Реферат на тему:

Каменяр: молот — його символ, зміст — праця

Франко — це ж і є та сила, яка вміщує в найменшій іскрі нашої
національної свідомості програму космосу — код не знищеної любові до
праці, до правди, до свободи. Дмитро Павличко

«Іван Франко — головний із сучасних представників малоросійської
літератури, белетрист, поет, учений, публіцист і керівник демократичної
партії малоросів Австрії», — писав академік Агатангел Кримський у 1902
році.

Народився Каменяр у галицькому селі Нагуєвичі Львівської області (нині
с. Івана Франка) в родині коваля. Після закінчення Дрогобицької
гімназії, з 1875 року, навчання у Львівському, а потім Чернівецькому
університетах (до 1891 року). 1893-го у Відні захистив докторську
дисертацію. Друкуватися І. Франко почав 1874 року. Його світогляд
формувався під впливом революційних, гуманістичних і визвольних ідей.
Пріоритет віддавав соціал-демократизму. Перебував під впливом М.
Драгоманова. Разом із М. Павликом у жовтні 1890-го зініціював утворення
в Галичині Русько-української радикальної партії. Вивчав і популяризував
праці К. Маркса та Ф. Енгельса, переклав українською мовою 24-й розділ
першого тому «Капіталу», написав до нього передмову. Був не лише знавцем
марксизму, а і його критиком. 1899 року разом із М. Грушевським створює
Національно-демократичну партію з програмною вимогою державної
незалежності України.

Центральною проблемою творчості І. Франка була соціальна свобода, яка
розглядалася через співвідношення свободи суспільства і свободи
особистості, економічної і політичної, національної і культурної.
Розвиток свободи суспільства він ставив у залежність від його
«економічного стану», політичного устрою, рівня знань і освіти.

Складовою соціальної свободи в його творчості була проблема праці. Д.
Павличко пише: «Франко перший в українській і один із перших у
європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці»
як вічної природної потреби людини, яка розвилася пізніше в одну з
провідних суспільних і філософських тем світової культури. Ще замолоду
він ставить девізом свого життя працю без віддиху, благає матінку-землю
наснаги, щоб вистояти в бою, — праці, «бо лиш боротись значить жить». У
18 років (1874 рік) він філософськи стверджує: «Лиш що набуде наш труд,
своїм те можем називать». Пізніше, 1880 року, І. Франко з
максималістським проханням звертається до матері-землі:

Земле моя, всеплодющая мати, …

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

Іван Франко — передусім Каменяр, який на різних нивах свого творчого
життя і громадської діяльності: робітник, плугатар, керманич,
проповідник, учитель, але всю творчість його пронизує каменярський
камертон, символ якого — молот, зміст якого — праця.

У своєму першому філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших
временах» Франко пише, що духовне ледарство — то злочин супроти
гуманності. Він не визначає працю як безтурботні радощі чи солодку
втіху. Навпаки, праця у його творчості має скорботне забарвлення.
Звертаючись до журавлів «посланців півночі, в далекім юзі», він пише:

Перекажіть про бідність, сльози вічні,

Про труд безсонний в болі і натузі,

Про чорний хліб твердий, печений в скузі,

Про спів жалібний, мов вітри долішні!

Проте, то героїчна скорбота, вона допомагає мужньому вихованню в собі
активної волі, дії — основної ознаки людяності, суть якої в тому, що
неробство — зло, а праця — добро. Праця у творчості Франка — єдине, що
здатне творити і вдосконалювати людину, вселяти в неї живі пориви,
давати їй життєву снагу — пісню, почуття гідності, правди, свободи. Це
поет яскраво відобразив у вірші «Пісня і праця», де мати так звертається
до сина:

Синку, кріпися! — мені ти твердила.

-Адже не паном родився ти чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила

Та лиш тебе доведе до людей.

А поет їй відповідає:

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив…

Франко виконав прохання-настанови матері: важко та плідно трудився з
юних літ і до кінця свого мученицького життя. У неповних шість років він
пішов до школи. Всі роки навчання був першим серед учнів і студентів. За
два роки навчання в початковій школі він добре вивчив арифметику, а
також навчився читати й писати німецькою, польською та українською
мовами. У нього була феноменальна пам’ять. Ось як він згадує про період
гімназії: «Шевченка… я вивчив майже всього напам’ять (а пам’ять у мене
була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг
опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)». Ще гімназистом,
1874 року, Іван Франко почав друкуватися. Першою публікацією був сонет
«Народні пісні» (за автографом — «Пісні народні») у Львівському журналі
«Друг». Хоча пізніше поет не без гумору писав:

Хто власного ума не має,

То з книг не вийде ум йому;

Хто є сліпий на обо оці,

То що по дзеркалі йому?

Сердешними словами згадує поет матір та її співанки, які заронили в його
душу перші зерна поезії, що з часом проросли художніми творами:

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні ще заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого тяжкого життя.

Про материнську любов, яка понад усе, він пише:

Немає друга понад мудрість,

Ні ворога над глупоту,

Так, як нема любові в світі

Над матірню любов святу.

У таку духовну силу може обертатися лише праця, в якій живе свідомість
«діяння для добра суспільного», громадянська свідомість, яка не тільки
виправдовує, а й визначає мету і сенс людського покликання на землі:

Лиш в кого праця потом скронь зросила,

Наверх той виб’єсь з темної юрби.

У вірші «Товаришам із тюрми» Франко переконує:

Не від бога те царство нам спаде,

Не святі його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля і спільний наш труд.

У творінні німецького просвітителя Гете «Фауст» поет бачить себе «зворот
від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці
для суспільства». Іван Франко страждає більше, ніж герой Гете. Адже
знає, що вище благо — це праця для суспільства, і намагається викотити з
трясовини на гору не камінну брилу, як Сізіф, а цілу Галичину, закуту
міщанськими і клерикальними путами.

Він змушений пройти через пекло насмішок, знущань, арештів, тюрем.
Далося взнаки і нерозділене кохання. Відкинутий і зневажений верхами
Франко не втрачає фаустівського ідеалу, він стає на службу до
безправних, гнаних, голодних, бідних низів. Він відчуває, вірить і знає,
що поряд з працею існує внутрішній світ людини, її творче натхнення, її
пісня, здатна хоча б на певний час відірвати душу від важких земних
буднів, перенести її понад проваллям розлуки на вершину ясної надії і
віри у завтрашній день:

раю мій, моя ти муко, Пісне!..

І дотик твій із терня рожі радить,

І по серцях, мов чар солодкий, ходить,

І будить, молодить, і оп’яняє

Гімназистом на канікули приїздив у рідне село і допомагав на польових
роботах, бачив, як важко трудяться люди. У творі «Спомини» поет згадує:
«Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною — отам я в
простій хлопській хаті жив, і самота, і сум жили зо мною». Згадує Франко
також і батьківську кузню «на горбі край села стоїть кузня немала. А в
тій кузні коваль клепче, а в коваля серце тепле»… І, звичайно, згадує
поет про свою важку працю:

Багато праці, і турбот, і скрут,

та не було вдоволення, утіхи;

мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні міхи.

Він любив своє рідне село і ніколи з ним не поривав зв’язків. У
творчості Франка період Нагуєвичів був дуже інтенсивним. Узагальнивши
багатий життєвий матеріал, письменник створив там повість «Борислав
сміється», в якій йдеться про важку працю робітників, їхню боротьбу за
краще життя. У Нагуєвичах з його літературної кузні вийшли також
оповідання «Добрий заробок», «Слимак», історична повість «Захар Беркут»,
цикл поезій «Галицькі образки», в яких подано правдиві картини життя
трудящих. Мрією поет сягав у ті часи, коли земля і праця належатимуть
сільським трударям:

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Тричі перебуваючи в тюрмі (1877, 1880, 1889 роки) за революційну
діяльність, І. Франко близько познайомився з трудівниками, доведених
нуждою і експлуатацією до тюрми. Вони додавали йому низку тем для
белетристичних творів, які друкувались у журналах «Дзвін», «Молот»,
«Народ», «Світ». У них ідеться про працю й побут робітників і
підприємців на нафтових промислах у Бориславі.

Варто зазначити, що й сам Франко жив та працював у великій матеріальній
скруті, не кажучи вже про його душевний стан. Після виходу з тюрми від
нього, як від небезпечної особи, відвернулось усе галицьке «обскуратноє»
суспільство — не тільки москвофіли, а й народовці — українські
націоналісти.

Публіцистичну діяльність і керівництво радикальною партією Франко вів
цілком безкорисливо. Засоби для життя доводилося добувати старанною
платною роботою у польських газетах.

Приблизно від 1893 року Франко віддається науковій роботі і 1894 року
захищає докторську дисертацію: «Варлаам і Йоасаф». 1895 року
професорський сенат обирає його на кафедру малоросійської і
старо-російської літератури, і Франко міг радіти, що врешті-решт зміг
скинути «ярмо барщини» і присвятити себе науковій і літературній праці.
Проте галицький намісник граф Казимір Бадені не допустив до затвердження
професором людину, «яка три роки сиділа в тюрмі». Важливий песимістичний
настрій Франко відобразив у збірнику віршів «Мій Ізмарагд». Обурене
польське суспільство закрило для нього доступ до польських газет і
журналів. Джерелом засобів для існування залишалася робота в німецьких,
чеських і російських журналах. Однак це були випадкові заробітки, яких
було дуже мало, і тому деякий час йому загрожувала сліпота від темної
квартири і голодна смерть сім’ї, як свідчить А. Кримський.

У цей час Наукове товариство імені Шевченка у Львові під головуванням
професора М. Грушевсько-го почало видавати серію оплачуваних наукових і
літературних праць. До цієї роботи залучили і Франка, який від 1898 року
став редактором «Літературно-Наукового Вісника», найкращого українського
журналу, який видавало НТШ. Франко продовжував стверджуватись:

Я буду жити, бо я хочу жити!

Не щадячи ні трудів, ані поту,

При ділі, що наш вік бересь вершити,

Найду й свою я тихую роботу…

На те віддам свій труд, свою охоту.

І вже звучить як заклик-поклик Франка:

Я син народа,

Що в гору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Попри бідність свого народу і власну матеріальну скруту Франко найвище
ставить скарби людського духу. Він пише: «Хто здобуде всі скарби землі і
над все їх полюбить, той сам стане їх рабом, скарби духа загубить».

У творчості Франка поряд ідуть дві взаємно великі і вірні сили: пісня і
праця, дух і матерія:

Пісня і праця — великі дві сили!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий — як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Служба пісні й праці, які поєднуються і допомагають людям, створюють
умову для повноцінного життя. Поет по-філософськи і суто по-людськи
розуміє сутність праці в житті людини і суспільства, тільки завдяки
праці людина стала вершиною творіння природи. І це у Франка звучить як
гімн:

Лиш в праці мужа виробляєсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить.

Іван Франко глибоко і витончено у своїй творчості художньо і правдиво
висвітлює людину праці, яка включена в природу власною важкою
поневоленою працею, «але те поле, оре не собі… Бо від колиски він в
недолі пережив і в труді вік цілий… Щоб жити, він життя, і волю власну,
й силу за кусник хліба продає, хоча не кормить той хліб… Той наймит —
наш народ, що поту ллє потоки над чужою нивою і панщини ярмо тверде… Та
в серці, хоч і як недолею прибитім, надія кращая жиє». Так Франко описує
працю наймита у вірші «Наймит».

У вірші «Якось-то буде!» Іван Франко пише про безвихідь через безробіття
та голод:

З голоду й нужди вмирає мужик,

Крадіж, рабунки, весь край — один крик…

Батько кидає кохану родину В Росію,

Молдавію тягнуть плачучії

На заробітки отарами люде…

Щось схоже на сьогодення в Україні, звідки виїхало за кордон у пошуках
роботи до 7 млн наших громадян. За даними Держкомстату України, у
січні–лютому 2006 року рівень безробіття становив 7% економічно
активного населення [10]. І як наслідок нашої «прихватизації» і
безробіття ми маємо: 1% — дуже багатих, 5–6% — багатих, 70% — бідних.
Варто нагадати, що 1991 року українська економіка за структурою
зайнятості була близька до розвинутих індустріальних країн. Ось в чому
проявляється геній І. Франко — бачення проблеми на віки, а також
«мудрість» керівництва нашою країною, яке довело її до такого стану:

Рідну країну з слізьми споминав він,

Але з прокляттям із неї тікав він…

o  

Гей, розіллялось те руськеє горе

Геть по Європі і геть поза море!

Водночас Франко благав: «Мій рідний краю … одного лиш тобі благаю з
неба, щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе твої найкращії сини».

Ус і твори І. Франка, де висвітлюється важка праця робочого і
селянського люду спрямована на те, що:

Він побідить, порве шкарлущі пересуду —

І вольний власний лан

Ти знов оратимеш — властивець свого труду,

І в власнім краї сам свій пан!

Однак для цього потрібно було «звалити наш суспільний лад» і пам’ятати:
«Ти слуга нещасних! Працюй для них словами і руками без бажань власних,
без вдоволень власних!» Іван Франко жив і працював задля того, щоби
праця стала суспільно корисною, вільною, мирною. Він робив спробу
заглянути далеко вперед, хотів поміркувати, що ж воно чекає наш трудящий
народ та інші людності на світі. «Запеклий соціаліст, проповідник
марксизму обертається в одного з найпроникливіших критиків класової
теорії суспільства і тих рецептів, за якими намагалися будувати пізніше
в СРСР», — пише про І. Франка Дмитро Павличко. Це підтверджує
філософська праця Каменяра «Що таке поступ?» Щоб глибше зрозуміти
Франкові думки, викладені в цьому творі, ми нижче наводимо один його
фрагмент повністю, який, на наш погляд, чітко відображає суть усього
твору:

«Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо
кождому, се пізнає кождий сам по собі і по своїм окруженню. Але чи ті
зміни йдуть на ліпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх
однакова…

З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід
затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед.
Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в
стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а
якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі
упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов
по якімось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться
одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах
оживленого руху пустоту та занепад…

Що ж воно таке? — спитаєте. Що ж се за поступ, що з усім своїм шумом і
гуком, з усіма науками і штуками, ціною тисячолітньої боротьби,
мільйонів жертв і моря пролитої крові допровадив людей аж до такого раю?
Чи варто ж було добиватися його і чи варто працювати для його
піддержання, для дальшого людського розвою, коли він іде блудними
дорогами?

Отсе ми дійшли до найтяжчої рани нашого теперішнього порядку. Величезні
багатства з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність
з другого боку, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що
привикло жити з праці інших і навіть думати не потребує само про себе, а
з другого боку тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплює чоловіка, не
даючи йому думати ні про що інше, крім кавалка чорного хліба. З одного
боку пишний розвій науки, штуки* та промислу, що витворюють скарби і
достатки нібито для всіх людей, а з другого боку мільйони бідних та
темних, що жиють ось тут обік тих скарбів, не знаючи їх і не можучи
користати з них. Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в
наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували
в головах усіх освічених людей.

Що ж воно таке? — запитують себе найрозумніші і найчесніші люди нашого
віку, у яких болить душа дивитися на такі суперечності. Невже ж воно так
мусить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чиєюсь кривдою?
Невже люди тисячі літ мучилися, мордували себе, працювали, думали та
винаходили на те тільки, щоб запевнити панування та розкошування всяким
Ротшільдам, Бляйхредерам, Астонам та Гіршам? І невже нема ніякого
способу змінити се і зробити рівновагу між поступом багатства, знання і
штуки і зростом добробуту та розвою всеї народної маси? Розуміється, всі
ми віримо в те, що такий спосіб можливий, хоч, певно, не легкий…

…По думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна
держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава
опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на
такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і
удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх
своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько
вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має
працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того,
кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи
про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в
необмежену силу держави в будущім устрою то головна прикмета соціальної
демократії. По її думці, кожний чоловік у будущім устрої від уродження
до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому
наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і
плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості
ласкавий хліб.

Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих
бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в
рот вложити завтра; для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають
або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від
злих, темних, п’яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Ен-гельсовій
народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник.
Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на
життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного
чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її
шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних
людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою
муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під
таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних
державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною
тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього
соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в
своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх
товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти, і стара біда —
нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску
робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе
одно, чи родовитих, чи вибираних — над міліонами членів народної
держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий
час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко
при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою
і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити
його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі сили в суспільності,
що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того,
що є, і що шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна
держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю
на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного
поступу…

Поступ цілої людської — се величезна і дуже складна машина. Вона
порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей
на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний,
ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі
керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать
два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький
поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод — се значить
матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що здружує
чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема
і, певно, ще довго не буде…

Чоловік хіба на найближчім ступені дикості задовольнявся такою вовчою
боротьбою за єствування, та й то ще хто знає, чи так; у деяких мавп ми
бачимо вже життя в більших або менших громадах, серед яких видно початки
певного порядку й дружності. А ціла історія людського роду, то властиво
історія здруження людей, зливання одиниць і дрібних родин у громади,
племена та держави. Первісна, вовча боротьба за єствування приймає в
такім громадськім житті зовсім інші форми, вироджує інші почуття та
цілі, а поперед усього почуття єдності та дружності людського роду
супроти всієї решти природи. От тим-то думка дарвіністів, що люди
повинні боротися за своє єствування без огляду на людяність, по-вовчому,
по засаді: хто дужчий, той ліпший, є властиво запереченням поступу в тій
формі, в якій він одиноко можливий між людьми, і значила би властиво
цофнення чоловіка на становище вовка або дикуна» [1].

У Франка і раніше (повість «На дні», 1880 рік) з’являлися нотки
скептицизму щодо здатності соціалізму всіх ощасливити. Але то все були
глибокі роздуми щодо долі трудящого люду в її еволюційному розвитку.
Такі промовисті контрасти-роздуми можна пояснити тим, що у своїй
літературній творчості Франко обирав духовний світ героїв, а у наукових
працях все ж домінував владний розум — «здобутки новочасної науки». Він
вважав, що власні переконання необхідно виробляти за допомогою «фактів,
досвідів, контролю». Треба було якось погодити суперечність:
«розум-серце, душа, повнота чуття»; але з «вірою в силу духа».

Кваліфікуючи теорію соціалізму як «велике культурне надбання новіших
часів», Франко запропонував власне розуміння соціалістичного ладу. У
його основу він поклав ідеали справедливості, рівності, братерства;
«повну громадську і політичну свободу»; поєднання інтересів особистих і
національних; пріоритетності еволюційного шляху реформ перед збройною
боротьбою; «економічну рівність» як результат відміни «продуктивної
власності» (земля, фабрики) за умови збереження «власності споживчої»;
відсутність експлуатації і соціального гніту; обов’язок працювати «за
своїми власними здібностями», «Лиш що набуде наш труд, своїм те можеш
назвати» тощо. Майбутній устрій він уявляв як «одне політичне ціле,
побудоване на повному самоуправлінні»: «Над народом не буде управління
зверху, але сам народ знизу (від суспільства) управляє сам собою, працює
сам на себе, сам освічується і сам захищається». Він щиро вірив: «Лиш
праця ржу зотре, що грудь з’їдає».

Його прогресивне мислення і діяння «за поступ, щастя й волю» «до храму
людських змагань, праць і трудів», «і поступається, міцніє. І спішить
туди, де дніє: словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою, —
міліони радо йдуть, бо се голос духа чуть». «І, наче золото в горнилі,
сей світ очистеться зовсім. І чиста, в невичерпній силі, засяє правда й
воля в нім». Ус е це дуже чітко і яскраво відображено в багатьох його
творах, як от «Гімн», «Товаришам із тюрми», «Про соціалізм» — 1878 рік,
«Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» — 1904 рік та інших
численних працях, де Каменяр стверджує: «Люди, люди! Я ваш брат, я для
вас рад жити, серця кров’ю горя рад ваше горе змити. А що кров не зможе
змить, спалимо огнем то! Лиш боротись — значить жить».

Франко був проти збройної боротьби, аби «звалити наш суспільний лад».
Він віддавав перевагу демократичним реформам. У вірші «На суді» (1880)
сказано:

А ще скажіте, як сей лад

Перевернути хочем ми.

Не зброєю, не силою

Огню заліза і війни,

А правдою і працею,

Й наукою. А як війна

Кривава понадобиться —

Не наша буде в тім вина.

Незважаючи на драматичне протиборство ідей, яке вирувало в душі
Каменяра, він залишився монолітним генієм, до кінця вірним сином свого
народу, його поклик був «праця, щастя і свобода». Він глибоко вірив
«День світла, щастя й волі засвітає» та «хтось добрим словом і мене
згадає». І. Франко благав і заклинав:

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Нехай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

Література

Франко І. Твори: У 20 т. — К., 1955–1956.

Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986–1997.

Франко І. Сонети. — К.: Дніпро, 1984.

Павличко Д. В. Іван Франко // Франко І. Твори: У 3 т. — К.: Наукова
думка, 1991. — Т. 1.

Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. —
Львів, 1967.

Павличко Д. Сучасні акценти у поемі І. Франка «Мойсей». — Дрогобич,
2005.

Шляхами Івана Франка на Україні. — Львів: Каменяр, 1982.

Сакун О. Ф. Франко Іван Якович: Державні, політичні та громадські діячі
України. Політичні портрети. Книга 1. — К.: Видавничий дім, 2002.

Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь. — СПб., 1902.

Похожие записи