І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Іван Петрович Котляревський жив і творив в епоху великих
суспільно-історичних перетворень, головним змістом яких були визрівання
гострої кризи феодального суспільства і перехід до нової,
капіталістичної формації. Ідеологічне вираження гостра криза
феодально-абсолютистського ладу дістала в могутньому ідейному русі XVIII
ст.— Просвітництві, який охопив усі європейські країни. З розкладом
феодального суспільства пов’язаний був і розпад «універсалізму» в галузі
художнього мислення.

У свідомості суспільно-економічних формацій докапіталістичного часу
життя ні конкретної історичної епохи, ні певного суспільства чи окремого
народу не мало суттєвого власного змісту, а розумілося лише як часткова
модифікація одвічно повторюваної єдиної сутності. Виходячи з цього,
склалися й провідні принципи художнього відображення дійсності, вічні й
незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього
«універсалізму» виникає рух, спрямований на творення самобутнього
національного мистецтва, вільного від пут нормативності, утверджуючого
багатоманітність художніх форм і засобів, виникає розуміння
індивідуальної творчості як спонтанного самовиявлення творчих начал
митця, його естетичних уявлень, пов’язаних з національними художніми
традиціями і вимогами часу.

Вираженням цих ідейно-естетичних тенденцій і стала бурлескно-травестійна
поема І. Котляревського ”Енеїда”, яка вважається першим твором нової
української літератури. Три частини її під назвою «Энеида на
малороссийский язьік, перелицованная Й.Котляревским» були видані в 1798
р. без відома автора у Петербурзі заходом колезького асесора М. Й.
Парпури за участю Й. К. Каменецького. У 1808 р. з’являється друге
видання перших трьох частин, а в 1809 р. поема виходить у чотирьох
частинах, підготовлених до друку автором. Повністю «Енеїда» була видана
в Харкові в 1842 р.

За словами І. Франка, ще до Котляревського «у нас було письменство і
були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали
думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так
шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення», але тільки від часу
Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної
літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до
його потреб.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія,
український автор іде своїм шляхом. У третій, п’ятій і шостій частинах
«Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема (письменник називає її
«казкою») не являє собою суто художнього вимислу, створеного за давніми
правилами поетики, а базується на реальній дійсності і відтворює
національні уявлення про неї. Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна
історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій.
Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна
б укрити «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної
тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він
закликає собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молодую».
Слідування правді у змалюванні історичного життя і національних звичаїв
висуває Котляревський і в ”Наталці Полтавці” на противагу п’єсі
«Козак-стихотворец» О.Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас
писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаев і повір’я нашого».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського,
стає у просвітителів одним з найважливіших аксіологічних принципів. І в
«Енеіді», і в його п’єсах об’єктом художнього зображення є національне
життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і
незнищенність духу, історичним оптимізм, відвагу і вірність обов’язку,
багатство і благородство душі, працьовитість, чесність і доброту,—
представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва
поєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словами
Бєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія
Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не
тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі
епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї,
вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню
тканину твору римського автора з позицій нового естетичної о відношення
до дійсності. Створену за класичними нормами і принципами
героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи
абстрактних ідей благочестя і вірності обов’язку, пасивними виконавцями
волі фатуму і богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну
простонародну «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими
колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його очуднення свідчили про
народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки
принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової
проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового
Образного мислення, що виникли на матеріалі, взятому письменником з
реальної дійсності. Письменник увів у літературу героя, відомого з
українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних
творів та інтермедій, який уособлює незнищенний життєрадісний дул,
енергію і витривалість народних мас Ним у поемі виступає не лише Еней, а
й сам народ.

«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в
якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями,
комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон
принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби,
літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми

класицизму та просвітительського реалізму. За справедливим зауваженням
О. І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда»
Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть
її полягає не в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному
наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід
Скаррона, Блюмауера, Осипова — Котельницького певною мірою прислужився
Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями
«природного» національного буття українського народу і новими
суспільно-державними порядками, які запанували на Україні в кінці XVIII
ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим
і загальним.

