Реферат
на тему:
Іван Петрович Котляревський
Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в
родині канцеляриста міського магістрату, яку 1793 р. було внесено до
списку дворян. Будинок Котляревських стояв в одному з наймальовничіших
куточків Полтави, яка в ті часи нагадувала скоріше велике село. З
високого пагорба відкривалася панорама далеких лісів і лук, серед яких
сріблилася оспівана українськими поетами Ворскла. Тут у товаристві
босоногих ровесників промайнуло дитинство майбутнього письменника.
«Нерідко доводилося йому,— писав один з біографів Котляревського,—
вдовольнятися… шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача
допомагала йому зносити домашні нестатки».
Діставши початкову освіту, як і водилося тоді, у місцевого дяка,
Котляревський десятирічним хлопцем пішов учитися в Катеринославську (за
назвою єпархії) семінарію Полтави. Навчання тут звичайно тривало 10—13
років і починалося з читання й письма та поступово включало російську і
латинську мови й літературу, поетику, риторику, філософію й богослов’я.
Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи набували практичних навичок
перекладання та наслідування творів Вергілія, Овідія, Горація російською
мовою. На роки навчання Котляревського в семінарії припадає державна
реформа шкільної освіти, внаслідок чого він дістав можливість вивчити ще
й французьку мову, з якої потім вільно перекладав.
Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський зазначає: «Ще в
юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого
слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по
семінарії прозвали «римачем». 1789 р. Котляревський, не довчившись,
залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, яка
містилася тоді в Полтаві. 1793 р. він стає учителем у поміщицьких
родинах на Полтавщині. «У цей період свого життя бував він на зборищах
та іграх народних і сам… брав участь у них, дуже уважно вслухався в
народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї,
обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої
праці…»
Тоді ж, у 1794 p., письменник починає роботу над своєю
бурлескно-травестійиою поемою «Енеїда».
З 1796 по 1808 р. Котляревський перебуває на військовій службі у
Сівєрському карабінерному (пізніше драгунському) полку, сформованому на
основі українських козацьких полків. Оскільки полк до 1806 р. був
розквартирований на Полтавщині, Котляревський мав змогу брати участь у
місцевому житті. Не припиняючи роботи над «Енеїдою», Котляревський у
1804 р. пише «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію
Борисовичу Куракіну» (у 1802—1807 pp. Kypaкін був генерал-губернатором
Полтавської і Чернігівської губерній).
1798 р. у Петербурзі заходом колезького асесора М. И. Парпури (за
походженням заможний конотопський поміщик) виходять у світ перші три
частини поеми: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И.
Котляревским».
1806—1807 pp. Котляревський у складі Сіверського полку бере участь в
російсько-турецькій війні, зокрема у взятті фортець Бендери та Ізмаїл, а
на початку 1808 р. в чині капітана виходить у відставку. В цей час
з’являється друге видання поеми: «Энеида на малороссийский язык
перелицованная И. Котляревским. Издание второе, в Санкт-Петербурге,
напечатано в типографии Ивана Глазунова, 1808 года» (перші три частини).
Сподіваючись знайти якусь цивільну службу, Котляревський їде до
Петербурга, але через відсутність знайомств і зв’язків ці спроби
виявилися марними. Одному з біографів письменника — О. Терещенку —
поневіряння його в столиці бачаться так: «Тут він довго тинявся по
передпокоях сильних світу, просив, але просив марно. Хоч «Енеїда» була
видана ще в 1798 p., та не багато допомогла поетові: на нього дивилися
як на кожного бідняка без допомоги й протекції». У час приїзду до
Петербурга Котляревський здійснює перше авторське видання «Енеїди»
(виправлене і доповнене четвертою частиною), що виходить під назвою:
«Вергилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная И. Котляревским».
Після повернення до Полтави Котляревський у середині 1810 р. дістає
посаду наглядача полтавського Будинку виховання дітей бідних дворян.
Заснований 1805 р. князем О. Куракіним, цей заклад, до якого приймали і
дітей різночинців, відзначався світським характером і давав знання з
математики, географії, креслення, літератури, військової справи. Образ
діяльного й гуманного педагога, яким зарекомендував себе Котляревський,
змалював Т. Г. Шевченко у повісті «Близнецы».
