Реферат на тему:

Липа Юрій — пороги вічності

Стан дослідження життєпису Ю. Липи

Постать Юрія Липи від самої його загибелі стає предметом
ретельної уваги. Але всі перші дослідження (більшість з яких зводилася
лише до спогадів про Ю. Липу), з огляду на „антирадянськість” постаті
письменника, проводилися лише в діаспорі. Одним з перших дослідників
життєпису і бібліографії Ю. Липи того часу був Лев Устимович Биковський
– директор Варшавської публічної бібліотеки (у 1940-х рр), хрещений
батько старшої доньки Ю. Липи Іванни (Іви), близький друг і співробітник
письменника. Будучи частим гостем родини Лип, Л. Биковський збирає
найбільший архів Івана та Юрія Лип, що і досі зберігається у фондах цієї
бібліотеки. Після смерті письменника і вступу Червоної армії до Польщі,
Л. Биковський, переїхавши попервах до Женеви, а згодом оселившись у США,
не припиняє своїх пошуків у царині дослідження життєпису Липи. Статті з
цього питання становлять поважну частку всього творчого доробку Л.
Биковського.

До заслуг Л. Биковського слід віднести: першу спробу періодизації
творчості Ю. Липи, щоправда доволі приблизної і ніякими аспектами
творчості не вмотивованої укладання розгорнутої бібліографії Ю. Липи,
складеної на основі бібліографії, укладеної самим Ю. Липою і поданої ним
у додатках до другого видання “Чорноморської доктрини”, яка не набагато
доповнювала останніми, у тому числі посмертними, виданнями і
перевиданнями складений самим Ю. Липою перелік творів; опис у своїх
споминах окремих подій життя Ю. Липи за 1939-1943 роки, які дозволяють
сучасному дослідникові глибше зрозуміти обставини життя і творчості Ю.
Липи у вказаний період.

Крім Л. Биковського, з тих, хто знав письменника Ю. Липу,
залишили свої цінні спогади, за допомогою яких можна реставрувати окремі
періоди життя письменника, також Михайло Мухин, Улас Самчук, Остап
Тарнавський, Наталя Лівицька-Холодна та інші сучасники. Але жоден з цих
матеріалів не мав систематичного викладу усього життєпису, акцентував
увагу лише на окремих, знаних авторові як безпосередньому учасникові,
обставинах чи подіях у житті Ю. Липи.

Із піднесенням нової хвилі боротьби за незалежність України
наприкінці 80-х років ХХ століття предметом пильної уваги дослідників
стають постаті літератури української еміграції і їх творчий доробок.
Відтак, Ю. Липа також стає об`єктом зацікавлення публіцистів й істориків
літератури.

Перша, ще за радянських часів, публікація з життєпису Ю. Липи
належить В. Марочкіну (власне саме з його статті бере початок нова хвиля
дослідження життя і творчості Ю. Липи). Ця стаття, опублікована у
відомій комсомольській газеті, додала сміливості дослідникам і всім
небайдужим у справі відновлення доброго імені до того часу
„націоналістичної” і небажаної постаті. Відтоді найбільше для
відродження пам`яті і уточнення життєпису Ю. Липу зроблено його донькою
Мартою Липою-Гуменецькою, Петром Кіндратовичем – людиною, що доглядала
могилу Ю. Липи за радянських часів і збирала документальні свідчення
очевидців про нього самого і про обставини його загибелі (йому належить
першість у складанні періодизації життя Ю. Липи), літературознавцем
Леонідом Череватенком та іншими дослідниками. Але й ці публікації були,
здебільшого, оглядового характеру, мали на меті не так детально
дослідити життєпис Ю. Липи, як ознайомити якомога ширші кола читачів з
його особистістю, літературним доробком, жахливими обставинами загибелі
і в такий спосіб популяризувати його творчість та донести інформацію про
ще одну непересічну постать української культури. Це, у свою чергу,
спричинило часті повтори одних і тих самих фактів у багатьох
публікаціях, перенесення з одної в іншу одних і тих же визначень,
припущень, оцінок і навіть помилок. Багато з публікацій часто не так
розкривали перед читачем творчу особистість Ю. Липи, як створювали ще
один ікононізований міф в українській літературі – явище досить поширене
для пострадянського періоду, коли із забуття масою повертались десятки
імен талановитих письменників, які загинули або були переслідувані в
часи тоталітаризму.

Отже, можемо визначити, що попри внесення творчості Ю. Липи до
навчальної програми середніх і вищих навчальних закладів України, ще й
досі його життя і творчість на належному науковому рівні не досліджені,
а тому не можуть стати предметом для однайомлення широкого кола читачів.

Така ситуація породила потребу більш ретельного дослідження
життєпису Ю. Липи, об`єктивного розгляду його внеску у
суспільно-політичне життя і літературний процес України міжвоєнного
двадцятиліття. А це вимагало детального ознайомлення із літературною
спадщиною письменника, його архівними джерелами, епістолярієм, спогадами
про нього сучасників, що й дозволило авторові цих рядків запропонувати
свою версію життєвого і творчого шляху Ю. Липи, оприлюднену у
публікаціях.

У цьому розділі ми вперше вводимо у науковий обіг детальний
життєпис Ю. Липи, поділений за періодами його життя і творчості.
Періодизація творчості Ю. Липи, на наш погляд, якнайкраще накладається
на періоди доволі нестабільного, із частими змінами місця проживання,
життя письменника (з чим погоджувався також і П. Кіндратович). Тому нами
визначаються такі періоди: одеський (1900-1918 роки; дитинство і юність
Ю. Липи, початок літературної творчості, перші публікації і видання);
перший період еміграції, куди об`єднано невеликі кам`янець-подільський
(літо1919 – осінь 1920 років), станіславський (осінь 1920 – 1921 рік),
тарнівський (осінь 1920 – початок 1922 року), львівський (початок 1922 –
лютий 1922 року) та винниківський (лютий 1922 – осінь 1922 року) періоди
(часті переїзди, зміни місця проживання, здебільшого журналістська
робота, перекладацька діяльність, пошуки себе як творчої особистості в
літературі); познаньський (1922 – 1928 роки; період активного входження
в літературу, поетична творчість і громадсько-політична діяльність),
варшавський (1929 – 1943 роки; найбільш плідний період, де Ю. Липа
розкрив себе як поет, прозаїк, літературознавець) і яворівський (1943 –
1944 роки; останній, дуже короткий і характерний уривчастою літературною
творчістю, зумовленою особистими обставинами) періоди.

У порядку викладу життєпису письменника, розбитого за періодами
його життя і творчості, нами уточняються найбільш поширені помилки, які
зустрічаються в публікаціях про Ю. Липу.

Одеський період життя і творчості Юрія Липи (1900-1918)

Юрій Липа — одна з помітних зірок, що спалахнули на літературному
та суспільно-політичному небосхилі України ХХ століття. Йому судилося
увічнити своє ім`я у пантеоні визначних ідеологів та теоретиків
українського державотворення. Багатогранний талант етнопсихолога,
політолога, теоретика геополітики, письменника й лікаря, як і вся творча
спадщина Юрія Липи потребують глибокого наукового неупередженого
осмислення.

Достовірні дата і місце народження Юрія Липи досі не встановлені,
як і інформація про те, хто насправді був матір`ю майбутнього
письменника. На цій проблематиці, з огляду на численну плутанину, яка
присутня у більшості вітчизняних та зарубіжних публікацій, що стосуються
життєпису Ю. Липи, слід зупинитись дещо детальніше.

Вважається, що свій життєвий шлях Ю. Липа почав 5 травня 1900
року в Одесі у православній українській родині Івана та Марії Лип. Це
найбільш поширена версія. Однак існують й інші. В архіві Медичної
Академії імені Кароля Марцінковського в Познані (Польща) до цих днів
зберігається вступна анкета абітурієнта лікувального факультету
Познаньського університету, власноруч заповнена Ю. Липою 1922 року під
час його вступу на медичний факультет (її копія є в авторовому архіві;
оригінал зберігається у родинному архіві Марти Липи-Гуменецької). У ній
Юрій Липа подав дату і місце появи на світ: „22 квітня 1900 року, місто
Полтава”. Цей документ підтверджується й іншим – довідкою деканату
Лікувального факультету Медичної академії в Познані № ВЛ/2564/1990 від
16 грудня 1990 року, виданою на запит доньки Ю. Липи Марти
Липи-Гуменецької, в якій зазначається: „… Юрій Липа національності
української, нар. 22 квітня 1900 року в Полтаві…”. Ця версія є найбільш
вірогідною (і, водночас, найменш поширеною – вона не фігурує у жодній з
публікацій про письменника) і, що найважливіше, документально
підтвердженою. Тим більше, що достеменно відомо – Іван Липа остаточно
переїхав на постійне місце проживання до Одеси лише 1902 року. Проте і
вказаний документ остаточно не проливає світла на проблему…

Разом з тим, у своїх листах до автора цих рядків П. Кіндратович
стверджував, ніби має ще й інший документ, в якому Ю. Липа подав датою
свого народження 6 травня 1900 року.

Враховуючи це, спираючись на епістолярій І. Липи та інші архівні
джерела, спробуємо реставрувати події життя родини Лип перед народженням
Юрія і вивести найвірогіднішу, як нам видається, версію.