Перехід від «природних» традицій народної самосвідомості, життєвим
проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що
дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у народній сміховій
культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням
соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво
виявився в «Енеїді» Котляревського у прагненні не тільки наблизити
суспільні порядки до розумного («природного») начала, а й подолати
егоїстичність «природного» як окремого, підпорядкувати його інтересам
«общого добра». Гармонію окремого і загального письменник бачить (у
формі гумористично завуальованих натяків, алюзій), зокрема, у
відновленні гетьманщини та її «нерегулярних» збройних сил. їх відносна
автономність щодо суспільного цілого (Російської держави), на думку
автора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці
сили могли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати службу по
охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в об-пазах Низа й
Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де ющеє добро
в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети Іювинность ісправлять…»)
та про любов до спільної вітчизни («Любов к отчизні де гсроїть,
Там.вража сила не устоїть»), у живописних картинах підготовки
троянського війська до війни тощо.

Концептуально в моделі особистості Котляревський близький до Вергілія,
до ідеї підпорядкування «природного» особистого суспільному, державним
інтересам («общому добру»), оскільки принцип підпорядкування окремого
(особистого) загальному (державі, суспільному обов’язку) був
представлений у Росії в самій ідеї «освіченого абсолютизму», починаючи з
часів правління Петра І та в роки царювання Катерини II, яка удавала з
себе прибічницю поглядів французьких просвітителів. Ми бачимо
особистість, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через служіння
якому вона тільки і дістає сенс свого буття.

Такий тип особистості є, зрозуміло проекцією на людину структури
централізованого феодального суспільства, яке не цікавиться її
внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна
і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від
нього всезагальної мети. Цс, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала
його матір’ю і у Вергілія, і у Котляревського В її тужливому голосінні
звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя
суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на
заміну. Але, оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий
дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має
викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котляревського —
осміяння («кувікала, мов порося»).

Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в
«Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», справді людського при
такій структурі суспільства фактично лишається поза сферою офіційного
світу і може бути реалізований, по суті, всупереч моральному
імперативові «общого добра» Тому і сам Еней, і троянці не стільки
поспішають з виконанням волі богів і до. І і, скільки у численних
бенкетах та любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї
«натури». Офіційному світові всезагальннх обов’язків, які наперед
визначають особисту поведінку індивіда, об’єктивно протиставляється світ
безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської
життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави.
Дії троянців навіть у бою випливають не з усвідомлення ними
провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов’язку вони
скоріше ставляться іронічно, а то й негативно), а являють собою
спонтанний вияв Історично вихованого їх бойового завзяття, «природної»
«сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи
Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав:
«Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже
неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. Критика суспільних
вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для
письменників-просвітигелів. У центрі зображення «Енеїди — побутовий
уклад, в якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, я
для народності. До того ж не вся побутова культура, в якій проявляється
класова структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її
елементи, що склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних
умовах і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать
патріархальні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, ворожіння,
народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо,
подані в етнічно-інтегруючому аспекті.

Наголошуючи на таких «природних» рисах національного характеру, як
добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які
в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують
великою мірою в силу традиції, Котляревський помітно абстрагується від
класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що
увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла
його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай разом з тим справедливо
зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя — це відображення
застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку
суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів».

Тому Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав… ані свого
часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».

Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та
вчинків персонажів в «Енеїді» у свій час дало привід для неправильного
твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку
зору, як найбільш виразно представляв П. Куліш, першим заперечив М.
Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника.
Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в
нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над
панством, над усім, Ідо потрапляло їй під веселий час піснетворчості»
10.

Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в
«Енеїді» М.Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається
жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світлом
гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві…
Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому
що наближає читача до радісного настрою…» и. Думка М.Дашкевича про
гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього
народу і почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та
М. Сумцовим.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський
відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і
світосприйняття. При наявності відмінностей між серйозним і комічним
давній світ народного світобачення характеризується цілісністю
відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються
механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне
спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма
його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей
(єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні неперехідна
межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх ще не набув однобічної
критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний
характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення
осміяння і на богів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської
свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і
соціальною нерівністю, не могли мати в реальному, повсякденному житті.
Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ
навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне
переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі,
сферою вияву якого були народні звичаї й обряди, свята, ярмаркове
багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його
переодяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно від
суспільного становища (буквально від„ жебрака до божества), природна
людська ‘ рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої
цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний
вияв стихійних сил людської натури.

