РЕФЕРАТ

на тему:

“Іван Франко –

громадський діяч і перекладач”

ПЛАН

Вступ

Іван Франко – як громадянин, людина і творець

Початок громадської діяльності Франка

через співпрацю у журналі «Друг»

Нові видання Франка: «Громадський друг», «Дзвін»,

«Молот» – як заклик до активного громадського життя

Видання Франком журналу «Житє і слово». «Літературно-науковий вісник» та
роль у ньому Франка.

Франко як перекладач

Висновки

Список літератури

Вступ

Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право
представляти Україну в «галереї найвищих інтелектуальних досягнень»
народів світу. Віддаючи престол національного генія України «поету з
ласки Божої» Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з
українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній
працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі,
яку зіграв у становленні української нації.

Розпадаючись на дві практично незалежні «підособистості» —
Франка-суспільного діяча та Франка — поета, митця — він водночас
поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста,
етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера,
редактора… а також політика, агітатора, революціонера.

Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка,
він зобов’язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку
сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених
до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі,
феномен Івана Франка — універсальної особистості, генія, людини нового
часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського
рівня, яких мало в історії української культури — не отримав належного
вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не
розголошували досягнення української інтелігенції та її батька,
радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний
позір тільки одну з сотень його граней — Франка-революціонера. Тим часом
як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними
полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга
спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення,
дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.

Іван Франко – як громадянин, людина і творець

Іван Якович Франко — письменник (поет, прозаїк, драматург, літературний
критик, перекладач, видавець), публіцист, учитель молодих письменників
і, звичайно, революціонер-демократ, один із засновників соціалістичного
руху в Галичині (про те, що на порозі ХХ століття він не тільки пориває
із соціалізмом, але й ґрунтовно розкритиковує соціалістичні ідеї про
диктатуру пролетаріату, про однопартійну владу, про критику К. Маркса,
звичайно, замовчувалося і замовчується досі). Ці хрестоматійні істини
відомі вже навіть учням середньої школи.

Іван Якович Франко — письменник (поет, прозаїк, драматург, літературний
критик, перекладач, видавець), публіцист, учитель молодих письменників
і, звичайно, революціонер-демократ, один із засновників соціалістичного
руху в Галичині (про те, що на порозі ХХ століття він не тільки пориває
із соціалізмом, але й ґрунтовно розкритиковує соціалістичні ідеї про
диктатуру пролетаріату, про однопартійну владу, про критику К. Маркса,
звичайно, замовчувалося і замовчується досі). Ці хрестоматійні істини
відомі вже навіть учням середньої школи.

“Лиш боротись — значить жить”, — ці Франкові слова якнайкраще
характеризують його життєве кредо. Та ще “на шляху поступу ми лиш
каменярі”, та ще “ми ступаєм до бою нового”, та ще, звичайно, “не пора
москалеві, ляхові служить.., нам пора для України жить”. Таким знають
його ті, хто хоч щось про нього знає. Він, справді, був таким: борцем за
національну і соціальну справедливість, каменярем “на шляху поступу”,
його справедливо називали в Галичині Вчителем народу. Він, справді, був
людиною великою розумом, титанічною працею, безмежною любов’ю до
українського народу і вірою в те, що той народ невдовзі займе належне
йому місце “у народів вольних колі”. Але ж попри все це він же був
людиною, людиною серед людей, людиною з певним характером, звичками,
захопленнями, людиною, яка мусила заробляти на хліб насущний для своєї
сім’ї… Він був людиною.

“Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі,
енергійно зачерчена борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси
стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить”, — так
описав його М. Коцюбинський у рефераті, прочитаному 1908 року в
чернігівській “Просвіті”. Майже таким бачимо його й на портреті роботи
Івана Труша: рудувате волосся, рудувате обличчя (мав рудуваті плями і на
руках), спокійний погляд трохи хворовитих очей, вишита сорочка. Щоб
якось згладити рудуватість Франка, Трушеві довелося навіть тло зробити з
рудуватими плямами. “Сильний мужчина” — то тільки на перший погляд, бо
насправді був хворовитим. Про це сам писав: “Мій батько … віддав мене,
слабовиту й до селянської праці нездатну дитину, до школи”. Зір мав теж
слабкий: характерне обрамлення очей майже на всіх портретах — доказ
цього, особливо у старшому й похилому віці (збереглося кілька десятків
світлин і прижиттєвих портретів). Через хворобу очей у 1879 році був
звільнений від військової служби (крім політичної неблагонадійності).
Усі, хто в спогадах описує зовнішність Франка, неодмінно говорять про
скромний одяг і незмінну вишиту сорочку, хоча на деяких фото він у
“панській сорочці з краваткою”.

