.

“Калейдоскоп днів із віддзеркаленням днів минувших!” у творі В.Дрозда “Бог, люди і я” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2920
Скачать документ

“Калейдоскоп днів із віддзеркаленням днів минувших!” у творі В.Дрозда
“Бог, люди і я”

Останнім часом в українській літературі домінують твори, основу яких
складають щоденники, листи, нотатки, де автори як учасники подій або
очевидці дають оцінку і реальним людям, які їх оточували, і стану
суспільного процесу в минулому. Письменники старшого літературного
покоління (В.Дрозд, І.Жиленко, В.Шевчук), з діаспори (Г.Костюк,
Ю.Шевельов, В.Кубійович тощо) своєю творчою працею доклали зусиль до
розвитку цього процесу, завдяки чому численні щоденникові, епістолярні
та мемуарні тексти склали успішну конкуренцію на книжковому ринку
найпопулярнішій белетристиці. Авторські спогади є для більшості читачів
достовірним варіантом “днів минувших”(В.Дрозд), і, відзначимо, що саме
щоденник як літературний жанр – найбільш відвертий з усіх – зберігав
назавжди події, речі, ситуації на відведених їм історією місцях.

Варто згадати, що щоденники досить популярні в літературі ХХ століття.
До цього жанру зверталися В.Винниченко, А.Любченко, В.Стус, О.Гончар. На
думку дослідниці Н.Банк, письменницький щоденник поєднує в собі ознаки
різних прозаїчних і поетичних жанрів. Провідний український фахівець
сучасної документалістики професор О.А.Галич, визначаючи характерні
риси щоденника, наголошує на відсутності в ньому єдиного сюжету та
єдиного ідейного змісту. “Естетичну цілісність щоденникам надає автор.
Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стержень, надаючи
щоденникам певну, досить умовну, завершеність. Нормальним у щоденниках є
уривчастість, фрагментарність, необробленість оповіді, стилістична
незачесаність фрази тощо” [1, 41]. Однак зауважимо, що сучасна
документалістика бурхливо розвивається й жанрово оновлюється, свідченням
чого є поява автокоментаря, який О.А. Галич відносить до “нового жанру
мемуарної літератури” [1, 48], виділяючи його специфічну рису –
коментування написаних раніше щоденників, листів з погляду сучасності.

Володимир Дрозд, письменник-шістдесятник, уперше використав автокоментар
у своїй творчості 1999 року, коли побачила світ книга “Ми зустрічалися
на сонці, очима…”, сюжет якої склали його армійські листи до
дружини із Забайкалля із сучасними коментарями; 2003 року журнал
“Київ” надрукував його щоденники із коментарями, об’єднані під назвою
“Бог, люди і я”. У них простежується подвійна точка зору письменника на
події, які він описує: у щоденникових записах вони постають у реальному
бутті, в авторському ж коментарі – розгорнуті міркування з урахуванням
набутого життєвого досвіду. Такий підхід допомагає прозаїку повно та
об’єктивно оцінити події шістдесятницького руху, свідком і дійовою
особою яких він був. Але щоденники – не лише фіксування історичних подій
епохи, а і внутрішній світ В.Дрозда. Поділяємо точку зору професора
Ігоря Михайлина щодо дослідження праць такого роду. Він виокремлює три
аспекти. По-перше, характеристика суспільного життя в роздумах і
картинах дійсності епохи. По-друге, оцінка літературних явищ для
розуміння мистецького процесу. По-третє, щоденник цікавий з погляду
самохарактеристики автора, репрезентації його естетичних поглядів, ідей,
оцінок власної творчості тощо [7, 16]. Розгляд втілення цих аспектів у
щоденниках із коментарями В.Дрозда “Бог, люди і я” і становить мету
даної статті. Мемуарні твори В.Дрозда достатньо не досліджені. Аналіз
щоденників із авторськими коментарями доповнить цілісну картину
сприйняття доробку письменника-шістдесятника й літературного процесу ХХ
століття, окреслить нові грані у вивченні творчості прозаїка.

Появу своїх щоденникових записів В.Дрозд пояснює вірою в майбутнє
наступне покоління, з якого прийдуть настирливі шукачі істин, “як шукали
їх ми, так звані – шістдесятники, тоді і мої ледь помітні сліди на
снігу, якщо той сніг не встигне розтанути, чи на росяній траві, якщо
трава не встигне висохнути, стануть їм у пригоді, як ставали в пригоді
мені, сільському хлопчикові, сліди попередників, спраглих істини,
шукачів духовних скарбів” [2, 94], але зазначає, що вів їх нерегулярно,
періодично, ніби щось “находило на мене”. Через це вони й не розташовані
“по поличках днів і років” в хронологічній послідовності. Автор
характеризує їх як калейдоскопічний варіант: “Своєрідний калейдоскоп
днів – я так полюбляв калейдоскопи у дитинстві, і багато разів
майстрував їх із кольоровими скельцями усередині!” [4, 96]. Тому й
асоціюються вони не з фіксуванням подій на згадку, а трактуються “як
прозір у власну душу. І спроба бути гранично щирим перед собою. Зала –
порожня, тут я на самоті із самим собою” [4, 97].

У щоденниках В.Дрозда наявні роздуми про стан суспільства і держави, їх
вплив на особистість. Ліквідація Олишівського району наприкінці 50-х
років відбувалася, коли письменнику було за двадцять і він працював в
редакції районної газети. Для чиновників ця ситуація була “щось на
зразок кінця імперії, кінця світу, кінця цивілізації”. Прозаїк констатує
виявлення найгірших чиновницьких рис в цей період: пияцтво, крадіжки
майна, навіть викопування дерев у редакційному дворі, доноси начальству
раніше прихованої інформації, яку тримали “у своїх, затягнених у френчі
ще сталінських часів, чиновницьких душах десятиліттями”. Розпад
чиновницького світу, на думку письменника, виявився своєрідною
репетицією майбутніх катаклізмів на широкій історичній арені. У сучасних
коментарях автор зауважує, що в ті часи інтуїтивно відчував, що режим,
при якому він жив, “буде зметений історією, розпадеться, як картковий
будиночок”. Шлях письменника далі – в редакцію обласної комсомольської
газети в Чернігові. Він згадує, що в 60-х рр. багато його одноліток, які
мали літературний талант, працювали в штатах редакцій газет, що
прискорювало їх політичний, інформаційний розвиток. З іншого боку, преса
обслуговувала партійну систему, а отже, молодь в умовах цензури та
ідеологічного тиску цинічно ставилася до слова, використовуючи його “як
дешевий будівельний матеріал”. Такий цинізм письменник досить влучно
порівнює з іржею, що приживалася “у творчій душі на усе життя” [2, 104].
Підґрунтям для такого висновку є власний досвід прозаїка, який
наголошує: “продажного газетяра, циніка довелося витравлювати зі своєї
душі впродовж десятиліть…” [2, 105], все ж висловлюючи сумнів: “чи
витравив його геть усього?” Доречно нагадати, що символічний образ іржі
є одним із провідних у творчості письменника (повісті “Ирій”, “Балада
про Сластьона”, романи “Спектакль”, “Вовкулака”, “Злий дух. Із житієм”).

У щоденниках В.Дрозда відсутні розлогі описи подій шістдесятих років,
окреслено тільки окремі деталі, наявні численні згадки про внутрішній
стан прозаїка, перебування в психіатричній лікарні Павлівки, на
військових плацах Забайкалля. Арґументуючи появу шістдесятництва
всередині тоталітарної системи, автор використовує афористичну фразу:
“Приреченість асфальту, під яким життя, що прагне світла” (запис від
08.01.1967 р.). У щоденникових записах відчутне і почуття
самокатування через те, що в 70-рр. у таборах і в’язницях відбували
покарання від радянського режиму чимало друзів і знайомих письменника:
І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Сверстюк, В.Стус та інші, а сам він після
“психіатрички” та років армійської служби перебував у Києві. У цей час
В.Дрозд приймає рішення “здійснитися як особистість, як літератор” [4,
77]. Письменник наголошує на постійному підтримуванні духовного зв’язку
із шістдесяниками-в’язнями за Полярним колом, а завдання тих, хто був
“на так званій волі”, визначає як збереження “Слова українського у
найтяжчі для нації часи” [4, 77].

U

„O

„Ae^„O

„?`„?gd?. У вкрай
несприятливому зовнішньому середовищі мені поталанило-таки створити себе
як особистість і – хай і частково – але зберегти. Лише це і стверджую
про самого себе, лише цим і пишаюся” [2, 100].

Коментуючи власний оптимістичний стан 1960 р. після відвідування
шевченківських місць на Чернігівщині, В.Дрозд, перечитавши нотатки,
визначив рису як свого характеру, так і покоління шістдесятників, вживши
займенник “ми”: “Що ж, емоційність – теж свідчення про нашу епоху і наше
покоління. Ми жили і відчували на повну котушку!” [2, 103]. У
щоденникових записах письменника – палітра почуттєвих відтінків
спостереження за природою, що відображають авторське самовідчуття.
Емоційний стан письменника від захоплення природою Чернігівщини
відтворено в записах від 16.09.1960 р.: “Які тут гарні ліси! Їх тут –
сила-силенна! А попід деревами – зелена травиця”; “Боже мій, яка краса!”
“Яка краса, столітні дуби, тихі озера, жовті очерети, на усьому – осіння
сивина” [2, 104]. Природні кольори навкруги і змога милуватися цією
красою допомагають автору усвідомити цінність людського життя.
Своєрідна присяга звучить у записах від 21.09.1960 р., зроблених під час
подорожі Оленівка–Ніжин–Липів Ріг–Марківці–Качанівка. Історичні
пам’ятки: дуб, свідок Т.Г.Шевченка, альтанка, де Глінка писав оперу
“Руслан і Людмила”, – викликали бажання писати твори від щирого серця,
здатні дати користь українському народові: “Зроблю усе, що в силах моїх,
для рідної України! …присягаюся тобі, народе мій!” [2, 104]. У
самохарактеристиці автора: “Усе свідоме життя я творив себе, бо тільки
духовно багата особистість здатна щось справжнє написати, за наявності,
звичайно, літературного таланту” – зафіксовано його цілеспрямоване
духовне зростання, тісно переплетене з творчою літературною працею. З
упевненістю можна констатувати, що бажання письменника – писати не
просто для друку, як це було в молоді роки, а передати у творах “порухи
власної душі” – здійснилося.

Отже, в щоденниках різних років із коментарями В.Дрозда увагу
сконцентровано на розгляді суспільного, літературного та особистого
життя письменника в шістдесятих роках ХХ століття, що стали часом появи
течії шістдесятників, які обрали для себе свободу духу. Як вірно
підмітив професор І.Михайлин, “виявляється, що мемуарист з усіма своїми
крайнощами, перебільшеннями, болісними роздумами, стражданнями, гострими
оцінками і є цінним для нащадків у своїй самодостатній сутності” [7,
22]. У щоденникових записах сфокусовано об’єктивну правду про період
шістдесятництва, сенс якого, за словами М.Коцюбинської, в тому, “що воно
ще раз голосно засвідчило незнищенність творчих сил нації” [6,6].

ЛІТЕРАТУРА

1. Галич О.А. Галич О.А. Українська документалістика на зламі
тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи: Монографія. – Луганськ,
2001. – 246 с.

2. Дрозд В. Бог, люди і я. Щоденники різних років із коментарями //
Київ. – 2003. – № 1. – С. 93-114.

3. Там же. – № 2-3. – С. 99-131.

4. Там же. – № 5. – С. 70-99.

5. Там же. – № 6. – С. 115-136.

6. Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник //Коцюбинська М.Х. Мої
обрії: В 2 т. – Т. 2. – К.: Дух і література, 2004. – С. 5-27.

7. Михайлин І. Скарби слова Аркадія Любченка / Любченко А.П. Вертеп
(повість). Оповідання. Щоденник . – Х.: Основа, 2005. – С. 3-24.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020