Типологічне характер сміху у Котляревського подібний до сміху Гоголя,
який називає його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його
«набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не
той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла
натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що
може промайнути без уваги».

Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору
Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух
мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні
Історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню
світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду»
Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками,
великою мірою близькі були і міфологічна сторона твору античності,
ексцентричність й афективність поведінки її персонажів. Отже,
Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові
Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси.
І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлі
народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності
епопеї Вергілія.

У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульної о
осміяння потрапляють і римські бот, що так багато в чому нагадують
українських можновладців, внаслідок чого Олімп начебто перетворюється на
карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв
Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце,
де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у
якому поряд із трагічно-жарким пеклом розквітає безтурботність веселою
раю. І разом з тим крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у
Котляревського не тільки землю, а й небеса, та потойбічний світ,
просвічуються і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна
українська дійсність, класове суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об’єднує всіх
просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному
осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, у
критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного»
світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскраво картина пекла в
«Енєїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств суспільства —
від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна
від критичної концепції дійсності.

У концепції дійсності він по-своєму продовжує традиції української і
російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Сковороди. Показуючи
суспільство соціальне неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує
самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом
історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їх життєвої долі:
«Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціальне
несправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль; у
людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних
взаємин:

Ти знаєш—дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і
справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїми
егоїстичними інтересами, дбає нF про загальне благо, а тільки про власне
збагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського
зосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково,
отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у
пеклі («Енеїда», частина третя):

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі,

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові, „

Повірені, секретарі.

……………………………………………..

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні,
яким приюту не було». Є там «также старшина правдива,— бувають всякії
пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів,
бо в житті «трохи сього дива».

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше
виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського аж доки не
виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану
проти народних гнобителів, уже наявна в нього, хоч і не стала ще
провідним ідейним принципом. Тому в «Енеїді» представники одних і тих же
суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі
пани, не вся сі аршина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям
льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і
«крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що
нехтували своїми обов’язками І не показували приклад в додержанні норм
християнської моралі. Більшість грішників — це люди із
загальнопоширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи,
вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки,
ятрівки, п’яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли
заміж за старих», «гуртові» діти і т. п У смолі тут киплять цілі
ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта і
міщани, багаті й убогі, миряни і попи.

Хоча природа сміху в «Енеїді» органічно пов’язана з народною сміховою
культурою та бурлескною традицією мандрівних дяків, з певними елементами
української і російської сатири XVIII ст., суспільна функція його в
поемі набуває нової якості, характерної саме для представників
просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський
ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії
між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно
опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному
(амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей
сміх за межі суто розважального, у сферу серйозного призначення.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими
вадами, за піднесення і возвеличення «моральної суті» людини. Заклик до
морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння
людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах
«природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід
Котляревського-просвітителя до проблеми «Людина і суспільство». На
відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його наявні в поемі), який
випливає з непримиренності реальності й ідеалу, сміх Котляревського
шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор «Енеїди» не
стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну
складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від
однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері
низького і потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в
«Енеїді» з’являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону
заперечуваного явища. Поема Котляревського належить до того
гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує
«освіченого, розумного погляду на життя», бо гумор «є стільки ж розум,
скільки і талант».

Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим
центром усієї поеми і визиачає характер естетичного підношення до
дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого і малопродуктивного у
художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ
ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом
народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до
«Декамерона» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, до гуманістичної сатири
переддня європейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М.
Сервангес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської
літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних національних епопей часів
Просвітництва («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Є.
Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та
/Боротьба мишей і жаб» ‘Іощо). «Енеїда» засвідчує зв’язок із
сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійсьським) типом
роману, з російською сатиричною повістю XVII—XVIII ст. та бурлескною
комедією XVIII ст.