Маломовний, навіть мовчазний у побуті, він, “коли заговорить — і вас
здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, як у казці. Вам
стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом,
а сталлю, що б’є об камінь і сипле іскри” (М. Коцюбинський).

Те вміння зачаровувати словом, мов магнітом, притягало до нього галицьку
молодь, він завжди був душею товариства, навіть молодші викладачі
Дрогобицької гімназії брали його на “відпочинкові прогулянки” за місто,
до лісу, на річку, не звертаючи уваги на деяку “невихованість”,
мужикуватість молодого Франка (невихованістю вважали в ньому
недотримання офіційного вонтону, на що галицька інтелігенція дуже
звертала увагу). К. Попович згадує, що він не любив “… стрічатись з
якимись гостями … , перед якими, як він казав, “не хоче парадувати”,
Франко, незважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні правила
товариської пристойності, схоплював свій крислатий капелюх і … пішки
стрибав до Львова … , зовсім не дбаючи, яке враження залишить така
незвичайна поведінка…” Справді, він не завжди рахувався з тодішніми
нормами поведінки, моралізаторством, особливо тоді, коли вважав їх
витвором гнилого міщанства. Міг без попереднього повідомлення прийти в
гості, міг відвідати одиноку сільську вчительку (Климентину Попович),
про яку потім у селі могли бозна-що говорити, міг разом із дружиною
ловити руками рибу, а потім через ціле містечко йти напівмокрим і босим
(це шокувало навіть добрих знайомих). І попри все це був у центрі уваги
майже всякого товариства, хоч не був поступливим, податливим. Якраз
майже навпаки: часто був майже безкомпромісним, особливо коли йшлося про
громадські справи, літературу, політику. Це було в нього змалку й
залишилося на все життя. Конфліктів не уникав. Так, ще в гімназіяльній
письмовій роботі заперечив слова А. Міцкевича про те, що “важче добре
прожити день, ніж написати книгу”. Мав неприємності, був оскаржений
перед директором за “профонування до Міцкевича”, багато років по тому
напише статтю про Міцкевича “Поет зради”, за що буде виключений із
польських часописів, де мав єдиний вагомий заробіток, хоч називав ці
роки праці в “Кур’єрі Львівськім” “десятилітньою панщиною”.

Часом такі конфлікти приводили до розриву з людьми, з якими письменник
мав тісні зв’язки впродовж десятиліть: різко розірвав із М. Драгомановим
за його космополітизм і негативне ставлення до українського визвольного
руху, через Драгоманова стався розрив і з М. Павликом; дійшло до різкої
суперечки із В. Щуратом, який похвалив Франка за модерні поезії збірки
“Зів’яле листя”, вживши європейську назву модерної лірики —
декадентство, за те слово поет вибухнув знаменитим віршем-відповіддю
“Декадент”; в останні роки життя “чорна кішка перебігла дорогу” між ним
і Б. Лепким.

Та попри цю “колючість” його дуже любили, можливо, якраз вона і
нестандартність притягала до нього молодь, якій завжди властиво
заперечувати усталені істини. Особливо ж подобався він жіноцтву, якому
набридли “крохмалені ковніри” галицьких вихованих панків. Скільки їх,
емансипованих галичанок, закохувалось у того “рижуватого” невисокого
мужчину. “Душу мою він полонив своєю поемою (“Мойсей”)”, — писав М.
Коцюбинський.

“Викормлений мужицьким хлібом”, Франко був надзвичайно працьовитий:
п’ятдесятитомне видання творів аж ніяк не охоплює всієї його спадщини. І
він сам, і мемуаристи згадують, що читав і писав до першої чи другої
години ночі, рано вставав, знову “запрягаючись” до праці. Хоча полем
основної його праці була література, не менше політика, а основним
заробітком — журналістська та видавнича діяльність. Після відвідин
Франка в Криворівні Леся Українка довго плакала: письменник тоді не
творив, як сподівалася Леся Українка, а “правив коректуру” до газети. Не
могла ж вона знати, що творитиме він тоді, коли “ніч темна людей всіх
потомлених скрила”. Для праці на літературній ниві потрібна була книжка,
хоча для Франка книжка була не просто потребою, — вона була одним із
захоплень, якому не зраджував аж до смерті. Ще під час навчання у
Дрогобицькій гімназії зібрав чималу бібліотеку, а в зрілому віці мав чи
не найкращу власну бібліотеку у Львові.

Він умів зачаровувати словом, але і слово зачаровувало його: переглядав
бібліотеки всіх своїх знайомих, розшукував стародруки у старих церковних
книгозбірнях. Пригадують такий, майже анекдотичний, випадок із його
життя: в день одруження, уже перед самим виходом до церкви, виявилося —
немає молодого! Його знайшли — в бібліотеці, у позиченому фраці, зі
шлюбним букетом на лівім боці він переписував якусь цитату із цікавої
книжки.