Сумлінність й енергійність Котляревського була помічена тодішнім
«малоросійським» генерал-губернатором Я. Лобановим-Ростовським, який з
початком Вітчизняної війни 1812 р. доручає йому як колишньому
військовому формування козацького полку. Сформувавши протягом 17 днів
козацький полк, Котляревський (не залишаючи своєї посади наглядача
Будинку виховання) у 1813 і 1814 pp. виконує окремі доручення
губернатора і виїздить до Дрездена і Петербурга. В цей час він працює
над п’ятою частиною «Енеїди» і в квітні 1817 р. робить російський
переспів «Оди Сафо». Твір був опублікований у харківському альманасі
«Молодик» на 1844 г.». Котляревського вважають також автором кантати
«Малороссийских губерний общий хор», написаної, очевидно, в кінці 1814 —
на початку 1815 р. з нагоди перемоги над Наполеоном.
У 1816 р. замість Я. Лобанова-Ростовського генерал-губернатором
Полтавської і Чернігівської губерній було призначено М. Г. Рєпніна —
рідного брата майбутнього декабриста С. Г. Волконського. Правителем його
канцелярії стає М. М. Новиков — член таємного товариства декабристів
«Союз порятунку», а пізніше — «Союзу благоденства». М. Новиков у 1818 р.
засновує в Полтаві масонську ложу «Любов до істини», членом якої стає і
Котляревський. Того ж, 1818 р. письменника обирають членом Харківського
товариства аматорів красного письменства, а в 1821 р.— почесним членом
петербурзького «Вільного товариства любителів російської словесності»,
що перебувало під впливом декабристської ідеології. На засіданнях
товариства у 1821—1823 pp. читали уривки з п’ятої частини «Енеїди» (в
1822—1823 pp. опубліковані в журналі товариства «Соревнователь
просвєщения и благотворения»).
????\?Хоча Котляревський, ім’я якого значиться в «Алфавіті» декабристів,
і підтримував тісні стосунки з М. Новиковим — автором першого
республіканського проекту конституції і одним із діяльних учасників
декабристського руху, вірогідних даних про близькість письменника до
таємних політичних товариств немає. Склад полтавської масонської ложі
«Любов до істини» соціально й ідеологічно був дуже неоднорідний (до неї,
зокрема, належали полтавський губернський маршалок С. М. Кочубей та
сепаратистськи настроєний переяславський маршалок В. Л. Лукашевич).
«Масонство,— як слушно зазначає Д. І. Багалій,— не було ні революційною,
ні навіть яскраво опозиційною течією, хоч виникло почасти також на
грунті незадоволення серед суспільства,— це був вираз в колективній
формі індивідуального самополіпшення людини». Слід додати, що в
творчості Котляревського жодних впливів революційних ідей декабристів не
проявилося. Письменник виконував обов’язки вітії (промовця) в масонській
ложі й одночасно був активним членом полтавського відділення Біблійного
товариства.
Коли генерал-губернатором став Я. Лобанов-Ростовський, у Полтаві був
збудований театр, в який 1818 р. новий губернатор М. Г. Рєпнін запросив
частину харківської трупи І. Ф. Штейна. Одним з двох директорів
полтавського театру в 1818—1821 pp., його душею був Котляревський. Він
докладав багато зусиль до підготовки репертуару (нерідко сам переробляв
тексти п’єс), бував на репетиціях і виставах, провадив значну
організаційну роботу. Можна думати, що сама атмосфера театрального життя
Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п’єс,
як «Казак-стихотворец» О. Шаховського, дружба письменника з М. С.
Щепкіним, крім усього іншого, сприяли зверненню його до драматургії.
Написані у 1818—1819 pp. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» ще
задовго до їх публікації дістали сценічне життя. О. Терещенко писав про
театральні постановки творів Котляревського: «Вона («Наталка Полтавка».)
була прийнята з гучним схваленням, а ім’я творця повторювалось з любов’ю
не тільки в усій Малоросії, а й у багатьох містах Великоросії та в обох
столицях. Через деякий час на Полтавському ж театрі з’явився
«Москаль-чарівник», теж прийнятий із загальним схваленням. Цей
«Чарівник» примітний ще як п’єса, в якій блискуче виявився талант
народного артиста М. С. Щепкіна… Розкриттям свого таланту у виконанні
ролей з народного життя він зобов’язаний Котляревському, який розпізнав
у ньому першокласного артиста; надії його справдилися».
На початку 20-х років ім’я Котляревського як українського письменника і
культурно-громадського діяча не тільки користувалося великою
популярністю на Україні, а й було добре відоме в Росії, зокрема в
культурних колах Петербурга. Друкуючи уривок з п’ятої частини «Енеїди»,
журнал «Соревнователь просвещения и благотворения» додав таку примітку:
«Наданий Товариству відомим автором І. П. Котляревським. Пропонуємо його
читачам журналу, сподіваючись, що прихильники цього твору, сповненого
незвичайної веселості, дотепу й з усіх точок зору дуже оригінального,
дістануть задоволення. Вони, певно, зрадіють, довідавшись, що п.
Котляревський двома новими піснями повністю завершив малоросійську
«Енеїду» і має намір невдовзі видати її повністю».
Займаючи у 1827—1835 pp. посаду попечителя Полтавського
благодійно-лікувального закладу (одночасно з виконанням обов’язків
наглядача полтавського Будинку виховання дітей бідних дворян),
письменник, як і раніше, допомагав скривдженим, дбав про хворих і
бідних: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених
сутягами козаків полтавських, і будиночок його у Полтаві був відомий
убогим чолобитникам…». У пам’яті сучасників він лишився привітною,
доброю людиною, яка користувалася увагою і любов’ю всіх, хто з ним
зустрічався. С. Стеблін-Камінський, який особисто знав письменника,
згадує, що той був душею будь-якого товариства, умів чудово розповідати,
говорити про серйозні речі весело, жартував без жодної ущипливості; мова
його була барвиста, пересипана прислів’ями і приказками.
Певний час (з 1823 до середини 1838 р.) Котляревський за дорученням В.
М. Рєпніної, кураторки інституту благородних дівиць, працював над
перекладом з французької на російську мову праці Дюкеня «L’Evangile
medite et distibue» («Євангельські роздуми, розподілені на всі дні
року…»), не полишаючи разом з тим надії видати повний текст «Енеїди».
Однак підготовлене автором видання побачило світ тільки після його
смерті, у 1842 р. Не були надруковані за життя Котляревського і «Наталка
Полтавка» (що без згоди автора увесь час виставлялась трупою І. Щтейна),
і «Москаль-чарівник». У 1830—1833 pp. опубліковані були лише чотири
пісні з «Наталки Полтавки».
В останні роки життя Котляревський підтримував зв’язки з багатьма
діячами культури, вченими, зокрема з М. Гнєдичем, О. Сомовим, М.
Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським та ін. Протягом 1829— 1838 pp. у
нього в Полтаві побували М. Гоголь, редактор «Отечественных записок» П.
Свиньїн, російський історик М. Погодін, російський літератор В. Пассек,
І. Срезневськнй. Останньому Котляревський у 1837 р. передав для
публікації «Наталку Полтавку» (надрукована у першій книжці «Украинского
сборника» І. Срезневського 1838 р.) і «Москаля-чарівника» (друга книжка
цього альманаху 1841 p.).
Усі, хто спілкувався в ці роки з Котляревським, відзначають його глибоке
знання української історії, народного побуту і поезії. «Знання
Котляревського з історії Малоросії,— пише С. Стеблін-Камінський,— і
взагалі з усього, що торкається народного побуту України, були дуже
широкі; багато хто з письменників російських, пишучи твори, що
стосуються малоросійського краю, листувався з Котляревським і діставав
од нього вичерпні й вірогідні пояснення на свої запитання. Пан
Бантиш-Каменський вказував на це в передмові до першого видання своєї
«Історії Малої Росії».
1835 р. Котляревський залишає службу, діставши 500 крб. щорічної пенсії.
Помер письменник 29 жовтня 1838 p., похований у Полтаві.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