Вважаючи подібно до Г. Сковороди основним джерелом зла в Росії
невідповідність особистості її місцю в суспільстві, Котляревський у 1804
р. пише «Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію
Борисовичу Куракіну» (опублікована в 1849 р.), в якій проводить ідею
чесного і безкорисливого служіння суспільним потребам та прославляє як
прилад цього самовіддану діяльність гененерал-губернатора Малоросії
О.Б.Куракіна. У «Пісні» крізь бурлескно-панегіричний шар пробиваються
елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогогочасного
судочинства, що «у правду не вникає», потакаючи панам. Разом з
тим .я жартівлива ода, в якій надія на соціальну
справедливість пов’язується з додержанням існуючих законів, не
піднімається ДО тієї художньої правди, пластики й афористичності
поетичного слова, які характерні для «Енеїди».

У 1818—1821 рр. Котляревський стає одним з двох директорів полтавського
театру і докладає багато зусиль для формування його репертуару,
організації репетицій і вистав. Сама атмосфера театрального життя
Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п’єс,
як «Казак-стихотворец» О.Шаховського, дружба письменника з М.С.Щепкіним,
крім усього іншого, сприяли його зверненню до драматургії та написанню у
1818—1819 рр. п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які ще
задовго до публікації (1838, 1841) дістали сценічне життя і принесли
добру славу авторові не тільки на Україні, а й за її межами

Естетика Просвітництва в особі його найвитдатніших теоретиків Дідро і
Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для
пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тиранії і станової
нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності.
Вона висунула й обгрунтувала теорію «міщанської» драми, яка всупереч
мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення
мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають
представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними інтересами й
життєвими конфліктами.

Поклавши своїми п’єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок
новій українській драматургії й національному театрові, Котляревський
виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від
«високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного
узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії,
де об’єктом смішного виступав народ, у п’єсах Котляревського
представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й
наслідування. Характерно, що коли Дідро висував на перше місце рух
ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), а Лессінг, певною мірою
нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, . дбав
насамперед про зображення родових типі», Коїляревський намагався у своїх
п’єсах показати типові характери у конкретних національних обтавинах
свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між помилок) І
суспільством—у драматургії Котляревського з’являється життєвий конфлікт
між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну
соціальну основу

На появу «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали
російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін,
Плавильщиков та тн ) і театральне життя. Великою мірою п’єси
Коїляревського були пов’язані і з традиціями українського народного
театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою
XVIII ст. та Фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у них
творах.

У 1898 р , характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки
Полтавки», видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий
назвав її «праматір’ю українського народного театру», зразком народної
поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки
Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на
глядачів, він зазначав, що «радість і горе, і сльози Наталки були горем,
сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».

Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно
пов’язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є
утвердження позастанової цінності людської особистості, високої
моральності представників простого народу, протиставлення її
пансько-чиновницькій етиці Сценічну славу цій п’єсі забезпечив
М.С.Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона й була написана. Завдяки
п’єсам Котляревського Щепкін, за свідченням С.Т.Аксакова, «переніс на
російську сцену справжню малоросійську народнісіь, з усім її гумором і
комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру на
співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя».

У своїх п’єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна
мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це,
зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського,
Макогоненка, Финтика та Інших персонажів. Боріння вродженої доброти,
бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного
матеріального розрахунку—з другого, становить основу душевної драми
Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти
гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість
Петра у ставленні до Наталки приходять у конфлікт з реальною дійсністю,
де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу
Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих
обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми моральними
переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на
сцену нових героїв— Наталку і Миколу, які завдяки силі свого характеру
здатні ступити на шлях опору ^нелюдським обставинам».

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість,
зберігає Почуття людської гідності, прагне утвердити особисту
незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу
морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального
розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і
возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички …
Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для
збереження свободи життєвого вибору й утвердження свою права на особисте
щастя.

На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра (образ його
позначений рисами сентиментальної розчуленості) цілісним за своєю
соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітними його рисами є
розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності,
сміливість, розум, почуття солідарності із знедоленими й бідними. Саме
через образ Миколи проявляються критичне авторське ставлення до місцевих
можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.