Був людиною свого часу, випереджаючи його на століття, був європейцем і
галичанином, був учителем народу. І, найперше, — був людиною.

2. Початок громадської діяльності Франка

через співпрацю у журналі «Друг»

«Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним
шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом
переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу
«Друг», » — пише у передмові до своєї монографії «Українська
революційно-демократична журналістика» (Київ, 1959) О. І. Дей.

Журнал «Друг» почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської
студентської організації «Академический кружок», що існував при
Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався
«Дружний лихвар»). В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко,
дебютувавши під псевдонімом «Джеджалик» з сонетом «Народнії пісні»,
наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу
повість «Петрії і Довбущуки», написану живою народною мовою, а також
друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках
«Друга». Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй
творчості. «Патріотизму я тоді ще не знав, » — зазначає він у своїй
автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію
«Друга», його другосортність та неперебірливість, відірваність від
потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М.
Драгоманов. Редакція «Друга» вступає у палку полеміку з Драгомановим,
піддаючи критиці його твір «Видумки «Киевлянина» та польських газет про
малоросійський патріотизм».

Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в «Друзі» 1875 року,
вимагала одночасного розв’язання ідейно-естетичних питань про завдання
інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві.
Питання інтелігенції було підняте вперше у «Друзі» у жовтневому номері
1875 року у статті Михайла Павлика «Академическое общество». «У нас
інтелігенція, — пише він, — не приносить желаємого хісна нашій
народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм
становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде
мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді
матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до
землі». Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем
народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і
життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик
пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде
«ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна
інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не
народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого
общества має бути: тісно зв’язати інтелігенцію з народом, а не відрубати
єї від народа».

Іван Франко вступив до «Академического кружка» в липні 1875 року. Вже
восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив
завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і
Павлик, який, за його власними словами, «вступив у кружок з гадкою
заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція».
«Москвофільство» Франка, що змусило його вступити саме до «А. К. «, а не
до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним
ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та
журналістики. Виникнення у «Друзі» нової течії він пояснює так: «Каменем
спотикання стало для «Друга» то, про що він так часто і самоувірено
говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а
особливо зі «Словом»: язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в
редакції «Друга» спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до
згоди, кожен член давав свої пропозиції — розуміється, одна дурніша від
другої… За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні
сторони, одна більше консервативна, друга — більше поступова». Починаючи
з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у «Друзі» за
народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, «Друг» оголосив офіційну
відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

1876 рік — це рік стрімкої демократизації «Друга», повного відходу його
від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав
належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого
він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному
відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної
ролі Франка у «Друзі» як «Мойсея» від самого початку, у перші роки після
реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста
належало Павликові.

Листи Драгоманова стали основним джерелом натхнення творців «Друга».
Франко пише: «Без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти,
ми йшли наосліп, читали, що впало в руки і не знали, що робити з тими
хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому, і з
тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до
Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не
цікавився, нам казали вчитися «для хліба», любити щонайбільше «язик
народа», а не сам народ. От тут-то в великій пригоді нашому поколінню
став Драгоманов. » Драгоманов, передовий і неоцінений мислитель, якого
можна вважати предтечею Франка як культурного явища і «Східноукраїнським
Франком» в плані масштабності та різноплановості таланту, фактично
диктував ідейні передумови для створення новітньої концепції «Друга».
Саме з його подання журнал стає в 1876 році в опозицію як до
народовської, так і до москвофільської преси.

До питання ролі наявної на той час галицької інтелігенції, а також
завдань інтелігенції нової «Друг» повернувся із доповіддю Павлика
«Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині». «Справжнє
завдання інтелігенції — бути народові старшим братом, «просто йти в люд
і стати в його обороні», — фактично повторює свою ж колись висловлену
думку Павлик, апелюючи таким чином скоріше до народовських поглядів на
функції інтелігенції. В 1876 році Павлик і Франко ознайомлюються з
творами Маркса, які справляють на них хоч і менший, ніж Драгоманівська
теорія, вплив, але змушують робити ще більші акценти саме на проблемі
захисту та взаємин з простим народом. В усякому разі, погляди Франка та
Павлика на інтелігенцію розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження
завдань інтелігенції етнографічною та науково-просвітницькою роботою
серед селян (що успішно проповідувалося народниками Росії).

Особливо ясно простежується передчуття приходу «нової інтелігенції» у
рубриці «Літературні письма», яку веде у «Друзі» Франко, публікуючи тут
свої власні роздуми та аналіз новітніх літературних творів. «Головною
ціхою всіх новітніх літератур є народність, » — значиться в ІІ
«Літературному письмі».