Батько Юрія — Іван Левкович Липа, був неординарною постаттю:
лікар і письменник, організатор і автор програми „Братства тарасівців” —
першої таємної організації, що проголосила своєю метою виборення
самостійності України, комісар Михайлівського району, згодом комісар
Одеси від Центральної Ради, член Українського революційного керівничого
комітету міста (1917), лікарський інспектор Одеси, учасник Трудового
Конгресу, член Директорії УНР, міністр культів та один з авторів проекту
першої Конституції УНР, член президії Української партії
соціалістів-самостійників, яка найрадикальніше ставила питання державної
самостійності України (1918), міністр здоров`я уряду УНР та голова
президії Ради Республіки на вигнанні (1921).

У 1899-1900 роках він працював лікарем у Ананьївському повіті на
Одещині, а отже, поза сумнівами, міг бувати і в самій Одесі. На цей же
час, імовірно, припадає його перше одруження.

Першою дружиною, як свідчать листи до Івана Липи відомого
українського мецената і громадського діяча Євгена Чикаленка, збережені у
фонді І. Липи Державного архіву Одеської області, була лікарка-акушер на
ім`я Марія з якою, найвірогідніше, Іван Липа побрався під час свого
лікарювання на Полтавщині чи в Ананьївському повіті. Можливо, що саме ця
жінка і була матір`ю Юрія Липи, хоч ми не схильні вважати це за правду.
Є. Чикаленко, який мав маєток у селі Перешори Ананьївського повіту і
часто відвідував свого приятеля й сусіду по повіту, був добре обізнаний
у родинних справах І. Липи. Тому його твердженням можна було б цілковито
довіряти. Молодша донька Ю. Липи Марта Липа-Гуменецька стверджувала, що
першу дружину Івана Липи звали Марія Булдовська, вона була донькою
харківського митрополита Теофіла Булдовського і саме вона була матір`ю
Юрія Липи. Ця версія документально не підтверджена. Тому нам видається
більш вірогідним, що саме Марія Шепель-Шепеленко, друга дружина Івана
Липи, і була матір`ю Юрія Липи. Це переконання базується на таких фактах
і документах.

У фонді Івана Липи, який знаходиться у Державному архіві Одеської
області (ДАОО) збереглося фото Івана та Марії (Шепель-Шепеленко) Лип
(другої дружини), датоване 1900 роком, що підтверджує нашу версію про
те, що на Полтавщину з Одещини І. Липа поїхав лікарювати вже одруженим і
саме там, у Полтаві, народився їх син Юрій, з яким вони 1902 року
повертаються назад до Одещини, де мешкали на той час рідні дружини. Цю
саму жінку ми зустрічаємо поруч з І. Липою на відомому фото 1904 року,
коли вони разом були слухачами українознавчих курсів у Львові (на фото
сидять у другому ряду за М. Грушевським, І. Франком і Ф. Вовком). Наше
припущення підтверджується також рядками з листа відомого українського
громадського діяча, адвоката Михайла Литвиновича, друга І. Липи, який
запитує останнього, передбачаючи його одруження: „Догадуюсь, що Ви
знайшли собі в Одесі ідеальну дівчину-українку, чи се правда?” (лист
датований 30 березня 1902 року), з чого чітко випливає, що автор запиту,
знайомий з І. Липою від 1899 року, точно знає про неодруженість І. Липи
на той період. А отже, швидше за все, Марія Григорівна Шепель-Шепеленко,
про одруження з якою І. Липи питає М. Литвинович, була другою дружиною
лікаря.

Петро Кіндратович зі Львова, нині покійний, також погоджувався з
нами щодо того, що саме Марія Шепель-Шепеленко була матір`ю Юрія.
Головний аргумент на користь цього припущення – щоденник Ю. Липи (автор
має його копію у своєму архіві; оригінал знаходиться у родинному архіві
Марти Липи-Гуменецької), в якому останній багато пише про Марію Липу, її
життя під радянською владою і обставини смерті. Зацитуємо найважливіші
уривки: „1927 рік. (між записом від 16.04.1927 і 01.09.1927 Ю. Липа
пише). З картки Марії Липи з 28.07.1927 р. видко було, що вона
заарештована в Одесі і в`язнена протягом півтора місяці ворогами України
(приблизно у липні-серпні місяці)”. Після 1927 року в щоденнику Ю. Липа
пише: „В лютому 1930 року перестала писати до сина (тут і далі
підкреслення наше) і брата (Володимира Шепеля, брата Марії Липи,
генерала Армії УНР, що мешкав у Польщі) Марія Липа, можливо, що обмежена
не лиш у волі писати, але і в життю самім, московськими посіпаками.
Потім почала писати. Любі листи Марії Липи були великою радістю,
порадою, а нераз і щастям для… (на місці крапок закреслений початок
слова, який неможливо прочитати) сина.”. Зважаючи на часті вживання
слова “син”, можна припустити, що Ю. Липа вважав Марію Шепель-Шепеленко
своєю матір`ю. Але чи Марія була матір`ю Юрія від народження, чи тією
матір`ю, яка лише виростила і виховала – з`ясувати остаточно поки не
поталанило.

У листах, спогадах і щоденнику Ю. Липа часто звертається до Марії
Липи, називаючи її матір`ю. Крізь рядки відчувається глибока повага,
вдячність, турбота, теплота, і синівська любов. Їй він присвячує кілька
своїх поезій – „Марії Липі”, „Ланцюг ніжності”, „Молитва за кохану
жінку”. Такою ж любов`ю просякнутий також ледве чи не кожен рядок
спогадів про батька Івана – ідеала й наставника. Чимало споминів про Ю.
Липу фіксують цікаву деталь: перебуваючи де б то не було – вдома чи у
дорозі, сідаючи за письмовий стіл і беручи до рук перо, Юрій Липа завжди
ставив перед собою невеликий портрет батька. Це дуже символічна деталь.

У своїх спогадах про Івана Липу його побратим і колега по
кабінетові міністрів УНР професор Іван Огієнко фіксує ще одну цікаву
деталь. Помираючи у нього на руках, І. Липа передає для сина Юрія свій
заповіт: „Передайте йому мою останню волю: нехай добре вчиться й
закінчує університет. Все, що я залишаю по собі, — нехай усе це забере,
бо це йому знадобиться, як почне свою лікарську практику. В Одесі десь
позосталася його матір, — нехай подбає, як зможе, про неї…”.

Виходячи з викладеного вище, ми вважаємо за можливе допустити з
великою долею вірогідності, що саме Марія Григорівна Шепель-Шепеленко
була матір`ю Юрія Липи. Остаточне підтвердження або спростування цієї
версії можливе лише за умови віднайдення метричної книги із записом про
народження чи церковної книги із записом про хрещення Ю. Липи.

Родинна атмосфера відіграла неабияку роль у формуванні світогляду
юнака, становленні його патріотичних переконань. Адже частими гостями
родини Лип були Михайло Коцюбинський, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, Борис
Грінченко, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний,
Григорій Чупринка, Іван Луценко, Сергій Шелухин, Володимир Чехівський,
Віталій Боровик та інші діячі і письменники з усієї України, а друзями
дитинства Ю. Липи були діти цих людей.

Початкову освіту – повний восьмикласний курс, майбутній
письменник здобув у гімназії № 4 міста Одеси, яка знаходилась у будинку,
де тепер міститься Музей західного і східного мистецтва. Атестат про
закінчення цієї гімназії, який зберігається у Варшавському архіві родини
Лип, свідчить про гуманітарні схильності молодого Юрія і це підтвердила
у майбутньому сама його творчість. Потім він вступив до Новоросійського
(Одеського) університету на юридичний факультет.

У 1917 році Ю. Липа робить свої перші кроки на літературній ниві:
він стає редактором щоденної газети „Вісник Одеси”, пише свій перший
вірш, покладений на ноти, „Побідний марш” („Дарма од нас світло
ховали”), брошури – „Союз Визволення України”, про створену 1914 року Д.
Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком та О.
Скоропис-Йолтуховським українську самостійницьку місію у Відні з метою
пропаганди ідеї української державності у Європі; „Королівство Київське
по проекту Бісмарка” — про маловідомий план німецького канцлера Отто фон
Бісмарка щодо України; „Носіть свої oзнаки”, „Гетьман Іван Мазепа”,
листівку Одеської „Січі” „Проти Корнілова!”, які побачили світ у
заснованому батьком і сином Липами видавництві „Народній стяг”, що
знаходилось у помешканні родини на Близьких Млинах по вулиці Юріївській
(тепер Єфімова) будинок 17.

Можливо, що Ю. Липі належить авторство (або, принаймні, він брав
участь у їх виданні) й інших листівок, випущених у світ видавництвом
„Народній стяг”, зокрема: „З присяги гетьмана Мазепи”, „Пам`ятник
полоненим”, „З життя полонених”, „Трупа полонених”, „Волинська школа”
тощо.