Стара українська література суспільне середовище і людину показувала ще
як паралельні і, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у
Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, не
внаслідок суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією
чи іншою вродженою «природою» людини. Етична норма виступає автономною
як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована
незалежно від стану моральної свідомості суспільства. Виходячи з
просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський
робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи
інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі,
суспільного становища та виховання індивіда.

У п’єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і
признаюсь, що от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за
недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не
зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього
суспільного організму. Виходить, що в обов’язки возного як одного з
дрібних функціонерів державного апарату не входить робити людям добро
Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість
нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з
Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть
ув’язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від
Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли
волею не підеш,— підтримує його виборний,— то туда заправторимо, де
козам роги правлять». Суспільсіво, основане на неправді і насильстві над
особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних, протиприродних рис.
«Бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном,— каже про
Тетерваковського Микола.— Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного
батька злупить!» Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна
чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо

Всяк, хто не маже, го дуже скрипінь,

Хто не лукавить, то ззаду сидить…

Суспільна детермінованість особисіпх якостей Тетерваковського, його
життєвих принципів і поведінки знаходить основу і моральне виправдання в
загальному протиприродному стані суспільства. У відповідь на репліку
виборного, що брехати й обманювати інших «од бога гріх, а од людей
сором», возний заявляє «О, простота, простота! Хто тепер теє-то як його
— не брешеть і хто не обманиваеіь?»

Брехун і панський блюдолиз Финтик («Москаль-чарівник»), який «в нынешнее
просвещенное время» соромиться рідноъ матері «за мужичие наряди», теж
втрачає совість і зрікається своїх природних почуттів під впливом моралі
чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного «крапивного
семени», в якого «совесть купоросом подправлена», не боїться ніякого
осуду за неповагу до своєї матері Таке ставлення до неї випливає з
моральних норм суспільства, що й є для нього головним: «Надобно
сообразоваться времени и по оному поступки й чувства свои располагать».

Якщо в «Енеїді» моральна свідомість окремих членів суспільства виступає
ще великою мірою як класове нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже
виразно виявляється її класовий характер

Всякий, хто вище,

Той нижчого гне —

Дужий безсильного давить ы жме

Бідний багатого певний слуга І

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга

Переміщення конфлікту безпосередньо у суспільне середовище, у сферу
повсякденних людських взаємин (це найкраще вдалося Котляревському в
«Наталці Полтавці») об’єктивно наблизило письменника до виявлення
причинних зв’язків між людиною і середовищем, до зображення особистості
як суспільного типу. Не можна сказати, що у «Наталці Полтавці»
Котляревський обходить матеріальні умови життя героїв і характер
суспільних відносин. Майнова, а отже, й соціальна нерівність саме й стає
причиною драматичних переживань Наталки й Петра. І Терпилиха, і її дочка
добре знають з власного життєвого досвіду, що таке нестатки й бідність.
Разом з тим суть конфлікту в творах Котляревського полягає не в
непримиренності класових інтересів, не в протистоянні класових
характерів, а в порушенні індивідами гуманістичних морально-етичних
принципів.

Котляревський близько підійшов до розуміння єдності типових обставин і
типових характерів, однак про типові реалістичні характери говорити ще
не можна. Логіка їх порушується внаслідок просвітительської настанови на
примат у суспільних відносинах «природного» і раціонального начал,
абстрактних морально-етичних цінностей. Певною мірою це пов’язане і з
тим, що в «Наталці Полтавці» додержується класицистичний принцип трьох
єд-ностсй. І Тетерваковський, і Финтик «перевиховуються» і тим самим
втрачають свої типові соціальні риси. (На самому факті морального
«переродження» возного позначився і вплив сентименталізму.) У
Котляревського, насамперед у сфері творення характерів, немає ще
органічного злиття типового з індивідуальним, вираження типового через
індивідуальне. Це особливо яскраво виявляється при змалюванні образів
героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало.
Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра,
Миколи, Тетяни І а матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних
ознак: моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна,
весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна,
чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не
спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, нртор-на, проста,
до всякого діла дотепна, з добрим серпом, не спесива, весела і
жартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (маги Финтика); хлопець
славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Поіро) За змістом
характеристика позитивних героїв відповідає нормам народної трудової
моралі. В ній проявляється народний погляд на етичне й естетичне.