За свої неповні два роки видання оновлений «Друг» відіграв вирішальну,
поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув
назви «реалізму», почав практикуватися вперше саме у творах, що
готувалися для видання редакцією «Друга» альманаху «Дністрянка». Але,
відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та
новітній літературі, «Друг» потроху приходив до пропаганди марксизму,
від чого вже в середині 1876 «другівців» почали застерігати народовці.
Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що
спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над
соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової
«ідеологічної чуми», і однією з жертв цього переслідування судилося
стати журналові «Друг».

Нападками на «Друг» з боку москвофільської преси почався скрутний період
в історії журналу. «Академический кружок», що мав мало спільного з новою
інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його
видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення «Друга» від
«А. К. «, але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була
покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому
вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з’явився 23 травня
1877 року. Після цього на засіданні «Академического кружка»
москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея,
ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж
перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у «Друга», концепцією,
але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню
нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І.
Мандичевського, а також повторного ув’язнення Павлика, що знаходився в
лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили
про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі
Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового
видання.

2. Нові видання Франка: «Громадський друг», «Дзвін»,

«Молот» – як заклик до активного громадського життя

22-річний Іван Франко повернувся зі в’язниці 5 березня 1878 року. Новий
журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим,
називався «Громадський друг», і редакція його складалася з самих Франка
та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе
редаґування та кориґування видання. №1 «Громадського друга», що вийшов
на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама для
спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв
«розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати №
2, 3 4 і так далі… «. Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу,
який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді
двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як
Павлика за видання №2 «Громадського друга» було засуджено до 6 місяців
ув’язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо
«Дзвін». На початку серпня «Дзвін» був випущений, і, хоча прокуратуру та
жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували.
Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною
рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася
увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її
було «Молот», що співвідносилося з програмним для збірки твором
«Каменярі». «Молот» було також конфісковано, а Павлик відбув в еміграцію
до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Якщо в «Друзі» Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам
розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та
національної еліти, то тепер він з головою занурився у пафос
революційної боротьби. Цитуючи його ж власний вислів — «Екстреми ся
стрічають» — слід зазначити, що соціалістична лихоманка була нічим не
кориснішою за трясовину мовно-правописних дискусії, що затягувала
галицьку пресу до 1876 року. «І справді те, — пише Франко, — що в нас
тоді привикли були звати «драгоманівщиною», був далеко менше якийсь
комплекс позитивних думок та поглядів — філософічних, політичних чи
соціальних — а радше отой моральний імпульс, оте «обличення» духовного
єства галицького рутенства, отой пекучий сором перед самим собою, що
змушував людей шукати нових доріг у житті, працювати над собою».
Соціалізм був водночас релігією, світоглядом і ідеологією, що
підкорювала людей, спонукаючи їх вести самим їм до кінця не зрозумілу
боротьбу. Це стає видно, якщо дещо під іншим кутом зору розглянути той
самий вірш «Каменярі». «Моя стріча з Олексою» — нарис Франка, що
показує, наскільки дитинним може бути талановитий письменник,
намагаючись протягти ідеологію в художню творчість. Ідея оновлення
інтелігенції за рахунок осягнення нових ідей, національної консолідації,
усвідомлення своєї ролі поступається місцем незрозумілому концепту
«революційної інтелігенції».

У «Громадському друзі» у статтях «Доходи й видатки убогого священника» ,
«Зарібки й життя львівського зецера» Франко спирається на твори Маркса,
фактично повторюючи його твердження та ідеї. Революційна лихоманка поряд
із неспроможністю реалізуватися в українських виданнях спричинила
перехід Франка до польської прогресивної газети «Praca». Позаяк польська
преса мала набагато більше пільг та свобод у висловленні найширшого
спектру думок, а також набагато менше переслідувалася цензурою, Франко
дав волю новим тенденціям своєї журналістської музи. «Czego my chcemy?»,
«Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujacych» та інші статті були
просякнуті духом марксизму.

Осмислення теми інтелігенції у Франка-марксиста набуває звичної для
соціалістів форми «заперечення старого». Характеризуючи пізніше у статті
«З останніх десятиліть ХІХ в. » стан суспільної думки в Галичині та
діяльність галицької інтелігенції обох таборів в 70-х роках, Франко
прямо писав: «Віддалення інтелігенції від народу, його життя й інтересів
було повне. Зарівно українство народовців, як і московство москвофілів
було чисто теоретичне. Ані основ конституційного життя, ані азбуки
економічної і соціальної науки ніхто не пробував вияснити народові… В
Галичині се була пора, коли бачилось, що запанує тип «рутенця»… »
«Громадський друг» пішов у сміливу атаку на москвофілів і народовців,
розвінчуючи їхні ідейні засади, бездіяльність, колабораціонізм,
лояльність до імперського уряду тощо.

