.

Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2301
Скачать документ

Реферат на тему:

Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького

ПЛАН

1. Вступ

2. Дитячі роки М.Левицького.

3. Шкільні роки письменника.

4. Подальше життя М.Левицького

5. Перші праці письменника.

6. Дипломатична діяльність М.Левицького.

Навіть не кожен фахівець тепер знає факти життя й вагому творчість
талановитого українського письменника початку ХХ століття Модеста
Пилиповича Левицького (1866 – 1932). А тим часом його рясний доробок
давно й терпляче очікує на заслужену увагу вдумливого, чутливого і
людяного читача, на авторитетну й справедливу оцінку літературознавців.

Та, на жаль, доля цього визначного письменника склалася так, що його
твори штучно викреслено з ужитку, а пам’ять про нього з нашої
свідомості. І від цього не він страждає, а ми, духовно.

Народився Модест Пилипович 25 (6) VII (VIII) 1866 року в селі Вихилівка
Проскурівського повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецького району
Хмельницької області) в панській родині, яка проте визначалася
прихильністю до селянина.

Модестів батько приятелював з відомими діячами української культури,
котрі були народолюбцями. Це історик Володимир Антонович, письменник
Тадей Рильський (батько Максима Тадейовича Рильського), мовознавець
Павло Житецький та інші. І сам він писав українською.

Опісля закінчення гімназії Модест навчався на історико-філологічному
факультуті Київського університету св. Володимира. Згодом перейшов на
медичний факультут, який і закінчив 1893 року.

З того часу працював земським лікарем на селі, то в Києві. Тут він
глибоко пізнав життя поневолених мас, зрозумів їхні щоденні проблеми й
клопоти і всією душею співчував їм, несучи не тільки фізичне здоров’я, а
й духовне світло.

Друкуватися почав М. Левицький 1901 року в журналі „ Киевская старина”.
Тут була опублікована його історична повість „ За Коліївщини”, яка 1907
року вийшла окремою книжкою з ілюстраціями відомого українського
художника Бурачка.

Відразу ж письменник заявив про себе як про справжнього майстра
художнього слова. Особливу увагу читачів і критики привернуло його
невеличке оповідання „ Забув”, опубліковане 1903, що передруковувалося
мало не в усіх тодішніх українських журналах, альманахах та збірниках. А
відомий літературознавець М.Плевако включив його до своєї „ Хрестоматії
української літератури”, котра дев’ятитисячним накладом вийшла в 20-і
роки в харківському кооперативному видавництві „ Рух”.

Публікували письменника охоче і багато. Про нього ж самого та його твори
писати, по суті, лише починали. Це, зокрема, такі автори, як
А.Крушельницький, С.Єфремов, О.Грушевський та О.Коваленко.

1919 року, органічно не сприйнявши жовтневого перевороту, М.Левицький
емігрував. Спочатку до Греції, а згодом – до Чехословаччини.
Емігрантське життя було йому, як і багатьом, немиле. В політичному житті
він участі не брав, зрідка виступаючи з мовознавчими статтями в „
Літературно-науковому віснику”. Працював в основному над перекладами з
російської та інших європейських мов. Писав науково-популярні праці з
медицини.

1927 року Модест Пилипович повернувся в Україну. Оселився в Луцьку, де й
помер 16 червня 1932 року, проживши 76 років. Там його й поховано.

Про цей період його життя мало що (або зовсім нічого) відомо. Друковані
його праці пересічному читачеві знайти тепер важко, оскільки вони
виходили окремими книжками та розкидані по численних тодішніх
українських часописах. Видати й дослідити його працю конче потрібно. Та,
на жаль, українці й тепер, як і давніше, не є господарями на своїй
землі.

Опісля першого знайомства з його невеличкими, влучними, мальовничими й
глибоко змістовними оповіданнями насамперенд виникає запитання, з чиїми
творами українських письменників їх можна порівняти? Своїм граничним
трагізмом і короткою формою вони нагадують новели Василя Стефаника,
художньою вишуканістю – Михайла Коцюбинського, внутрішньою напругою
образів і витонченим поєднанням комічного з трагічним – Володимира
Винниченка; є в його творах і схований гумор крізь сльози Івана
Нечуя-Левицького, і філософічність Панаса Мирного. Звісно, він
використовував манеру письма російської і європейської літератур, бо
добре їх знав, перекладаючи на рідну мову. Та, всте-таки, стиль письма
Модеста Левицького цілком неповторний і – суто український.

Дійсно, в якій ще літературі знайдеться таке, саме таке, як Модеста
Левицького, розв’язання проблем українського села передреволюційної
доби? Його літературні герої думають, розмовляють і діють, як ні в кого
іншого. В них мимоволі закохуєшся, їх сприймаєш усією душею, переймаєшся
їхніми радощами і болями або просто починаєш жити разом з ними.

