МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ТЕХНІКУМ ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ

Реферат

на тему:

«Київо-Могелянська Академія»

Виконала:

студентка технологічного

відділення

гр. ТХ-70

Золотарьова Світлана

Керівник:

Мозоль Олег

Олексійович

Київ — 1999

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ОПЛОТ ВІЛЬНОДУМСТВА В УКРАЇНІ XVII—XVIII
СТ.

У культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і
залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його
самосвідомість і прагнення до самореалізації, самовиявлення. Майже 200
років Києво-Могилянська академія виконувала роль освіт. нього і
культурного центру не лише в Україні, а й у Схід. ній Європі. Та роль
академії у культурному житті України не можна обмежити лише цим. Вона
мала ще одну історичну цінність—академія заклала підвалини для
інтелектуального і культурного життя другої половини XVIII—XIX ст., її
здобутками живилися Харківський та Київський університети, Київська
духовна академія, численні школи та колегіуми, Слов’яно-греко-латинська
академія в Москві, Академічний університет в Петербурзі, школи в Росії,
Білорусі, Сербії.

Її випускники займали високі пости у Війську Запорізькому, творили
Гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей.
Існуючи в умовах наступу на Україну російського великодержавного
шовінізму, академія продовжувала поповнювати українську поезію,
літературу, музику, науку новими здобутками, що живили національну
самосвідомість і заперечували будь-які спроби довести другосортність
нації.

Академія з’явилася не за наказом згори, а була створена волею самого
народу. Вона увібрала в себе дух народу, а потім і сама живила його. На
академію мав величезний вплив загальноєвропейський історичний процес,
який обумовив прийняття Україною ідей гуманізму та реформації, що
виявилися у формуванні ранньої просвітницької думки, а також в
організаційній побудові української .вищої школи, у змісті та обсязі
предметів, що в ній вивчалися і давали завершену гуманітарну освіту —
апробовану в Європі систему «семи вільних наук».

Але, зазначаючи цей момент, необхідно пам’ятати, що освітня і суспільна
думка України мала власні традиції, що йшли від часів Київської держави.
Україна за доби Київської Русі мала всі передумови для того, щоб у ній
проросли перші паростки свободи, її церква була незалежною від держави,
а сама держава децентралізованою. тут не було ні імператора (царя), ні
короля (або великого князя), що міг би узурпувати церковну владу. Церква
стояла над державою і могла зажадати від носіїв князівської влади
підпорядкування деяким ідеальним основам не тільки особистому, а й у
державному житті. Князь на Русі не мав усієї повноти влади. Він ділив її
з боярами, дружиною, вічем.

Демократизм засад державного і громадського життя Київської Русі в
Могилянській академії виявився в «демократичних засадах її організації,
у всестановості, виборності професорів, підвищеній увазі до національних
мов —словянської й української, у виробленні основ власної
історіографії, переосмисленні світових філософських концепцій. Все це
відігравало важливу роль у загальнонаціональному відродженні», —
зазначає 3. І. Хижняк.

Києво-Могилянська академія з’являється в період першого українського
культурно-національного відродження, що тривало майже два століття.
Культурні зрушення в цей період відбуваються під впливом
соціально-економічного розвитку, а також політичних та ідеологічних
процесів, що стали особливо інтенсивними в другій половині XVI ст.
Зростала кількість промислових та ремісничих підприємств — за деякими
даними, у 60-х роках XVI ст. їх налічувалося близько тисячі. У XVII ст.,
після революції 1648 p., була скасована велика власність, і землю
поділили між малими господарствами. Це підняло продуктивність праці в
сільському господарстві, стимулювало поширення засівної площі, зокрема
шляхом «займанщини». Місцями господарство набирало промислового
характеру. Промисловість-мала осередки в містах та у старшинських
маєтках. На початку XVIII ст. з’являються перші мануфактури. В Україні
формувалася європейська система капіталістичного господарства, причому
на Лівобережжі цей процес відбувався значно інтенсивніше, ніж на решті
території України. Тут налічувалося близько 200 міст і містечок. Чимало
з них користувалися магдебурзьким правом. Ці зміни в господарському
житті України не могли не відбитися на розвитку науки і культури.

Проте, слід підкреслити, що одним із важливих чинників, які обумовили
перше національно-культурне відродження, було іноземне поневолення.
(Полонізація України Реччю Посполитою призвела до приниження ролі
українські мови, звичаїв, православ’я тощо. Особливу надію чужинці
покладали на церкву, сподіваючись з її допомогою остаточно поневолити
українців. П. Куліш у статті «Про причини взаємної ворожнечі поляків і
українців в XVIII віці» писав, що «причиною боротьби українців проти
поляків Цей період були шляхетські погляди на народ: козаків і селян
уважано за нижчі істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись,
скільки хотіли. Отже, боротьба велась із-за ображеного почуття людської
гідності. На грунті польської державності зустрілись дві цілком
протилежні по свойому світогляду народності, одна репрезентувала погляди
аристократичні, друга демократичні.) Виявилось, що, існувати вкупі в
одних умовах вони не можуть». Ополячилися і окатоличилися шляхетські
українські родини — Збаразькі, Заславські, Вишневецькі, Хоткевичі,
Калиновські, Огінські та ін. Усе, що було колись рідним, своїм,
природним і дорогим, тепер здавалося мужицьким, другосортним застарілим,
осоружним. Згасала національна свідомість. М. Грушевський писав про ті
часи: «І почуття безпорадності обіймало українське громадянство.
Здавалося що перед цим натиском польської державності, польської
культурності, польської національності виходу немає,і українству
прийдеться тільки тихо коритися непереможному процесові».

У прогресивних українських колах визріла думка про те, що Річ Посполита
може знищити національне життя, культуру етносу, що католицькій
експансії на схід слід протиставити свої власні національні духовні
цінності, культуру, щоб відродити самосвідомість, зміцнити волю і дух
народу до боротьби. Потрібні були свої школи, .підручники, вчителі,
друкарні, письменники, вчені. Різні верстви населення залучалися до
реалізації цих завдань Особливо великий внесок у захист і примноження
національної культури зробили братства) Вони виникали як громадські
організації міщан, але поступово розширювали свою компетенцію, зокрема у
питаннях суспільно-політичних та культурно-просвітницьких. Братський рух
поширився спочатку на західних землях України (найстарішим було
Львівське братство, засноване 1439 p.), а вже в першій половині XVII
ст.—на Волині і східних землях, охопивши всю Україну. Серед братчиків
були високоосвічені люди — «міщани з поривами і сумнівами, з прикметами
та недоліками людей Відродження та Реформації». Діяльність братств була
надзвичайно плідною. Вони високо підняли свідомість народу, дали в його
руки могутню зброю—знання, в результаті чого з’явились талановиті
творці, письменники, суспільні діячі. Діапазон їхніх науково-культурних
запитів був надзвичайно широкий: від античної Греції до гуманістів
ренесансної Європи. Духовне життя країни набирало, таким чином,
глибокого й актуального змісту — окреслювалась нова культурна епоха, за
своїм характером відповідна ренесансовій в історії світової культури.

Культурне відродження України готували полемісти, серед яких Мелетій
Смотрицький, Юрій Рогатинець, Іван Вишенський, Захарія Копистенський,
Христофор Філалет та інші. У цей період з’являються перекладені на
«просту мову» «Євангеліє» білоруса Василя Тепинського, «Новий Заповіт»
Валентина Негалевського із Хорошева на Волині, Пересопницьке Євангеліє».
Ці переклади були непоодинокі, відомі й інші «учительні євангелія»,
перекладені на вросту мову».

Завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення
освіти, яку обгрунтували Герасим Смотрцький, Іов Борецький, Стефан та
Лаврентій Зизанії Петро Могила, Іннокентій Гізель та багато інших
українських просвітників.

У 1620 p. з допомогою козацтва відновлюється в Україні митрополія і вся
православна ієрархія, яку 25 років тому за Берестейською унією замінили
уніатською. Це була подія величезної політичної ваги, і немала заслуга в
цьому П. Сагайдачного, який розумів, що означає для народу віра у його
визвольній боротьбі.

У цей же період в Києво-Печерській Лаврі згуртувалися просвітники на
чолі з Єлисеєм Плетенецьким, родом з Львівщини. Серед просвітників
Києво-Печерського осередку були відомі високоосвічені люди того часу:
Тарас Земко, Памво Беринда, Захарія Копистенський, Олександр Митура,
Філофей Казаревич та багато інших. Вони продовжили традиції,
започатковані в Острозі та Львові, які на той час перебували під впливом
уніатства. Вчені готували і видавали букварі, граматики, словники,
богословську літературу, полемічну, історичну, мали свою велику
бібліотеку та друкарню. До середини XVIII ст. друкарня випустила близько
80 відомих на сьогодні книг, із них лише 12 — польською та латиною, всі
інші — українською мовою.

У цей же час активно починає працювати Київське братство, до якого
вступає разом зі своїм військом гетьман Сагайдачний.

Аналізуючи цей період, Д. Дорошенко писав, що «натиск римо-католицизму й
викликана ним релігійна боротьба спонукали українське громадянство до
самооборони і насадження в себе школи й просвіти на західноєвропейський
зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські області,
об’єднані тепер в одній державі. Тоді між Цією державою й її українським
населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт, що набирає
характеру всенародного руху, об’єднує всі верстви українського народу і
перетворюється в справжню революцію». Далі читаємо: «І саме в цій
боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну
емансипацію виховується і скріплюється… почуття його національньої
свідомості, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої
державності й чужих культурних впливів».

Київське братство з самого початку своєї діяльності за. снувало школу,
яка поклала початок першій вищій щколі у Східній Європі. Київська
братська школа мала латино-польське спрямування, що поєднувалося в
окремих школах з елліно-слов’янським. Тобто українська освіта
прилучалася до культурних і освітніх надбань Заходу і Сходу через
вивчення класичних мов. У Київській школі вивчали і користувалися
польською, латинською, слов’янською руською (українською), грецькою, а
також опановували програму «семи вільних наук». Спудеї (учні) школи
вивчали також арифметику, геометрію, музику, риторику, поетику,
філософію, астрономію. Граматика, риторика, поетика та філософія названі
серед книг, які повинна була видавати друкарня, «яко книги для ученія
потрібні». Касіян Сакович, ректор і професор школи, був автором двох
філософських книг — «Арістотелівські проблеми, або питання про природу
людини» та «Трактат про душу», що свідчить про високий рівень як
викладачів, так і учнів, котрі знали Арістотеля, Платона, Вергілія,
Овідія, Ціцерона та інших філософів. Спеціального богословського класу в
школі не було — це було прорегативою вищих шкіл.

Іов Борецький, перший ректор школи, вважав, що освіта і виховання мусять
бути цілеспрямованими. Молоді слід прищеплювати гідність, прагнення
виборювати право бути господарями на своїй землі.

У різні часи школу очолювали Мелетій Смотрицький, автор «Граматики»,
Хома Євлевич, Касіян Сакович, автор «Віршів на жалостний погреб…».
«Вірші…» Саковича — живе свідчення патріотичного виховання в Київській
школі, її народного характеру. Школа вчила любити свою віру, її
традиції, народну культуру, вольності. Школа гідно протистояла польським
католицьким та езуїтським школам, що розповсюджували католицизм.

У 1631 p. Петро Могила заснував Лаврську школу, яка за обсягом
предметів, що вивчались, і структурою була подібна до польських та
західноєвропейських колегій. Викладали в Лаврській школі викладачі, які
«навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня». Філософію
викладав ректор Трохимович-Козловський—вчений і духовний діяч. Сильвестр
Косов, прихильник «польсько-латинського напрямку» в навчанні, викладав
поетику і риторику.

Стефан Почаський, один із засновників Слов’яно-греколатинської академії
в Молдові, викладав риторику.

Боячись, що Петро Могила може підкорити справу виховання молоді
винятково релігійним потребам, та турбуючись про європейську орієнтацію
школи з перевагою латинської та польської мов, братчики Києва ставлять
перед Петром Могилою вимогу об’єднати Лаврську школу з Києвською
братською школою і віддати її під управління виборних старост.

Повне об’єднання шкіл відбулося 1632 p. Про цю подію схвально
відгукнулися козаки, пообіцявши Петрові Могилі школу «твердо захищати
від всяких неприятелів, противностей і перешкод, міцно боронити,
заступати й за них до самої смерті стояти».

Об’єднана школа спочатку діяла під назвою Колегії. Відомо, що колегіями
в Західній Європі називалися школи вищого типу. Об’єднана школа не
відразу стала вищою школою, її становленню прислужилися досвід
викладачів обох шкіл, підтримка різних суспільних верств населення,
політичний талант П. Могили, його освіченість і авторитет у тодішньому
суспільстві.

Петро Могила заснував Колегію як навчальний заклад, що був доступний і
для неімущих студентів. Він збудував для них при Колегії бурсу, посилав
за власний кошт здібних молодих людей здобувати освіту за кордоном з
умовою повернення в Колегію. У Польщі боялися, щоб Колегія не стала
ідеологічним центром відокремлення України від Польщі, а тому на шляху
до рангу вищого навчального закладу перед Колегією поставало багато
перешкод. Попри все Петро Могила зумів зберегти Колегію як навчальний
заклад, що не перетворився на закритий заклад для імущих, не втратив
національних освітніх традицій.

Київська Колегія стала тією вищою школою, яка не покупалася своєю
структурою, змістом навчальних програм, Рівнем освіти вимогам
європейських вищих закладів. Тут глибоко шанували вітчизняну історію,
культуру, традиції, мову, навчали студентів пишатися своїм родом та
походженням, усвідомлювати свою приналежність до українського народу,
захищати своє право бути рівним і вільним серед інших народів. У Колегії
стежили за тим, щоб національні традиції поєднувалися з досягненнями
європейської наукової та освітньої думки.

У духовному житті України друга половина XVII ст. була періодом
оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєння та осмислення
вікових надбань західноєвропейської культури, звернення до ідеї
залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Про те, що в
Києво-Могилянській академії утверджувалася в цей період атмосфера
вільнодумства, свідчить хоча б викладання у ній філософії) Кожен
професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до
цього його навіть зобов’язував статут академії. І хоч філософія в
академії була пов’язана з теологією як системою домінуючих принципів і
мала схоластичний характер, це була вже інша схоластика. Феофан
Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський
прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагаються тлумачити
основні питання натурфілософії у дусі науки нового часу, а Амвросій
Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми
Аквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії.

Такий різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтації в поглядах
професорів академії свідчили про «постійну боротьбу думок, різкі
контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії
того періоду». Просвітництво як антипод схоластики виходить з його
прагнення відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів. Й.
Кононович-Горбацький та І. Гізель намагаються знайомити студентів з
філософією античного світу, з основними напрямами філософії
середньовічної, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру і
створюючи передумови для самостійного мислення. Оригінальні курси
філософії залишили після себе такі професори, як Христофор Чарнуцький,
Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип
Туробойський, Мануйло Козачинський та ін.

Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в
Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися
на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові,
томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках
вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення
епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна
ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням
нового суспільного ладу.

Учення отців церкви, догми Біблії уже не задовольняють допитливий розум.
Природа, досвід, експеримент стають критеріями істинних знань.) У
філософії з’являються елементи й тенденції (матеріалістичного
спрямування, то суперечать релігійному світоглядові.) Професори
Києво-Могилянської академії наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
визнавали вчення М. Коперника і Г. Галілея. Г. Кониський відверто
зазначає, що не бачиїь інших причин, крім Св. Письма, яке суперечить
ученню М. Коперника, ігнорувати це вчення. Він наголошує на розбіжностях
між Св. Письмом і науковими даними.

Незалежність науки і філософії від релігії і богослов’я встановлювалась
шляхом вилучення віри з наукового раціонального знання: все, що
доводиться експериментами, не може бути заперечене вірою) Всупереч
офіційній ортодоксальній думці, Г. Кониський викладає у своєму курсі
теорію вихорів Декарта, яка пояснювала будову Всесвіту з допомогою
законів механіки. У курсах філософії Г. Кониського, М. Козачинського та
Ф. Прокоповича можна знайти посилання на дослідження Евкліда, Архімеда,
Коперника, Галілея, Везалія, Декарта та ін. Звернення до природничих
наук, посилання на дослідження астрономів, фізиків, математиків нового
часу — у курсах натурфілософії означали не лише звільнення філософії від
богослів’я,а й заперечення середньовічної традиції знання з культом
авторитету, це був виступ проти авторитарного знання. Натурфілософія
виступає проти закостенілого принципу метафізичної схоластики ,що
втілював догматичний метод мислення, згідно з яким істина вічна, раз і
назавжди дана, чи то у Св. Письмі, чи у творіннях отців церкви, чи
спадщині Арістотеля, а пошуки істини зводяться до коментування того чи
іншого тексту.

В українській філософії першої половини XVIII ст. виразно звучить ідея
про саморух природи. Професори академії настоюють на внутрішніх джерелах
руху, на принципі саморуху речей і живих тіл, вважаючи вимушеним і
випадковим рух від зовнішньої сили. Вони не можуть ще в своїх курсах
обійтися без універсальної причини матеріального світу — Бога, як не
могли обійтися без нього Ньютон, Декарт, Галілей. Але не можна не
помітити, аналізуючи ці курси, що Богові як універсальній причині
матеріального світу залишається в цьому світі місця все менше і менше,
йoго намагаються усунути за межі цього матеріального світу. Щоб дати
простір думці. Перефразовуючи крилатий вислів Арістотеля, Ф.
Лопатинський пише: «Друзі всі, але більший друг істина. Розум був не в
одного Платона чи Арістотеля… Ті, що вчили раніше, не суть володарі
наші, а тільки провідники. Істина відкрита для всіх і ще не вичерпана».
До розуму як критерію у сфері теології та філософії звертається Ф.
Прокопович: «Якщо б мені довелося Казати щось таке, що не буде
підтверджене свідченням слова Божого або доводитиметься не зовсім
переконливими аргументами… то я наперід кажу про своє бажання й
вимогу, щоб усе подібне не тільки не приймалося учнями на віру, але й
прямо відкидалося як незадовільне й брехливе».

В академії, як і в суспільному житті тодішньої України панував дух
релігійної толерантності, прихильниками якої були єпископи Р.
Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад, у Стародубському
полку вільно проживали в слободах російські розкольники, а Чернігівська
друкарня видавала їхні твори — «лютеранські вольності». Думки про те, що
ніякі релігійні переконання не повинні заважати людям пізнавати істину,
спілкуватися на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювали у
своїх творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.

Істина науково-філософська та істина богословська можуть існувати
незалежно одна від одної — так твердила теорія двох істин, і це,
безперечно, сприяло розкріпаченню думки, готувало нові кроки на
тернистому шляху до істини.

Великий внесок у створення атмосфери вільнодумства у Києво-Могилянській
академії зробили її викладачі своєю обізнаністю зі здобутками
природничих наук. Зокрема, Феофан Прокопович був досить добре обізнаний
із зоологією, геологією, ботанікою. Його бібліотека була наповнена
книгами з біології, астрономії, медицини, фізики, математики. Добрими
знавцями цих наук були К. Кіндратович, С. Яворський, Я. Маркевич, а Є.
Славінецький ще у XVII ст. переклав з латинської «Книгу врачевскую»
Везалія. Таке зближення філософії з природознавством не могло не сприяти
посиленню цікавості до світу і місця людини у ньому. А теорія подвійної
істини починає грати у вітчизняній філософії наступальну роль у боротьбі
проти авторитаризму та догматизму .Спираючись на неї, професори
Києво-Могилянської академії, зберігаючи лояльність до релігійної
ідеології, водночас мимоволі звільняли філософську думку від настирливої
теологічної оціки.

Не можна забувати про те, що методом викладання філософії в
Києво-Могилянській академії, як і в багатьох вищих навчальних закладах
Західної Європи, залишався схоластичний. Якщо мислителі доби ранніх
буржуазних революцій Гассенді, Гоббс, Локк, Лейбніц не були спеціально
пов’язані з якоюсь філософією чи навчальною програмою, то викладачі
академії неухильно повинні були її виконувати. Академія мала давати не
лише філософську освіту. Вона стала осередком боротьби проти католицької
експансії. Самі єзуїти змушені були визнати, що, коли «козаки
відстоювали свою свободу варварськими методами, то діячі
Києво-Могилянської академії не менш успішно боролися за неї на ниві
науки і освіти». Викладачі академії зуміли відчути і оцінити
теоретико-пізнавальний потенціал філософської науки, її практичний
характер як одного із засобів утвердження національної свідомості.

Як писав І. Крип’якевич, «все цінне, за що велася боротьба, мало назву
«вольностей». Це поняття з’явилося в XVI ст., коли різним гуртам та
класам доводилося обороняти свої давні права. За свої вольності
заступалися українські пани на люблінському соймі, так само бояри
обороняли свої землі, селяни — волю, міщани домагалися рівноправності в
місті, інтелігенція протестувала проти національних обмежень, врешті
Запорізьке Військо об’єднало всіх до боротьби за державну самостійність.
Оборона вольностей була головною справою, якою жила тогочасна Україна».

Поряд із боротьбою за вольності відбувається й інший процес — тяжіння
досить широких верств українського суспільства до гуманістичних
цінностей. Глибокий інтерес до людини виявляється уже в першій половині
XVII ст.: відкриваються школи, видаються дешеві та доступні книги,
підручники, поезія оспівує людину праці, її земні турботи, душевні
переживання, любов до природи; мистецтво та архітектура прославляють
розум, любов, талант. Істотно переглядаються моральні норми, які
регулюють поведінку людей.

В цих умовах самостійною галуззю філософського знання стає етика, в якій
знайшла відбиток криза феодального життя суспільства і становлення нових
капіталістичних відносин. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини,
утвердження її гідності, її сила, активність, самостійність стають
центральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони
доходять висновку про те, що людина велична своїм розумом, ділами,
чеснотами.

Професори академії трактують людину як абстрактну істоту, не торкаючись
її соціальної суті, однак деякі викладачі вже роблять перші кроки від
абстрактного до конкретного розуміння людини. «Людина абстрактна» уже не
розуміється ними лише як або аристократ, або раб, або черв — навіть
перед лицем Бога вона сповнена гідності й відома своєї значимості у
Всесвіті.

Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове етичне вчення
професорів академії заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність,
рабську покірність долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи,
волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до
земних цінностей не в останню чергу пробуджений національно-визвольною
боротьбою українського народу. З метою протистояння духовному
поневоленню прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до
власної культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі
була найтісніше пов’язана з культурою греко-візантійського світу. В
етиці громадянського гуманізму центральною була ідея загального блага,
що стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу
утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея
утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності
виразно звучить у творі І. Гізеля «Мир з богом чоловіку». Смисл життя
він вбачає не у втечі від світу в ім’я споглядання й осягнення
божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами, злочинами. У
лекційному курсі риторики Й Кононовича-Горбацького звучить ідея про те
що на землі, крім людини, немає нічого великого і «нічого великого в
людині, крім розуму».

Професори академії послідовно плекають в етичних курсах ідею
громадянського патріотизму, вчать любити свій народ, землю і пишатися
ними. В академії велика увага приділялася мові, її походженню, мовній
культурі. У Ф. Прокоповича є твори, написані українською мовою.
Випускник академії, проповідник А. Радивиловський писав, що батьківщина
повинна бути милою для кожного, «бо она вас уродила, она вас виховала,
она вас всеми добрами збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що
всіляких прославлянь та величань гідна та людина, котра все життя
дотримується своєї віри, готова її боронити. Не забуваймо, що віра в ті
часи була символом вітчизни.

«Спільне добро» — одна з головних категорій етики громадянського
гуманізму. «Спільне добро» розглядається в етичних настановах того часу
як принцип, якому повинні підкорятися всі правителі. Причиною
суспільного зла, моральних вад вважаються невігластво, неуцтво, лінощі
церковників, котрі зловживають соїм становищем, беруть хабарі, надмірно
наживаються, не поступаються в розкоші державним правителям. Загострення
уваги до людини як суб’єкта морального життя викликало появу великої
кількості перекладної морально-етичної літератури, з якої видно, що
викладачі етики вже мали чітке уявлення про категорії добра і зла, про
їх зв’язок з людиною, її розумом і діяльністю.

Однією з найважливіших гуманістичних ідей морально-дидактичної
літератури того часу є свобода волі, або «самовладдя» людини.
Найвиразніше ця ідея звучить у Л. Зизанія: «Самовластием человек
обращается к добродетелям, яко ж і злобам». Звідси випливає, що людина —
творець своєї долі, свого життєвого шляху. Отже, люди можуть самі, 6ез
втручання Христа, церкви бути доброчесними. Людське життя повинно
зводитися до життя, узгодженого природними законами. Свобода людини — це
панування людини над собою, своїми пристрастями, вчинками та емоціями.
Київських професорів, судячи з їх етичних курсів та філософських
поглядів, не можна звинувачувати в тім, що вони виступали проти насолоди
життя. Людські пристрасті вони вважали невід’ємним атрибутом людської
природи, але виступали проти надмірного їх вияву.

І. Гізель вважає людську совість основним критерієм розрізнення добра і
зла. Такий висновок грунтується на ідеї «самовладання» людини. Іншим
критерієм добра і зла, за І. Гізелем, є людський розум. У. М.
Козачинського також існує чітка думка про те, що найважливішими з
людських прав є право бути собою, жити за власною волею, право на
свободу совісті, приватної власності, право вибору. Там, деці права
зникають, нема підстав говорити про свободу. Подібні думки знаходимо й у
Феофана Прокоповича, котрий пише, що сваволя —це така «властивість
розумної душі, зокрема волі, коли є всі умови для діяння, може діяти чи
не діяти, робити те чи інше. Слово «вільний» означав щось звільнене,
нічим не зв’язане».

В етичних курсах викладачів Києво-Могилянської академії відчувається
глибокий інтерес до внутрішнього світу, людини в усій його
багатогранності, співчуття людським пристрастям, розуміння величі
людського розуму, духу. Все Це сприяло звільненню людини від аскетичної
церковної моралі. Впевненість у тім, що здобування і поширення знань,
гарне виховання можуть зробити людину гідною поваги і честі, підкреслює
загальну світськи раціоналістичну спрямованість умонастроїв нової
суспільної верстви, що народжувалася і міцніла. У дусі нової, тепер уже
буржуазної моралі, стверджується, що кожна людина, незалежно від її
походження, має право на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі від
земних благ, а, навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить
людській природі. Людина у своїх діях вільна, як Бог, стверджують
київські професори їх етика — це етика доби становлення капіталізму, В
ній ще не звучить мотив трагізму людської свободи. В цей період історії
вільна, розкріпачена, залежна від свого розуму та усіляких інших чеснот
людина ще йде по висхідній.

З позицій гуманізму вчені академії виступають проти всілякого насильства
над людиною. Зокрем, І. Гізель звинувачує панівну верхівку в порушенні
прав підданих, знущанні над ними. У його книзі «Мир з богом чоловіку»
аналізуються зловживання в державних установах, безчинство чиновників,
суддів тощо. Це свідчить про те, що київські викладачі були добре
обізнані з тогочасним суспільним життям і бачили в моралі силу, яка
покликана стати важливим чинником досконалості земного життя. І. Гізель
вважав, що мораль може встановити гармонію між людиною і суспільством,
апелюючи до їх розуму, свідомості, мудрості. Він вірив, що людина стане
морально досконалоюі щасливою у цьому світі, розцінював людину не з
точки зору християнської любові до ближнього, а як гуманіст, що
возвеличував її, робив її господарем своєї долі і воді Тенденція розриву
між світською мораллю та релігією значно поглиблюється в курсах етики
XVIII ст. Ф. Прокоповича, С. Калиновського, М. Козачинського, С.
Кулябки.

Професори Києво-Могилянської академії робили спроби, як і інші філософи
XVII—XVIII ст., нівелювати суперечність між вільною волею людини і божим
провидінням. В своїх курсах вони критикували ілюзорну свободу волі,
проповідувану томізмом, який стверджував, що добра воля людини залежить
від Бога, а за вчинки відповідає сама людина, а не Бог. Як же в такому
разі відповідати за свої вчинки, коли твоя воля без підтримки Бога не
існує? Виходить, що теорія «божого провидіння» позбавляє поведінку
людини об’єктивної обгрунтованості. В етичних курсах київських учених
мова йде про людину, особистість, яка. керуючись своєю волею і розумом,
здатна творити добрі справи і свідомо йти до своєї мети. Г. Кониський
стверджує, що «свобода дій людини є не що інше, як самовільне судження
волі чи можливість вибирати з того, що стосується мети».

Викладачі академії засуджують апатію, безпристрасність стоїків.
Стоїцизм, вважають вони, не гідний розумної людини, він вбиває в ній усе
найкраще.

Етика в Києво-Могилянській академії грунтується на раціоналізмі.
Професори академії намагаються наблизити її до реального життя.
Покликанням людини вони вважають перетворення світу, створеного Богом. В
академії панівною тенденцією курсів філософії був деїзм: за Богом
визнавався акт творення світу, але після цього Бог позбавлявся права цим
світом управляти, бо це повинна була робити вже людина, наділена
розумом, свідомістю і волею.

В етичних курсах викладачів академії спостерігається прагнення не просто
коментувати моральні норми, а зробити мораль дієвою силою вдосконалення
суспільства.

У Києво-Могилянській академії вчилися діти всіх станів починючи від
аристократів, таких ,як князі Огинські, до дітей простих козаків і
селян. Ще будучи колегією, цей навчальний заклад мав свої філії—в 1632р.
в Вінниці на Поділлі, а в 1639р. в Гощі на Волині. З-поміж вихованців
академії вийшло багато видатних вчених, поетів, драматургів діячів
мистецтва. Серед студентів академії — діти майже всієї козацької
старшини, хоч академія завжди була, як уже зазначалося, школою
загальностановою, і на її лапах діти гетьманів сиділи поруч із дітьми
козаків, селян і міщан.

Професорів і випускників академії починаючи з середини XVII ст.
запрошують до Москви, куди вони приносять західноєвропейську освіту і
культуру (серед них Епіфаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон
Полоцький), а також український вплив, який охопив усі сторони життя в
Московії. Українці заснували в Москві Слов’яно-греко-латинську академію
на зразок Київської і вчителів до неї, як свідчить І. Огієнко, протягом
XVIII ст. набирали лише з самих українців. Під сильним впливом
південноруської літератури починаючи з середини XVII ст. перебувала
література великоруська, те ж саме спостерігається і в малярстві, і в
книгодрукуванні. «Земляки наші, опинившись у Москві, хутко занесли туди
«ересь новую» — почали проповідувати у церквах. У Вкраїні це було
звичайною справою, тоді як у Москві можна було якусь там проповідь хіба
тільки прочитати із книжки. І з цього часу земляки наші придбали собі
ворогів. «Заводите ви, ханжи, ересь новую, людей в церкви учите, а ми
людей прежь сего в церкви не учивали, учивали их в тайне… Беса ви
имеете в себе и все ханжи», — писав про дух українського вільнодумства,
що пробивало догматизм великоруського православ’я, І. Огієнко.

Цікавими е спостереження Павла Алеппського, який писав, що, коли
«перебував в Москві, то в нього наче замок висів на серці, думки були до
краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і
веселим, окрім тамошніх людей». Коли ж він, вертаючись, вступив на
українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість,
і серця розширились», бо люди в Україні «були приязні, ласкаві й
поводилися з нами як із земляками».

У той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і
втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося, і
«західний вплив широкою річкою вільно котився до нас». Починаючи з XVI
ст. (а в XVII ст. це стало просто звичним), українці їдуть навча тися за
кордон, а іноземні громадяни приїздять в Україну. Із київських
професорів за кордоном навчалися Феофан Прокопович, Касіян Сакович,
Ігнатій Старушич, Іннокентій Гізель, Тарасій Земка, Сильвестр Косов,
Петро Могила та багато інших. Вчилися українці в університетах
Падуанському, Лондонському, Лейденському, Геттінгентському. Віденському,
Паризькому та ін. Західний вплив, як зазначають дослідники, відбився на
всьому суспільному житті України: це і магдебурзьке право, і цехи, і
архітектура, малярство, церковні справи, освіта.

У Києво-Могилянській академії навчалося багато вихідців із Східної
Європи: сербів, болгар, чехів, словаків румунів. Вчилося в академії
багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов. В 1698 p. цар Петро наказав
патріархові: «Священники у нас ставятся, грамоти мало умеют… и для
того в обучение хотя би послать 10 человек в Киев в школи». В 1736 p. в
академії навчалося 127 іноземних студентів, в 1737 p.— 122, а в 1790
p.—47. «Значіння академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні
й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в
віці XVIII-му, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав
науки»,—писав про академію І. Огієнко.

Навіть обмеженої і неповної форми власної держави, якою була Україна в
XVII ст., вистачило, щоб український народ серед тяжких воєн і
спустошень розвинув найкращі риси своєї вдачі й досяг такого рівня
освіти й культури, який сміливо дає змогу поставити Гетьманщину поруч з
найбільш освіченими і культурними країнами тодішньої Європи.

Незважаючи на всі намагання Петра Могили, а пізніше і його
послідовників. Колегія так і не отримала від польського уряду офіційного
титулу вищої школи. Польський уряд чудово розумів значення
Києво-Могилянської академії для українського народу, який вперто вів
національно-визвольну боротьбу. Польські політики усвідомлювали, що
академія може стати «вогнищем культурної схизми і руського
відокремлення» (Ол. Яблоновський), а тому ставилися до академії
недоброзичливо і всіляко намагалися перешкодити їй. Однак, незважаючи на
це академія завойовувала дедалі більше визнання у слов’янському світі і
стала центром культурно-національного відродження України.

Хто дав академії назву «академія» до сьогодні невідомо, але це не так і
важливо. Сьогодні важливіше пам’ятати про те, що українці уже в XVII,
ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов’янському
світі, демонструвала зв’язок української культури із
західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації і
просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського
суспільства. Нам важливо про це пам’ятати, повертаючись до самих себе
важкою дорогою.

Список використаної літератури:

Аркас М. «Історія України-Русі».

Артюх Л. «Українська минущина»

Більчук М. М. «Культурне життя в Україні»

Орест Субтельний «Історія України»

Похожие записи