Одним з найвизначніших опублікованих в «Громадському друзі»
публіцистичних творів була стаття «Критичні письма о галицькій
інтелігенції» Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його
словами, «клерикально-общеруський та ліберально-народовий». Обидві
партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй «лібералізм,
або радше буржуазні інстинкти». Зародження цього галицького лібералізму,
галицької буржуазної інтелігенції відбулося у 1848 році, під час
економічного та політичного перевороту. «В перевороті 1848 року треба
шукати джерела нашого лібералізму». Франко таврує буржуазію абсолютно
без огляду на те, що саме вона допомогла зберегти та частково відродити
українську культуру, і саме буржуазна та клерикальна інтелігенція
створила всі передумови для виникнення цієї, нової генерації, що так
відчайдушно вдарилася в марксизм. «Галицька буржуазія в особі двох її
партій за своєю соціальною природою та класовими тенденціями була таким
же зав’язком буржуазії на образ і подобу західноєвропейську, » — заявляє
Франко, і зазначає до того, що єдиною своєрідністю буржуазної
інтелігенції Галичини, обумовленою своєрідністю самої революції 1848
року в Австрії, яка «радше виглядала на пародію на революцію, аніж на
саму революцію», було те, що вона виявилася ще більш нерішучою,
консервативною, компромісною та дрібноегоїстичною, ніє
західноєвропейська буржуазна інтелігенції. «Наша інтелігенція, на своє
нещастя, вчепилася іменно за національне питання, а питання економічні,
викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх
на користь собі, а не народові». Внаслідок прагнення до «самостійності»
народовців та «воссоединения» москвофілів — вузький діапазон діяльності
інтелігенції, повна її відірваність від живої дійсності, від потреб
народу, мізерні культурні результати, отже фактично — відсутність
головних функцій, властивих справжній інтелігенції. «Чи одна партія має
верх, чи друга — для народу користь ніяка, » — підсумовує Франко.

Духом розвінчування та викриття обох крил галицької інтелігенції
просякнуті і художні твори, розміщені в «Громадському друзі», «Дзвоні»
та «Молоті». Натомість «Громадський друг» пропонував наступні зайняття
для інтелігенції нового зразка: пильне вивчення соціально-економічного
життя народу і піднесення його свідомості шляхом пропаганди європейської
науки, в поняття якої вкладалися наукова критика капіталістичного ладу
та пропаганда соціалізму. Отже, згідно з Марксовими теоріями,
«Громадський друг» покладав саму класову боротьбу на «робучий клас», тим
часом як інтелігенція повинна була розхитувати буржуазне суспільство і
вкладати в голови простого люду розуміння соціалізму.

Програма діяльності інтелігенції серед народу виступала в журналі не
дуже чітко і не зовсім виразно, зводилася до просвіти і науки (дивним
чином повертаючи до народницьких гасел), журнал не вказував жодних
конкретних шляхів роботи передової інтелігенції серед трудящих.
«Громадський друг» дав ідеал інтелігента-борця, сповненого віри в
майбутній соціалістичний лад і безмежної відданості народові і ідеї.

Чи є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися
пропагувати в Галичині завчасно, а надто необачним було говорити про
нього як про річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від
індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії
Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива
провінція, весь «робучий клас» якої вичерпувався кількома тисячами
ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко
в своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ
«доброго цісаря», не мала жодних передумов до укорінення та зростання
соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе
як націю, тим більше — зрозуміти свою спорідненість з підросійськими
українцями, а підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на
боротьбу… На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої
старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким
прихильником, то вихваляючи росіян як «волю, що йде зі Сходу», то стаючи
на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи у
окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх
молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви.

Можна сказати, що «Громадський друг», «Дзвін» і «Молот» досягли досить
вагомих результатів у справі залучення радикально або анархічно
настроєної молоді до соціалістичної ідеї. Та побачивши, що усяка спроба
видання в подібному ключі буде переслідуватися владою, Франко спрямував
свої зусилля на безперечно набагато ціннішу і потрібнішу для
українського народу діяльність.

4. Видання Франком журналу «Житє і слово». «Літературно-науковий вісник»
та роль у ньому Франка.

Іван Франко ніколи не був тільки політиком або тільки марксистом, як не
був він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних
журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури,
гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності,
пам’ятаючи, що видання «Дрібної бібліотеки» мало набагато більший
практичний результат в плані впливу на галицьке суспільство, аніж
будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у
Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була
запропонована Драгомановим: «Житє і слово». Журнал повинен був виходити
раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів. Половину місця в часописі
відводилося белетристиці, оригінальній і перекладній, критичним статтям
та історико-літературним матеріалам. Другу половину журналу Франко думав
надати фольклорному матеріалові: статтям з теорії фольклору, зразкам
народної творчості. Проектувалося розповсюдження журналу також у Великій
Україні.