Найбільш вагомою за значенням була книжка, в якій аналізувався
проект Бісмарка стосовно самостійності Української держави. Канцлер
розумів, що найбільшою загрозою єдності Німеччини є російський
імперіалізм. А тому він спрямував свій погляд у найслабше місце кожної
імперії — національне питання. Ю. Липа відзначає, що Бісмарк „ясно
зрозумів, що непотрібно і шкідливо приєднувати Україну до німців.
Навпаки, Україна мусить стати самостійною і бути буфером, що захищає
Німеччину та заразом всю Європу від захватних інстинктів московської
держави”.

Тому Бісмарк вважав за необхідне утворити Київське королівство
бодай між Прутом і Дніпром, що було б цілком самостійним державним
утворенням. Ю. Липа цілком поділяв погляди Бісмарка на ґеополітичне
положення України, однак наголошував на необхідності утворення держави в
межах етноґрафічних земель, де проживають українці. Така держава мала б
уповні протистояти загарбницьким зазіханням Росії й стала б надійним
щитом Європи.

З огляду на це справедливо називають працю сімнадцятирічного
одеського юнака першим аналізом європейської політики і місця
Української держави в ній.

Враховуючи загрозу більшовицького перевороту в Одесі наприкінці
1917 року, Ю. Липа вступає до лав організованої полковником Іваном
Митрофановичем Луценком та підполковником Всеволодом Юхимовичем Змієнком
Одеської Гайдамацької дивізії, у її перший пластунський курінь; бере
участь у грудневих 1917 року та січневих 1918 року боях із
більшовицькими заколотниками на вулицях Одеси. Тут слід зазначити, що
чимало дослідників помилково вказують на приналежність молодого Ю. Липи
до якогось міфічного „куреня морської піхоти Армії УНР”. Формації з
такою назвою Армія УНР не мала, як і самої морської піхоти.

1918 року, після вступу до міста союзних німецько-австрійських
військ і українських частин, Ю. Липа стає заступником командира
Одеської „Січі” Теофіла Янова, що постала з місцевого Союзу української
молоді. В той час Юрій редагує український часопис, співпрацює з
виданнями „Нове життя” (Одеса), „Нова рада” (Київ), „Вільне життя”
(Одеса). У останньому, зокрема, опубліковане оповідання Ю. Липи „Минуле”
— чи не перший прозовий твір молодого письменника. Того ж року він
перекладає останню, з числа виданих в Одесі видавництвом „Народній
стяг”, книгу О. Скорописа-Йолтуховського „Табори полонених українців”,
авторство якої дехто з дослідників, наприклад О. Баган, безпідставно, як
на нашу думку, приписує Ю. Липі.

У листопаді 1918 року Ю. Липа організовує першу студентську
сотню, що складалася із членів української корпорації, студентів
університету. Ця сотня зі свого помешкання на Французькому бульварі
робила напади на російські шовіністичні організації й допомагала
військам Директорії УНР здобути Одесу (про це Ю. Липа згадує в
автобіографічній новелі „Гринів”).

Одеський період був характерний для Ю. Липи початком літературної
творчості. На перших порах, як видно, його приваблювала
суспільно-політична тематика та історія України. Він починає
задумуватися над роллю і місцем України в європейській політиці. Разом з
тим, в цей час становлення його поглядів і переконань, бачимо перші
паростки літературно-художньої творчості Ю. Липи в поезії та прозі. Вони
були по-юнацькому непрофесійними, однак засвідчували прагнення молодого
автора спробувати своє перо і в художній літературі, яка у подальшому
зайняла левову долю творчого доробку письменника.

Таким багатим на події був одеський період в житті і творчості
Ю. Липи. І хоч у подальшому доля водила його ледве не по всій Європі,
цей емігрант-вигнанець часто подумки блукав вулицями рідної Одеси,
торкався хвиль Чорного моря і, як наслідок, присвятив цьому українському
берегові кілька творів свого творчого доробку. Одеса оспівана у його
однойменній поезії, оповіданнях „Галичани над морем”, „Моренко”,
„Гринів”, „Петька Клин, нальотчик”. Одеса назавжди залишилася його
мрією, містом звершень і сподівань.

1.3. Перший період еміграції Юрія Липи (1919-1922)

В останніх числах 1918 року батько і син Липи залишають Одесу.
Іван Липа подається до Києва, а згодом через Вінницю на
Кам`янець-Подільський, де зустрічається з сином, який, імовірно, прибув
до тогочасної столиці України з Одеси разом із частинами Армії УНР.
Звідти батько і син вирушають на Станіслав (нині Івано-Франківськ),
Львів і, зрештою, на еміґрацію до Тарнова (Польща).

В Одесі залишились Марія Липа, яка так і не змогла приєднатись до
чоловіка і сина, бабуня Анна Липа, мати І. Липи, яка померла в
причорноморському місті 1921 року, а також рідні дружини. У 1920-1930-х
роках Марія Липа, вчителька народної школи, філолог, авторка граматики
української мови, викладала в українській школі імені М. Драгоманова, що
знаходилась по вулиці Болгарській на Молдаванці. Про її останні роки
пише Ю. Липа у своєму щоденнику: „Зміцнившись матеріально, прагнув
виконати таємну думку думку Батька і сам зрадів ждучи великої допомоги
духової з її приїзду. Від липня 1933 року почав клопотатися про приїзд
Марії Липи до Варшави. Клопоталася і пані Іванна Св… День то
приближував, то віддаляв можливість того приїзду. Гарні були листи Марії
Липи і повні проміння. А дня 29 грудня 1934 року захворіла на менінгіт,
дня 8-го січня завезли її до шпиталя, а дня 10 січня 1935 року умерла в
шпиталі, в Полудневій Україні, в Одесі».

Зупинившись на деякий час у Кам`янці-Подільському, який став
тимчасовим осідком українських урядових кіл, Ю. Липа активно співпрацює
з газетою, редагованою Л. Білецьким (на початку 1919 року кілька номерів
редагував М. Грушевський) „Життя Поділля” та щоденною газетою
„Українське слово”, паралельно навчаючись на юридичному відділенні
Українського державного університету, ректором якого був близький
друг

І. Липи та його співробітник по кабінетові міністрів Іван Огієнко (Ю.
Липа тут провчився два повних семестри). В цей непевний час Ю. Липа
цілком усвідомлено стає на шлях літературної творчості, якого не полишає
до останніх днів свого життя. Він долучається до видання журналу Ради
студентських представників „Нова Думка” (перед тим місячник „Студентська
Думка”), де крім статей на громадсько-політичні, загально-культурні і
професійні студентські теми, був і чималий літературно-мистецький
розділ: поезія і проза початкуючих у літературі студентів. До
редколегії, крім інших, входили Ю. Липа, на той час лідер
літературно-мистецької групи „Авангард”, що мала двох-трьох членів, і В.
Поліщук – у майбутньому відомий письменник. Між ними, як свідчать
сучасники (Б. Сивенко) часто точились гострі сутички (Липа був відданий
УНР, а Поліщук деменстрував свої совєтофільські настрої). Розповідали,
що одного разу в університеті між ними навіть дійшло до бійки, при чому
поле бою залишилося за Ю. Липою.

У Кам`янці-Подільському друкуються його репортаж „З-над моря
(Репортаж з Одеси)”, поетичні переклади „Уніформа”, „Три кондори”,
статті „Замітка про кубізм”, „Нещасливий спадкоємець”, редакційні
статті, дописи, і переклади.

Із Кам`янця-Подільського він подається на еміграцію, переїжджаючи
з невиликими зупинками у Станіславі, Львові, до Тарнова, де опиняється у
таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА, де перебуває із
перервами з осені 1920 по 1922 рік (від початку 1922 року до лютого 1922
року Ю. Липа перебуває у Львові, а з березня 1922 року до осені того ж
року – з батьком у Винниках під Львовом). Тут він бере участь у
діяльності Союзу української молоді. Імовірно, що тут же, упорядковує
свою першу поетичну збірку „Світлість”, датовану 1920 роком, пізніше
доповнену і видану 1925 року.

На цей же час припадає цікавий документ – паспорт, виданий
Відділом преси і пропаганди уряду УНР 1920 року, з якого ми довідуємось
характеристики зовнішності письменника: „Липа Юрій – літ 20

волосся – ясне, шатен

очі — сині

уста – помірні

ніс – пропорційний

ріст – середній (біля 1 м 90 см)

обличчя – овальне”.

Перебування у Тарнові характерне для Ю. Липи початком активної
літературної діяльності і дебютом у поезії. Він працює репортером у
відділі преси і пропаганди уряду УНР на вигнанні, сприяє роботі
Товариства допомоги українській еміграції, опікується виданням творів
східноукраїнських авторів у львівському кооперативі „Хортиця”.

У Тарнові Ю. Липа ініціює утворення літературно-мистецького
товариства „Сонцесвіт”, до якого крім нього увійшли молоді літератори
Наталя Лівицька, Микола Ковальський, Борис Лисянський та інші.
Об`єднання видавало альманах „Сонцесвіт”, на сторінках якого відбувся
виступ Ю. Липи з невеликою поемою „Князь полонений”. В цей період з-під
його пера з`являються вірші: „В горах”, „Хатка в лісі”, „Святий Юрій”,
що були відредаговані й опубліковані стараннями Миколи Вороного,
близького друга І. Липи ще з одеського періоду; „Ми — нація”, „Усесвіт
пута”, „Лебідь”. На цей час припадає перше глибоке кохання Ю. Липи з
акторкою Лесею К., що, поза сумнівами, мало відбиток на тогочасній
ліриці молодого поета. Вже у тих перших віршах багато хто з
літературознавців вбачав появу нового поетичного таланту на українському
літературному небосхилі.

