Іван Франко

життєвий та творчий шлях

Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої
чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць.
Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко
за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час “воєнним
табором тяглося”, була ідея дружби народів без різниці рас, вір і
національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства,
капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.

Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на зеленому
підгір’ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана Франка),
Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Раннє дитинство його
пройшло під могутнім впливом батька – людини простої, але мудрої,
відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту,
яким день і ніч плавом плив робочий люд “на Бориславку” шукати роботи.

В кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини. тут
точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли з своїми
скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями
просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народну, про сваволю
панів, про бунти ріпників Борислава.

“На дні моїх споминів, — згадував пізніше Франко, — і досі горить той
маленький, але міцний огонь… Се огонь у кузні мого батька. І мені
здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку
життя. І що ві не погас і досі”.

В зрілому віці Франко створив чудесний образ батькової кузні, овіяний
чаром романтики. Саме з відти Іван виніс глибоку любов до праці, до
трудящої людини, до її пісні, виніс відразу до нероб і дармоїдів, що
пожирають працю рук чужих, палку віру в можливість кращого життя
робочого люду.

Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до початкової
школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864 р. Франко
переходить до так званої “нормальної” школи при монастирі василіан у
Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.

На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати
одружилася вдруге, — з малими дітьми важко їй було впоратись з
господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських ріпників,
— доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році
життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. Перед цілком
осиротілим хлопцем простилався важкий шлях самостійного життя, сповнений
нужди і поневірянь.

Учителі по-різному впливали на юного Франка. Та він шукав у житті
власних доріг. Гострий і допитливий, він не вдовольняється мертвою
гімназійною схоластикою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з
творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете
і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками,
історією, філософією, політичною економією.

У 1875 році Франко кінчає гімназію і вступає на філософський факультет
університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично настроєної
студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у
Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її віддати свої молоді
сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх
величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув викривальний пафос
художнього реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у
визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись університетськими
лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту. Перед розбурханою
уявою юнака не раз проходили величні образи героїв минулого, що в ім’я
щастя і свободи людства йшли на страшні тортури, на мученицьку смерть.

У стінах Львівського університету точилася та сама дріб’язкова возня
“москвофілів” і “народовців”, що була дзеркалом слабості суспільного
життя в країні, загальної відсталості й тупого консерватизму.
“Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні українського народу
нема, а є єдина Україна, а самі писали страшним “язичієм”, мішаниною
церковнослов’янських, російських, українських і польських слів, яка
жахала росіян. “Народовці” ненавиділи місцевих “кацапів”, відстоювали
права української мови на існування, дбали про національну культуру і
освіту. Але як? Шляхом уходництва перед урядом. “Москвофіли” були
об’єднані в “Академический кружок”, “народовці” – в “Дружній лихвяр”.

Франко зрозумів безплідність ненастанних суперечок між цими
організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Ввійшовши з
своїми однодумцями до “Академического кружка”, він використав його орган
“Діло” для того, щоб оголосити нещадну війну і “москвофілам”, і
“народовцям”. Демократична молодь назвала себе тією “третьою силою”, яка
повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент
революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння своєму народові.

Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на
широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть жваву участь у
транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури,
зв’язуються з російсько-української політичною еміграцією у Відні,
Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив Франко, стає
явочною квартирою для “гостей”, що таємно переходили кордон. Франко
пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя людей різних
національностей, різних соціальних класів і прошарків, власними очима
заглядає у всі шпарини наскрізь прогнившого буржуазного суспільства.

Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори
Франка з життя трудящих, головне ж – збірка “Борислав”, в якій
змальовано тяжке життя робітників-ріпників.

В затхлій атмосфері Галичини сміливий виступ молоді справив враження
грому серед ясного неба. Зі Львова у найглухіші закутки поповзли чутки:
в Галичині з’явилися соціалісти! Про це заговорили великі пани в
кав’ярнях, попи-уніати по церквах, ксьондзи по костьолах. Пішли доноси.
Націоналістична преса розповсюджувала найдивовижніші чутки, перебріхуючи
їх на всі лади. Про діяльність Франка та його товаришів стало відомо
урядові у Відні. В червні 1877 року на гурток демократичної молоді
налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за тюремні грати. Було
організовано гучний процес соціалістів, на зразок численних процесів, що
відбувались тоді в Австро-Угорщині і Росії.

Просидів Франко всього 9 місяців. Молодь вразив не так сам процес, як
наслідки його.

Написаний під час ув’язнення вірш “Товаришам із тюрми” прозвучав як
сміливий виклик модного поета всьому експлуататорському суспільству:

Обривають звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розкута –

Ожиємо, брати, ожиєм!

Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі
“проскрібованих”, тобто в становищі людей, від яких відсахнулися всі. На
деяких це вплинуло так гнітюче, що вони кинулись замолювати “гріхи”
своєї юності. У Франка і Павлика осуд буржуазного суспільства викликав
протилежну реакцію.

У 1878 році Франко очолює видання першого на Україні бойового
революційно-демократичного журналу “Громадський друг”. Поліція з номера
в номер конфісковує журнал, але Франко разом з Павликом, змінюючи назву
і характер видання (збірники “Дзвін” і “Молот”), продовжує видавати
його. Налагоджуються зв’язки з львівськими друкарями, Франко входить до
складу “Робітничого комітету”, стає одним із редакторів і співробітників
польської робітничої газети “Праця”, веде активну пропагандистську
роботу в гуртках, які об’єднували робітників різних національностей –
українців, поляків, євреїв, угорців, німців.

На початку 1880 року Франко, щоб не вмерти з голоду, вимушений був
шукати роботи на провінції. По дорозі з Коломиї до Березова, в Яблонові,
він з своїм товаришем Геником був несподівано арештований. У Косові
селянин Фокшей стріляв у війта і поранив його. Поліція вважала, що
постріл у Косові був викликаний соціалістичною агітацією Франка.
Вирішили склепати новий соціалістичний процес. Але з наміру того нічого
не вийшло. Після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка
відправлено етапом на місце народження. До Дрогобича його привезли
хворого, з високою температурою і посадили до “ями”. Того ж дня,
незважаючи на сльоту, жандарм повів його пішки до Нагуєвичів, як
безпаспортного волоцюгу.

Пробувши тиждень у своєї рідні, яка жила у великих злиднях, Франко
знову йде шукати заробітків. Вкрай виснажений, він захворів на
пропасницю. В Коломиї пробув у готелі тиждень, написав відому повість
“На дні” та знаменитий гімн “Вічний революціонер” і на останні гроші
вислав до Львова в редакцію робітничої газети “Праця”. Кілька днів жив
на три центи, знайдені на березі Пруту. А коли і їх не стало, залишився
в кімнаті готелю і лежав на ліжку три дні голодний, в гарячці, чекаючи
кінця.

Врятовує Франка Геник. За порадою Геника він їде до Дрогобича, бере
паспорт, щоб поліція не могла знову прискіпатися. Повернувшись до
Березова, він кілька тижнів пролежав у Геника, лікуючись від пропасниці.

Але коломийський староста не міг спати спокійно, поки в його окрузі
перебував Франко. І от на хворого поета знову налітає поліція і пішки
жене з Березова до Коломиї. Під час важкого переходу на розбитих і
покалічених ногах Франка позлазили нігті.

Староста відпустив арештованого, але тут же написав листа до
Львівського намісництва з проханням заборонити небезпечному агітаторові
жити на Коломийщині. Намісництво прохання старости вдовольнило, і Франко
змушений був повернутися до Нагуєвичів.

У Львові протягом 1881-1882 років виходив журнал “Світ”.

Зав’язуються дружні зв’язки з польською прогресивною молоддю. Франко
часто буває у Станіславі. В домі Дзвонковських, де жили революційні
традиції 1863 року, збирається гурток, в якому Франко і Павлик – свої
люди. В гуртку зароджується ідея організації виробничої комуни. Але їй
так і не судилося здійснитись.

У 1885-1886 роках Франко двічі побував у Києві. Налагоджувалися зв’язки
з композитором Лисенком, поетом Старицьким та ін. У Києві Франко
одружується з Ольгою Хорунжинською. Тепер він уже не міг перебиватися з
хліба на воду, як раніше, коли жив одинаком. Треба було думати про
більш-менш зручну квартиру для сім’ї, про хоч невеликий, але сталий
заробіток.

У 1889 році Франко разом з Павликом та іншими товаришами закладає
основи радикальної партії, яка в програмі своїй прагнула домогтися
корінних реформ з метою поліпшення економічного, політичного і правового
становища трудящих. Органом партії став журнал “Народ”, а для селян –
“Хлібороб”.

За допомогою хитро продуманої провокації у 1889 році Франка вдалося
посадити за грати. Обвинувачено його в тому, що він нібито хотів
відірвати Галичину від Австрії і приєднати до Росії. Слідство не дало
ніяких наслідків, але ім’я поета ще раз було від шельмовано на сторінках
реакційної клерикальної преси.

З 1894 по 1897 рік Франко видає журнал “Житє і слово”. Він полемізує і
з радикалами, і з австро-польсько-українськими соціал-демократами.
Найменший вияв нечесності й корисливості в громадських справа боляче
вражав його душу.

Франко все життя своє твердив: боротися лише за національне визволення
свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання трудящих, адже
замість “чужих” панів на шию сядуть “свої”, ще лютіші, ще захланніші. А
бессервіссери – національні демократи – кричали: “Зрада!”

Революцію 1905 року Франко не тільки привітав величною поемою “Мойсей”,
він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка піднімалась
в Австро-Угорщині на підтримку російського самодержавства.

В атмосфері загального політичного напруження 1913 року було відзначено
сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром Галичину було
перетворено на театр воєнних дій. Жах війни переступив поріг кожного
дому. Не минув він і дому Франка.

Осінь 1915 року застає поета у воєнному госпіталі, розбитого паралічем,
самотнього. Душевно хвора дружина лежала в лікарні. Сини, як солдати
австрійської армії, були на фронті. Доньку війна захопила в Києві, за
кордоном. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів.

28 травня 1916 року Франка не стало.

Похожие записи