У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну
фінансову скруту, «Житє і слово» виходило регулярно. Наклад його був
невеликий — в середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко
був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних
дописувачів, здебільшого у Східній Україні.

Франко настільки захопився розміщенням в журналі найцінніших, як на його
думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично
не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично
нейтральний, «Житє і слово» було схвально оцінене у галицькій пресі, а
також і за кордоном.

У 1895 році загальнокультурне та літературне спрямування вже не
влаштовувало Франка. До того ж із зникненням восени цього року
«Хлібороба» та «Народу» у радикальній пресі виникла порожнеча, яку міг
заповнити журнал з великою кількістю актуальної публіцистики, гострих,
злободенних матеріалів. «Житє і слово» з «вісника літератури, історії і
фольклору» перетворюється на «вісник літератури, політики і науки».
Франко повертається на звичну царину політичної конфронтації, і вже в
5-му номері «Житя і слова» за 1895 рік — першому «реформованому» випуску
— нападає із критичною статтею на Юліана Бачинського за його твір
«Ukraina irredenta». Бачинський будує свою оригінальну теорію, систему
поглядів на минуле і майбутнє України, і робить висновок щодо
необхідності введення України в європейський, а ніяк не в російський
контекст. У своїй статті, що звалася так само, як і брошура Бачинського,
Франко висловлює настільки несподівано промосковські настрої, що
перекреслює усе видиме замирення з народовцями. Українофільська теорія
Бачинського зазнає жорстокої критики, і цього, а також слів «Ми всі
русофіли… » тощо, народовці Франкові не вибачили.

Протягом першої половини 1896 року «Житє і слово» не видавалося, а в
липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно
політичне видання, що збагатилося рубриками «Статті про справи
політичні», «Вісті з Росії», «Політична хроніка», «Наша белетристика».
Перший номер 1896 року відкривався статтею Франка «І ми в Європі», що
була протестом проти утисків закарпатських русинів з боку угорських
націоналістів. Стаття викликала пильну увагу до Франка австро-угорської
адміністрації. У подальших номерах Франко відновлює публіцистичні напади
на діячів «нової ери». Нарешті, стаття «Робітницький і революційний рух
в Росії» та остання в 1896 році — «З кінцем року» — показували
повернення до Франка соціал-революційних радикальних настроїв. На цей
раз Франко висловлює заздрість щодо революційних подій у Російській
імперії та жаль, що багато українських революціонерів вливаються в
російський визвольний рух… Усе це дискредитувало Франка серед
народовців, а також його однодумців у Великій Україні. Леся Українка
відповідає на сторінках «Житя і слова» статтею «Не так вороги, як добрії
люди»; Франко охоче іде на полеміку (ще один «сумнівний» для радянської
критики момент з біографії Франка). Починається також конфронтація з
«Ділом», підтверджена в наступному році статтею «Кілька афоризмів в
альбом «Діла»». «Житє і слово» публікує некролог Франка «На смерть
Куліша», що є скоріше публіцистичною статтею, в якій небіжчик
висвітлюється мало не як творець українського «реакційного лібералізму».

Загострення ворожнечі з усіма колишніми політичними опонентами та
набуття нових, а також хронічний брак фінансів мусив Франка піти на
закриття «Житя і слова» влітку 1897 року. Проте закриття це вдалося
оформити як «злиття» журналів «Зоря» та «Житє і слово» у спільний
друкований орган — «Літературно-науковий вісник», що його заснувало
новостворене «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка».

У «Житі і слові» Франко застосував увесь свій редакторський хист,
показав себе як зрілий журналіст, вмілий упорядник і справді геніальний
літератор. Одначе вже в полеміці щодо російської революції намітилося
відставання галицької радикальної течії від російського і загалом
європейського соціалізму. У подальшому це відставання посилюватиметься.
Іван Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому
суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні
права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця
популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну
партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати
внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами. Соціалізм
не знайшов достатньої кількості адептів в Галичині, утримуючись тут лише
завдяки інтересу з боку скоріше власне «радикального», ніж соціалістично
настроєної інтелігенції.

Розчарувавшися в черговий раз у активній політичній діяльності та
обстоюванні нікому не зрозумілих в Галичині ідей, Франко у 1897-98 роках
мусив піти на великий компроміс, радше не з народовцями, а з самим
собою. Адже журнал «Зоря», його редактор О. Борковський, а також Михайло
Грушевський — усе це ще зовсім недавно було об’єктом його критики,
сатири, викриття. «Літературно-науковий вісник» в плані політичної
орієнтації обіцяв бути журналом набагато більш народовським, аніж
радикальним.