1.4. Познанський період життя і творчості Юрія Липи (1922-1928)

1922 року Юрій Липа покидає табір для інтернованих і переміщених
осіб у Тарнові та вступає до Познанського університету на медичний
факультет. „Я знав, що ти вибереш медицину, це добре. Медицина дасть
тобі не тільки фах, вона дасть тобі цілий світогляд” – так зреагував на
вибір сина батько, який з листопада 1921 року оселився на квартирі в
господині Марії Лозовської у Винниках під Львовом, знімаючи кімнату і
ледве животіючи на скромні заробітки від медичної практики, дозвіл на
яку кожного разу мав випрошувати у польських властей.

Вже з першого року навчання Юрій активно включається у
літературне життя, яке вирувало тоді на Західній Україні та в місцях
скупчення української еміграції на теренах Польщі. Юрій зближується із
літературним угрупованням „Митуса”, що складалося з колишніх січових
стрільців – Романа Купчинського, Олеся Бабія, Василя Бобинського та Юрія
Шкрумеляка, які під гаслом „Від символізму — на нові шляхи” сповідували
напрям символізму в українській літературі, починає друкуватись на
шпальтах часописів „Митуса”, „Літературно-науковий вісник” (далі — ЛНВ).
Тоді виходять поетичні твори і переклади студента-першокурсника: вірші
„Той”, „Вдячний шпак”, „З задуманих дзеркал”, „Баляда”, „Святий Юрій”,
„Князь полонений”, „Час людини…”, „Царь-дівиця”, „Князівна Ганна”.

В цей же час Ю. Липа продовжує займатись громадсько-політичною
роботою. Зі студентів, колишніх вояків Армій УНР і УГА, за почином Ю.
Липи, полковника Олександра Кузьмина та сотника Васильченка створюється
таємне братство – корпорація „Чорноморе”. За умов відсутності
державності українські емігранти, очолені Ю. Липою, намагалися не лише
зберегти своє національне обличчя на чужині, але й думали про майбуття
України.

Кожен член корпорації був зобов`язаний здобувати знання не лише з
курсу, що читався в університеті, але й вивчати іноземні мови,
економіку, економічну і політичну географію, історію і дипломатію,
військову справу, щоб у майбутньому, коли відродиться українська
держава, вона вже мала людей, здатних її очолити, повноцінно провадити
її зовнішню і внутрішню політику.

Разом з тим, молодий письменник зав`язує творчі стосунки, які
згодом переросли у тривале співробітництво, з редактором
„Літературно-наукового вісника”, відомим публіцистом і палким
прихильником ідеї української самостійності, теоретиком українського
націоналізму Дмитром Донцовим.

Від часу відновлення видання „Літературно-наукового вісника”
(далі „ЛНВ”) та призначенням його редактором Д. Донцова, чому сприяли
кола Української військової організації і особисто її Провідник
полковник Є. Коновалець, з`явився друкований орган, що ставив собі за
мету висвітлювати найкращі здобутки українського художнього слова і
політичної публіцистики, які з`являлися „поза межами совєтського
духовного клозету” (Є. Маланюк). З цією метою Д. Донцов почав збирати
навколо нового видання всіх найбільш перспективних і прогресивних
українських авторів. І Ю. Липа на довгий час стає одним з найчастіших
гостей на шпальтах „ЛНВ”. Власне, саме на сторінках „ЛНВ” (з 1933 року —
перейменованого на „Вістник”) з`явилися друком більшість творів Ю. Липи.
На перших порах це були власні вірші „Корабель, що відпливає”, „Пісня
темному”, „Василиск”, „На тихий день”, „Слово в пустині”, „Байрон”, та
поетичні переклади поезій О. Бірбаума „Згадуєш?”, „Щастя”, Р.М. Рільке
„Я живу колами в розставанню”, „Поет”, „Будда”, „У цім селі останній,
темний дім”, „З „Вігілій”, Г. де Мопассана „Дикі гуси”, Ж.-М. Ередіа
„Антоній і Клеопатра” тощо. Разом з тим, деякі його поезії друкуються і
в інших західноукраїнських часописах, журналах і календарях-альманахах,
зокрема вірші „Не кличте слова”, „Був день”, п`єса про часи гетьмана
Івана Мазепи „Офіра”. Виходить друком його перша поетична збірка
„Світлість”.

1924 року у Винниках неподалік Львова після кількарічної хвороби
(рак шлунку після отруєння маринованим м`ясом дикого вепра) помирає
батько Іван Липа. Ця подія дуже вплинула на Юрія. Віддаючи шану батькові
він укладає книгу, присвячена його пам`яті, „Світильник неугасимий:
Пам`яті Івана Липи”.

На той час, як свідчить С. Копач, Ю. Липа вже знав кілька мов:
російську, молдавську, польську, татарську (турецьку), англійську,
єврейську, німецьку, вивчав французьку.

Від 1925 року в Данцигу починає діяти філія української
корпорації „Чорноморе”, організована з місцевих українських студентів за
активного сприяння Ю. Липи, якого останні обрали собі за „патрона”. Слід
відзначити, що вже на той час особа Ю. Липи була широко знаною не лише в
студентських колах. За свої творчий талант, політичну дальновидність і
розсудливість, а також державницькі переконання він користувався
неабияким авторитетом серед українських емігрантських кіл.

В Данцигу вдалося утворити видавничу базу, де місцева філія
корпорації „Чорноморе” видавала однойменний збірник. На його сторінках
друкуються твори Ю. Липи: вірш „Одеса”, ідеологічно-програмні статті
„Державницька молодь”, „Влада і особистості”. Останні дві висвітлювали
погляди Ю. Липи на місце і цілі української молоді в боротьбі за
українську державну незалежність. Вони були дуже схвально сприйняті
українською громадськістю. За них авторові дякував визначний
філософ-державник Вячеслав Липинський: „…бачу Вашу глибоку ідейність
та щиру любов до України. Хай Бог милосердний дає Вам сили, мій дорогий
юначе, зберегти на ціле життя ці найцінніші прикмети молодости”.

У той час Ю. Липа розпочинає співробітництво з націоналістичними
виданнями української еміграції, зокрема часописами „Державницька нація”
та „Студентський вісник”, що видавалися у Празі — одному з найбільших
еміграційних центрів українства в Європі. Тут друкуються твори Ю. Липи
„Сімнадцятий”, „Бенкет”, „Гість із Заходу”, „Черниця”,
ідеологічно-світоглядні статті „Речі і форми”, „На старі позиції по
новому”. В цей період спостерігається поява нового напряму у творчості
письменника — філософсько-ідеологічні статті та політична публіцистика.

Завдяки власному авторитетові, набутому публікаціями і плідною
організаційною діяльністю, Ю. Липі на кінець 1928 року вдалося стати
ідейним натхненником значної частини українського молодіжного руху
Польщі, який він намагався згуртувати навколо корпорації „Чорноморе” та
її філій, спрямовуючи зусилля українського юнацтва на усвідомлення своєї
місії у виборенні незалежності і державотворчому процесі.

До закінчення університетського курсу поезія залишається
його найбільшою музою. В період між 1926 і 1929 роками публікуються його
поезії: „Скажіть майстерням”, „Львів”, „Ялта”, „Кам`янець”,
„Полтава”, „Поєдинок”, „Прагнення”, „Їздець”, „Важке і соромливе”,
„Пісня про потугу вірну і статечну”, „Вербунок”, „Лоїв”, „Чернь”,
„Парада вночі”, поетичні переклади поезій з іноземних літератур, зокрема
твори О. Бірбаума „Унесення”, „Ми йдемо з танцями”, „Пісня нічная”,
„Співає пташка”, А. де Мюссе „Венеція”, Ж. Роденбаха „В провінції”, Р.М.
Рільке „Осінній день”, Й.-Х.Ф. Гельдерліна „З „Пісні німців”, П. Люїса
„Дві пісні” („Перший дав мені намисто”, „Він став у вінь гущавині”),
новела „Література”, оповідання „Петька Клин нальотчик”, „Відступ”,
„Німецький мандрівець про Україну”, чи не перша літературознавча праця
„Україна в сучасній польській літературі”.

Скінчивши курс навчання в Познаньському університеті, Ю. Липа
стажувався у Данцигу, де активно співробітничав із місцевою філією
корпорації „Чорноморе”, будучи її „патроном”, та Варшаві, відбув
обов`язкову медичну практику в Прложському шпиталі. Згодом він стає
асистентом у Варшавському університеті та отримує стипендію на
поглиблення знань у Великобританії. Деякий час Ю. Липа стажувався у
Лондоні. Одного разу, на запрошення своєї знайомої письменниці-англійки
лордівського походження, Ю. Липа був присутній на лекції у польській
амбасаді у Лондоні. Там полковник Мєчислав Сєвєрскі говорив про
міжнаціональну політику і національні меншини у Польщі. Він, зокрема,
твердив, що такого питання, як українське, немає. Ю. Липа взяв слово і
скорегував доповідача, розкривши фактичний стан справ щодо дискримінації
поляками українців на їх етнічних землях. Багато присутніх – дипломати з
Німеччини, Італії, Іспанії, Литви, з обуренням сприйняли цю інформацію і
щиро вітали Ю. Липу. Тоді доповідач зауважив, що українська справа –
спірна, суто партійна, „хлопська”, яка буде розв`язана через колонізацію
українських теренів і впровадженням чисто польської культури… А Ю. Липа,
за протести проти полонізації українського населення Галичини (так
званої „пацифікації”), був позбавлений польської візи, висланий з
Великобританії і змушений був припинити практику.

2

курс навчання у Школі військових підхорунжих Польської армії, після чого
1929 року закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському
університеті, слухав лекції професора Юрія Курнатовського, разом із
Авеніром Коломийцем, Петром Кривоносюком і Юрієм Косачем продовжував
брати найактивнішу участь у роботі корпорації „Чорноморе”.

Познанський період в житті і творчості Ю. Липи характерний
становленням літературного таланту письменника, його стилю, такого
неповторного й несхожого на всі інші. Тоді ж розцвів перекладацький
талант письменника, який подарував українському читачеві вдалі поетичні
переклади О. Бірбаума, Р.М. Рільке, Й.-Х.-Ф. Гельдерліна, К. Шпіттелера,
Ж.-М. Ередіа, А. де Мюссе, Г. де Мопассана, П. Люїса, Ж. Роденбаха та
інших. В роки навчання у Познанському університеті заклались підвалини
світогляду Ю. Липи, а його літературна і громадсько-політична діяльність
сповістили світові про появу в лоні української нації нової непересічної
особистості.

1.5. Варшавський період життя і творчості Юрія Липи (1929 — 1943)

Діставши диплом лікаря в Познаньському університеті, Ю. Липа
переїздить 1929 року на постійне місце проживання до Варшави і відкриває
там власну медичну практику, якийсь час, аби доповнити свої знання із
зелолічництва, проходить стажування при Віленському університеті у
професора Яна Мушинського. Він також стає натхненником і організатором
літературної групи „Танк”, відгалуження „празької поетичної школи”. До
цього літературного угруповання, крім Юрія Липи, увійшли Василь Дядик
(Париж), Андрій Крижанівський (Краків), Микола Ковальський (Париж),
Наталя Лівицька-Холодна (Варшава), Євген Маланюк (Варшава), Леонід
Мосендз (Прага), Михайло Мухин (Подєбради), Михайло Середа (Каліш),
Олекса Стефанович (Прага), Микола Чирський (Ужгород), Святослав
Шрамченко (Ченстохова) та Петро Холодний-син (Варшава). „Танк” виник як
результат полеміки творчої молоді в еміграції з Д. Донцовим, схильним до
нав`язування національної заангажованості та недооцінки естетичних
якостей художніх творів, підпорядкування творчості політичній ідейній
доктрині.

Накреслюючи перед собою мету формування „державницької
літератури”, орієнтуючись на „синтез героїзму, господарності, волі”,
„танківці” намагалися врівноважити критерії правди і краси, позбавити їх
небажаного протистояння, відстояти творчу автономію національного митця,
не відмежованого і від своїх громадських обов`язків. Про це мовилося у
виданні „Статті про “Танк” (1929), де містився програмний „Лист до
літераторів” Ю. Липи та „Група „Танк” Є. Маланюка. І хоч дане
літературне угруповання розпалося того ж року (не без втручання Д.
Донцова, занепокоєного появою непідвладних йому творчих угруповань),
його ідеї реалізувалися пізніше групою „Варяг” (1933-1939) й на
сторінках друкованого нею журналу „Ми” (видавався протягом 1933-1937
років у Варшаві, а з № 7 — 1937-1939 рр. — у Львові), газети
„Назустріч”, до складу авторських колективів яких входили колишні
„танківці”.

Головною тезою літературної групи „Танк”, їх ідейно-естетичної
програми було: „Радикальна сепарація від російської культури, ідея
великодержавности (української), культ героїзму і шляхетности, боротьба
з масовізмом, конструктивізм і культ енергії”. Ці тенденції певною мірою
були схожими на культурний рух, започаткований у підсовєтській Україні
М. Хвильовим з його гаслом „Геть від Москви!” і закликом орієнтації на
духовну Європу. Ю. Липа лише закликав відродити споконвічні цінності
великого княжого Києва з його передовими політичними і культурними
впливами. Він вважав за недостойне гідності великої української нації
втікати від Росії у Європу. Місія України, на думку Ю. Липи, не втеча, а
хрестовий похід української культури і духовності.

Велика віра у вищу ідею України, її традиції, духовні сили, роль
у Європі, праця над власним стилем, боротьба з провінційністю,
малоросійським шароварництвом і сльозливою ліричністю — ось основні
гасла і принципи, за якими жили і творили молоді „танківці”. Просякнута
цими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з`являється
1931 року друга збірка поезій Ю. Липи з такою характерною назвою –
„Суворість”. Разом з тим, дедалі частіше Ю. Липа робить спроби в новому
для нього жанрі творчості — прозі, які одразу були схвально зустрінуті
критиками. Серед них варто відзначити: оповідання „Чародій”, „Справжній
ворог”, „Вартовий”, а також роман „Московія” (у подальших редакціях і
перевиданнях він зветься „Козаки в Московії”).

Важливо відзначити, що до своєї творчості Ю. Липа ставився
надзвичайно вимогливо. Він вважав, що література — не є справою лише
самого письменника. Видрукований твір належить авторові лише
опосередковано, він є власністю читача. А отже, кожен письменник мусить
відповідально ставитись до того, що він віддає до рук читачеві, які ідеї
він несе в маси, яку користь (чи шкоду) може даний твір принести своєму
народові. Для Ю. Липи — автор не є виконавцем забаганок натовпу. Він
мусить формувати, ушляхетнювати смаки й уподобання оточення і
суспільства вцілому. Такою, на його думку, є місія письменника стосовно
власної нації. Цими та іншими думками просякнуті статті „Танк”, „Лист до
літераторів”, „Поет-гульвіса”.

На початку 30-х років з`являються друком ще декілька
цікавих творів Ю. Липи, зокрема цикл поезій „З Київських легенд”, „Пан
Адам Олеарій”, драма „Ярмарок”, однак вже з 1933 року, коли
„Літературно-науковий вісник” було перейменовано на „Вістник”, його
більше хвилюють літературні проблеми, питання літературознавства, ролі й
місця літератури у боротьбі за відродження української духовності,
розбудови нації та виборення незалежності України, завдання письмениика
в цьому рухові. З цим пов`язана поява актуальнихих літературознавчих есе
“Розмова з порожнечою”, „Розмова з минулим”, „Совіцькі фільми”, „Розмова
з наукою”, „Організація почуття”, „Боротьба з янголом”, „Розмова з
Заходом”, „Селянський Король”, „Campus martius”, „Провідництво
письменства”, „Батько дефетистів”, „Сіра, жовта і червона”, в яких
детально аналізується українська і європейська література від давнини до
авторової сучасності та її суспільна і духовна вартість. Пізніше ці та
деякі інші есе склали фундаментальну літературознавчу працю Ю.Липи „Бій
за українську літературу”. Ця праця не схожа на жодну літературознавчу
книгу, не вкладається в жодне із жанрових, стильових чи будь-яких інших
визначень. Неординарність авторових оцінок української літератури від
найдавніших часів, її контекстуальності в європейському літературному
процесі, ролі у формуванні свідомості нації, розкриття феномену
творчості, ролі і місця митця у суспільстві, визначення ваги і вартості
того чи іншого твору роблять цю працю невмирущою і надзвичайно
актуальною в наш час.

Разом із питаннями літературознавства, зокрема літературної
критики, з середини 30-х років Ю. Липа багато часу приділяв прозовій
творчості. Він виявив себе майстром новели і довів, що йому під силу
створити великі епічні прозові полотна, яким був роман „Козаки в
Московії”, що вийшов друком 1934 року у Варшаві. У 1936 році Ю. Липа
видає три томи новел під загальною назвою „Нотатник” на теми
національно-визвольних змагань 1917-1921 років, а 1938 року останню
поетичну збірку „Вірую”, що є своєрідним підсумком його поетичної
творчості.

У 1932-1933 роках Ю. Липа співпрацював із Левком Лукасевичем –
організатором Українського Економічного Бюро у Варшаві. Цій
емігрантській установі пощастило в тодішніх умовах польської реакції
проти українців видати чотири річники, які містили різного роду
інформаційний матеріал про українців, українське життя та господарство в
краю і за кордоном. З цього джерела черпали інформацію не лише
українські, але й зарубіжні читачі. Воно сприяло поширенню в світі
інформації про хоч і недержавну, але висококультурну українську
націю. Ю. Липа брав найактивнішу участь у роботі Бюро не тільки як автор
статей, але й як редактор видання.

Багато часу в Ю. Липи відбирала лікарська практика — його
професія, що давала засоби до існування. В цій галузі він залишив
помітний слід, виявивши себе неабияким науковцем, фахівцем з
фітотерапії. Від 1933 ро 1937 рік з-під пера Ю. Липи вийшла низка праць
з фітотерапії, досі маловідомих в медичних і наукових колах й належним
чином не поцінованих. Це: „Фитотерапія” з докладною вступною статтею
професора Я. Мушинського, „Symplyyum Asper в відживлюванню дітей”,
„Фитотерапія в деяких хворобах переміни матерії”, „Лікування зелами
хронічних хвороб”, „Вереди старечого віку до гоєння”, „Ростини в
лікуванню”, „Історія зелолічництва”, „Значіння ростинних середників при
лікуванню діябету”, „Фитотерапія хворіб травленевих органів”, „Ростини
проти полового безсилля”, „Рецензія на Віллі Паєра”, „Лічничі ростини в
давній і сучасній українській медицині”. Всі ці праці й статті були
написані польською мовою та опубліковані в періодичних медичних виданнях
Польщі.

На другу половину 30-х років припадає відкриття нової для Ю. Липи
наукової сфери, в якій він виявив себе неординарним політологом. Саме
праці з цієї галузі принесли письменнику найбільшу славу і завдяки саме
їм він обезсмертив своє ім`я у пантеоні найвизначніших теоретиків
української державності. 1936 року з`являється друком його полемічна
брошура „Українська доба”, в якій автор аналізує політичні доктрини В.
Липинського (ідея спадкової української монархії, викладеної в праці
„Листи до братів-хліборобів”) та Д. Донцова (теорія націоналізму
викладена в однойменній книзі), суттєво критикуючи їх нежиттєздатність
на українському грунті, висуваючи натомість власне бачення українського
шляху і перспектив руху за здобуття державності. Це певною мірою
ускладнило його відносини з редактором „Вістника” Д. Донцовим, хоч деяка
неприязнь, що почала виявлятись з часу утворення літературного
угруповання „Танк” і його наступника „Ми”, які почасти надихав і з якими
співробітничав Ю. Липа. Проте вона мала вияв лише в ідейних розбіжностях
та полемічних статтях на шпальтах “Вісника” й інших українських видань у
діаспорі.

Того ж року виходить ще одна праця Ю. Липи – „Українська раса”, в
якій автор розглядав демографічні питання. Українцям, на думку
письменника, треба поглибити відчуття „споріднености крови і духу”,
звернутися до витоків ментальності й чуттєвості. Необхідно на якісно
новий рівень піднести роль жінки в суспільстві, як основи роду і нації
вцілому. Ці ідеї знайшли своє продовження у статті „Українська жінка”.

Згаданими працями Ю. Липа звернув на себе неабияку увагу
тогочасних українських політичних сил в еміграції. Та й не лише
українських. В його творчості літературно-художній жанр поволі
поступався новому для Ю. Липи, як письменника — жанрові дослідника
історії, політолога, теоретика українського націотворення і
державотворення.

Перехід Юрія Липи від художньої до публіцистичної та
політологічної творчості відбувся під впливом думок і наукових
досліджень таких визначних постатей, як професори Степан Рудницький
(політична географія), Тадей Зелінський (гелєністика і міфологія), Вадим
Щербаківський (археологія та дохристиянська культура України) і багатьох
інших світочів української науки в еміграції.

Найповніше ідейно-філософські погляди Ю. Липи розкриті в його
„всеукраїнській трилогії” (за Л. Биковським) – „Призначення України”,
„Чорноморська доктрина”, „Розподіл Росії” [58, 11]. Хоч, на нашу думку,
цей цикл політичних праць слід вважати пенталогією. Адже до вищевказаних
праць органічно вписуються ще дві брошури – „Панування, Труд і Лад”, що
побачила світ 1940 року, в якій автор накреслив своє бачення головних
напрямків внутрішньої політики української держави та „Russland und
seine geopolitischen Moglichkeiten” („Росія та її геополітичні
можливості”).

У 1938 році Ю. Липа, після нетривалого знайомства, яке трапилось
на з`їзді українських письменників у Львові, одружується з
двадцятивосьмирічною абсольвенткою Василіянської гімназії у Львові,
студенткою Віденської школи мистецтв Галиною Захаріясевич, донькою
священника Луки Захаріясевича із села Рахиня на Івано-Франківщині. У
подружжя народилось троє дітей — перша дитина померла, залишились дві
доньки – Іванна (1940 р.н.) та Марта (1943 р.н.).

Із початком німецько-польської війни 1939 року року Ю. Липу було
мобілізовано, однак війна швидко закінчилась. Він повернувся до Варшави,
де разом із дружиною та невеликим колом молоді налагоджує роботу
Українського громадського комітету — організації, що опікувалась
українськими біженцями зі східних районів. Ю. Липа стає його
провідником.

Вихід у світ фундаментальної праці Юрія Липи „Призначення
України” виявив потребу витворення ідеології і державної стратегії
України, що мали бути реалізованими після здобуття незалежності. Це
породило потребу утворення наукової установи, яка займалась би вивченням
чорноморської проблематики і розробляла стратегію української
геополітики на десятиліття вперед.

Так постала ідея утворення Українського Чорноморського Інституту.
Вона виникла 1939 року у розмовах письменника і політолога Юрія Липи та
вченого-бібліографа, директора Варшавської міської публічної бібліотеки
Лева Биковського. Ці науковці, перебуваючи в чужій для них країні, важко
переживаючи не лише особисті негаразди, але й стан бездержавності,
намагалися сконсолідувати наукові сили еміґрації для проведення
досліджень і витворення широкої програми розвитку української
державності та її політики після виборення самостійності. Це був
надзвичайно дальновидний задум, адже фактично планувалось розробляти
стратегію держави, якої ще не існувало на політичній карті світу.

Ю. Липа розумів чорноморську проблему в широкому плані і
трактував її значно глибше, ніж просто розвиток морського господарства
України. На його думку, Український Чорноморський Інститут мав зайнятися
не тільки теоретично-дослідницькою діяльністю, але й
політично-організаційною в напрямку об`єднання причорноморських народів
у єдиному державному утворенні. Витворена згодом з того чорноморська
спільнота могла б дати світові нові цінності на ґрунті ренесансу
еллінської культури, спадкоємницею якої є Україна. Відповідно до цього
він планував і організаційну структуру Інституту.

Разом з тим Ю. Липа наполягав на об`єднанні дослідників
чорноморської проблематики з метою утворення в майбутньому
„українсько-понтійської політичної партії”, завданням якої було б
реалізувати ідею чорноморської федеративної великодержави на чолі з
Україною. В такий спосіб Ю. Липа протиставляв ідеї великої Росії власну
концепцію великої України з опертям останньої на чорноморський і
середземноморський геополітичні простори.

У вкрай несприятливий час воєнного лихоліття Ю. Липа разом із
професорами Іваном Шовгеновим, Валентином Садовським, Левом Биковським
та Вадимом Щербаківським з початку 1940 року налагоджують у Варшаві
діяльність Українського Чорноморського Інституту. Протягом 1940-1942
років ними було написано і видано низку надзвичайно актуальних праць,
зокрема книги: Ю. Липа, „Чорноморська доктрина”; Л. Биковський,
„Туреччина. Бібліографічні матеріали”; Г. Братіяну, „Початки торгівлі на
Чорному морі”; О. Кулиняк, „Чорноморська проблема в українській
промисловості”; І. Шовгенів, „Чорне море. Гідрографічний нарис Чорного
моря та його басейну”; А. Огієнко, „Комунікаційне летунство в
чорноморському просторі. Сучасний стан і можливості розвитку”; Ю. Липа,
Л. Биковський, „Чорноморський простір. Атлас”; Д. Нестеренко,
„Організація адміністрації морських портів України”; „Чорноморський
збірник. Книга перша”; Ю. Липа, „Емоційні первні в чорноморському
світогляді”; М. Плечко, „Українська гетьманська фльота 1918 р.”;
„Чорноморський збірник. Кнгига друга”; Архієпископ Іларіон, „Церква під
монголами ХII-XIV ст.” тощо. Існує версія про те, що мрією вчених, після
здобуття Україною державності, було перенести Український Чорноморський
Інститут до Одеси, перетворивши його в потужний центр наукових
досліджень шляхів розбудови української державності та її політики в
усіх галузях, зокрема геополітики. Припускають, що з цією метою Ю. Липа
1942 року приїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання декількох
книг та наукових збірників, однак правдивість її поки документально не
підтверджена. Головним аргументом на користь цієї версії використовують
те, що на більшості видань Українського Чорноморського Інституту місцем
виходу книги у світ зазначено місто Одесу. Хоч насправді всі вони
друкувались у Варшаві і це підтверджує Л. Биковський. А коли врахувати,
що всі книги Інституту друкувалися у підпільних умовах, а їх зміст
суперечив політці Німеччини стосовно окупованих народів і територій, то
стає зрозумілим, що місце видання навмисне вказувалося помилкове, з
метою уникнення репресій гестапо.

Згодом за почином Ю. Липи утворюються ще й Український Океанічний
та Український Суходоловий Інститути. Сферою їх досліджень були, як
зазначає Лев Биковський, „істота, минуле й майбутнє українства в
державному аспекті”. Ю. Липа вважав, що борючись з великодержавними
ідеями СРСР та Німеччини, необхідно протиставити їм не лише збройний
опір, але й велику ідею – ідею великодержавності України. Причому малося
на увазі передусім „Імперію Українського Духу”. Спираючись на думки
Данилевського, висловлені ним у праці „Культурно-історичні типи
людства”, Ю. Липа твердив, що українство є власне черговим
культурно-історичним типом, а отже, людство стоїть на порозі
„Української доби” у європейській і світовій цивілізації.

У своїх геополітичних поглядах Ю. Липа виходив з того, що для
українців вже не досить здобути свою незалежну державу, кордони якої
простяглися б „від Сяну по Кавказ”. Україна повинна грати роль „першої
скрипки” в цілій Східній та Південно-Східній частині Європи. Як для
нації, яка у ті часи стояла перед загрозою цілковитого винищення, це
було досить великим завданням. Своїм надзвичайно ризикованим задумом Ю.
Липа ставав об`єктом критики не лише опонентів лівої прорадянської
орієнтації, але й українських націоналістичних кіл, які стояли виключно
на національно-визвольній платформі, не розуміючи, що саме лише
визволення не вирішить усіх проблем українства – істина, в якій ми
переконуємось сьогодні.

Але з погляду Ю. Липи, в цьому не було нічого фантастичного чи
нереального. Він належав до тієї нечисленної когорти патріотів, які в
питаннях побудови і розвитку власної державності ніколи не виходили з
принципу „програми-мінімум”, а завжди прагнули ставити і досягати
реалізації найбільших задумів.

Інститути, засновані за безпосередньої участі Ю. Липи, ще
за його життя і протягом наступного десятиліття згуртували навколо себе
кількасот науковців, бібліографів, технічних і редакційних працівників.
Самих лише опублікованих авторів, серед яких не бракувало й визначних
імен академіків і професорів європейського рівня, було понад сто осіб.
Варто відзначити, що вся ця діяльність провадилась в умовах жорстокої
німецької військової окупації, оминаючи цензуру, дістаючи папір на
„чорному” ринку та нелегально поширюючи видання, кожне з яких мало
наклад від 50 до 350 примірників і призначалося, здебільшого, для
представників провідних верств різних держав та великих книгозбірень.
Тож видавнича діяльність згаданих інститутів значною мірою заповнювала
собою ту прогалину, яка утворилась через війну в середовищі української
науки.

Ці ініціативи були надзвичайно прихильно зустрінуті українською
громадськістю. Про це свідчать численні, інколи дуже значні, пожертви,
складені на діяльність установ: Український Громадський Комітет у Львові
на чолі з професором В. Кубійовичем, Наукова рада того ж Комітету на
чолі з професорами І. Крип`якевичем та В. Сімовичем, а також С.
Іванович, полковник Селенко та В. Кійович з Варшави, доктор Бурко з
Любартова, директор Гонта-Скрипченко з Переворська, та інші жертводавці
своєю постійною допомогою уможливили провадження видавничої діяльності у
тих нелегких обставинах. Проте війна не дала змоги осягнути
задуманого…

Бачучи невтішний стан українсько-німецьких взаємин після
бравурного наступу німців на Україну влітку 1941 року, Ю. Липа як міг
намагався впливати на німецьку політику стосовно українців. Він
поширював серед високих німецьких кіл свою брошуру „Russland und seine
geopolitischen Moglichkeiten”, сподіваючись справити враження на
окупантів роллю України у європейській політиці минулого, гадав, що може
йому вдасться переконати їх щоби змінити свою політику стосовно
українців. З цією метою, використовуючи знайомства своєї дружини, а
також С. Івановича, С. Куниці та М. Антоновича він побував восени 1941
року у Відні, Берліні, Бреслау, Познані та Лодзі. У Відні високі
німецькі урядовці цинічно пробували його просто перекупити. Шантажуючи
його, вони дивувались: „Всі від нас беруть, то чому ви відмовляєтесь?” У
той же час представники антигітлерівської опозиції Німеччини
переконували Ю. Липу перед неминучою поразкою Гітлера в його військовій
кампанії на Сході.

Постать Ю. Липи була настільки значущою, що вже 1943 року його
творчість і діяльність були помічені вищим проводом фашистської
Німеччини. Зрозумівши, що війна добігає кінця і Німеччині не перемогти,
гітлерівці вирішили загравати з національними патріотичними силами (тоді
ж активно формувались частини „Русской Освободительной Армии (РОА)”,
стрілецької дивізії СС „Галичина”, прибалтійських формацій у складі
вермахту). Письменника було перепроваджено до Берліна, де одним із
чільних урядовців рейху — доктором Лейбрандтом, секретарем міністра А.
Розенберга, було запитано про можливість очолення Ю. Липою
маріонеткового уряду України. На думку правителів фашистської Німеччини,
Ю. Липа був одним з найбільших ідеологів державності і лідерів
українського руху, який водночас не був заангажований в якомусь одному
партійному угрупованні, а отже, міг уособлювати єдність всього
українського народу. Однак Ю. Липа із притаманною справжньому патріотові
гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим…

Ще у варшавському періоді Ю. Липа розпочав активні контакти з
українським повстанським рухом, який поширився в Україні від 1942 року.
До нього прибували кур`єри і від Української Повстанської Армії, і від
повстанських формацій з-під стягу отамана Тараса Бульби-Боровця, зокрема
полковник Армії УНР Іван Литвиненко [60, 63].

Ю. Липа віддавна мав дружні стосунки з Т. Боровцем. Повстанці
Тараса Бульби, що їздили до уряду УНР на еміграції, неодноразово
відвідували Ю. Липу, повідомляли його про перебіг подій на повстанському
фронті, передавали примірники підпільних видань і відозв до населення,
друкованих у повстанських лісових друкарнях. Ю. Липа передавав їм власні
матеріали і поради для публікації.

В тій же мірі Ю. Липа підтримував стосунки й зі структурами УПА.
Її посланці радилися з ним щодо своєї політики на рідних землях,
пропагандивної роботи тощо.

У період німецької окупації Варшави Ю. Липа редагує і активно
дописує до журналу „Вогонь”, що видавався у 1940-1941 роках, як автор
співпрацює з газетою „Краківські вісті”, львівським часописом „Наші
дні”.

Перебування у Варшаві, як і інші періоди, характерне великою
кількістю творчих і особистих контактів Ю. Липи з представниками
української еміґрації. Він контактує з родинами Шепелів, Суловських,
Огієнків, Лівицьких, Шовгенових, Теліг. Ю. Липа листується з
митрополитом Андрієм Шептицьким, парохом української церковної громади у
Польщі ігуменом Пушкарським, Миколою Антоновичем, Степаном Бараном,
Павлом Ковжуном, Петром Холодним-молодшим, Романом Купчинським, Робертом
Лісовським, Святославом Гординським, знайомою родини Лип з одеського
періоду Зоєю Алєксєєвою тощо.

Варшавський період, що тривав тринадцять років, – найбільш плідний
у житті і творчості Ю. Липи. Всі найголовніші твори письменника були
створені саме у цей час і саме в цей період він найповніше розкрився, як
творча особистість.

1.6. Яворівський період у житті і творчості Юрія Липи (1943 — 1944)

У травні 1943 року Юрій Липа одержує категоричного ультиматума
від польської Армії Крайової (АК) з вимогою негайно залишити межі
Польщі. Причиною цього була українська патріотична позиція і активна
діяльність письменника.

Перед Ю. Липою постає проблема — куди податись? На Захід? Але ж
він вже скуштував прісного хліба емігранта-вигнанця. А в Україні у цей
час розпалювалось вогнище національно-визвольної боротьби. І Ю. Липа
вирішує від`їхати до України. Дехто з сучасників вважав цей крок — їхати
назустріч червоним, пам`ятаючи звірства НКВС у 1940-1941 роках, —
божевіллям. Однак Ю. Липа прагнув бути зі своїм народом до останнього в
час, коли він взявся збройно боронити власну національну ідею.

На початку літа 1943 року Ю. Липа з дружиною і двома маленькими
донечками переїздить до села Вільшаниця Яворівського району Львівщини,
де протягом трьох місяців мешкає у дядька дружини. У серпні він
перебирається до Яворова, де оселяється на квартирі в будинку № 40 по
вулиці Святоюрській. Тут він відкриває приватну медичну практику, бере
активну участь у літературному житті Львова, навідується до
літературного клубу, погоджує свої видавничі справи. Його книги
появлялися на полицях яворівської книгарні і надовго не залежувалися.
Від осені 1943 року — літа 1944 року вітрину цієї книгарні прикрашала
його праця „Розподіл Росії”.

Окрім цього, Ю. Липа активно починає пошукову краєзнавчу роботу.
З великою зацікавленістю він вивчав Яворівщину, зокрема етнографічний
склад її населення, звичаї, походження людей. З результатами цієї
дослідницької роботи знайомив мешканців Яворова і Яворівщини, виступаючи
з лекціями у Народному домі, які організовувало Українське освітнє
товариство. Остання лекція Ю. Липи відбулася у червні 1944 року,
незадовго до його трагічної загибелі.

На цей час припадає написання письменником багато в чому пророчої
статті „Сучасність і культура”, в якій, зокрема, автор розкриває свій
мистецький світогляд: „Нація — це живий організм, що підлягає еволюції і
змінам. Ясна річ — супроти цього, — що програма „національного
мистецтва” не сміє бути мертвою, не сміє спутувати життя. Але саме оте
життя мусить бути нерозривно зв`язане з рідною землею.

Всяке велике мистецтво виростає органічно з певного середовища і
нерозривно зв`язане з грунтом, на якому воно росте й росло. Наслідувати
чужинні досягнення мистецтва без уваги на те, чи ті чужинні здобутки
відповідають власній духовій структурі та власним потребам — родить
анархію, родить щось штучне, неорганічне і фальшиве в мистецтві, що стає
на перешкоді його прородного розвитку. Така — інспірована чужинними
досягненнями — мистецька продукція стає бездомною, а незабаром —
безхарактерною. В додатку вона — на дальшу мету — безплідна, тому що
бракує їй допливу життєвих соків, що їх може дати лише власне
середовище, власний край. Вага власного середовища, власної традиції та
власної творчої ініціативи не заступить ніщо інше. Під теперішню пору
національному мистецтву припадає важке завдання зберігати величезну
частину скарбу духовної культури нації, скарбу, нараженого на небувалі
небезпеки. Може, не помиляюсь, коли гадаю, що найпевнішим провідником на
дорозі до високоякісного національного мистецтва є — попри солідне
вміння свого ремесла — любов до батьківщини”.

Воістину пророчі слова — не дивлячись на вкрай несприятливі умови
— дивитись у себе, бути самим собою, ставати самим собою, заповіт гідний
сократівського й сковородинівського кредо „Пізнай себе!”

Л. Череватенко влучно зазначив: „Юрію Липі судилося жити в епоху
небувалу, величну і страшну. Вона надихала його, вона його викшталтувала
як людину, як митця і громадського діяча. І вона його вбила,
по-катівському замордувала”. І все це він передбачив наперед віддавна —
в поетичних рядках та філософських роздумах раз-у-раз натрапляємо на
пророчі видіння власної трагічної долі, яка, на диво, не лякає
мислителя. Внутрішньо він готовий стоїчно зустріти смерть, про що і пише
у тій же, фактично передсмертній, статті „Сучасність і культура”: „Що з
того, що впав діяч культури? Він додав свою малу суму до великої суми
зусиль. Смутно, що перестав жити письменник, чи політик, чи науковець,
але, слава Богу, що те, що в нім було, дісталось до великого підрахунку,
до культури. Важкі умовини творчості під час історичних бур, але
справжня творчість не зупиняється”.

Того ж 1943 року на літературному конкурсі, організованому
Українським видавництвом у Львові, було удостоєно другою премією драму
Ю. Липи „Король Гаїті”.

На початку липня 1944 року, під наступом Червоної Армії, Ю. Липа
разом з родиною переселяється в село Бунів Яворівського району, а на
початку серпня до присілку Бунова — Іваників. Тут він виходить на
зв`язок із підпільними націоналістичними клітинами, допомагає пораненим
воякам сотні Української Повстанської Армії (УПА) командира Петренка,
пише підручник з фітотерапії для медичної служби УПА „Ліки під ногами”.
Відкриває медичні курси для підготовки молоді з надання невідкладної
медичної допомоги хворим при пораненнях, переломах, зовнішніх
кровотечах. На цих курсах набували практичних навичок санітари і
санітарки зі збройних формувань УПА. Врешті встановлює контакт з
референтурою пропаганди Крайового Проводу ОУН, веде постійне листування,
подає цінні пропозиції у вигляді коротких (написаних „телеграфічним
ститем”) записок стосовно політико-ідеологічних питань.

Тут варто спростувати досить поширене твердження, ніби Ю. Липа
був членом підпільного українського передпарламенту – Української
Головної Визвольної Ради (УГВР), створеної з ініціативи ОУН. На нашу
думку, це просто гарна легенда. Вона виникла як припущення у статтях П.
Кіндратовича, а вже безпідставно була прийнята за однозначну правду А.
Мисечком. Хоч нам, переглянувши дуже авторитетні джерела, жодного разу
не вдалося знайти бодай згадку про участь Ю. Липи у цій формації.

Напередодні вступу червоних військ Ю. Липі ще раз пропонували
емігрувати. Але він категорично відмовився. Пишуть, що письменник
свідомо йшов назустріч неминучій смерті. Л. Мокрієвська-Венгринович
згадує, що Ю. Липа, спостерігаючи за колонами совєтських військ, що
переміщалися через Яворів на Захід, говорив, що йому судилося, мабуть,
померти незвичайною смертю. Він, наче Христос, ішов на свою Голгофу…

У другій декаді серпня на терені дії сотні УПА командира Петренка
упівцями було затримано двох червоноармійців-дезертирів. Після допиту,
команда УПА відпустила їх на волю. Але невдовзі надійшла звістка, що їх
затримали передові відділи червоних. Настала небезпека, що вони
наведуть енкаведистів на шпиталь сотні, який містився у сільській церкві
між присілками Козаківка та Іваники. Аби цього не сталося, сотня УПА
Петренка, евакуювавши шпиталь, перенесла його в інше місце. Ю. Липа
категорично відмовився перенестися разом зі шпиталем, гадаючи, що в
селянському одязі він перебуде якийсь час разом із селянами і залишився.
Однак інтелігентні руки лікаря видали його…

У багатьох джерелах, здебільшого діаспорного видання, є багато
версій загибелі письменника і дат, коли це трапилось. Найпоширеніша з
них – загибель Ю. Липи у складі відділу УПА в бою зі зброєю у руках. Не
будемо перераховувати їх всі, оскільки пошукова робота М.
Липи-Гуменецької, П. Кіндратовича і автора цих рядків дозволяють точно
реставрувати за спогадами очевидців ту трагічну подію.

19 серпня 1944 року до будинку, де мешкав Ю. Липа, під`їхала
бричка із чотирма офіцерами НКВД. Липа був у яблуневому саду зі своїми
дітьми. Лікарю було сказано: „Собирайтесь, вы нам нужны”, а також
наказано взяти свій медичний інструмент. Дружина Липи Галина запитала,
куди його забирають. Жінку було запевнено, що чоловік невдовзі
повернеться. Офіцер сказав: „Даю вам честное слово советского
офицера, что через час-два ваш муж будет дома”. Однак він більше не
повернувся…

Два дні шукала дружина Юрія, розпитувала в Яворові, Краківцях,
але скрізь чула одне – „Не знаем”. 22 серпня 1944 року, тіло Юрія Липи,
запорпане у сміття, було знайдене селянами на місці колишнього
польського постерунку в селі Шутовім за чотири кілометри від останньої
оселі письменника. Їх очам відкрилась жахлива картина — тіло Ю. Липи
було поколоте багнетами, руки і голова потрощені кольбами рушниць, його
було кастровано власними хірургічними інструментами…

Вночі з пересторогами за християнським звичаєм, лише без
церковних дзвонів, люди поховали видатного українського письменника,
лікаря, письменника і теоретика державності Юрія Липу на цвинтарі села
Бунів. Домовину несли жінки, за нею йшли небагато людей, переважно теж
жінок. Панахиди не було. Ховали з острахом. Дружина сама вибрала місце
для могили – під черешнею на краю цвинтаря. Вночі на його могилі було
встановлено березового хреста, якого виготовили майбутній дослідник
життя Юрія Липи Петро Кіндратович із друзями. Невдовзі він зник. Та
його знову поставили. І так було багато разів. Аж після проголошення
незалежності бунівці відновили могилу, а донька письменника Марта
встановила хреста.

В архіві інформаційного бюро Управління внутрішніх справ
Львівської області зберігся документ про вбивство Юрія Липи. Це єдине
автентичне джерело, яке документально підтверджує, що лікар не помер
власною смертю, а загинув від рук радянських енкаведистів. Зацитуємо
мовою оригіналу:

„Начальнику УНКВД Львовской области

комиссару милиции 2-го ранга

тов. Грушко

Спецдонесение

об убийстве пограничниками доктора с.Иванивки Ю.Липы

22 августа 1944 года в Буновском лесу пограничным отрядом
задержан видный деятель Организации Украинских Националистов доктор Липа
Юрий (он же Георгий). Отчество не установлено.

По пути следования в пограничную комендатуру с.Шутово доктор Липа
пытался совершить побег во время которого был убит.

У Липы при обыске обнаружены:

Жандармская нарукавная повязка.

Украинский националистический крест.

Книга „История Украины” написанная в националистическом духе.

Переписка на … п/листах.

Задержанная нами его жена Ксана на допросе ничего существенного
не показала.

Начальник

Краковецкого РО НКВД

лейтенант милиции

Камардин

28/8 — 1944 №29”.

З наведеного документа видно, що складався він поспіхом, аби
„замести” сліди злочину, адже ледве не кожне слово у ньому просякнене
неправдою, зокрема, повідомлення про дату загибелі, жандармську
відзнаку, або хоча б ім`я дружини.

Так скінчив свій земний шлях мислитель і письменник. Але сьогодні
постать і творчість Юрія Липи повертається до нащадків. Вона промовляє
до них численниими творами, в яких так неповторно глибоко розкрита суть
української душі і ментальності.

PAGE

PAGE 39

PAGE

PAGE 39

Похожие записи