Реферат

Леонід Смілянський

(1904 — 1966)

Леонід Смілянський прийшов у літературу в другій половині 20-х років,
одразу приставши до ідейно-естетичних платформ ВУСППу і «Молодняка».
Тож письменник не був вільним від тогочасних літературних стереотипів,
пробував виводити «на чисту воду» буржуазних спеців, розвінчував
непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрібновласницької
стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928).
Тоді ж письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість
«Машиністи» (1927), присвячену складним подіям громадянської війни в
Україні. На перевалі 20 — 30-х років творчою уявою Л. Смілянського
повністю заволоділа ідея «жити комуною». Одна за одною пишуться повісті
«Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), «Полонений» (1934), пізніше
дописана і трансформована в роман «Зустрічі» (1935). Другим «масивом»
творчості Л. Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За
період з 1941 по 1950 рік він присвятив цій темі роман, п’ять повістей,
ряд оповідань і новел, ставши чи не найпліднішим літописцем війни в
40-ві роки. Перші ж повісті — «Золоті ворота» і «Дума про Кравчиху»
(1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю вдався до
лірико-романтичної манери письма. У «Золотих воротах» — своєрідному
ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя»,
котрий став на захист рідного Києва. Але пунктирно окреслені характери
героїв, як і «пунктирний» сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо
знижують естетичну цінність повісті. Цілісніше враження справляє «Дума
про Кравчиху», виразна патріотична ідейність якої досить органічно
переплітається з народнопісенною символікою, «думністю», що допомогло
авторові створити переконливий образ матері, в якому вміщуються поняття
і жінки-матері, й матері-Вітчизни. У романі «Євшан-зілля» (1943)
прозаїк знову повертається до реалістичного стилю художнього мислення і
відображає боротьбу народних месників в окупованій фашистами Україні.
Дослідники слушно вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну
белетризацію зображуваного. Лише недавно знято тавро забуття з повісті
«Софія», яка була надрукована тільки в журнальному варіанті (Укр. літ.
1944. № 1). У центрі уваги автора повісті — представники української
інтелігенції — архітектори, науковці, діячі культури, митці, які
евакуювалися з України за Урал. Одним із могутніх життєдайних джерел у
повісті виступає національна самосвідомість героїв, їхні поривання до
рідної землі. Устами Софії письменник висловлює заповітну мрію, що
після переможного завершення війни почнеться незрівнянно краще життя,
ніж було до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до
життя станеться нове відродження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського була
вистражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній
воєнній повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир
партизанської групи Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших
людей родитиме земля і все кращих і кращих, наче пшеницю…». Повість
«Сашко» (1950), популярна й досі серед школярів, стала останнім твором
письменника про війну. Третій цикл творчості Л. Смілянського —
історико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попередніх
двох — робітничого і воєнного — творився він у різні періоди
письменницького життя. Історико-біографічна тема, починаючи від повісті
«Михайло Коцюбинський» (1940), була для письменника своєрідним
прихистом, певним відходом од немилосердної сучасності. Л. Смілянського
привабили найбільші постаті в українському письменстві — Шевченко,
Франко, Леся Українка, Коцюбинський. «Вічні огні вершин» — так називав
їх автор. Характерним для творів було те, що письменник обирав для
зображення невеликий, але вагомий часовий відтинок у житті України,
такий, що давав змогу показати кожного з героїв митцем і громадянином.
Водночас у цих творах маємо надмірну привнесеність ідеологічних,
політичних акцентів у відтворенні як головних персонажів, так і
оточення, особливо «ліберально-буржуазного». Найкращим твором
письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова
молодість» (кн. І — 1960, кн. II — 1963). Авторові пощастило органічно
поєднати тут історичну фактологію з обгрунтованим і достовірним художнім
домислом. Леонід Смілянський залишив по собі досить значну і
нерівноцінну мистецьку спадщину. Його перу належать і кіносценарії та
ціла низка зразків «малої» прози. В. Поліщук Історія української
літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

Похожие записи