Журнал почав виходити з січня 1898 року (знакова дата: 100-річчя
«Енеїди» Котляревського, 50-річчя «Весни народів» та видання першої
української газети), обсягом 12-15 друкованих аркушів, і вже з перших
кроків редакційної діяльності намітився основний конфлікт всередині
редакції: Михайло Грушевський боровся за владу в журналі, витісняючи з
нього співредакторів. О. Маковей та О. Борковський мусили покинути
«ЛНВ», до складу редакції було введено фольклориста та етнографа
Володимира Гнатюка, а Франко знайшов в особі Грушевського затятого
ворога.

Офіційним редактором «ЛНВ» був Гнатюк. З 1887 до 1898 року Франко
редагував і випускав «Літературно-наукову бібліотеку» (всього 26 томів),
що продовжувала справу «Дрібної бібліотеки». У 1898 році під орудою
Франка та Гнатюка була утворена «Видавнича спілка» — об’єднання, що
розпочало випуск творів найкращих українських та зарубіжних
письменників. Вже за перші 3 роки було випущено 40 книжок —
белетристичних та наукових творів «для широкого загалу». За весь час
свого існування (1898-1912) «Видавнича спілка» випустила понад 300
белетристичних та науково-популярних видань, багато з яких редаґував та
оздобив передмовою сам Франко.

Франко, друкуючись у підцензурному журналі, був дуже скутий, обмежений у
виборі тем, отже спершу публікувалися тільки його літературно-критичні
статті. «ЛНВ» був розрахований виключно на інтелігенцію, високоосвічену
аудиторію в Галичині і поза її межами, і становив велику цінність для
читачів у Великій Україні. Починаючи з перших випусків, «ЛНВ» став
об’єктом нападок клерикальної преси, зокрема газети греко-католицької
верхівки «Душопастир». Франко, переконаний атеїст, неодноразово
засуджений і проклятий греко-католицькою церквою, стає ворогом
духовенства №1. Сам він писав: Все і всюди, де трудилася нова думка, де
роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць попів, загал попівства,
його світочі і верховоди ставали против, піднімали крик, уживали і
надуживали своєї власті, щоби побороти, задушити новинку, скувати нового
духа, заглушити нове слово. »

Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване
здоров’я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях
літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був
«початком кінця», знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його
поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація
газети «Громадський голос» не забезпечили Франкові необхідної підтримки
селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ
«мученика-революціонера», наголошувала на масових правопорушеннях та
ув’язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв,
австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах
демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких
округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким
другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня
його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед
поета, творця «З вершин і низин», «Зів’ялого листя» тощо. Насичена
соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії
серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для
дітей… Усе це вказує на незадовільний результат кар’єри Франка як
суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг
його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під
політичні погляди членів «НТШ», щоб втримати роботу (необхідну йому
насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній
роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг
Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не
дозволив би собі працювати в виданні на кшталт «Літературно-наукового
вісника». З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної
боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з
іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому
знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний
митець і універсальний вчений.

Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію «ЛНВ» не був настільки
революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького
студентства оновлений «Друг». В Галичині сформувалася повноцінна система
національної преси, одна двох колись рівних партій — народовська —
перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях.
Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і
модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом)
та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед
Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення
Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і
насамперед на вчених, його «академічність», що робила «ЛНВ» подібним
чимось до «Киевской старины», не давала його впливові розповсюдитися на
широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання,
яким Франко займався під час редаґування «Літературно-наукового вісника»
— «Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка».

Серед публікацій «ЛНВ» переважали літературні твори. Серед авторів були
як доволі прогресивні — Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь,
Стефаник — так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко
Черемшина.

У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією
«ЛНВ». Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у
східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз
недавно було запроваджено нову рубрику — «Дискусії», що її вели Франко
та Гнатюк. Відчувши кермо «ЛНВ» у своїх руках, Франко намагається
кардинально змінити його концепцію, перейти від суто
літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних.
Тимчасово у «ЛНВ» реалізується все, що Франко приносив у всі свої
попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови
«Житя і слова»: з’являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на
соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз’яснювального характеру, як
це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний
рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне
реформування «ЛНВ».

Здійсненню Франкових задумів завадив насамперед його конкурент
Грушевський. Він одразу виступив проти соціалістичного «ухилу» «ЛНВ», і,
не заперечивши зсув редакційної політики видання у публіцистичний бік,
висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для
Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і
орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та
політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму
йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у «НТШ»,і Франка було
усунено з посади відповідального редактора. Редакційю
«Літературно-наукового вісника» знову почав контролювати Грушевський,
сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно
перемістилася до Великої України. В 1906 році «Літературно-науковий
вісник» було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога
меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала
набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки
революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт «ЛНВ» простір
та свободу діяльності.