Як він уміє просто і ясно показати вам те, чого ніколи не побачив сам,
побачивши, вже ніколи не забудеш: ні суто подільських краєвидів, ні
сірих людських осель, ні характерних людей. І немає сумніву, що за всієї
суто української тематики творів і манери змалювання при вдалому
перекладі на ту чи ту чужі мови оповідання Модеста Леицького можуть
стати близькими й зрозумілими кожній людині на землі.

Та найстрашніше те, що ми самі його ще зовсім не знаємо.

У той же час багато письменників ліберально-буржуазного напряму
дотримувалися реалістичного методу, хоч у них він набирає своєрідних рис
так званого етнографічно-побутового реалізму. Для них характерна «стара»
манера письма, прагнення до натуралістичного, етнографічно-побутового
опису з ряснотою подробиць, що сполучалося з проголошенням «дрібних
діл», «малої, але справді пожиточної праці» і т. п. Найбільш обдаровані
з цих письменників, правдиво відображаючи життя, часто давали справжні
мистецькі твори (Б.Грінченко, Олена Пчілка, М.Левицький, Д.Маркович).
Вони щиро прагнули працювати на користь рідного народу, але на заваді їм
ставали ліберальні уявлення про засоби боротьби за краще життя. Їхня
редакційна та видавнича діяльність мала прогресивне значення. Вони
видавали чимало популярної або так званої «утилітарної» літератури для
народу — різні порадники з сільського господарства, медицини тощо. В
творчості своїй вони намагалися стояти на демократичних позиціях, тому
окремі їхні твори заслужено ввійшли в скарбницю української класичної
літературної спадщини (наприклад, повісті Грінченка «Серед темної ночі»
та «Під тихими вербами»).

Інші ж так і не піднеслися до ширших узагальнень, залишилися на позиціях
так званого просвітянства, аполітичного культурництва, вважаючи, що нове
життя, де пануватиме справедливість і щастя, можна побудувати лише
шляхом просвіти, виховання, самовдосконалення людини і т. п.
Ліберально-буржуазні письменники та їх епігони пропагували самобутність,
національну виключність українського народу, відрубність його від Росії
та інших народів. Буржуазні письменники групувалися навколо таких
видань, як «Киевская старина», «Рада», «Рідний край», «Дніпрові хвилі»
та ін. Кожна з цих груп мала свій «відтінок», свої особливості.

У свою чергу модерністи теж не являли собою суцільного, однорідного
напряму.

«Громадська думка» почала виходити з 31 грудня 1905 р. Перший номер
газети, виданий 5-тисячним тиражем, був конфіскований. Правда, поліція
захопила в редакції лише кілька сотень примірників. Решту працівники
газети встигли сховати і розповсюдити. У цензурі з приводу конфіскації
заявили, що газета взагалі буде заборонена, «якщо вона й надалі так
гостро писатиме». Під тиском урядових заходів, а також на вимогу
видавця-редактора В.Леонтовича газета все більше й більше сповзала
вправо. В редакційному комітеті точилися постійні суперечки.
Б.Грінченко, як один з активних співробітників газети, намагався зробити
її органом більш поступовим, орієнтував «Громадську думку» на особливо
пригноблені селянські низи. В.Леонтович, навпаки, хотів зробити газету
виразником інтересів заможних поміркованих елементів, «на яких тільки й
можна заснувати міцний національний український рух». Врешті В.Леонтович
відмовився підписувати газету як видавець. Та 18 серпня 1906р. в
редакції «Громадської думки» був зроблений обшук, деяких членів
редколегії заарештовано, а газету заборонено. Такі ж обшуки зроблено
майже в усіх передплатників газети по Україні.

«Громадська думка» була, особливо на початку свого існування, типовою
буржуазно-демократичною газетою. Вона розбудила широкий інтерес до
українського друкованого слова, стала першою щоденною газетою, що досить
повно відображала революційне піднесення в Росії й на Україні, боротьбу
трудящих проти соціального і національного гніту. З
буржуазно-демократичних позицій газета виступала на захист української
культури, що зазнавала переслідувань і утисків з боку царизму. Певну
позитивну роль вона відіграла і в розвитку української прогресивної
літератури. На її сторінках надрукував багато своїх уїдливих сатир та
фейлетонів В.Самійленко („Новорічна розмова”, „Новий лад”, „Міністерська
пісня”), містили свої вірші, оповідання й нариси Б.Грінченко та
М.Левицький, з Буковини надсилав публіцистичні статті О.Маковей.

