи. Згодом цю тему поставив і
талановито розв’язав Панас Мирний в своєму соціальному романі “Пропаща
сила”, або “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.

Романтичний план казки “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” певною
мірою зв’язав руки письменникові і не дав їй можливості на повну силу
повністю висвітлити важливу соціальну тему. “Мелодраматичний кінець,
прироблений до казки, — писав Салтиков-Щедрін, — значно шкодить її
простоті… Справа легко могла б обійтись і без зворушливих сцен, які
супроводжують потрійну смерть: Галі, її чоловіка і брата”. Високо
оцінюючи задум письменниці, Салтиков-Щедрін безперечно мав підстави
висловити невдоволення з того, що цей задум не був повністю здійснений у
творі.

За кордоном Марко Вовчок написала кілька творів на історичні теми
(“Невільничка”, “Маруся”, “Кармелюк”), розпочала повісті “Сава Чалий” і
“Гайдамаки” (лишилися незакінченими). Великий інтерес письменниці до
історії України виник ще в немирівський період її життя й діяльності.
Тоді і згодом вона читала історичні праці Бантиш-Каменського,
М.Костомарова, М.Марковича, студіювала акти з історії України,
цікавилась історичними піснями, легендами та переказами. Під час її
роботи над історичними піснями, легендами та переказами. Під час її
роботи над історичними творами їй дечим допомагав О.Маркович, надсилаючи
потрібні матеріали. Хоч Марко Вовчок користувалася джерелами
поміщицької історіографії, але не була в її полоні, а в багатьох
моментах зуміла піднятися значно вище понад її рівнем. В історичному
минулому України письменницю найбільше цікавили героїчні сторінки
боротьби народу проти іноземних загарбників і панської неволі. Герої її
історичний творів – палкі патріоти батьківщини, вірні сини і дочки
народу, виразники і захисники його інтересів.

Найбільш цінним і художньо довершеним твором на історичну тему,
визначним і сміливим на той час є повість “Кармелюк” (вперше була
надрукована в Львівському журналі “Правда” 1867 р.). Ім’я славетного
ватажка селянського повстання на Поділлі (1813-1835 рр.) Устима
Кармалюка було заборонено згадувати в пресі, і поміщицька історіографія
зовсім обходила його мовчанням. Марко Вовчок вперше сказала щире,
натхненне і в багатьох моментах правдиве слово про палкого борця проти
кріпосницької системи Устима Кармалюка. Його образ письменниця
змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Мужній, чесний, сміливий,
непримиримий в боротьбі проти панства, чулий до народного горя, лагідний
і щирий з друзями, ніжний з рідними, — таким жив у пам’яті народу
Кармалюк і таким його показала Марко Вовчок. “Скрізь, каже, — скрізь, де
я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та
гордих багачів, жорстоких панів над ними. От що мою душу розриває! от що
моє серце розшарпує!” Так говорить Кармалюк до матерів, перед тим як
почати боротьбу з панством. “Вони затуляють світ бідному чоловіку”, —
гнівно кидає він, дивлячись на панські палаци. “Я не зношу людського
лиха і вбожества! Я мушу тому запобігти!” – палко, рішуче каже він
дружині. А за якийсь час люди почули його пісню – заклик до боротьби з
багачами. “І найшлися поміж людьми, що ізригалися на цей клич і
зупинялись, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного,
жаданого визволення”.

Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець проти кріпосницької
системи, славний син українського народу – таким постає образ Кармалюка
з повісті Марка Вовчка.

В показі боротьби Кармалюка з панством, письменниця висловила мрії і
сподівання на своє визволення. В трактовці Марка Вовчка Кармалюк
виходить з рамок історичного часу, коли він жив та боровся, і виростає в
легендарного народного богатиря – виразника прагнень трудящих мас і
захисника їх інтересів. Не випадково наприкінці повісті, розповівши про
те, як Кармелюк знову був схоплений панами і засланий, автор каже: “Його
гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли
та… дожидали”. Приходу Кармалюка, — тобто мужнього і сміливого
ватажка, чекали не тільки покріпачені маси в дореформений період, але й
спролетаризовані селяни, наймити, трудящі маси України в той час, коли
писалася повість.

Боротися проти неволі – рабства – так розуміла своє завдання
письменниця. Цій благородній справі служили її кращі твори, і в цьому її
безсмертна заслуга.

Похожие записи