Кобзар у поетичному світі Яра Славутича

Серед українських поетів новітньої доби одна з найяскравіших постатей —
Яр Славутич. Це визначний учений і співець, педагог і етнограф,
громадський і культурний діяч в Україні та діаспорі, учасник
національно-визвольного руху 30-40 р.р. XX ст.

Кобзар у долі Яра Славутича посідає одне з найвагоміших місць як символ
нескореності української нації. У своїй статті “Велич Тараса Шевченка”
він називає геніального поета “прапором боротьби за незалежність України
від автократичної Московії, перейменованої Петром І у Росію” [3, 176]. У
кожній з десяти поетичних книг митця — “Співає колос” (1945), “Гомін
віків (1946), “Правдоносці” (1949), “Спрага” (1950), “Оаза” (1960),
“Маєстат” (1962), “Завойовники прерій” (1968), “Мудрощі мандрів” (1972),
“Живі смолоскипи” (1983), “Шаблі тополь” (1992) — присутній якщо не
образ Кобзаря, то ремінісценції з його творів.

Один з перших зразків Славутичевої ліричної Шевченкіани — “Тебе
пригадуєм піснями…” — датується ще 1939 роком і присвячується
125-річчю від дня народження великого сина України. Автор проводить
думку про життєдайність Кобзаревих ідей: “Співає колос поміж нами. /
Коли жнемо врожай, щоразу / Тебе пригадуєм піснями” [1, 18]. Ювілейний
характер мають і такі вірші пізніших часів: “Як помру, не подолавши
втому…” (1945, до 100-річчя “Заповіту”), “Слово. У вінок Т.Шевченкові”
(1964, до 150-ліття від дня народження), “Шевченко в Вінніпезі” (1961,
до 100-річчя з часу смерті), “Прийшов Шекспір до нашого Тараса…”
(1989, до 175-ї річниці з дня народження поета). Останній з названих
творів побудовано у вигляді діалогу між двома світочами загальнолюдської
культури — синами Британії та України. Кожен з них постає
безкомпромісним співцем-вільнодумцем: “Я чув, — озвався бард, — боїв
окраса / В твоїх поемах бештала царків / Та їхню гурму відданих шпиків,
/ Що на подачки й позолоти ласа”. “Еге ж, нівроку потвердив Кобзар, — /
Мене карав засланням хижий цар / За те, що гнівно кривду викривав я”
[1, 365].

Яр Славутич розгортає тему Шевченкового подвижництва у віршах
біографічного характеру. Це, зокрема, поезія про період нещадної
солдатської муштри, фізичних і духовних мук, які не зламали співця. Один
з творів “Аральська ніч” (1943) передає задушливу атмосферу заслання,
наводить гнітючі прикмети пустки (піски, “розбиті громом крона саксаула”
тощо). На цьому тлі рельєфніше карбується постать незламного поета:
“Пашить жаротою аральська ніч / Понад горбами жовтої пустелі, / А він
німує в каторжній шинелі, / З Волосожаром ставши віч-на-віч /…/ У
накритті, щоб варта не почула, / Перо поглине палені свічки” [1, 75]. З
глибини серця героя прориваються болючі зітхання (“О краю рідний, Дніпре
мій рвучкий!”), але він вберігає душевну рівновагу і силу волі.

Образ Шевченка-засланця опоетизовано і в творі “Хто називав тебе
Хвалинським…” (1968), навіяному перебуванням Яра Славутича на
Каспійському морі наприкінці 60-х рр. Це “стомлений Тарас”, котрий у цих
містах “проводив тужний час”, сумуючи за безщасною Україною, споглядаючи
непривітні краєвиди побіля “нікчемного моря”: “Тоді, підвівши зір на
захід, / Тебе картав, що ти — невмите — / Віддалюєш — о білий світе! — /
Дніпровий шум, євшану пахіт / І спраглі поклики ставних тополь / Серед
задуманих роздоль” [1, 254].

Для Яра Славутича Т.Шевченко є втіленням споконвічного бунтарського
духу, що жив і живе в нашому народі. У вірші “Коли в грозу поранена
сосна…” (1982) автор вдається до прийому художнього паралелізму, щоб
підсилити бачення незламності й життєспроможності українців. Поет
співвідносить образи понівеченого бурею дерева, що знаходить снагу для
подальшого росту, та пригнобленого народу, що підноситься з ярма з
Кобзаревим словом на вустах: “Так ти, народе мій, свободолюбне / Єство
лікуєш у неволі час: / Прибоєм пісні спадщина прихлюпне — / І ти —
живеш, мов спас тебе Тарас!” [1, 327]. Тему більшовицької сваволі на
Україні (“за ленінським законом, / Щезає все під прапором червоним”,
“піднявши серп і молот, хитре гасло, / Ширяє царський двоголовий птах, /
Щоб ця колгоспна панщина не згасла”). Яр Славутич розгортає у вірші
“Даремно сняться золоті снопи…” (1990). Перебуваючи в рідних краях
після багатьох десятиліть вимушеного відчуження, письменник не впізнає
України. “Куди втекли Шевченкові тополі / І де сховались тирсові степи?”
[1, 362]. Все це поглинулось гігантськими рукотворними морями, що вкриті
цвіллю і гниллю. Все це поруйноване і сплюндроване будівниками нової
соціалістичної епохи.

Серед видатних борців проти комуністичного режиму, серед тих, кого
надихало на подвиги і самопожертву вогненне Кобзареве слово, Яр Славутич
називає прославленого командуючого військами Української Повстанської
Армії, генерального секретаря Української Головної Визвольної Ради
Романа Шухевича, або Тараса Чупринку. Поезія-монолог “Шухевич” (1981)
утверджує думку про живучість визвольних традицій у народі. Безсмертний
дух загиблого від рук енкаведистів героя надихає співвітчизників на
подальшу боротьбу з “кривдоносним” сходом в особі
московсько-більшовицького монстра. Твір пронизаний вірою в продовження
національно-визвольних змагань українців і неминучий прихід судної
днини: “Надходить день, віщований Тарасом, / Відплатний день, рокований
Франком” [1, 294]. Інший вірш подібного звучання “Кенгірське повстання”
(1981) є щемливою оповіддю про перебіг нашумілого бунту в одному з
радянських концтаборів у Казахстані. Цей вибух гніву ув’язнених, що
належали до різних національностей колишнього СРСР, висвітив героїчну
вдачу багатьох арештантів-українців. Наскрізним рефреном у творі є
рядки: “Попереду постать Гліба Стученка: / Сокира — в руках, а в кишені
— Шевченко” [1, 305]. Відтак Тарасів “Кобзар” слугує гаслом до протесту
проти наруги над правами людей і цілих народів. Як відомо, це повстання
було жорстоко придушене, потоплене в крові, оскільки влада кинула на
розбурханий табір танки та бомбардувальники. Кенгір сконав, але не
скорився.

Шевченків дух допомагав вистояти в двобої з тоталітарним режимом
багатьом українським правозахисникам. У вірші “Осадчий” (1981) Яр
Славутич веде мову про “Кос-Арал шістдесятих років”, про масові репресії
проти інакомислячих у Радянському Союзі. Герой-правозахисник просить
дружину, яка лишається на волі, назвати народжене маля іменем великого
Тараса, “щоб зі словом Поета разом — / Діти завжди жили!” [1, 282].
Вважаючи в іншому творі “Чорновіл” (1981) відомого громадського діяча
новітнім Самовидцем, автор закликає його вести літопис усіх злочинів з
боку перекинчиків, “що рвуть із матері старий кожух”. Це має бути
свідчення про численні переслідування українців і їх культури, про
“заборону шанувати слово / Тараса гнівного, що в парку став / Перед
колонами, які багрово / Звелись у небо…” [1, 278]. Йдеться про
Київський університет імені Т.Г.Шевченка, що здавна став справжнім
смолоскипом національно-культурного відродження. Принагідно зазначимо,
що оспіваний у цій поезії В’ячеслав Чорновіл за свою полум’яну
публіцистику отримав найвищу в нашій країні Шевченківську премію за 1996
рік.

У вірші “Правооборонці” (1988) Яр Славутич називає гідними
продовжувачами Кобзаревої справи ряд українських митців і науковців —
Дмитра Павличка, Сергія Плачинду, Івана Драча, Леоніда Новиченка, Олеся
Гончара, Івана Дзюбу. Зокрема, про внесок незабутнього автора “Тронки” й
“Собору” у царину збереження української духовності поет пише так:
“Соборний дзвін Олеся Гончара / Гуде у світ — як заповіт Шевченка!” [1,
378]. А це свідчення того, що не вмер “нарід, шаткований дощенту”, а
живе й береже найцінніші свої набутки.

Натомість у вірші “О мерзенне поріддя степу” (1950) Яр Славутич засуджує
безбатченків, які зраджують рідний край у гонитві за наживою, продалися
“владі ламаного алтина, / Владі злотого й срібняка”, споганили “співуче
слово” й велич предків. Звертаючись до перевертнів, автор проголошує з
гнівом і докором: “Тьмяний виплоде схресних рас! / Не здвигнув тебе дух
Мазепи, / Не окрилив тебе Тарас” [1, 138].

Запорукою збереження у віках нашого етносу є мова. Ця думка пронизує
вірш-присвяту поета “Коли я чую від мого онука…” (1980), написаний на
Тарасовій горі в Каневі. Майбутнє України залежить від успадкування
кожним прийдешнім поколінням традицій батьків і дідів, і єднальною
ланкою в цьому животворному процесі є Кобзареві напучування: “Коли я чую
від мого онука / З дитячих уст Шевченків заповіт, / На серці тепло — не
вмирає міт / Про вічність роду, що міцніший бука” [1, 351]. У кожного
свідомого українця є потреба постійного діалогу з геніальним мислителем,
необхідність звірятись на Тараса в своїх ділах. Ліричний герой вірша
“Сон” (1970) відчуває, що такий звіт — невід’ємна часточка його життя і
діянь. Тож цілком закономірно, що “сам Тарас, крокуючи на Київ, / Жадав
послухати синовній звіт; / Мовляв, чужого скільки научився, / Свого на
скільки в світі відцуравсь” [1, 275]. Цей же мотив звучить у творі
“Шевченко у Вінніпезі” (1961), де йдеться про міру впливу ідей Кобзаря
на українців зарубіжжя, зокрема Канади. Яр Славутич стверджує наявність
духовного зв’язку між співцем і його співвітчизниками, де б вони не
були. Пам’ятник Т.Шевченкові постає як національна святиня і свідчення
невмирущості його ідей: “Чоло — як сонце! / З-під навислих брів / Зорить
поет на простір Манітоби, / На злет ланів, на вуличні оздоби, / На
українських добрих трударів” [1, 206]. Водночас митець таврує
відступників, які зневажають рідну мову, культуру, історію, ганьблять
своє імення українця. В дусі послання “І мертвим, і живим, і
ненарожденним…” Яр Славутич кляне подібних перевертнів: “Конайте,
виродки! Варшавське шмаття, / Багно Москви, — нехай же вас поб’є, / Як
Божий бич, Тарасове прокляття!” [1, 206].

 2!J!oe!occcccccccccccccccccccUI

Шевченківська тема розробляється співцем не лише в ліричних творах, а й
в інших жанрах: поемі “Скарга” (1957-1960), драматичній поемі “Світичі”
(1984) тощо. В першому з названих зразків центральною постаттю виступає
український проповідник і “визволу ратай, / Нащадок роду Богунів
завзятий” — отець Агапій. Це мандрівник і мрійник, який хотів
перетворити “в Україну-казку” безмежні простори на сході, заселені
нашими співвітчизниками — Зелений Клин, Камчатку, Аляску і Каліфорнію.
Там же, на чужині, він і спочив, віддавши своє життя ідеї пробудження
національної свідомості українців. Ведучи мову про діяння отця Агапія,
автор підкреслює його орієнтацію на заповіти Пантелеймона Куліша, який
переклав українською Святе письмо, і Тараса Шевченка як титана правди і
добра. Вогонь Кобзаревого слова надихає героя на величний чин. Подвижник
“Тараса гнівом краяв, як затятий, / Неправду в світі” [2, 20], оскільки
йому люба, “принадно-дивна, як дніпрова плавня, / Бунтарська мова”. А
саме такою була мова автора безсмертного “Заповіту”. Отцеві Агапієві
“Тарасів поклик сурмою гримить” і зове до звитяги. Такі ж високі почуття
любові до свого народу сіяв протягом свого багатотрудного життя цей
проповідник.

У драматичній поемі “Світичі” йдеться про часи заснування Наукового
товариства ім. Т.Г.Шевченка (поч. 70-х р.р. XIX ст.). Біля його джерел
стояли відомі українофіли Михайло Жученко, Єлизавета
Скоропадська-Милорадович, Олександр Кониський. Саме вони й виступають
дійовими особами в творі. Крім того, принагідно згадуються М.Старицький,
М.Драгоманов, Т.Рильський, В.Антонович, П.Косач як однодумці згаданих
подвижників, їх українофільська діяльність викликана тим, що “летять із
трону царські заборони, / Не сміє слово красне Кобзаря, / Народу нашого
чудове слово, / Широкосяжний херувимський спів, / Іти у світ, народи
просвіщати. / Замок московський заклепив уста” [2, 37]. На противагу
україноненависницькій політиці російського царату на Наддніпрянській
Україні, якраз і вирішено було зробити Львів, що належав до більш
цивілізованої держави — Австро-Угорщини, епіцентром
національно-культурного відродження. А якщо буде засновано наукове
товариство і діятиме друкарня, тоді “заговорить / Народне слово — Квітки
й Кобзаря — / Ще ширше, вище й краще за “Основу” [2, 40]. Мається на
увазі перший український журнал, що виходив у Петербурзі на початку 60-х
р.р. XX ст. і був заборонений царськими сатрапами. Товариство, яке
оспівує Яр Славутич, з іменем Шевченка продовжило традиції “Основи”,
здійснило надзвичайно багато для розквіту української культури в
найтяжчих умовах національного гніту.

Присутність Тарасового духу відчутна в десятках творів митця. Чимало
поезій зіткані з ремінісценцій з “Кобзаря”. Так, у вірші “Слово (У вінок
Т.Шевченкові)” Яр Славутич виносить вирок тиранам царської Росії й
більшовицької імперії за переслідування вогненних творів Кобзаря, а з
іншого боку, стверджує духовну незглибимість спадщини генія України.
Співцеве “премудре слово”, топтане немудрими царями і зухвалими вождями
та їх незчисленною раттю, “збуяло — і росте, як мста! / Воно німим
розковує уста, / Воно, як прапор, стало на сторожі, / Здолавши в порох
тами зловорожі,— / На всіх язиках, сяючи в віки, / Веде до правди всі
материки!” [1, 223]. В цих поетичних рядках наявні ремінісценції з таких
Шевченкових перлин, як “Кавказ”, “Подражаніє 11 псалму”, “Ісаія. Глава
35”. Мотиви цих та інших творів з “Кобзаря” відлунюють у вірші “І
вигорне хмурий обрій…”, що помережаний подібними висловлюваннями: “не
хмари — гори костей”, “буде в господі добрій / Братання лютих людей”,
“розкриються нагло очі”, “розверзнуться вмить уста” та ін.

Вірш Яра Славутича “Сон” змонтований з гротескних картин, подібно до
ряду сатиричних зразків Т.Шевченка. Ось одна з таких замальовок:
високопоставлені чиновники і вчені-псевдопатріоти, які обстоюють “другу
рідну мову” та інші ярма на шию українському народові, грають у футбол у
серці Києва. Але позамість м’яча у них — стята голова ліричного героя
твору. Ця пекельна гра на майдані Богдана Хмельницького, побіля
знаменитого пам’ятника, мимоволі викликає відповідні асоціації, нагадує
докірливі слова Кобзаря на адресу гетьмана з замовчуваних поезій “За що
ми любимо Богдана?..” і “Якби-то ти, Богдане п’яний…”. Як і в цих
Шевченкових мініатюрах, у вірші Яра Славутича звучить дорікання вождеві
за фатальні помилки, відбиток яких до сьогодення лежить на українцях:
“Дурний Богдане, / Дивись очима, пильно придивляйсь!” [1, 276].

Антиколонізаторську спрямованість має поезія “До берегів прямують
каравели…” (1946), де проводиться паралель між становищем чорношкірих
африканців у часи їх винищування або виловлювання “білими
джентельменами” для продажу в рабство та долею інакомислячих у
Радянському Союзі. Для позначення московсько-більшовицької імперії як
“тюрми народів” автор послуговується шевченківським образом “Сибірі
неісходимої” з твору “Кавказ”.

Наскрізний у Кобзаревому посланні “І мертвим, і живим, і
ненарожденним…” мотив неповторності, єдиності України (“Немає другого
Дніпра”) голосно звучить у вірші Яра Славутича “Ні гожий Майн, ні
Райнові щедроти…” Поет потверджує, що ніяка краса чи багатства чужини
не зможуть замінити рідного краю: “Не нагадають степові широти / І не
заступлять рідного Дніпра” [1, 115]. Символом Вітчизни для
письменника-емігранта стають “хрущі в Тарасових садах” (ремінісценція з
хрестоматійного твору Кобзаря “Садок вишневий коло хати”).

Епіграфом до вірша “Село! І з болю серце захворіє…” (1990) Яр Славутич
узяв відомі рядки з поеми “Княжна” Т.Шевченка: “Село! І серце
одпочине…”, тим самим удаючись до красномовної аналогії: з одного
боку, безправне і злиденне становище кріпаків Кобзаревої доби, а з
іншого боку, зневажене та обдерте за комуністичного режиму радянське
селянство: “Пішли в поля державні кріпаки / На несвоєму полі заробляти /
І на картоплю, і на хліб глевкий”, — і далі: “Забито в люд колоніяльний
цвях!!” [1, 346]. Остання деталь підноситься до рівня символу.

“Палкий мотив, / Яким Тарас лиш козаків гостив”, є наскрізним у
найвеличнішому з творінь Яра Славутича — автобіографічній поемі “Моя
доба” (1957-1978), що складається з 625 октав (тобто з 5000 поетичних
рядків). Герой цього епічного полотна Григорій Жученко (а саме таким
було ім’я та прізвище самого письменника до початку 40-х років) з
дитинства і юності виніс любов і шану до Кобзаря, які зберіг у часи
голодомору і повстань проти більшовицької влади 30-х рр., у період
перебування в складі Чернігівської Січі як “північної ланки дужої УПА”,
в повоєнні десятиліття діяльності в еміграції. З особливою силою
шевченківські мотиви звучать у 41, 42, 167, 171, 172, 213, 392, 393,
534, 582, 613, 614, 615 октавах. Так, картина втечі українських
хлопчаків з вагона поїзда, відправленого на Соловки, увиразнюється
сном-видінням Григорія, де герой бачить себе месником у дусі Кобзаревих
“Гайдамаків” і “Варнака”, але об’єктом покарання і відплати виступають
уже не ляхи чи пани, а представники московсько-більшовицької орди. “Я
все стинав, що звалось москалем / (Дослівно майже з гнівного Тараса), /
І за моїм поборницьким кличем, / Як смерч, котилася вояцька маса” [2,
56], — це цілком природна реакція на розорення сім’ї і плюндрування
всієї України комуністами, хоча і виявлена вона поки що уві сні. Сама
довколишність (“і сонце, й зорі, і планети всі”) вітає й осяває подвиг
юнака, поданий у романтичному серпанку: “І я, відомсти праведний носій,
/ Немов Ярема, звівши меч під хмари, / Гукав: “Покари москалям, покари!”
[2, 56]. Пізніше видіння стане дійсністю — і Григорій стане повстанцем
проти тих, що “голодну смерть народові несли”. Шевченківський месницький
запал кликатиме героя на подвижництво і пізніше, в часи Чернігівської
Січі, а його другові Павлові, засланому до Сибіру, допомагатиме долати
суворі випробування, поневіряння після втечі з каторги по чужинецьких
землях. Кобзар став зразком витримки і непохитності: “Сумний Тарас, від
горя помарнілий, / Але нескорений. Горів, як жар, / Каравсь, не каючись,
обвагітнілий / Думками віщими. Палкий поет / Душею рвався із чужих
тенет!” [2, 126]. Автор вдало послуговується ремінісценціями з поезії “О
думи мої! О славо злая!” та інших віршів періоду заслання, де
закарбовано мужній Шевченків дух.

У поемі “Моя доба” Яр Славутич тісно пов’язує проблему
національно-визвольної боротьби українців з долею інших народів, зокрема
кавказьких. Тож цілком закономірне його звернення до образу Прометея,
“що не здається в ланцюгах Кощея — Орла двоглавого”. У дусі Шевченкового
“Кавказу” цей хижий птах, що символізує ненажерливість російських
правителів, заганяє свої пазурі “в жертву й виїдає серце, / Жирує в
учті”, але “всього не виїсть. Кров’яне озерце / Життя оновлює — і
нароста / У тілі сила, в серці повнота,” [2, 154]. Співець закликає
спадкоємців великого Шаміля, який “московським зайдам насправляв
весілля”, продовжувати волелюбні традиції предків: “Племена горді
мужнього Кавказу! / Це вас велично оспівав Тарас /…/ Борітесь,
бийтеся! Вам Бог поможе / Свої держави поновити гоже” [2, 154]. Нині, як
відомо, і пророчі слова Кобзаря, і передбачення Яра Славутича
здійснюються. Визволились з-під імперського ярма Москви грузинський,
вірменський, азербайджанський народи. Справа за іншими.

У творчості Яра Славутича Т.Шевченко постає нашим сучасником, дотичним
до найбільш злободенних проблем, що хвилюють як українців, так і все
людство.

Література

1. Славутич Яр. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. —
Т. 1. — 469 с.

2. Славутич Яр. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. —
Т. 2. — 331 с.

3. Славутич Яр. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. —
Т. 3. — 494 с.

Похожие записи