Реферат на тему:

“Культурно-просвітницька праця

Андрія Чайківського”

ПЛАН

Вступ

1. Дитинство та юність А.Чайковського. Формування письменника та
громадського діяча

2. Подальший громадський та літературний шлях А.Чайковського

3. Коломийський період життя і творчості А.Чайковського

4. Основні напрямки громадської та просвітницької діяльності
А.Я.Чайковського

Висновок

Використана література

Вступ

Одне з найпочесніших місць в українській культурі посідає Андрій Якович
Чайковський, який поставив перед собою завдання посвятити свою творчу
працю повістям з якоїсь історичної доби рідного народу, маючи на увазі
виховання молодих поколінь у любові до своєї країни, до її історії. Чи
знайдемо ми в світовому літературному процесі ще такого письменника,
який був не тільки чистим літератором, але й громадським діячем, вів
активну культурно-просвітницьку діяльність, цікавився історією та
майбутнім українського народу.

Андрій Чайковський увійшов в українську літературу наприкінці XIX
століття і працював на її ниві чотири десятиріччя. Його численні
оповідання й повісті були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом
Коцюбинським, Осипом Маковеєм. Наші уявлення про західноукраїнський
літературний процес кінця XIX — початку XX століття будуть неповними без
осмислення його творчості. Він збагатив українську літературу творами, в
яких реалістично показав галицьку дійсність, створив картини побуту
різних верств населення краю. Чайковський-адвокат написав цілий ряд
оповідань та нарисів «з судової зали». Плідно, хоч і з неоднаковим
успіхом, працював він в жанрі історичної повісті.

Художня проза Андрія Чайковського мала широкий резонанс. Його твори
видавалися у Львові, Коломиї, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Києві,
Харкові, Катеринославі, Відні, Празі, Кракові, у США та Канаді.

1. Дитинство та юність А.Чайковського.

Формування письменника та громадського діяча

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самборі
на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у
своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869
року — в Самборі. Майбутній письменник походив з так званої ходачкової
(дрібномаєтної) шляхти, дитинство своє провів у її середовищі. До
середини XVII століття ця верства населення мала привілеї, а пізніше, в
50—60-х роках, їй залишилися хіба що спогади про них. І все ж вона була
сповнена гордощами за колишні права. Тепер вона відрізнялася від
«простих» селян одягом, окремими рисами побуту та своєрідним мовленням.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих
і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі
часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства
пізніше прислужилися йому як письменникові.

В гімназії він пробує писати. Брався за оповідання, драми. Твори цієї
пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю. Однак скоро
полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність
належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.

1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського
університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим
платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік
повертається до університету — тепер уже на юридичний факультет. Тут з
головою поринув у студентське життя — очолив молодіжну організацію
«Дружній лихвар», а невдовзі став одним із засновників «Кружка
правників». За якийсь час вдалося дещо поліпшити своє матеріальне
становище: у 1880 році знайшов платну службу в культурно-освітній
громадській організації «Просвіта».

1882 року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували
в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський
визвольний рух. Враження від мальовничих краєвидів Боснії, від зустрічей
з нескореними місцевими жителями, роздуми про тогочасні історичні події
знову схилили до літературної праці. Результатом її стала книга «Спомини
з-перед десяти літ», що була видана у Львові у 1894 році, коли А.
Чайковський уже працював адвокатом у містечку Бережани на Тернопільщині.

Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка. Великий Каменяр
заохочував молодого автора до писання. Осип Маковей згодом зазначав:
«Загалом сі «Спомини» подобалися публіці і авторові додали віри в себе;
в них він спробував своє перо і поборовся з першими перепонами, які
стрічає кождий письменник, коли виступає па літературній ниві… Вже в
сих «Споминах» зазначилася виразно головна черта письменського таланту
Чайковського: єго дар оповідача. Він оповідає так, як у товаристві
добрих знайомих, не спиняючись на «тонкостях», а рисуючи з замахом
головними чертами».