Франко не змирився з перенесенням видання «ЛНВ» до Києва, протягом
всього першого року видання закидав Грушевського і редакцію журналу
в’їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя
Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити
ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей
у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання
«Союз», щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль.
Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли
Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та
пропаганді російської культури.

У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка,
Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а
також листування) багато положень своєї політичної та суспільної
позиції. Зокрема, одним з найсильніших розчарувань була діяльність
окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення
Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та
ліберально-націоналістичній пресі, але разом з тим і всій українській
культурі.

До здійснення однієї з найзаповітніших своїх мрій — встановлення в
Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу — Франко не дожив близько
двох років.

5. Франко як перекладач

Усім відомо, що Франко перекладав з польської, німецької, італійської.
Але мало хто знає, що І.Франко займався перекладом і древньоіндійських
творів. Про знайомство I.Франка з «Ріґведою» та про форми рецепції цієї
найдавнішої пам’ятки індійської літератури у творчості письменника досі
не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка.
Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів «Ріґведи» (які
письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось
самостійне, а згадки про «Ріґведу» (хоча і численні) у наукових працях
ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.

Кількість Франкових перекладів з «Ріґведи» загалом незначна: 5 уривків
(14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у «Передмові» до книги
«Вибір декламацій для руських селян і міщан» (1898) письменник помістив
гімн «До Варуни» (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча
«Крайня північ — вітчина людскости» (1910) Франко подав уривки з гімнів
«До Iндри» (РВ, Х, 138: 3-5), «До Адітів» (РВ; II, 27: 14), «До Ашвінів»
(РВ, VII, 67: 2); «До Ушас» (РВ, VI, 76: 1-4).

Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про
гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про
«Ріґведу» загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити
якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх
дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади
перекладу «Ріґведи» складне і дотепер до кінця не з’ясоване. Повний
німецький переклад «Ріґведи» Германа Ґрасмана, яким користувався
I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади)
на «алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй
інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул
відповідностей» . Тому Франкові переклади «Ріґведи» можуть цікавити нас
передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві
спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

«Ріґведа», як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що
включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із
найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник
«переклав віршами цілого Iова» , а під кінець життя — усі 34 гомерівські
гімни. У статті «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході» (1913)
Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд
разом з гімнами «Ріґведи», відрізняючи їх від поезії церковної. Основна
відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку
письменника, в тому, що «поезія церковна далека вже від тої наївної
віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими
визначається первісна поезія релігійна» . Для Франка релігійна поезія —
це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в
трактаті «Iз секретів поетичної творчості» (1898) бачимо прихильне
ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з
яким поети «те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним
поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини
письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з
якою «поет» — це «рукодільник», «ремісник», а поезія це «артистична
техніка без властивої творчості» . Вихід із цього парадоксу Франко
знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з
якими слово «поет» походить не від грецького «робити», а від кореня
«пою», що зближується із старослав’янським «пою», тобто співаю. «Поет»,
таким чином, означає «співець» близький до гомерівського «аеда». Власне
кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає.
Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що
давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому
моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картин
постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і
знання, поет складав (за термінологією ріші —»ткав») вишукані гімни .
Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої
техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.

Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть
передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал.
«Наївна віра», «безпосередниій вилив чуття», що їх письменник називає
серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів.
Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської
релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш
поверховим знанням Франка «Ріґведи» (хоча такий аргумент зовсім не
виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у
специфіці самої «Ріґведи» як зразка релігійної поезії, адже між
гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку,
та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що
й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам’ятки.

Висновки

Безперечно, внесок Франка у процес формування галицької інтелігенції,
кристалізації духовної еліти, а відтак і консолідації української нації
є величезним і, можливо, досі не до кінця оціненим. Ще до смерті Франка
з нього поспішили зробити образок, як свого часу з Тараса Шевченка. За
схематичними образами «Великого Каменяра» та «українського Мойсея»
приховувалися суперечності Франкової натури, нюанси його політичних
переконань. Лише віднедавна літературознавці і критики почали тверезо
підходити до оцінки культурної спадщини Франка. В усякому разі, його
образ потребує деміфологізації, переоцінки, дослідження під абсолютно
новими кутами зору.

Список літератури

Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів, 1996.

Франко І. Літературно-критичні статті. — Київ, 1980.

Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. — Львів,
1998.

Євшан М. Критика, літературознавство, естетика. — Київ, 1998.

Спогади про Івана Франка. — Київ, 1981.

Єфремов С. О. Історія українського письменства. — Київ, 1995.

Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. — Київ, 1994.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи