Реферат на тему:

Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького

ПЛАН

1. Вступ

2. Дитячі роки М.Левицького.

3. Шкільні роки письменника.

4. Подальше життя М.Левицького

5. Перші праці письменника.

6. Дипломатична діяльність М.Левицького.

Навіть не кожен фахівець тепер знає факти життя й вагому творчість
талановитого українського письменника початку ХХ століття Модеста
Пилиповича Левицького (1866 – 1932). А тим часом його рясний доробок
давно й терпляче очікує на заслужену увагу вдумливого, чутливого і
людяного читача, на авторитетну й справедливу оцінку літературознавців.

Та, на жаль, доля цього визначного письменника склалася так, що його
твори штучно викреслено з ужитку, а пам’ять про нього з нашої
свідомості. І від цього не він страждає, а ми, духовно.

Народився Модест Пилипович 25 (6) VII (VIII) 1866 року в селі Вихилівка
Проскурівського повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецького району
Хмельницької області) в панській родині, яка проте визначалася
прихильністю до селянина.

Модестів батько приятелював з відомими діячами української культури,
котрі були народолюбцями. Це історик Володимир Антонович, письменник
Тадей Рильський (батько Максима Тадейовича Рильського), мовознавець
Павло Житецький та інші. І сам він писав українською.

Опісля закінчення гімназії Модест навчався на історико-філологічному
факультуті Київського університету св. Володимира. Згодом перейшов на
медичний факультут, який і закінчив 1893 року.

З того часу працював земським лікарем на селі, то в Києві. Тут він
глибоко пізнав життя поневолених мас, зрозумів їхні щоденні проблеми й
клопоти і всією душею співчував їм, несучи не тільки фізичне здоров’я, а
й духовне світло.

Друкуватися почав М. Левицький 1901 року в журналі „ Киевская старина”.
Тут була опублікована його історична повість „ За Коліївщини”, яка 1907
року вийшла окремою книжкою з ілюстраціями відомого українського
художника Бурачка.

Відразу ж письменник заявив про себе як про справжнього майстра
художнього слова. Особливу увагу читачів і критики привернуло його
невеличке оповідання „ Забув”, опубліковане 1903, що передруковувалося
мало не в усіх тодішніх українських журналах, альманахах та збірниках. А
відомий літературознавець М.Плевако включив його до своєї „ Хрестоматії
української літератури”, котра дев’ятитисячним накладом вийшла в 20-і
роки в харківському кооперативному видавництві „ Рух”.

Публікували письменника охоче і багато. Про нього ж самого та його твори
писати, по суті, лише починали. Це, зокрема, такі автори, як
А.Крушельницький, С.Єфремов, О.Грушевський та О.Коваленко.

1919 року, органічно не сприйнявши жовтневого перевороту, М.Левицький
емігрував. Спочатку до Греції, а згодом – до Чехословаччини.
Емігрантське життя було йому, як і багатьом, немиле. В політичному житті
він участі не брав, зрідка виступаючи з мовознавчими статтями в „
Літературно-науковому віснику”. Працював в основному над перекладами з
російської та інших європейських мов. Писав науково-популярні праці з
медицини.

1927 року Модест Пилипович повернувся в Україну. Оселився в Луцьку, де й
помер 16 червня 1932 року, проживши 76 років. Там його й поховано.

Про цей період його життя мало що (або зовсім нічого) відомо. Друковані
його праці пересічному читачеві знайти тепер важко, оскільки вони
виходили окремими книжками та розкидані по численних тодішніх
українських часописах. Видати й дослідити його працю конче потрібно. Та,
на жаль, українці й тепер, як і давніше, не є господарями на своїй
землі.

Опісля першого знайомства з його невеличкими, влучними, мальовничими й
глибоко змістовними оповіданнями насамперенд виникає запитання, з чиїми
творами українських письменників їх можна порівняти? Своїм граничним
трагізмом і короткою формою вони нагадують новели Василя Стефаника,
художньою вишуканістю – Михайла Коцюбинського, внутрішньою напругою
образів і витонченим поєднанням комічного з трагічним – Володимира
Винниченка; є в його творах і схований гумор крізь сльози Івана
Нечуя-Левицького, і філософічність Панаса Мирного. Звісно, він
використовував манеру письма російської і європейської літератур, бо
добре їх знав, перекладаючи на рідну мову. Та, всте-таки, стиль письма
Модеста Левицького цілком неповторний і – суто український.

