.

І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5745
Скачать документ

І.Жиленко про літературне покоління шістдесятників як співтовариство
творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens”

Значення громадянського і творчого подвигу славної когорти
шістдесятників з плином часу не применшується. Шістдесятництво не можна
вважати локальним явищем,

насамперед – це самобутня естетична система, епоха в житті країни, що
була явлена в усіх галузях культури: літературі, театрі, малярстві.
“Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення,
нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в
надрах тоталітарної системи” [8, 5]. Шістдесятники будували свій
світогляд на здоровому глузді, поціновуючи людське в людині, і зокрема,
“маленькій” людині, вчилися говорити правду, повертаючи словам їх смисл
(Іван Світличний). На думку Тамари Гундорової, ідеал шістдесятництва –
це підкреслена особистісність людини, її автобіографізм. Вона вважає, що
так формулюється цілісність, чесність і моральність індивіда – від майже
ригористичної Сверстюкової моральної прямоти до екзистенційного
стусового “самособоюнаповнення”. Персональність – ось смисл
інтелектуальної самотерапії, яку здійснювали над собою шістдесятники і
якою просвічували суспільність [2, 8].

Шістдесятництво стало оселею для української поетеси І.Жиленко, і тому
незмінною залишаються в її пам’яті повага і любов до “рідних за духом і
поетичною кров’ю” друзів із славної плеяди шістдесятників. Спогади про
талановите покоління “не розсипалися на порохно, а продовжують дивувати
своєю вцілілою красою” [7, 57] Ірину Жиленко, хоч і через вилучення
авторкою довгих “філософувань” та “телячих ніжностей”, а всі дні
спілкування з однодумцями, “ці зупинені миті” особистих нотаток авторка
зберегла, “як розкішні метелики у колекції”. Її щоденникові записи,
сучасні коментарі, листи, написані наприкінці 1963 – на початку 1964
року з великою любов’ю до чоловіка В.Дрозда, який проходив армійську
службу в Забайкаллі, лягли в основу книг “Homo feriens” (у перекладі з
латинської – людина святкуюча). Перша з них була опублікувана 1997 року
в журналі “Сучасність” і привернула увагу глибиною спостережень та
осмислення подій 60-х років, поетичністю та філософським осягненням
життя. Саме ці ознаки зумовили сприяли її перемогу в літературному
конкурсі “У свічаді слова” (фундатор Євген Бачинський, США). Протягом
1998-1999 років у “Сучасності” побачила світ друга книга І.Жиленко “Homo
feriens”. За словами поетеси в розмові з автором статті в червні 2005
року – уже готова до друку третя книга “Homo feriens”. Розділ з неї,
присвячений річниці з дня смерті найдорожчої для Ірини Володимирівни
людини – В.Дрозда, надруковано 2004 року в журналі “Київ” (№10).
Матеріали із приватного архіву використані І.Жиленко з єдиною

метою – відтворити життя інтелігенції 60-х років, не дати згаснути “тим
золотим блискіткам, імпресіоністичним мазкам”, що складали дух
шістдесятництва. Поетеса констатує, що могла б написати щось значно
вагоміше, ніж цитування власних “молодих листів” з коментарями, проте
відмовилась від цієї думки, адже тоді втратилась би “безцінність
документалізму, момент присутності і ефект оживлення” [7, 57].

До аналізу твору “Homo feriens” І.Жиленко зверталися літературознавці –
О.Галич, В.Саєнко, Г.Маслюченко та інші, проте, за словами
М.Коцюбинської, “поетесу наша критика аж ніяк не розбестила увагою”.
Ознайомившись з книгою “Homo feriens”, професор Галич О.А. констатував,
що “мемуарна повість відомої української поетеси Ірини Жиленко “Homo
feriens” чи не найпомітніший мемуарний твір останніх літ” [1, 198],
відзначивши “вагомість спостережень і узагальнень автора”, художні
якості оповіді у творі. Розглядаючи в дисертації особливості художніх
мемуарів та автобіографічних повістей в українській літературі 90-х
років ХХ століття, Г.О.Маслюченко, називаючи художні мемуари Ірини
Жиленко “Homo feriens” об’єктом дослідження серед інших творів,
зосереджує увагу на жанровому визначенні твору (вважаючи його наближеним
до роману художньо-документального та філософського) і подвійному
тематичному центрі – “історія “Я” та “історія суспільства” [9]. Оминаючи
розгляд жанрової специфіки твору (де спостерігаємо неоднозначність думок
науковців), оберемо за мету даної статті простежити вираження в “Homo
feriens” погляду поетеси на феномен шістдесятництва, його риси, їх
уособлення в постатях самого автора – Ірини Жиленко – та її
друзів-шістдесятників як гурту талановитих особистостей.

Шістдесятництво у своєму зародженні й становленні виявилося своєрідним
духовним етапом у самовизначенні української нації. Хрущовська “відлига”
окреслила в літературі соціалістичного реалізму нову течію –
інтелектуальних митців, “кожен з оригінальним талантом і власною
поетикою” (І.Кошелівець). Підтверджуючи цю думку, М.Коцюбинська
зауважила, що шістдесятники виокремили себе з аморфної маси
середньоарифметичного радянського громадянина – як мислячого індивіда,
як українця і громадянина всесвіту” [8, 6]. І як останній штрих до
портрету – висловлювання Тамари Гундорової про шістдесятництво як
особливий рід інтелектуалізму. “Спротив Системі і культ індивідуальної
незалежності – прикмети такого інтелектуалізму” [2, 6].

Картини минулих років “шістдесятницького Відродження” (М.Коцюбинська),
свідком яких у Києві була І.Жиленко, постаті друзів-шістдесятників із
сторінок цитованого щоденника в книзі “Homo feriens”, коментуються нею з
погляду мудрого, досвідченого оповідача, який фіксує відчуття
неповторності атмосфери шістдесятих років. Поетеса зауважує, що не
претендує на повноту і всеосяжність картини, вона пише “про те і про
тих, з ким життя часто зводило, і хто був (і є!) зіркою першої величини
у небі моєї пам’яті” [7, 63]. Особливо хвилює авторку протилежність
поглядів шістдесятників і cучасників на життя, втрата сучасниками тієї
духовності, що допомагала першим як однодумцям підтримувати один одного
в складних життєвих колізіях. “Наші ідеальні, позбавлені меркантильности
60-і спалахнули мені безсмертним сяйвом на тлі хижацьких реалій 90-х
років. Іноді здається, що минуло не три десятки, а цілих три сотні
років, і планету нашу завойовано чужинською цивілізацією нелюдів та
циніків” [3, 57]. І.Жиленко, як і В.Дрозд у своєрідних за структурою
мемуарах “Ми зустрічалися на сонці, очима.” (“Кур’єр Кривбасу”, 1999 р.,
№109, 110, 111), що ввібрали в себе близько тисячі листів автора до
дружини, написаних із армії, стверджує, що сприйняття себе і друзів у
60-х роках відрізняється від їх розуміння з позиції 90-х років, бо “все
велике можна побачити лише з відстані” [7, 57]. Аналогічна думка
зафіксована і в книзі “Homo feriens”. Аналізуючи свій стан у 60-ті роки,
авторка висловлює сум, що замолоду “не знала ціни” друзям, оточенню,
приймала як належне вільне цілюще повітря спілкування з іншими. Подібний
пафос і її зауважень стосовно себе самої. З огляду на минулі роки вона
називає себе вольовою людиною, здатною самостійно приймати рішення,
орієнтуючись не на зовнішні “завоювання”, а на внутрішні, хоч тоді так
не вважала. Поетеса вживає займенник “ми” на означення всього покоління
творчої інтелігенції, але не ототожнює себе з ним, прагнучи показати і
себе, і кожного із друзів як неповторну, не схожу на інших особистість,
котрій властива сила духу в складних життєвих обставинах.

Зі сторінок спогадів І.Жиленко постають величні образи шістдесятників:
Івана Драча, Василя Симоненка, Івана Світличного, Михайлини
Коцюбинської, Валерія Шевчука, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Миколи
Сома, Євгена Гуцала, Бориса Олійника, В’ячеслава Чорновола, Миколи
Вінграновського, Алли Горської та багатьох інших. Їхні долі склалися
по-різному, але в період юності, на початку 60-х років вони були
натхненними, молодими, з бажанням перетворити світ на кращий. У книзі
“Homo feriens” у портретних характеристиках сучасників і друзів
письменниця підкреслює найсуттєвіші риси. Теплі рядки про Михайлину
Коцюбинську – мужню, сміливу, сильну духом, яка ставилася до
шістдесятників із товаристкістю і материнською любов’ю. І.Жиленко
називає її зразком, ідеалом, “Людиною Благородною”. Суперечність
характеру підмічає поетеса у Драча. З одного боку, відкритість,
розкутість: “Іван! Іван Драч!!! Засліпив, приголомшив своїм талантом,
величчю, розумом. Скромний, у великих окулярах і сірому дешевенькому
костюмі. Звичайнісінький. Його і не помітиш серед інших. Тільки очі –
розумні, сірі, насмішливі і дуже високе чоло” [4, 64], з іншого,
замкненість у своєму світі: “А потім прийшов Драч. Коли він пішов, я
тільки подивувалась:для чого приходити, коли ти не здатен до широкого і
відкритого спілкування. Він весь замкнений на всі замки. Говорили якось
поверхово і ні про що” (лист від 17.06.64 року). Емоційно пише І.Жиленко
про талановитість Вінграновського: “Вінграновський читав вірші.
Прекрасні вірші! І прекрасно прочитані. Він дуже гарний. Очі м’які,
теплі. Дуже високе чоло. Тримається трохи заартистично, але це не
випендрьож – просто манера” [4, 74]. Її вражає духовна велич Алли
Горської: “Довго розмовляла з Аллою. Виявила для себе дивну річ. Окрім
великої талановитості, в Алли є ще інстинкт самозбереження духовного”
[7, 42], як і всебічна обдарованість В’ячеслава Чорновола: “Славко
[Чорновіл] ерудований на всі боки – колосальні знання з історії,
мистецтва, фольклору, діалектології тощо. І водночас – доскіпливе знання
всіх найменших київських суспільних колотнеч” [7, 55]. Не оминає
І.Жиленко у своїх спогадах і Євгена Концевича, наголошуючи на його
внутрішній і зовнішній красі: “Женько Концевич – людина ідеально
красивої душі й не менш вродливої зовнішності. <.> А от поговорити

з ним – розкіш для душі. Не так від слів його, як від самої особи –
світлої, мужньої і безкінечно доброї” [7, 60-61]. У листах Євген –
іронічно-стриманий, небагатослівний [7, 61], у спілкуванні – “Женько
милий, енергійний і балакучий як завжди” [7, 55].

????$???? ????$????

??????????? ???????????? ???????? ??$?? ???????? ?ройти свій шлях до
кінця. І це створювало навколо нього притягальну ауру для молодих
шістдесятників. Романтизм натури Опанаса Заливахи повною мірою І.Жиленко
осягнула, коли з його листа дізналася про його приїзд до Києва в час її
відсутності й гроно горобини в її скриньці на знак поваги і любові.
Незважаючи на різницю у віці (їй – 23, йому – 39), їх єднала духовна
спорідненість. Спогади про Опанаса запальні: “Ото ще рідна людиночка! Я,
як побачила його вуса, так і кинулась йому на шию. Від нього живе людяне
тепло, як від сонця” (лист від 23.05.64 р.). Поетеса називає його
“загальним улюбленцем”. Оцінюючи написані ним листи, вона цитує окремі
фрази з них, щоб підкреслити надзвичайну скромність цієї людини – у
листах інформації про нього обмаль, в основному це “Гімни й Оди тим,
кому листи адресувались”: “Буває часом тужно на серці – прочитаю якийсь
із твоїх листів і стає легше.Ти, як моя совість, наче якийсь каталізатор
чи то лакмус, яким сам себе перевіряю” [7, 62]. Через окремі деталі
портрету “голова напівсива”, “руки вироблені, мов у каменяра” І.Жиленко
наголошує на складному життєвому шляху Опанаса Заливахи, “обтяженого
досвідом боротьби, страждань і розчарувань”. Ключем до розуміння його
внутрішньої сутності є очі, авторка називає їх очами “прекрасної дитини
(маленького принца)”. Святом для друзів вважався приїзд Опанаса до
Києва. Поетеса висловлює думку, що “важко повірити в цю неймовірну
дружбу-любов сучасній людині”, але переконана, що “прекрасне прикрасити
неможливо”: ці природні почуття існували між шістдесятниками. “Ми любили
Панаса, як самих себе, але він любив нас усіх більше за себе” [7, 62].

Влучно підмічені поетесою властивості друзів дають їй підстави
стверджувати, що кожна особистість із кола шістдесятників – це яскрава,
самодостатня індивідуальність: “Усі ми були різні, і кожен був
прекрасний своєю неповторною красою” [7, 60]. І як підсумок – рядки з
листа до В.Дрозда від 23 травня 1964 року: “Як бачиш, Жиленко закохана в
своїх друзів. І, мабуть, навіки”.

Святом були для І.Жиленко на початку 60-х років очікувані переміни:
літературні вечори з подальшим обговоренням поезій у Клубі творчої
молоді, дискусії, виступи, мандрівки. У заходах брали участь не лише
поети та літературознавці, в їх колі були художники – Алла Горська,
Людмила Семикіна, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, перекладачі з інших
літератур – М.Коцюбинська, Г.Кочура, інші. Відвідував творчі заходи
В’ячеслав Чорновіл, майбутній політичний діяч України.
Друзі-шістдесятники для поетеси – єдність інтелектуальних особистостей,
чесних, об’єктивних, сповнених самоповаги й поваги до інших, духовної
величі. Обравши для себе орієнтиром руйнування стереотипів, перебудову
власного світогляду, шістдесятники протистояли злу в тоталітарній
державі й цим визначили свій подальший шлях, життєві та творчі
випробування, що випали на їхню долю. Згадка про витривалість
шістдесятників у скрутні часи поневірянь, заслань і навіть смерті дала
підставу І.Жиленко резюмувати: “.справжньої визначеності, цінності
алмазу набули ці люди, пройшовши крізь горно страдництва” [7, 56].

Влада не зрозуміла зухвалу молодь, яка ламала “моделі” і “схеми”
тогочасного суспільства, утверджуючи нові тенденції й волелюбні настрої.
Державна ідеологічна машина почала послідовно винищувати молоде
покоління шістдесятників. Потрапив під її колеса і чоловік І.Жиленко –
прозаїк В.Дрозд, опинившись за дев’ять тисяч кілометрів від Києва на
армійській службі в Забайкаллі. “.кінець “відлиги” державної. Наші юні
життя, юні душі знову глухо спеленуті “гамівною сорочкою ідеології. <.>
на повну потужність запрацювала вже машина цькувань, “проробок”,
оббріхувань, звільнень з роботи, поголовних заголювань “у солдати” [4,
15]. Керівна влада всупереч усім правилам (допризивнику 25 років, він
одружений, студент 5-го курсу, в нього 40% зору) відправила письменника
в найвіддаленіший військовий гарнізон. Особлива ніжність поетеси бринить
у листах (березень-червень 1964 року) до В.Дрозда. Розлучена системою з
коханим, І.Жиленко свої почуття вкладає у звертання до нього:
“Рідненький!”, “Любий!”, “Чоловіченьку!”, “Вовцю!”, “Рідне моє!”,
“Чоловічку мій далекий!”, ”Дорогенький!”, “Володичку!” “Ріднесенький!”
[6]. Поряд із виразом любові й захоплення чоловіком відчутне трагічне
звучання в описах київських новин: Світличний без роботи, знищення
шевченківського вітража в університеті, трихвилинний мітинг біля
пам’ятника Т.Г.Шевченку в оточенні міліції, виключення із Спілки
художників Алли Горської, жорстока критика поезій Драча з додаванням до
його імені загрозливого ярлика “націоналіст”. Через драматичні й
трагічні долі шістдесятників, через долю самої авторки, яка є й
оповідачем, й героїнею твору, в “Homo feriens” виокреслено трагедію
суспільства із відібраною свободою дії, мислення, слова. І.Жиленко подає
стислі або розгорнуті міркування про суспільно-економічні, політичні,
духовні ситуації в країні, що складали основу тогочасної дійсності. У
пролозі до “Homo feriens” наявні спогади про злочинні дії системи проти
шістдесятників: “А з порогу

1971 року нова хвиля репресій змила і понесла на схід Івана Світличного,
Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Славка Чорновола та багатьох друзів
наших – окрасу української

інтелігенції” [4, 16], що зумовлюють трагічний пафос повістування і
відводять на другий план філософію оптимістичного сприйняття життя
І.Жиленко.

Авторка “Homo feriens”, маленька на зріст, тримала у своїй душі великий
світ – чутливий і ліричний, здатний із власних відчуттів створити
задушевні поетичні рядки. Зі сторінок книги “Homo feriens” постає
оптимістична особистість самої Ірини Жиленко, яка захоплюється життям,
пише поезії, у всіх життєвих перипетіях знаходить позитивні моменти.
Це є власна філософія поетеси, яку вона називає “радіснодушністю”,
вважаючи її коштовністю і Божим даром. Такий стан душі допоміг їй, за
словами авторки, зберегти внутрішню свободу, сформувати власну
особистість. І.Жиленко не концентрує увагу на сумних переживаннях від
скоєних помилок, на душевних зламах, тому що з дитинства підсвідомо мала
бажання прожити своє життя “начисто”, одухотворено й яскраво. У ракурсі
такого сприйняття проголошується: “Господи! – як чудесно бути старою!
<.> Бо вже розумієш, що жити – це зовсім не означає: діяти, рухатись,
досягати, звойовувати, закохуватися й закохувати в себе, ні. Життя – це
ота пауза, мить, коли в тобі стає тихо і світло, і довкола – тихо і
світло. Коли сідаєш у робоче крісло, дивишся у засніжене вікно і
повнишся (як кімната – світлом)

життям” [4, 13]. Мотив життя, що “вечоріє”, розгорнутий поетесою в “Homo
feriens” як радісний образний світ, сповнений своїх переваг. З цією ж
метою використано авторкою образ скриньки: нової, лакованої, поки
порожньої, що асоціюється із молодістю, і старої, антикварної,
дорогоцінної лише за своїм існуванням. Остання, на думку І.Жиленко,
наповнена життєвим досвідом і мудрістю, котрі є безцінним надбанням.
Акцентуючи на тезі “Всяке

життя – прекрасне”, вона утверджує цінність пори людської зрілості.

Центральне місце в книзі “Homo feriens” відведено темі творчості.
Спостерігаючи за навколишнім світом, черпаючи натхнення із спілкування з
друзями-шістдесятниками, природою, І.Жиленко не відчуває мук у процесі
творення поезії, вона просто відкриває власний духовний світ. Творчість
для неї – це наснага і збагачення, а вірші з’являються легко як наслідок
її “радіснодушного” стану. Відмова поетеси від написання політичних
віршів на замовлення спричинена високим почуттям самоконтролю, бажанням
не поширювати “примітивних загальників”. “Поет в мені боровся за право
бути собою” [7, 60], – підсумовує авторка. Її перемога в тому, що “не
переступила сама через себе”, не прислужувала ніяким ідеологічним
засадам. Тому й дорогі для неї слова Василя Стуса: “Невдовзі перед своїм
арештом Василь Стус, розмовляючи з Володею про мої вірші, сказав, що
“своєю поезією Ірина чинить етичний подвиг” [5, 43]; вона наводить їх у
спогадах. Особисте кредо І.Жиленко трактує як “спосіб освідчуватись у
любові всьому найдорожчому”, вважаючи за потрібне шукати інші жанри для
вияву негативних емоцій. У спогадах є згадка про “громадянські” поезії:
“Україні” (початок семидесятих), за рядки з якого:

.Нетлінні батькові слова,

і мова мамина нетлінна,

і перед ними на колінах

стоїть душа моя жива!” [7, 60] –

В.Козаченко назвав І.Жиленко “націоналісткою” з трибуни письменницького
пленуму, як і за вірш-голосіння над мертвою землею після чорнобильського
лиха:

Убили землю. Вибили з-під ніг.

Ударили, як в “яблучко” – під

дих.

Даремно рве іржаву шаблю з

піхв

Розлежачіле в холуях козацтво.

Убили [3, 375].

Цей вірш “Похорон”, за визначенням авторки, також є своєрідним
“освідченням в любові”. Зауважу, що М.Коцюбинська високо поцінувала
“Похорон” як “поетичний зойк післячорнобильської доби”.

У поетичній творчості символічним для героїні є алегоричний образ
розчиненого вікна, що уособлює в собі світло, ковток повітря і свободу.
Вікно є і реальною деталлю кімнати, де жила І.Жиленко, коли чоловік ніс
службу в армії, і вимріяним світом, що уособлює в собі надію на
майбутнє. Поетеса називає його “дволиким Янусом” – воно надихає на
оптимістичне сприйняття світу, коли вранці перед очима героїні
з’являється синь неба й “хвиля розплавленого сонця”, й рятує при
безвиході, від “чорної безодні відчаю”. Щоб підкреслити значущість
символа, І.Жиленко вводить до тексту мемуарів рядки із власного вірша:

Вона дивилась на вікно

Крізь дощ і вихор листопаду.

О, як за диким виноградом

Світилось і цвіло воно!

Там, певно, все у всіх було.

Там, певно, щастя і тепло [4, 61].

Як і всі митці-шістдесятники, своє покликання поетеса бачить у кропіткій
самовідданій праці в ім’я своєї літератури і свого народу, орієнтуючись
на рівень світової літератури, зазначаючи, що “український народ – добра
криниця, хоч після тотальних вичерпувань не так швидко наповнюється, як
хотілось би” [7, 51].

Отже, І.Жиленко у книзі “Homo feriens” феномен шістдесятництва і
шістдесятників розглядає як творче явище, репрезентує себе і як свідка
покоління шістдесятників, і як безпосередню учасницю процесу.
Спостереження за значними подіями життя, свого і друзів, з відстані
часу дозволяє поетесі філософськи осмислити духовність і особистість
покоління української інтелігенції. Авторка переконливо розгортає думку
про індивідуальність кожного митця із гурту шістдесятників, камерно
спілкуючись із багатьма віч-на-віч, підкреслюючи, що “не було б мене
такої, якою я є”, якби не “шістдесятники”.

ЛІТЕРАТУРА

Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка,
генеза, перспективи:

Монографія. – Луганськ: Знання, 2001. – 246 с.

Гундорова Т. Шістдесятництво: метафора, ім’я, дім // Коцюбинська М.Х.
Мої обрії: В 2 т. Т.1. – К.: Дух і літера, 2004. – С.4-10.

Жиленко І.В. Євангеліє від ластівки / Вибране з десяти книг. – Харків:
Фоліо, 1999. – 544 с.

Жиленко І. “Homo feriens” // Сучасність. – 1997. – №9. – С.12-87. При
цитуванні в тексті збережено орфографію журналу.

Жиленко І. “Homo feriens” // Сучасність. – 1997. – №10. – С.16-70.

Жиленко І. “Homo feriens” // Сучасність. – 1999. – №1. – С.27-54.

Жиленко І. “Homo feriens” // Сучасність. – 1999. – №2. – С.40-68.

Коцюбинська М.Х. Іван Світличний, шістдесятник // Коцюбинська М.Х. Мої
обрії: В 2 т. Т.2. – К.: Дух і літера, 2004. – С.5-27.

Маслюченко Г.О. Художні мемуари та автобіографічна повість в українській
літературі 90-х років

ХХ століття: Дис. . канд.філолог.наук: 10.01.01. – Дніпропетровськ,
2004. – 212 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020