Контрольна робота

Малі фольклорні жанри. Види казок. . Морально-етична тема у творчості
В.Сухомлинського

Велику цінність становлять прислів’я і приказки, які також належать до
фразеології .Вони всебічно й багатогранно відтворюють різні сторони
життя народу : возвеличують духовні цінності ,таврують ганебне ,
висміюють вади , висловлюють співчуття, поради , вчать ,наставляють і
виховують людей .Наприклад: мир та лад- великий клад; правда кривду
переважить; не місце красить людину ,а людина місце ;скільки вовка не
годуй, а він у ліс дивиться .

Фразеологічні звороти являють собою смислову і структурну єдність.
Ступінь спаяності слів у фразеологізмі. Співвідносність їх із значенням
усього звороту різні.

За ступенем структурно-семантичної спаяності можна виділити дві групи
фразеологізмів: неподільні словосполучення і розкладні щодо змісту
усталені звороти.

Значення частини неподільних фразеологізмів не мотивується значенням
складників-слів (за вухом не свербить, на гарячому зловити ,дати
гарбуза), значення інших безпосередньо пов’язане із семантикою слів, що
входять до їх складу (мозолити язика, знати пальці). Деякі неподільні
фразеологічні одиниці характеризуються наявністю застарілих ,не вживаних
у сучасній літературній мові слів і граматичних форм та відсутністю
живого синтаксичного зв’язку між їх компонентами: точити ляси, зняти
бучу, збити з пантелику ; от тобі й на , пиши пропало.

Розкладні щодо змісту усталені звороти складаються із компонентів . що
зберігають певну самостійність і можуть замінюватися іншими словами або
являють собою семантично подільні усталені звороти із вільно поєднуваних
слів. Сюди належать і приказки ,прислів’я, афоризми. Наприклад: зачепити
честь(самолюбство, гордість, інтереси); порушити питання (справу) ;
охопити оком (поглядом ,зором); сльозами горю не поможеш.

Тісний зв’язок між явищами природи, прикметами і наслідками
хліборобської праці відобразили найдавніші прислів’я та приказки –
своєрідні літописи народної педагогічної мудрості. Адже їх образність
сприяла легшому засвоєнню настанов, порад, правил поведінки, що виражали
народну мораль.

Пізнавати світ у його взаємозв’язках допомагали загадки – важливий засіб
розвитку у дітей розумових здібностей, кмітливості, спостережливості,
асоціативного мислення. Найдавніші загадки відображають язичницьке
розуміння природи і всесвіту. До спільної індоєвропейської фольклорної
традиції належить текст-діалог, що складається із загадок (і відповідей
на них) про сотворіння світу й людини, основні елементи космосу, небесні
світила. Продовження цієї традиції простежується у східнослов’янських
циклах загадок, особливо у новорічних загадках – відповідях.

Мудрою знахідкою педагогічного таланту народу є скоромовки – давнє
начало народної логопедії.

Цікавий і своєрідний світ являють собою дитячі лічилки. Деякі з них
просто дивовижні за лексичним складом і ритмікою. Крім своїх прямих
функцій, лічилки і скоромовки, завдяки своєму несподіваному алогізму,
виховували почуття гумору, були джерелом дитячого сміху та веселощів.
Отже, названі вище так звані малі фольклорні жанри (прислів’я, приказки,
загадки, скоромовки, лічилки) можна без перебільшення вважати естетичною
формою передачі новим поколінням узагальненого досвіду народу.

За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на три
групи: 1. Казки про тварин, в яких центральними дійовими особами
виступають звірі або птах і «Рукавичка», «Лисичка й Журавель», «лисиця
та Вовк», «Колосок», «Біда кавчить» ; 2} Чарівні
(фантастично-пригодницькі та героїчні) в яких провідними героями
виступають могутні воїни-визвелителі чи інші особи, що втілюють у собі
найвищі позитивні якості людини: «Кирило Кожум’яка», «Снігуронька»; 3)
Соціально-побутові та побутові. В них типовими позитивними героями
виступають прості люди наділені кращими позитивними рисами: «Ленінська
правда», «Зароблений карбованець».

Кожна група таких казок має свої художні особливості які вказують на
специфіку їх читання.

Читанки для початкових класів вміщують казки як народного, так і
літературного походження. Всі вони мають велику силу впливу на розум,
волю й почуття дітей.

Специфіка читання казки зумовлюється з одного боку тими ж вимогами, що й
оповідання: це — глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування.
З другого — глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка
характеризує даний жанр та його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий.
Вона має своєрідні цікаві зачини: «Живі собі на світі бідняк», «Жили
собі дід та баба», «Колись, давно-давно, в одному селі жила привітна й
ласкава дівчинка», «Колись був у Києві якийсь князь», «В одного злого
хазяїна був віл» тощо. В окремих — передує приказка: «Усяке в світі
буває, про всяке й казка розповідає».