Дійсно, в якій ще літературі знайдеться таке, саме таке, як Модеста
Левицького, розв’язання проблем українського села передреволюційної
доби? Його літературні герої думають, розмовляють і діють, як ні в кого
іншого. В них мимоволі закохуєшся, їх сприймаєш усією душею, переймаєшся
їхніми радощами і болями або просто починаєш жити разом з ними.

Як він уміє просто і ясно показати вам те, чого ніколи не побачив сам,
побачивши, вже ніколи не забудеш: ні суто подільських краєвидів, ні
сірих людських осель, ні характерних людей. І немає сумніву, що за всієї
суто української тематики творів і манери змалювання при вдалому
перекладі на ту чи ту чужі мови оповідання Модеста Леицького можуть
стати близькими й зрозумілими кожній людині на землі.

Та найстрашніше те, що ми самі його ще зовсім не знаємо.

У той же час багато письменників ліберально-буржуазного напряму
дотримувалися реалістичного методу, хоч у них він набирає своєрідних рис
так званого етнографічно-побутового реалізму. Для них характерна «стара»
манера письма, прагнення до натуралістичного, етнографічно-побутового
опису з ряснотою подробиць, що сполучалося з проголошенням «дрібних
діл», «малої, але справді пожиточної праці» і т. п. Найбільш обдаровані
з цих письменників, правдиво відображаючи життя, часто давали справжні
мистецькі твори (Б.Грінченко, Олена Пчілка, М.Левицький, Д.Маркович).
Вони щиро прагнули працювати на користь рідного народу, але на заваді їм
ставали ліберальні уявлення про засоби боротьби за краще життя. Їхня
редакційна та видавнича діяльність мала прогресивне значення. Вони
видавали чимало популярної або так званої «утилітарної» літератури для
народу — різні порадники з сільського господарства, медицини тощо. В
творчості своїй вони намагалися стояти на демократичних позиціях, тому
окремі їхні твори заслужено ввійшли в скарбницю української класичної
літературної спадщини (наприклад, повісті Грінченка «Серед темної ночі»
та «Під тихими вербами»).

Інші ж так і не піднеслися до ширших узагальнень, залишилися на позиціях
так званого просвітянства, аполітичного культурництва, вважаючи, що нове
життя, де пануватиме справедливість і щастя, можна побудувати лише
шляхом просвіти, виховання, самовдосконалення людини і т. п.
Ліберально-буржуазні письменники та їх епігони пропагували самобутність,
національну виключність українського народу, відрубність його від Росії
та інших народів. Буржуазні письменники групувалися навколо таких
видань, як «Киевская старина», «Рада», «Рідний край», «Дніпрові хвилі»
та ін. Кожна з цих груп мала свій «відтінок», свої особливості.

У свою чергу модерністи теж не являли собою суцільного, однорідного
напряму.

«Громадська думка» почала виходити з 31 грудня 1905 р. Перший номер
газети, виданий 5-тисячним тиражем, був конфіскований. Правда, поліція
захопила в редакції лише кілька сотень примірників. Решту працівники
газети встигли сховати і розповсюдити. У цензурі з приводу конфіскації
заявили, що газета взагалі буде заборонена, «якщо вона й надалі так
гостро писатиме». Під тиском урядових заходів, а також на вимогу
видавця-редактора В.Леонтовича газета все більше й більше сповзала
вправо. В редакційному комітеті точилися постійні суперечки.
Б.Грінченко, як один з активних співробітників газети, намагався зробити
її органом більш поступовим, орієнтував «Громадську думку» на особливо
пригноблені селянські низи. В.Леонтович, навпаки, хотів зробити газету
виразником інтересів заможних поміркованих елементів, «на яких тільки й
можна заснувати міцний національний український рух». Врешті В.Леонтович
відмовився підписувати газету як видавець. Та 18 серпня 1906р. в
редакції «Громадської думки» був зроблений обшук, деяких членів
редколегії заарештовано, а газету заборонено. Такі ж обшуки зроблено
майже в усіх передплатників газети по Україні.

«Громадська думка» була, особливо на початку свого існування, типовою
буржуазно-демократичною газетою. Вона розбудила широкий інтерес до
українського друкованого слова, стала першою щоденною газетою, що досить
повно відображала революційне піднесення в Росії й на Україні, боротьбу
трудящих проти соціального і національного гніту. З
буржуазно-демократичних позицій газета виступала на захист української
культури, що зазнавала переслідувань і утисків з боку царизму. Певну
позитивну роль вона відіграла і в розвитку української прогресивної
літератури. На її сторінках надрукував багато своїх уїдливих сатир та
фейлетонів В.Самійленко („Новорічна розмова”, „Новий лад”, „Міністерська
пісня”), містили свої вірші, оповідання й нариси Б.Грінченко та
М.Левицький, з Буковини надсилав публіцистичні статті О.Маковей.

Замість забороненої „Громадської думки” з 15 вересня 1906р. почала
виходити щоденна газета „Рада”, яка проіснувала найдовше з усіх
українських газет – до липня 1914р., коли її було заборонено.
Співробітничали у ній діячі різних суспільно-політичних поглядів. Але
головну роль у „Раді” відігравав ліберальний помічник Є.Чикаленко, на
кошти якого в основному й видавалася газета. Редактором був
М.І.Павловський, головними співробітниками В.К.Королів, О.М.Хотовський,
закордонний відділ вів М.Лозинський, польський – Б.Ярошевський, статті
на теми школи й виховання писав Г.Шерстюк, на соціально-економічні –
М.Гетер. Політична програма її була обмежена, половинчаста. Найвищим
ідеалом „Ради”, який вона намагалася утверджувати своєю діяльністю, була
культурно-національна автономія України в межах федеративної Росії. На
першому плані в програмі газети стояли не соціальні, а
культурно-національні питання. Але Чикаленко добре розумів, що газета
зможе мати популярність лише тоді, коли на її сторінках з’являтимуться
твори відомих прогресивних письменників. А для цього треба було пильно
оберігати загальнодемократичний престиж газети. Так, „Рада” досить
гостро засуджувала антисемітські виступи інших видань. У „Раді” вперше
з’явилися оповідання А.Тесленка („У городі”, „Наука”, „Поганяй до ями”,
„Немає матусі”, „Прощай життя!”, „В тюрмі” та багато інших). Тут
постійно друкувалися С.Васильченко, Б.Грінченко, О.Олесь, М.Левицький,
М.Вороний. Декілька своїх нарисів вмістив М.Коцюбинський („Як ми їздили
до Криниці”, „Лист”).

Увага письменників тепер зосереджується переважно на нових явищах
дійсності — проникненні капіталістичних відносин на село, розкладі й
розшаруванні села в нових умовах, жорстокій класовій боротьбі,
пролетаризації селянства, зміні звичних умов його існування, а звідси —
і зміні в світогляді, викликаній переходом селянства з одного стану
(господаря на своїм грунті) до іншого (спочатку — наймита,
заробітчанина, а далі — фабричного робітника, пролетаря, який вже цілком
пориває з землею).

З їхніх творів бачимо широку панораму життя України тих часів, нові
економічні зрушення на селі і в місті, нові форми визиску, суперечності
між трудом і капіталом, що супроводжувалось появою куркульства,
зубожіння і пролетаризацію основної маси селянства, владу не тільки
землі, а й грошей, капіталу, жорстоку експлуатацію робітників, страшні
картини поневірянь народу під час переселення і еміграції — характерного
явища тих часів. П. Грабовський у статті «Дещо до свідомості
громадської» (1894) писав, що простий люд, обідраний та знедолений,
мандрує світ за очі, кидає дорогу, але пекельну батьківщину, шукає в
інших країнах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде
нема й бути при сучасних обставинах громадських не може. Селяни не
тільки не знаходять собі нічого кращого, а зводяться з боку
матеріального нінащо: «Лихо покидають, а злидні знаходять»,— як твердить
в оповіданні «Заяць» М. Левицький. Все це висвітлено у творах В.
Стефаника («Камінний хрест»— 1899), В. Потапенка («На нові гнізда»—
1899), О. Маковея («Туга»—1901), С. Васильченка («На чужину» — 1913), Т.
Бордуляка («Ось куди ми підемо, небого»—1894, «Бузьки»— 1896, «Іван
Бразілієць»— 1899), Грицька Григоренка («Пересельці» — 1900) та ін.

Правдиво зображуючи нову дійсність, письменники показують знищення самих
підвалин села під натиском капіталізму, розклад сільської громади тощо,
чим твори їх протистояли народницькій літературі, підтверджуючи
марксистський аналіз стану села і дальших шляхів його розвитку. Наголос
ставиться саме на класовій боротьбі між новими групами в селянстві.
Посилення антагонізму на селі, ріст індивідуалістичних настроїв і жадоби
наживи надто помітними стали уже в кінці XIX ст. Капіталізм, як зазначав
Панас Мирний у листі від 23.11 1902 р.