Принцип зв’язку, залежності та єдності індивідів великою мірою у творах
Котляревського ще має форму чуттєво-індивідуальних, а не
суспільно-класових відносин. Моральні норми розкриваються головним чином
як сукупність принципів особистої поведінки індивідів — представників
єдиного людського роду. Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика,
Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять
позитивному началу, притаманні лицемірство і підступність, обман,
крутійство та інші вади. Мова персонажів драматичних творів
Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках збірних
соціальних типів: селянин, чиновник, солдат.

Живе народне слово в XVI—XVIII ст. уже було представлене у творах
українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще
багатство розмовної мови. Він відіграв велику роль у наближенні
письменства до широких народних мас, привернув увагу до
художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник
засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики
персонажів. Своїм художнім доробком Котляревський спростував
нігілістичне ставлення реакційних кіл суспільства щодо самої можливості
творення літератури мовою українського народу. Він увів у літературу той
основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою
послугувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи і
розвиваючи його.

Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний
світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної й
морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові
принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху.
Виступаючи важливим фактором розширення пізнавальних можливостей
мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до
народного світобачення і народної культури, таке характерне для
творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення
літератури до нового для неї об’єкта зображення — народу, а відтак — і
до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості
Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється у
прагненні особистості до соціальної свободи, у співвіднесенні автором
естетичного ідеалу і самої мети художньої творчості з життєвими
інтересами народних мас.

Життя у творах Котляревського є поліфонічним і багатобарвним, цілісним і
неприкрашеним, як сама природа. Він не просто «реконструює» природні
стосунки між індивідами чи показує родові людські риси, а наближається
до відображення багатовимірних суспільних зв’язків між людьми, за яких
особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбіту
загальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути
в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу
стосовно людини чи цілої етнічної спільності і виступають отвором і
результатом сукупної діяльності людей. Котляревський приходить до
розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу
історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (на відміну
від циклічної його природи в епопеї Вергілія), його протікання поза
сюжетом, за межами твору пов’язане у Котляревського саме з усвідомленням
історичної змінюваності й неповторності світу. Елементи історизму у
творчості Котляревського яскраво виявляються в художньому освоєнні
конкретно-історичного змісту життя своєї епохи, у відтворенні його
неповторного образу й колориту, у здатності письменника осягнути
провідні тенденції суспільний розвитку.

Поява рис історичного художнього мислення й історичної свідомості у
Котляревського приводить його до відображення національної
самосвідомості народу, розуміння ним своєї історичної долі. З ідеєю
«общей отчизни» (державно-політичного союзу України з Росією) у
Котляревського поєднується ідея національної самобутності українського
народу, його історичного побуту і звичаїв та права на самостійний
розвиток. Представлена в «Енеїді» національна самосвідомість народних
мас містить й елементи їх класової свідомості, внаслідок чого у читача
закономірно виникле думка про тогочасне суспільство як соціальне
несправедливе.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого
головним чином народною масою — центральним об’єктом літератури, сприяло
переходу народного з царини низького і потворного (так воно розумілося
тоді у раціоналістичній естетиці) у сферу ідеального й героїчного.
Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й
етики вело до руйнування художнього універсалізму, поширеного в давній
українській літературі, до переходу від ідейно-художньої обробки
літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до
створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до
урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння
концепції буття й людини, до удосконалення поетичної мови, зростання
активного творчого начала в літературі.

Великий вплив яскравого і самобутнього таланту Котляревського, розвиток
його художньо-естетичних принципів позначилися на художній спадщині
багатьох українських письменників, зокрема Шевченка, Кропивницького,
Карпенка-Карого. Твори Котляревського, що увібрали багатовікові традиції
української і світової культур, на рубежі нової історичної й
літературної епохи знаменували перехід до нового типу художньої
творчості, до реалізму й народності.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи