РЕФЕРАТ

З української літератури

на тему:

“Легенди рідного краю”

ДОВБУШ — ДОБРИЙ ЧОЛОВІК

Довбуш був дуже добрий чоловік. Він помагав бідним карав панів за
несправедливість.

Якось йому пожалівся один ґазда, що пан забрав від нього коні. Прийшов
Олекса до того пана й звідає:

— То ти вчора забрав від ґазди коней?

Що було панові робити! Мусив признатися, бо здогадався, що перед ним
Довбуш. А Олекса каже грізно:

— Раз ти взяв собі коні, то хочеш ґаздувати. Так іди

і запрягай коні й привези тому чоловіку дров!

Не вмів пан коней запрягати. Та Олекса доти підганяв його бучком, доки
пан не запріг. Вчив пана бучком і в лісі, бо пан не вмів дров зладити й
на віз натерхати.

Пан віддав ґазді коней і більше ні від кого не забирав тягло.

А Довбуш далі ходив, робив людям добро. В нього було таке добре серце,
що він не лише бідних людей вмів пожаліти, але й худобину не давав
збиткувати.

Одного разу він ішов лісом. Чує якесь гойкання, лускання. Підійшов
близько — а то чоловік б’є волів, що не можуть витягнути віз із болота.
А віз повний дров, одно колесо вгрузло в болото по ступиш’.*

— Ти що худобину мучиш? — крикнув Довбуш.—

Не можеш кілька колод зняти з воза?

Почав чоловік виправдовуватися, що дуже спішить додому, бо жона хвора.
Вислухав Довбуш чоловіка і каже:

— Добре, на цей раз тобі подарую!

Далі підійшов Олекса до воза, взявся за вісь і допоміг волам витягнути
віз на сухе місце. Таку велику силу мав!

А худобу мучити — то великий гріх. Ачей худобина за себе слово не скаже.

Ішов якось Олекса Довбуш полониною. Чує: десь вівці дуже блякають 2.
Пішов на голос. А то вже сонце височенько, але вівці не на паші —
заперті в кошарі. Вівчар і ватаг — чи щось з’їли, чи ще якась на них
пригода — лежать хворі, не можуть встати. Як узнав Довбуш, що вівці
недоєні і другий день заперті в кошарі, каже своїм хлопцям:

— Дамо мало панам перепочинок, бо мусимо мало

повівчарити!

Сів сам на струнгу, сіли і його хлопці. Подоїли овець, пустили на пашу.
А Довбуш сам робить сир.

Три чи чотири дні Довбушеві хлопці вівчарили, а їх отаман ватажив. Як
хворі встали на ноги, щиро подякували опришкам за допомогу.

Олекса Довбуш дуже поважав вівчарів, скотарів, конюхів. Бо знав, яка у
них тяжка робота, чи дощ, чи спека — день у день ходити коло худоби.
Айбо за це він був завжди чеканим гостем у вівчарських колибах.

Кажуть, що одного разу Довбуш розбив банк у Сиготі. Було там багато
золота. Добуте золото опришки поділили. Де вони золоті гроші рахували,
там місце називали Рахів. Коли там село виникло, то й село так назвали.

Довбуш свою пайку взяв у торбу і, куди йшов полонинами, там золото
жменею і розсівав. Зазвідали його побратими, чому так робить, а він їм
каже:

— Будуть скотарі та вівчарі находити і нас добрим

словом згадувати!

Похожие записи