&

< - ???????¤?¤?$???????;?зом боротьби селянства з адміністрацією, з «сільськими п'явками» — волосним писарем, старшиною, урядником, становим, справником, тобто критикуються окремі вади існуючого ладу і не ставиться питання про повалення його в цілому. Прикладом можуть служити твори Г. Коваленка-Коломацького та М. Левицького, в яких висміюються дрібні царські посіпаки — становий, земський справник тощо. Інколи класовий антагонізм у суспільстві підмінюється суперечностями в сфері духовній, як, наприклад, в оповіданні Павла Смутка (П. Стебницького) «Не по-людськи» (1904). Талановитіші з буржуазно-демократичних письменників створювали правдиві, реалістичні картини тяжкого народного життя, злиднів, темноти, економічного гноблення. На прикладі кращих творів О.Кониського, М.Левицького, Д. Марковича бачимо глибоку внутрішню суперечність між їх ліберально-народницькими поглядами і життєвою правдою, що втілювалась в їхніх оповіданнях. Однак сама манера зображувати село переважно крізь призму підлакованого етнографією побуту впливала на розв'язання теми. Це призводило до того, що село в них, говорячи словами Лесі Українки, подавалось «в дещо святковому вигляді», а селяни — «крізь легенький, а часом і досить густий серпанок ідеалізації». Особливо ясно це видно в оповіданнях Ганни Барвінок, котрі друкувалися і на початку XX ст. Етнографізмом підмінявся аналіз соціальних антагонізмів на селі. Ліберально-народницька література кінця XIX ст. своє головне завдання бачила у відтворенні національного побуту різних класів і станів українського суспільства. їхні твори — це здебільшого етнографічні малюнки, ніби протокольні записи різних подій на селі (оповідання В.Кравченка, О.Білоусенка-Лотоцького). Звернення до побуту й етнографії часто перетворювалось на самоціль, на довгі описи обрядів, звичаїв тощо. Невелика художня спадщина і Дмитра Маркевича (1848— 1920). 1908 р. вийшла його збірка «По степах та хуторах», присвячена зображенню тяжких злиднів бідноти села («Шматок», «У найми») і міста («Сюрприз»). Персонажі його творів — люди «скривджені, забиті, одурені» («Бразиліяни»). Характерною рисою Марковича є глибока людяність його образів, вміння знайти іскру людського в найчорніших, на перший погляд, людських серцях («Іван з Буджака», «Два платочки», «На Вовчому хуторі»). Письменник закликав в «людині завше бачити людину», вважаючи, що «в самому великому злочиннику лежать людські іскорки тепла і добра, треба їх розшукати, освітити...». Проголошення просвіти як єдиного засобу для поліпшення долі народу, ідеї класового миру і заперечення революційних шляхів зміни суспільного ладу були поширеними навіть після першої російської революції. Оспівування просвіти і тихої, непомітної, але єдино нібито корисної просвітницької роботи на селі заповнювало багато творів молодих письменників: «Довгий ряд днів» (1905) Л. Пахаревського, «Сумна стежка» (1907) О. Биби, де в дусі Кониського представлено ідеали молоді. Без знання подібних творів, що поширювались не лише в кінці XIX, а й у XX ст., не можна зрозуміти багатьох молодих письменників початку XX ст., які або продовжують оці сумнівні «традиції», або різко їх висміюють у сатиричних творах (як, наприклад, цикл «З літопису преславних діяннів панків Присташів» — 1891 А.Кримського). Характерно, що навіть ті молоді письменники, котрі фактично у своїй практичній діяльності дотримувалися програми колишніх «українофілів» і в творах втілювали їх ідеї, нерідко висміюють цих «свідомих українців», абстрактну любов до «народу», а не до «мужиків» («Хатнє лихо» і «Просвітник» М. Левицького, «Поштова скринька» М. Новицького). Викриття тогочасних «народолюбців», «бездонної пропасті між наміром та ділом» —тема багатьох творів Н.Кибальчич («Речі»—1905), Л. Яновської («Дарочка»—1903), Грицька Григоренка («3-й нарис»—1907) та ін. О. Маковей написав чимало сатиричних новел і нарисів («Казка про невдоволеного Русина» — 1895, «Виклад про крамниці»— 1895, «Як я продавав свої новели»—1895, «Народний дім» — 1898, «Новітній плуг»—1898, «Два ставки»—1898), в яких блискуче розвінчав тодішню західноукраїнську інтелігенцію, що вихвалялася «культурно-просвітньою» роботою серед народу, а по суті була глибоко чужою йому і не безкорисливою в своїх інтересах. Виникають жанри записок про пережиті події («Спогади судового слідчого» Д. Марковича, «Записки лікаря» М. Левицького), ліричного нарису («Ріпаї» Д. Марковича), подорожніх нотаток та багато нових різновидів класичного оповідання: ескіз, фрагмент, малюнок, мініатюра, образок, новела, етюд, психоновела, шкіц, нарис, казка, гірська акварель, сильветка, психологічні арабески, імпровізація, панорама тощо. Ці форми використовували й демократичні письменники. Так, деякі твори С. Васильченка більше нагадують нариси, картинки, ніж оповідання («На хуторі»), як і в М.Коцюбинського («Хвала життю!», «На острові»). Свої порівняно великі речі Васильченко називав «новелістичними романами й повістями» («Петруня», «Осінній ескіз», «За мурами»). Він обстоював потребу малих форм у літературі. І.Франко, хоч писав романи і повісті, все ж вважав себе «мініатюристом і мікроскопістом», що звик знаходити цілий світ у краплі води. У Дніпрової Чайки улюбленим жанром була легка, зграбна, гарна мініатюра. Причина поширення «малих форм» у літературі початку XX ст. полягає, зокрема, у зверненні письменників до поглибленого психологічного аналізу, до фіксації скороминущих настроїв і почуттів людини. На початку XXст., коли посилилась увага до психології людини, до зображення її переживань і т. п., письменники, подаючи не довгі періоди з життя героїв, а якийсь випадок, побіжний тимчасовий настрій, сцену прощання чи зустрічі або заключний акорд якоїсь події чи історії, тобто лише одне якесь переживання, один епізод (іноді — без сюжету), зверталися, зрозуміло, саме до малої форми. А оскільки переважно брався якийсь напружений, трагічний момент, то використовували жанр новочасної новели, на відміну від класичного оповідання — більш-менш спокійної розповіді. Модерністи ж намагалися відображати «загальнолюдське», надкласове, душу людини, відірваної від суспільства, самотньої, трагічно безсилої. У них — індивідуально-психологічне бачення людини, в той час як у демократів людина постає в нерозривних зв'язках із суспільством. Ця глибока внутрішня протилежність між реалістами і модерністами випливає з особливостей їх свідомості, мислення, їх поглядів на людину і суспільство. І саме в цьому визначається вплив ідей марксизму-ленінізму на демократичних письменників, які прагнули до відтворення всіх суперечностей і взаємовідносин нової дійсності, нового етапу визвольного руху, звертаючись до прози різних епічних жанрів. На початку XX ст., в хвилюючі дні революційного передгроззя, письменник повинен був не лише створювати картини тяжкого життя народу, а й глибоко замислюватись над тими шляхами, якими можна було поліпшити долю народу, здобути йому щастя. Проте деякі письменники, правдиво показуючи нестерпне становище селян і класову боротьбу, не бачили ніякого виходу. Ліберально-буржуазні діячі засуджували революційні виступи робітників і селян, закликали до легальної культурно-просвітительської роботи, проголошуючи освіту єдиним засобом боротьби за поліпшення становища простого народу, виступаючи за дрібні реформи: організацію ощадних кас, гуртовий викуп панської землі тощо. Ідеологом цього буржуазно-ліберального руху на Україні в передреволюційний час був М. Левитський, організатор хліборобських спілок на Херсонщині, економічне прожектерство якого так гостро висміяв свого часу В.І.Ленін. Однією з популярних в тогочасних ліберальних колах ідей М. Левитського була ідея кооперативних товариств, хліборобських спілок, яка знайшла відгук в художніх творах навіть деяких демократичних письменників — «Понад Дніпром» (1897) І. Карпенка-Карого, «Рубають ліс» (1914) А. Крушельницького та ін. Розуміння непримиренності інтересів різних класів викликає цілий ряд творів, в яких висміюється «філантропічна діяльність» інтелігенції, «латання» суспільних порядків — «Лялечка» (1901) М.Коцюбинського, «Уночі» (1909) Дніпрової Чайки, «Душа поета» (1913) М. Чернявського, робиться висновок, що всі ці заходи нічого не дадуть за існуючих соціальних умов. Кращої долі можна добитись тільки шляхом революції («Богиня революції»— 1904 Н. Романович-Ткаченко) —таке пересвідчення демократичних письменників. Ще на початку XXст. в їхніх кращих творах знайшли своє відображення наростання революційної хвилі в країні, заклики до боротьби з урядом, передбачення майбутньої бурі. В мініатюрі «Плавні горять» (1900) Дніпрова Чайка осуджує «сонний морок» і вітає тих, хто шукає «стежки певної в темряві», не боїться жертв на шляху до вселюдського ясного щастя, волі й братерства. Думка про те, що щастя — в житті для інших, в боротьбі за визволення народу, пронизує твори, в яких ставиться питання про співвідношення особистого і громадського (у Лесі Українки, Коцюбинського, Романович-Ткаченко). Революція 1905—1907 рр. була з радістю зустрінута кращими прогресивними письменниками України. Деякі брали особисту участь у подіях, інші підтримували й надихали своєю творчістю революційні сили. І в роки революції, і в тяжкі роки реакції вони залишались вірними прогресивним ідеалам, боролись і далі з царизмом, відгукуючись на найбільш актуальні питання часу. Кожен з них по-своєму реагував на героїчні події. Революційним піднесенням у країні надихані такі твори тогочасної прози, як «Persona non grata» (1903—1910), «Він іде!» (1906), «Сміх» (1906), «Невідомий» (1907), «Регзопа gгаtа» (1907) М. Коцюбинського; «Сон» (1905) Панаса Мирного; повісті «Весняна повідь» (1905) і «Блискавиці» (1906), оповідання «Товариші» (1908) М. Чернявського, новели Васильченка, Тесленка, Романович-Ткаченко та ін. Для передових письменників Росії й України, що зазнали благотворного впливу ідей наукового соціалізму, характерний нерозривний зв'язок їх життя й творчості з революційно-визвольним рухом. Не випадково І. Франко, який в свій час багато зробив для популяризації соціалістичних ідей в Галичині, у 1907 р. писав про своє захоплення «самопожертвою і геройською дисципліною» соціал-демократів Росії. Творчість революційно-демократичних письменників була спрямована на активну підтримку народної революції, на боротьбу з усіма контрреволюційними силами. Правильно зображуючи дійсність, ця література об'єктивно йшла в річищі пролетарської боротьби, так чи інакше допомагала розвиткові й зміцненню марксистської думки на Україні. Демократичні письменники підтримували своєю творчістю боротьбу більшовицької партії з літературною реакцією. Прогресивні письменники України пристрасно боролися проти всіх ворожих течій у літературі за реалістичне мистецтво, ідейність літератури, за зв'язок її з народом. їх твори завжди були соціально загострені, тенденційні в найкращому розумінні цього слова. Проповіді безтенденційності, аполітизму демократичні письменники протиставляли мистецтво політичне, бойове. В творчості прогресивних письменників червоною ниткою проходить тема ролі мистецтва, творця в суспільній боротьбі, яку вони розв'язують з найпрогресивніших позицій, обстоюючи дійовість літератури як зброї у боротьбі з ворогом («Intermezzo» М.Коцюбинського), висміюючи і засуджуючи ідеї «чистого мистецтва». Вірні своїм переконанням, демократичні письменники, а за ними й деякі письменники ліберального табору виступали з гнівним викриттям всього того страшного, чорного, реакційного, що насунулося на країну разом з поразкою революції. У таких творах, як «Сміх», «Він іде!», «Persona non grata» М. Коцюбинського, «Дурниця» Панаса Мирного, «Товариші», «Проклятий город» М. Чернявського, «Коли акації цвіли» Л. Пахаревського, «Таємниче вбивство», «Коляда» М. Левицького та ін., надзвичайно реалістично, правдиво змальовано атмосферу обшуків, доносів, арештів, вистежувань, шпигунства, судів, репресій, погромів. Особливо яскраво показана обстановка на селі років реакції, засилля куркулів, попів і поліцейських у А. Тесленка («Поганяй до ями!», «Немає матусі!», «Прощай, життя!», «В тюрмі», «На чужині», «В пазурах у людини» — всі 1910). Список використаної літератури 1. Василенко В.А. Основні теорії міжнародного права. – Київ.: Вища школа, 1988р. 2. Бакунін М.А. Філософія, Соціологія, Політика – М.: Правда, 1989р. 3. Гегель Г. Філософія права. – Москва, 1990р. 4. Політологія /За ред. О.І,Семківа./ – Львів: Світ, 1994р. 5. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч. посібник /За ред. Ф.М.Кирилюка/. – Київ: Варта, 1995р. PAGE PAGE 9

Похожие записи