Такі зачини мають вироблену давню традицію, і вола не випадкова. Казка
здавна є важливим дидактичним матеріалом в народній педагогіці. Казка
розширює кругозір людини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує
мислити, аналізувати, зіставляти й абстрагувати; дає певні життєві
павички. Тому мета таких зачинів —заінтригувати слухачів, викликати в
них Інтерес до слухання-Завдання читця — знайти для цього відповідні
інтонації.

Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через позитивних
героїв, які борються з негативними завжди перемагають. Тому загальний
тон читання казки має бути життєрадісний.

Події в казках розгортаються динамічно. Причому дія починається з перших
рядків: «Вовк забрався в кошару і украв старого барана. Йде вівця і
плаче. Зустріла її та й питає… Кожна картина в казці змінюється іншою
і в кожній з них змальований випадок чи подія, що безпосередньо
характеризує дійових осіб, розкриває якусь Трону їх характеру, ті чи
інші їх моральні якості. Це змушує читця після кожної картини чи епізоду
робити тривалі паузи, щоб дати можливість слухачам осмислити й пережити
зміст прочитаного.

Дійові особи казок, як уже повідомлялось, в переважній більшості
поділяються на позитивних і негативних, ї протилежність між ними
розкривається через безпосередню діалогічну мову, через їх дії, вчинки,
обставини, яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу І
автора (якщо казка літературного походження). В цілому такі компоненти
твору створюють його динаміку, виражають ідейне спрямування І манеру
читання тексту.

2

Творча спадщина відомого українського педагога, нашого земляка Василя
Сухомлинського багатогранна. Цей цінний доробок учитель-словесник може
використати на кожному уроці мови й літератури. Багато висловів педагога
містять глибокий зміст і стали дійсно крилатими.

32 роки Василь Сухомлинський вів педагогічний щоденник, у якому
записував свої спостереження за поведінкою учнів. А потім ці розповіді
виливалися на папір і ставали книгами. Для молодших школярів він написав
майже 1500 художніх мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч, новел.

Літературна спадщина В.Сухомлинського досить багатогранна і глибока: він
торкається проблем формування мовної культури як учнів, так і
вчителів-словесників, конкретних методичних питань щодо різних
мовленнєвих рівнів.

Уся педагогічна діяльність вченого спрямовувалася на те, щоб «життєдайне
джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших
кроків їхнього життя». У багатьох його працях («Слово рідної мови»,
«Джерело невмирущої криниці», «Рідне слово», «Слово про слово», «На
трьох китах») знаходимо відповіді на актуальні питання: як навчити
дитину сприймати, розуміти слово і вдало використовувати його в усному й
писемному мовленні.

На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович
піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою
проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й
педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті,
художні твори для дітей та юнацтва.

Складною виявилася і доля художніх мініатюр Сухомлинського — казок,
оповідань, легенд. Посилав їх у «Радянську школу», у «Веселку» —
публікувати ніяк не погоджувалися.

У 1966 році на республіканській конференції у Білорусі Василь
Сухомлинський познайомився з білоруським дитячим письменником Василем
Віткою, редактором дитячого журналу. Витка попросив прислати мініатюри і
видав книжечку білоруською мовою. Потім її переклали і видали в
Казахстані та Молдові. Ось тоді вже зацікавилося й видавництво «Дитяча
література», відібрало кілька мініатюр і російською мовою вийшов збірник
«Поющее перышко». Потім видавництво «Малыш» опублікувало два збірники
оповідань для дітей, а потім уже й українське видавництво «Веселка»
видало збірник «Гаряча квітка».

Остання книга, яку написав Василь Олександрович, називається «Як
виховати справжню людину». Це посібник з етики для вчителя. Коли останню
книгу Сухомлинського почали публікувати у Москві, Анна Іванівна
запропонувала її видати з додатком художніх мініатюр як хрестоматії.
Після довгих вмовлянь видавництво погодилося. Ці матеріали до друку
підготувала дочка Василя Олександровича. Потім вона взялася за «Сказки
под голубым небом», доповнила, систематизувала їх і під тією самою
назвою видала в Україні. Через деякий час знову повернулася до цих
художніх мініатюр. Так з’явилися збірники «Чиста криниця» і «Вічна
тополя». Сьогодні вони витримали 11 видань, але жодного з них не
довелося побачити Василю Сухомлинському — твори побачили світ тільки
після його смерті. Багато з них сьогодні включено до шкільної програми.
Тексти Сухомлинського якраз і заповнили ті прогалини у шкільній
програмі, які виникли після відмови від ідеологічно спрямованої
літератури для дітей. Вони базуються на українських народних легендах і
притчах, а також на матеріалі з життя дітей.

Найбільш глибокі передумови для розуміння моральних норм складаються у
школярів у підлітковому віці. Але підліткам властиві протиріччя, які
найбільш повно охарактеризував В.О. Сухомлинський у книзі “Народження
громадянина”. У розділі, який так і називається “Протиріччя отроцтва”,
він пише, що одного боку, — непримиренність до зла, неправди, готовність
вступити до боротьби з найменшими відхиленнями від істини, та невміння
розібратися у складних явищах житті – з другого:

бажання бути добрим, прагнення до ідеалу і у той самий час неприязнь до
навчання, морального наставляння;

глибока необхідність в пораді, допомозі і у той самий час начебто
небажання звернутися до дорослого;

багатств бажань і обмеженість сил, досвіду, можливостей для їх
здійснення;

показне заперечення авторитетів, захоплення ідеальним і сумнів у тому,
що ідеальне може бутив нашому буденному житті;

презирство до егоїзму, індивідуалізму і чуттєве самолюбство;

здивування перед невичерпністю науки, бажання багато знати, відчуття
натхнення, радості інтелектуальної праці і у той самий час пове6рхневе
відношення до навчання до своїх повсякденних обов’язків;

романтична захопленість і… грубі вибрики (вихватки), мораль не
неуцтво; захоплення красою й… іронічне ставлення до краси.

Свої твори Василь Олександрович писав у маленькому кабінетику, що
з’єднував житлові кімнати сім’ї директора з навчальними приміщеннями.
Вставав о четвертій ранку, обходив сад і сідав працювати. У його
кабінеті рукописи були скрізь — на стільцях, на дивані, ними щільно була
забита ціла шафа. Тоді дозвіл на публікації книг отримати було дуже
важко, вимагали подати до двадцяти рецензій, а також нескінченно
переробляти текст відповідно до зауважень редакції. Працював
Сухомлинський дуже швидко, ніколи не користувався машинкою, усе писав
тільки від руки.

Отже, до найголовніших, найгрунтовніших творів В.О.Сухомлинського,
опублікованих починаючи із 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє
покоління» , «Духовний світ школяра» , «Праця і моральне виховання»,
«Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до
сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої
особистості» і особливо — «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю
дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона
була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і
Державної премії УРСР (1974). На високу оцінку заслуговують і праці
В.О.Сухомлинського, які з’явилися окремими виданнями вже після смерті
талановитого педагога: «Народження громадянина», «Методика виховання
колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню
людину».

Хто серцем відчуває слово й може передати найтонші відтінки людської
думки і переживання, той піднімається на сходинку високої людської
культури. І навпаки, низька мовна культура збіднює духовний світ людини.
Із живої думки і слова «почалося становлення людини: мисль, втілена в
слово, підняла нас над природою, над усіма речами і явищами, над епохами
і століттями. Слово ввібрало в себе найтонші порухи наших почуттів; в
ньому закарбувалася душа, звичаї, традиції, радості і болі народу — всі
його духовні цінності, творені століттями».

Зворушити дитяче серце — означає відкрити ще одне життєдайне джерело
думки. «Сила цього джерела в тому, — казав Сухомлинський, — що слово
відбиває не тільки предмет, явище, дає їм означення в людській мові, а й
втілює глибоко особисті сприймання, почуття, переживання».

У дитинстві кожна людина — поет. Але вчитель слушно зауважував, що було
б наївним думати, ніби поетичне натхнення приходить як чудесний дар.
Душу пробуджує почуття прекрасного. Якщо це почуття не виховувати, учень
залишиться байдужим до краси природи і слова. Поетична творчість —
найвищий ступінь мовної культури, яка виражає сутність людської
культури. Педагог переконував, що поетична творчість доступна кожному і
не є привілеєм особливо обдарованих, що вона — таке саме закономірне
явище, як малювання, адже малюють усі, через це проходить кожна дитина.
«Та поетична творчість стає звичайним явищем у духовному житті дітей
лише тоді, коли вихователь відкриває перед дітьми красу навколишнього
світу й красу слова. Як любов до музики не можна виховати без музики,
так і любов до поетичної творчості не можна виховати без творчості».

Література

Лопухівська А.В. – Про виховання почуття відповідальності – 1989.

Чорнокозова В.М. – Бесіди на морально-етичні теми – 1996 р.

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи