Реферат

Іван Котляревський

(1769 — 1838)

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769
року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у
Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над
Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та
шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим»
містом, а потім (з 1796p.) стала повітовим центром малоросійської
губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію,
місто починає зростати і впорядковуватися. Певних відомостей про
початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець
міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII
століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780
— 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії.
1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу;
напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна
кар’єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських
канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на
Полтавщині. Саме на цей час — середина 90-х років XVIII ст. — і
припадає початок роботи Котляревського над поемою «Енеїда». Дванадцять
років (1796 — 1808) перебував Котляревський на військовій службі.
Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході
російської армії 1806 — 1807 pp. під час російсько-турецької війни. За
виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень
його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період
військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить
його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана у 1804 році.
Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко
відомий як письменник, як автор поеми «Енеїда», перші три частини якої
з’явилися двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його відома і
згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця —
конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді у Петербурзі
(про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми
1809p., підготованого вже ним самим, і згадки про «якусь особу
мацапуру» в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива
Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення. Крім того, поема
поширювалася і в численних рукописних списках. Пішовши у відставку і не
влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час
оселяється у Полтаві і займає в 1810р. посаду наглядача в Будинку для
виховання бідних дворян. Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року,
Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк.
Правда, йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після
розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давалися
відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у
ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у
Петербург (1813р.) та в Кременчук (1818p.). Повернувшись знову до
Полтави, Котляревський із запалом віддається театральній діяльності.
Він бере участь у влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд
комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816p. його було
призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний
талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в
Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити
актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п’єси «Наталка
Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в
1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом
чотирьох років (1818 — 1821) дає відчутні результати: Полтавський театр
стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава. Взагалі
Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким
життям країни, підтримував тісні зв’язки з рядом письменників,
журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам’ятки старовини,
прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії.
Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам — Б.
Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I.
Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його було обрано почесним членом
«Вільного товариства любителів російської словесності». В останні роки
життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р. йому довелося
зайняти ще й посаду попечителя «богоугодного заведения» (так називалися
тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні). У 1835р. через хворобу
Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя він
зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й
знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх
кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер
Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього
міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій,
щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі було споруджено пам’ятник
у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на
чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор
И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии». 30
серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому
класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором
Л. В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський,
характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української
культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху
слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по
широких світах» із його творів. Ці слова М. Коцюбинського
перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На вічну пам’ять
Котляревському»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки
сонце з неба сяє, Тебе не забудуть

Похожие записи