2. Подальший громадський та літературний шлях А.Чайковського

Вдалий дебют надихнув Чайковського до творчої праці. Виходять друком
нариси, оповідання, гуморески, повісті: «Вуйко» (1895), «Образ гонору»
(1895), «Олюнька» (1895), «Бразілійський гаразд» (1896), «В чужім
гнізді» (1896), «Серенада в навечеріє св. Войцєха» (1896), «Моя перша
любов» (1896), «Курателя» (1897), «Рекрут» (1897). У них письменник
показував життя ходачкової шляхти, випадки з адвокатської практики. В
основному писав про те, чим сам жив: «Я рішився в моїх працях не
виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знайомі.

Вдячним матеріалом для творчості Андрія Чайковського стали також
пройдені ним в юності «університети життя», про що переконливо свідчать
автобіографічна повість «Своїми силами» (1902) та близька до неї за
сюжетом і ідейним задумом повість «З ласки родини» (1911).

У цих творах яскравий вияв знайшла просвітительська світоглядна
концепція і просвітительська естетика письменника, який покликання
художньої літератури вбачав у навчанні і вихованні читача. Щасливі
кінцівки цих творів мали, за задумом автора, сконденсувати виховні ідеї:
добро перемагає зло; кривда неминуче карається; терплячість,
працьовитість і благородство стають для героїв запорукою успіхів,
визнання і особистого щастя.

Вірність життєвим фактам утверджує правдивість, та загрожує небезпекою
фактографізму, копіювання дійсності, призводить до зовнішнього опису
людських почуттів. Це і проявилося в творчості А. Чайковського, який не
перейнявся чи не зміг перейнятися новітніми у той час засобами
психологічного аналізу, характерного для «нової школи» класичної
української літератури.

Особливої уваги заслуговують оповідання «з судової зали»: «Ні разу не
вдарив», «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна»,
«Жаль ваги не має», що ввійшли до збірок «Оповідання» (1904),
«Оповідання» (1920). Всі вони пройняті щирим співчуттям до скривджених,
«болять» питанням: хто ж винен, що благородні, чесні трудівники стають
на шлях злочину? Образи справедливих, людяних служителів суду, які
допомагають селянам, змальовані у творах «Не було виходу… Історія
одної парцеляції. Оповідання з галицького життя» (1927) і «За наживою.
Повість з галицького життя» (1934).

Активною і багатогранною була громадська діяльність Андрія Чайковського.
Разом з композитором Остапом Нижанківським він створив хор «Бережанський
Боян», організував театральний гурток. Сам співав, декламував, грав на
сцені, розгорнув активну громадську діяльність у різних товариствах, в
тому числі й націоналістичного спрямування.

Історичній белетристиці письменника передувала багаторічна підготовка.
Він намагався осягнути всі доступні йому матеріали з питань, які його
цікавили,— архівні документи, праці українських, російських, польських
істориків.

Найбільше вплинули на нього праці М. С. Грушевського. Разом з багатющим
фактичним матеріалом він почерпнув з них й історичні концепції вченого,
не відкидаючи й хибні ідеалістичні та націоналістичні положення,
зокрема, перебільшення ролі випадку в історії, «самостійницьких»
ідеалів, що були відповіддю на експансіоністську політику царських
властей щодо України.

3. Коломийський період життя і творчості А.Чайковського

У 1919 році письменник переїхав до Коломиї. Тут 2 червня 1935 року важка
хвороба обірвала його життя. Залишились нездійсненними творчі задуми,
плани, хоч він працював до останніх днів своїх…

Свого часу І. Франко, оглядаючи літературну ниву Галичини останніх
десятиліть XIX ст., відзначив: «…повість, закроєна на ширші розміри,
досі не може у нас похвалитися великими успіхами… Ще, може, найліпші
були проби Андрія Чайковського «Олюнька» і «В чужім гнізді».

«Олюнька» була визнана І. Франком «найціннішим надбанням» конкурсу на
кращий новелістичний твір, оголошеного 1895 року правлінням Наукового
товариства імені Шевченка і редакцією журналу «Зоря». Та, оскільки твір
А. Чайковського, хоч автор і назвав його «оповіданням», не вписувався в
рамки малої прози, то премією його не відзначили.

Правдива розповідь про гірку долю сироти Олюньки і досі захоплює цікавим
сюжетом, реалістичними образами, гуманістичною спрямованістю. Дія
повісті «Олюнька» відбувається в селі Пишнівці, що на правому березі
Дністра недалеко від Самбора. Вже на перших його сторінках письменник
знайомить читача з своєрідним життєвим укладом цього села. Пишнівці
поділені на дві адміністративні громади — «шляхетську» й «хлопську», або
рустикальну. В першій — управляє префект з асесорами, у другій — війт з
присяжними.

Андрій Чайковський вказує на відмінності в одязі, бесіді, звичаях
населення цих громад. «Хлопи» і «шляхтичі» не родичалися, висміювали
одні одних, не мирилися навіть у церкві й школі, що були спільними для
всіх жителів села. Ось на такому тлі розгортається драматичний сюжет.

«Олюнька» — родинно-побутова повість. І в цьому творі письменник не
відступив від своєї творчої манери — розгорнув дію повісті так, як цього
вимагала заздалегідь визначена тенденція оповіді. Він прагнув показати,
як соціальна нерівність, прагнення наживи та багатства спотворює людські
душі. Щоб показати це, Андрій Чайковський вдався до засобу градації.
Спочатку матеріальний фактор стає вирішальним під час вибору опікуна для
осиротілої Олюньки: кожен хотів узяти на себе нелегку місію виховання
дитини, не думаючи, власне, про дитину, а про землю та інше добро, яке
належить їй, і про те, що ним можна скористатися. Пізніше цей же фактор
обумовлює нелюдські вчинки Андріїхи (вуйна Ганна бажала Олюньчиної
смерті, щоб заволодіти сирітським маєтком). І нарешті — спонукуваний
меркантильними інтересами, Дмитро Полошинський іде на злочин.

У своєму белетристичному відтворенні героїчного минулого України
А. Чайковський спирався на досвід вітчизняної художньо-історичної
прози (М. Гоголь, Є. Гребінка, П. Куліш, О. Стороженко, І.
Нечуй-Левицький, Д. Мордовець, М. Старицький). Інтерес письменника до
козацької тематики був зумовлений не тільки загальнонаціональною увагою
до неї, а й, очевидно, історичною пам’яттю земляків Чайковського — адже
саме з Самбірщини родом гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, який ішов на
Січ не один, а з цілою ватагою юнаків.

Андрій Чайковський визнавав два різновиди художніх творів на історичну
тематику: такі, в яких зображено історичну добу з вигаданими
персонажами, і такі, де змальовано і добу, й історичних осіб. У його
історичній белетристиці знайдемо твори одного й другого планів. У
повістях «За сестрою» і «На уходах» письменник намагався відтворити
насамперед історичний колорит, давши при цьому волю своїй щедрій
фантазії у розбудові фабульних перипетій та в зображенні героїв.

Історична повість «За сестрою» (1907) повертає нас у лиховісну пору
татарських набігів на Україну. Доля села Спасівка, що на правому березі
річки Самари, поблизу Дніпра, ввібрала в себе гіркий талан багатьох
тогочасних українських поселень. На перших сторінках повісті Чайковський
описує місце розташування села, цікаво розповідає про історію його
забудови, про життєвий уклад спасівчан.

Намагаючись бути об’єктивним, письменник показував історичне минуле з
позицій гуманізму. Історична повість «На уходах» (1921) тяжіє до жанру
літературної утопії.

За своїми художніми особливостями повісті А. Чайковського «За сестрою» і
«На уходах» зливаються з неоромантичною течією в літературі кінця XIX —
початку XX століття, яскравими представниками якої є Р. Л. Стівенсон,
Дж. Конрад, А. К. Дойль, Дж. Лондон, Олександр Грін. Як і у
неоромантиків, у цих творах А. Чайковського центральний герой постає
особою винятковою, відважною й доблесною, яка в ім’я благородної мети
долає численні перешкоди, зневажає небезпеку, мужньо відстоює своїх
ближніх і народний колектив перед носіями зла. Єднає А. Чайковського з
неоромантиками і казкова поетизація звитяжців, уславлення подвигу,
гостросюжетність.

Щоб краще зрозуміти художній метод А. Чайковського в опрацюванні
історичної тематики, його варто порівняти з Орестом Левицьким, іншим
українським письменником початку XX ст., теж автором історичних
оповідань і повістей. О. Левицький у своїх творах прагнув до
максимальної вірності фактам, вдавався навіть до розлогого цитування
документальних матеріалів. А. Чайковський же пішов іншим шляхом.
Орієнтуючись на молодь, він ширяв на крилах розкутої фантазії,
вибудовував захоплюючу інтригу пригодницького повістування, вигадував
цікаві діалоги, малював колоритні, близькі й зрозумілі читачам постаті
(прислужився досвід письменника-побутописця). Не випадково, отже,
повісті «За сестрою» та «На уходах» стали улюбленими творами багатьох
поколінь українського юнацтва.

4. Основні напрямки громадської та просвітницької діяльності
А.Я.Чайковського

Андрій Якович Чайковський — свідомий українець.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був
активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній
Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався
організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст.
Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Він — член Українського національно-демократичного об’єднання, з 1917 р.
по 1919 р. — активний учасник соціально-національних змагань, один з
перших керівників оборони Львова від нападу польсько-шляхетських
легіонів, активний діяч проголошеної у Львові в листопаді 1918 року
Західноукраїнської Народної Республіки.

Сам письменник вірив у майбутнє української держави, події 1919 року
вважав за національну катастрофу. У своїх споминах він писав, що по
приїзді в Коломию відчував «стан найстрашнішої депресії»: «Я був
близьким божевілля, і лиш якесь чудо, що я не наложив на себе руки з
відчаю, щоби покінчити свої страшні душевні муки» [1].

В Коломию Чайковські переселились великою сім’єю (десять осіб). Вони
найняли приватне помешкання на вулиці Падеревського. Сім’я була в дуже
тяжкому становищі: без домашніх речей, грошей, роботи. Згодом главі
сім’ї було дозволено відкрити адвокатську канцелярію. «Але й тоді, —
згадував син письменника Микола Чайковський, — він, видатний на всю
Галичину адвокат (з тридцятилітнім стажем) приймав своїх перших клієнтів
у невеличкій кімнаті, яку йому відступив місцевий голяр за своїм
«салоном»; там батько сидів і, очікуючи відвідувачів, гірко плакав…».

Мабуть, долею вже так закодовано, що саме в цей складний життєвий момент
появляються нові непередбачені випробування: 24 травня 1919 року
румунські війська вступили в Коломию. Жителі міста, особливо українці,
опинилися в скрутному становищі.

Румунська влада проіснувала в місті всього три місяці. У вересні в
Коломиї владу перебрала польська військова адміністрація. За цей
короткий час ім’я Андрія Чайковського в Коломиї стало популярним і
знаменитим. Як адвокат він виграє одну за одною судові справи, а ще бере
активну участь у громадському житті міста. З 1919 року в різних
коломийських виданнях появляються його твори.

1920 року українська громада Коломиї надала Андрієві Чайковському
помешкання в Народному домі (нині — Коломийський музей народного
мистецтва Гуцульщини та Покуття).

Чому саме в Народному домі? Адже на цей час це була одна з найкращих
споруд, де містилися товариство «Родина», хорове товариство «Боян»,
спортивне — «Сокіл», учительська семінарія, товариство «Сільський
господар», дівоча народна школа імені княгині Ольги, перукарня і
ресторан.

За переказами коломийських старожилів, частину першого поверху Народного
дому захопили поляки. Тут військові розмістили коней. Завдяки вмілим
адвокатським діям Андрія Чайковського вдалося відвоювати приміщення,
залишити його за українською громадою. У винагороду за виграну справу
громада дозволила Андрієві Чайковському з сім’єю оселитися в трьох
кімнатах на другому поверсі.

У 20-ті роки в місті над Прутом перетнулися життєві шляхи Андрія
Чайковського, Антона Крушельницького, Володимира Кобринського, Ярослава
Лукавецького… Коломия, практично, утримувала позиції другого після
Львова міста у видавничій справі.

Андрій Чайковський у Коломиї належав до мистецького середовища, яке
творили композитор Ярослав Барнич, художник Ярослав Лукавецький,
диригент коломийського «Бояна», професор гімназії Роман Шипайло,
письменник, гімназійний професор Петро Франко, театральний діяч Олекса
Скалозуб та багато інших діячів культури. Андрій Чайковський
співпрацював з різноманітними товариствами, гуртками, клубами: був
активним членом «Просвіти», душею і серцем вболівав за розвиток освіти
не тільки серед молоді, а й серед дорослих.

22—24 вересня 1929 року перебував у Львові на освітньому конгресі з
нагоди 60-річчя «Просвіти». Тут познайомився з професором, знатним
педагогом Софією Русовою, обмінювався думками про поліпшення
просвітницької роботи з професорами Іваном Галущинським, Борисом
Мартосом, Степаном Сірополком, Іваном Бриком, докторами Костем
Левицьким, Михайлом Бращайком, Володимиром Лисим, Арсеном Річинським,
Богданом Чайківським, Степаном Шахом, Петром Холодним, виступав з
підтримкою просвітницьких ідей Антона Крушельницького.

Родина Чайковських в історії Коломиї залишила помітний слід. Зокрема,
дружина Андрія Чайковського Наталія очолювала товариство «Союз
Українок». Як згадувала Володимира Пригродська, у помешканні Чайковських
у Народному домі щонеділі збиралися жінки-активістки, вели мову про
облаштування побуту, читали нові видання, інколи читали ще не
надруковані твори письменника, хоч сам Чайковський не любив, коли його
називали письменником.

Разом з просвітницькими діячами Ольгою Дучимінською, Іриною Вільде,
Іваном Зубенком дочка письменника Марія Ставнича редагувала часописи
«Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля», які видавала Олена
Кисілевська.

Висновок

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був
активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній
Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався
організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст.
Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в
народовській газеті “Діло” з’явилися його статті про “причини
зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі
судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського
Галичина відзначала у 1928р.

Але А. Чайковський почав писати ще в гімназії під впливом прочитаних
книжок, писав драми й оповідання, та, як свідчить О. Маковей, через
якийсь час із них “сміявся”, а далі й зовсім покинув літературне писання
“задля недовір’я в себе і невзгодин життя”. Можемо твердити, що
особливості таланту А. Чайковського вимагали життєвого досвіду, живих
фактів дійсності, а для історичних повістей — серйозної історичної
лектури, систематичних історичних знань. І він надовго замовк. Важкі
обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і
походу 1882р. на придушення повстання в Боснії, а далі адвокатська
практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники
його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в
контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу,
спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника.
Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років
XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва,
Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У
березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав
замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав
у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і
громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу
“літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”.
Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам
Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про
нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді
всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав
низку творів, що з’являлися окремими виданнями — “Образ гонору” (1895),
“Бразілійський гаразд” (1896), “Не піддайся біді” (1908), “Не було
виходу” (1927).

Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної
повісті “Своїми силами” (1902). Це твір про “шестидесятників” і
“семидесятників” минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться
і в тритомній повісті “З ласки родини” (1910) та в повісті “Панич”
(1926).

Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої
“ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька”
(1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка,
Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького
таланту А. Чайковського.

Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й
порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з
життя “ходачкової шляхти” він створив дві великі трилогії (“Олюнька” —
1895, “В чужім гнізді” — 1896, “Малолітній” — 1919, “Своїми силами” —
1902, “З ласки родини” — 1910, “Панич” — 1921).

Один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії
козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою”
(1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій
Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце
заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський”
(1935) та багато інших.

Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя
“ходачкової шляхти”, а й численні твори на історичну тематику були
підготовчою роботою до написання історичного роману “Сагайдачний”. Було
написано ще кілька творів і після “Сагайдачного”, але вони вже значно
поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба
що додають відомостей про джерела історичної прози письменника.

Трапилося так, що після об’єднання західноукраїнських земель із
Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними
творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго
забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво
“Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою
Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в
читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини,
викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966р. “Каменяр”
здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23
роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його
“Сагайдачним”.

Використана література:

А.Чайковський. Повісті. – Львів, 1989.

Літературна енциклопедія. – К., 1992.

Хрестоматія української літератури. – К., 2000.

Яцура С. Андрій Чайковський – видатний оповідач українського минулого. –
Л., 1996.

Похожие записи