Замість забороненої „Громадської думки” з 15 вересня 1906р. почала
виходити щоденна газета „Рада”, яка проіснувала найдовше з усіх
українських газет – до липня 1914р., коли її було заборонено.
Співробітничали у ній діячі різних суспільно-політичних поглядів. Але
головну роль у „Раді” відігравав ліберальний помічник Є.Чикаленко, на
кошти якого в основному й видавалася газета. Редактором був
М.І.Павловський, головними співробітниками В.К.Королів, О.М.Хотовський,
закордонний відділ вів М.Лозинський, польський – Б.Ярошевський, статті
на теми школи й виховання писав Г.Шерстюк, на соціально-економічні –
М.Гетер. Політична програма її була обмежена, половинчаста. Найвищим
ідеалом „Ради”, який вона намагалася утверджувати своєю діяльністю, була
культурно-національна автономія України в межах федеративної Росії. На
першому плані в програмі газети стояли не соціальні, а
культурно-національні питання. Але Чикаленко добре розумів, що газета
зможе мати популярність лише тоді, коли на її сторінках з’являтимуться
твори відомих прогресивних письменників. А для цього треба було пильно
оберігати загальнодемократичний престиж газети. Так, „Рада” досить
гостро засуджувала антисемітські виступи інших видань. У „Раді” вперше
з’явилися оповідання А.Тесленка („У городі”, „Наука”, „Поганяй до ями”,
„Немає матусі”, „Прощай життя!”, „В тюрмі” та багато інших). Тут
постійно друкувалися С.Васильченко, Б.Грінченко, О.Олесь, М.Левицький,
М.Вороний. Декілька своїх нарисів вмістив М.Коцюбинський („Як ми їздили
до Криниці”, „Лист”).

Увага письменників тепер зосереджується переважно на нових явищах
дійсності — проникненні капіталістичних відносин на село, розкладі й
розшаруванні села в нових умовах, жорстокій класовій боротьбі,
пролетаризації селянства, зміні звичних умов його існування, а звідси —
і зміні в світогляді, викликаній переходом селянства з одного стану
(господаря на своїм грунті) до іншого (спочатку — наймита,
заробітчанина, а далі — фабричного робітника, пролетаря, який вже цілком
пориває з землею).

З їхніх творів бачимо широку панораму життя України тих часів, нові
економічні зрушення на селі і в місті, нові форми визиску, суперечності
між трудом і капіталом, що супроводжувалось появою куркульства,
зубожіння і пролетаризацію основної маси селянства, владу не тільки
землі, а й грошей, капіталу, жорстоку експлуатацію робітників, страшні
картини поневірянь народу під час переселення і еміграції — характерного
явища тих часів. П. Грабовський у статті «Дещо до свідомості
громадської» (1894) писав, що простий люд, обідраний та знедолений,
мандрує світ за очі, кидає дорогу, але пекельну батьківщину, шукає в
інших країнах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде
нема й бути при сучасних обставинах громадських не може. Селяни не
тільки не знаходять собі нічого кращого, а зводяться з боку
матеріального нінащо: «Лихо покидають, а злидні знаходять»,— як твердить
в оповіданні «Заяць» М. Левицький. Все це висвітлено у творах В.
Стефаника («Камінний хрест»— 1899), В. Потапенка («На нові гнізда»—
1899), О. Маковея («Туга»—1901), С. Васильченка («На чужину» — 1913), Т.
Бордуляка («Ось куди ми підемо, небого»—1894, «Бузьки»— 1896, «Іван
Бразілієць»— 1899), Грицька Григоренка («Пересельці» — 1900) та ін.

Правдиво зображуючи нову дійсність, письменники показують знищення самих
підвалин села під натиском капіталізму, розклад сільської громади тощо,
чим твори їх протистояли народницькій літературі, підтверджуючи
марксистський аналіз стану села і дальших шляхів його розвитку. Наголос
ставиться саме на класовій боротьбі між новими групами в селянстві.
Посилення антагонізму на селі, ріст індивідуалістичних настроїв і жадоби
наживи надто помітними стали уже в кінці XIX ст. Капіталізм, як зазначав
Панас Мирний у листі від 23.11 1902 р.

&

Список використаної літератури 1. Василенко В.А. Основні теорії міжнародного права. – Київ.: Вища школа, 1988р. 2. Бакунін М.А. Філософія, Соціологія, Політика – М.: Правда, 1989р. 3. Гегель Г. Філософія права. – Москва, 1990р. 4. Політологія /За ред. О.І,Семківа./ – Львів: Світ, 1994р. 5. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч. посібник /За ред. Ф.М.Кирилюка/. – Київ: Варта, 1995р. PAGE PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020